Алегоричні протести національної еліти проти знищення козацької державності
Навіть попри немасовість явища повстанські настрої були не
тільки в козацьких і селянських «низах», але й також у середовищі яскравих представників козацько-старшинської (шляхетської- дворянської) частини руху «української ірреденти» - Івана
Котляревського, Василя Капніста, Якова Ковельського, Григорія Сковороди.
Вони творили саме в умовах, коли перетворення Лівобережної, а невдовзі й Правобережної України на звичайну частину імперії, що складалася з губерній і намісництв, сприймалося тут як колонізація і поневолення! Таке сприйняття абсолютистської державної політики Росії було притаманне освіченим, шляхетним українцям, незалежно від походження їхніх предків (наприклад, дід В. Капніста був греком). Відповідно, сумніватися у національно-визвольній спрямованості їхніх творів можна, лише заперечуючи очевидні факти. Це з перемінним успіхом робили радянські фахівці, завданням яких було сформувати й поширити спотворене уявлення про кращих синів України.Підґрунтям активного протесту цих непересічних постатей супроти антиінкорпораційної української політики Російської імперії, який, щоправда, висловлювався несміливо, на
алегоричному рівні, були надзвичайно бурхливі історичні події, що супроводжували їх життя. Це, з одного боку, революційний, антимонархічний рух у Європі, визвольні змагання народів, поневолених Османською імперією. А з іншого, в Україні ж усе навпаки: ліквідація Запорозької Січі, скасування політичної автономії та місцевого самоврядування. На цьому тлі притаманна шляхті й дворянству вільнодумність природно оберталася на протести. До того ж, сильне враження справила на свідомих українців і боротьба американського народу проти влади англійської Корони. Тарас Шевченко захоплено згадував Вашингтона за півстоліття після цих подій, а вони були сучасниками Американської революції і, по суті, свідками невдалого польського визвольного повстання під проводом Тадеуша Костюшка, друга і помічника самого Вашінгтона...
Чи не найбільш відомим протестом антиінкорпораційної української політики Російської імперії на алегоричному рівні стала «Енеїда» І.Котляревського (1769-1838). Славетна поема, що започаткувала епоху нової української літератури, творилася упродовж тривалого часу: від початку 90-х років XVIII ст. до 30-х років XIX ст., а повністю вперше надрукована лише у 1842 році. Здійснений В.Шевчуком докладний аналіз «Енеїди» як літературної і суспільно-політичної пам’ятки [155. С.649-669] переконує, що приводом до написання поеми був насамперед факт знищення Запорозької Січі 1775 року, ліквідація козацької автономії у 80-х роках XVIII ст. [155. С.652] та заснування Задунайської Січі. Вже у першій частині на підтексті, тобто на доволі чітких історичних алюзіях, викладена історія українського козацтва та виписано побутові реалії українського народу. Загалом ця поема — одна з ланок у довгій дискусії між Росією та Україною при їхніх суперечностях, яка проходить у ряді творів XVIII ст.; в описі пекла поет бачить перебування України під московським пануванням, а в образі Турна — російського царя. Мета Енея — збудувати незалежну державу і Біле місто — саме до цієї мети він і йде чи пливе в морі часу зі своїм козацтвом. У просторих візіях поет бачить, що не Еней з козаками (образ Козацької держави) збудує своє царство, а лишень його нащадки, коли буде подоланий Турн, а це має статися обов\'язково.
«Одою на рабство» запротестував у 1783 році Василь Капніст (1756-1823), український патріот, хоча його національна і культурна приналежність нерідко опинялася під запитанням залежно від примх політичного клімату. Показово, як саме танення ідеологічної криги позначилося на офіційних визначеннях і оцінках особи поета. Так, якщо в Радянській Енциклопедії від 1953 р. він — «русский позт и драматург», то вже в УРЕ від 1961 р. — «російський і український письменник». Нинішні ж дефініції мають залежати не від того, кому бажано вважати Капніста «своїм», а лише від незаперечних фактів його громадського, літературного і особистого життя.
