Кодифікація права України-Гетьманщини як прихована спроба обґрунтування ідеї української автономії
Правова система гетьманської України, що ґрунтувалася на численних джерелах, з одного боку, зумовлювала відносну автономію її правового укладу, а з другого, містила у собі багато внутрішніх протиріч, а, отже, прогалин у регулюванні суспільних відносин та інших хиб.
Зрештою, в літературі [69. С.111] наголошується на строкатій системі джерел права, яка створювала певні труднощі в застосуванні правових норм і призводила до надуживань в українських судах, викликала необхідність систематизації існуючого в Україні права. Різноманітність джерел правової системи також погано відповідала тим феодально- кріпосницьким відносинам, які дедалі більше утверджувалися в Україні. Прагнучи їх юридично оформити, українські феодали висунули ідею укладення кодексу, який був би затвердженийУ
свою чергу, російський уряд також розраховував на те, що кодифікація українського права сприятиме зближенню українських і загальноросійських правових норм.
Упродовж XVIII ст. було здійснено кілька спроб кодифікації права козацької України. Систематизацією правових норм займалися спеціально створені для цього комісії, а також ряд приватних кодифікаторів.
Хронологічно першою пам’яткою історичного розвитку українського права першої половини XVIII ст. був «Процесе краткии приказнои, изданнии при резиденции гетманскои» (1734). Він складався зі вступу, 13 параграфів, короткого додатку та характеристики порядку винесення вироків. Основну частину становили нормативні акти, що регулювали тогочасний судовий процес. Збірник використовувався як підручник або посібник для юристів-практиків в судових та адміністративних установах. Складено його було при гетьманській канцелярії, однак укладач невідомий. Існує кілька редакцій цього збірника, зокрема, його переробка під назвою «Акцес» (1743). В основу цієї кодифікації, яка не набула офіційного значення, було покладено Литовський Статут і «Порядок».
Дослідники [іоі. С.143] вважають її своєрідним підручником, який знайомив з тогочасним судовим устроєм і процесом.Таке ж призначення - практичної збірки права для господарів, щоб застерегти їх від юридично неправильних вчинків - має «Економиш краткая права». Цей збірник, що був укладений у 1730-1740 рр., також основувався на Литовському Статуті і збірниках магдебурзького права. Крім того, до нього були включені царські укази, за якими заборонялося давати притулок втікачам, незнайомим і безпаспортним людям. У ньому наводяться норми процесуального і кримінального права.
Ще одна спроба приватної кодифікації першої половини XVIII ст., серед джерел якої пріоритетне місце належало нормативним актам російського законодавства (зокрема, окремі положення «Соборного уложення», «Устава воинского» і «Устава
вексельного»), мала назву: «Права малороссийские с книг Статута, Саксона и Порядка вьтисанньїе» (впорядкована в 1744-1757 рр.). Вона охоплювала також низку норм з Литовського Статуту, «Саксона» і «Порядка».
Однак найвідомішою з кодифікацій українського права першої половини XVIII ст. були вже згадані «Права, по которьім судится
малоросийсский народ» (1743), які структурно складалися з
передмови і 30 розділів, що поділялися на 531 артикул і 1716 пунктів (за іншими даними - І.Бойко - 532 артикули та 1607 пунктів) [23. С.11]. Окрім того, до збірника було додано «Інструкцію кодифікаційної комісії» і т. зв. «Степенний малороссийского войськового знания порядок после гетмана», тобто, перелік службових військових і цивільних чинів Гетьманщини. Кодекс мав пояснення цитат, що наводилися у тексті, алфавітний покажчик, і заголовки із зазначенням розділів і поданням короткого змісту артикулів.
Провідною ідеєю збірника вважають захист феодального ладу та розширення можливостей для кріпосницької експлуатації селянства. Разом з тим, у зводі обґрунтовувалось право Лівобережної України на автономне самоврядування. А це суперечило тогочасній царській політиці, його поточному законодавству, спрямованому на створення єдиної правової системи Російської імперії.
Саме ця обставина, на думку більшості вчених [141. С.24], була справжньою причиною того, що український кодекс не був вчасно затверджений. 1744 року його подали на розгляд Сенату, щоб потім передати імператору на остаточне затвердження. Відповідь надійшла лише через 12 років. Указом від 20 травня 1756 року проект кодексу було повернено на повторний розгляд з метою внесення змін відповідно до вимог часу. Робота з перегляду «Прав ...» продовжувалось аж до 1767 року, однак не була завершена і кодекс так і не був санкціонований верховною владою (отже, не отримав законодавчої сили). Проте в усьому масиві спеціальної літератури відзначається, що «Права...» великою мірою відобразили той суспільно-політичний устрій Лівобережної України, який склався на середину століття, і фактично були збірником чинного законодавства. Вони дають найбільш повне уявлення про право Гетьманщини, правову культуру українського народу та розвиток правових ідей в Україні першої половини XVIII століття.Кодифікаційні роботи другої половини XVIII століття, що провадилися в Україні, мали на меті закріпити економічне і політичне становище української шляхти, яке все більше зміцнювалося. А також, відобразити її прагнення відновити українську автономію. Найбільш помітними спробами систематизації правових норм в Україні того часу були передусім приватні кодифікації Ф.Чуйкевича, В.Кондратьєва, О.Безбородька. Зокрема, останній 1767 року за дорученням президента Малоросійської колегії Петра Румянцева під керівництвом секретаря колегії і члена Генерального суду Олександра Безбородька, було укладено