А факти свідчать, Що В.Капніст не придворний літератор, не поміщик- марґінал, а свідомий своїх національно-визвольних переконань.Сам вірш — це плач над уярмленням України [139. С.345- 348]. Тут прямо говориться про «Вітчизни з тугою такою уярмлення» («Отчизньї моея любимой порабощенье воспою...»). По-перше, ці рядки з його «Оди на рабство» не залишають сумніву, що мова йде не про запровадження кріпацтва, а про політичне й соціальне поневолення рідного Краю. А по-друге, рідну землю поет бачить як удовицю («скорбної вдовиці» - пізніше відомий
шевченківський мотив).
У цілому вірш звучить як відважний протест проти указу 1783 року про закріпачення «посполитих» і селян Лівобережної України, поєднує соціальний протест із національним — з мотивом поневоленої України. Міста і села, які ховав од бід «свободи щит» (права та вольності) опинилися у побудованих Росією загорожах, відтак «наш ясний день» зміняється «у темну ніч». Але на царицю він сподівається, хоча не розуміє її дій: чому накладає на мирний народ «ярем великий»? В оді В. Капніст усю надію покладає на те, що цариця одумається, зрештою, вірш і є зверненням до неї.
Пізніше В.Капніст стане одним із творців національно- визвольної конспірації [88. С. 86], котра в 1791 році вишле його до пруського короля Фрідріха-Вільгельма II з пропозицією допомогти в повстанні проти російської тиранії. Власне участь В.Капніста в політичній конспірації 1791 року свідчить, що він цю думку й надію змінив, але не цілком, бо згодом опуститься до прославляння яремників своєї землі.
Валерій Шевчук звертає увагу на те, місія В.Капніста мала під собою реальне підґрунтя [139. С.623]. На той час українське військо ще зберігалося у формі десяти карабінерських полків з корпусом регулярної кінноти, його очолювала в основному козацька старшина. Усі вони добре пам’ятали колишню козацьку вольность і відверто жалкували за нею [88. С. 87]. Цю проблему намагалися вирішити шляхом погодження. Так, на початку 1788 р. В.Капніст подавав Катерині ІІ «Положення, на якому може бути набране і утримане військо охочих козаків», проте цей проект не було схвалено.
Відповідно в такій ситуації В.Капніст і вдався до своєї місії. Варто також відзначити, що найочевидніше місія В.Капніста пов’язувалася з діяльністю Новгород-Сіверського патріотичного гуртка 1780-90 рр., який «прагнув відновлення української державної самостійності й відродження національної культури... пропагував ідею української самостійності» [45. - Т.5.-С.1781 ].
Вершиною творчості Василя Капніста, справжнім шедевром тогочасної літератури вважають [143] сатиричну комедію «Ябеда», що є критикою російського судівництва в Україні. Написана (1796 р.) поетом у розквіті сил, вона увібрала увесь його попередній літературний і громадський досвід. Він висловив невдоволення українського громадянства, приниженого указом 1783 р. і невизнанням власних шляхетських привілеїв. Отже, «Ябеда» була продовженням «Оди на рабство» і стала ніби ілюстрацією того рабства, що принесла в Україну російська система управління. Малюючи вибухову ситуацію в імперії, щойно зліпленій зі шматків сусідніх держав, автор «Ябеди» виступає речником настроїв і думок інтелектуалів не тільки України, але й Польщі, Білорусі.
До числа характерних сучасників доби «української ірреденти» належить український філософ Яків Козельський (1729-1795), син сотника Полтавського полку, вихованець Київської Академії, потім закінчив університет у Петербурзі, у 1757-66 роках викладав у вищих військових школах столиці, пізніше працював у Сенаті та в законодавчій «Катерининській комісії» [67. С.86].
Яків Козельський - автор кількох філософських праць, видав свої Статті про філософію та її частини з французької енциклопедії. З цієї книжки Козельського сучасники знайомилися з французькими просвітниками-енциклопедистами: Гельвецієм,
Руссо, Монтеск’є. Хоч він і був релігійною людиною, одначе протестував проти змішування філософії з релігією; феодальній сваволі самодержавія протиставляв принцип законності і рівність усіх людей перед законом. Визнавав природне право людини, заперечуючи кріпацтво і самодержавство.
Козельський один з перших теоретично засудив феодально-кріпосницький лад і в цьому був попередником О.Радіщева (а не навпаки, як твердили радянські історики). Козельський також засуджував загарбницькі війни і поневолення націй.Суспільно-політична позиція Я.Козельського була співзвучною поглядам знаменитого Григорія Сковороди (1722-94). Зрештою, сковородинський протест проти інкорпорації України, хоч і на алегоричному рівні, хронологічно був чи не першим. Ще в 9-й пісні «Саду божественних пісень»: «Свій смисл усяка голова трима» [119. С.66] — автор виразно сказав, що йому «свобода лиш одна вабна», він прихильник природного (Божого) закону: дійсне-бо те, що стверджує Бог, отож поет і бажає, щоб його край жив за природним законом: «Нехай потягне з кінця в кінець наш світ, як тягнуть магніти сталь» [156. С.170]. У час насильного включення України до Росії Г.Сковорода проголошує виразну філософську тезу про те, змішування природ, їх злиття є справжнє ідолоскаженство, і розрив з блаженною натурою, і незнання про Бога (підкреслення наше - авт.).
Подовженням цих думок стала пісня 14-а » [119. С.72-74], яка є безпосереднім відгуком на знищення Козацької держави, бо написана 1782 року. Цей час зветься «бучею в цій годині», відтак указується, що треба пізнати, чи велика в світі міра «гідри-звіра» (алюзія на Дракона Півночі — Росію). Падіння гетьмана («булави») приводить до лихої слави. Від цього «серце побива тривога, руки зв’язані і ноги». Поет ставить питання: «Як минути сіті?» — адже Україна в них таки потрапила. Далі йдеться про «танець п’яної волі» — алюзія на пияцтво в Запорозькій Січі, тепер і в них «марна доля», тобто Січ знищено. Ставиться ще одне запитання: «Того звіра (Змія, Дракона, Гідри) куди ціль ведуть і міра?» Кладеться наука: «Треба вже прозріти». Далі йде: «Шле серен із океану пісню
солодкооманну», а в примітці пояснюється: «Серен — тобто пута, кайдани». Отже, від дій, що відбувалися у часі написання вірша (знищення Козацької держави) «бідная душа в розпутті, хоче назавжди заснути, землі не сягнувши».
Світ же, в якому живе поет, «пекло люте», в якому все отрута. Подається образ Дракона-Росії: «Щелепами позіхаєш і усе підряд ковтаєш». Це — пучина, в якій змій «всіх з ідає і ковтає» — виразний випад супроти російського імперіалізму з висновком: «Плоть ту не наситиш». Отже, «блажен, хто не є рабом цього тригубого язика». Автор вважає, що Змій омерзиться в своїх починаннях. Рада одна: «Розпусти свої вітрила. Розуму свойого крила» — про збереження національної ідентичності за допомогою Розуму я вже говорив, отже, ідея Мудрості, Розуму подається як рятівна, сам Розум бачиться птахом, відтак «душа наша, наче птиця, збавиться». Але для цього треба звести зіниці вгору, тобто пізнати Бога, тоді «шлях знайдеш правдивий». Цей дивовижний, повний розпачу вірш можна назвати виявом почуттів тодішніх українців із національною свідомістю, яким, безсумнівно, був і Г.Сковорода, а водночас — це гострий протест проти поневолення Росією (Гідрою, Змієм) України та її заковтування.
Взагалі далекий від політики Г.Сковорода в багато чому був дуже співзвучний з головними настроями доби «української ірреденти»: і своїм незалежним мисленням антитезами, і змаганням за правду та визвольне пізнання істини, і особливо проголошенням «вольності» за найвищу цінність. Але чи не найбільшою заслугою видатного філософа є обґрунтування ним в умовах нових випробувань для українців концепції домінанти культури для збереження національної ідентичності - ідеалу свободи, рівності та братерства, що виражався у формулі т.зв. «горноїреспубліки».