Ідея автономії української держави у політико-правовій думці Гетьманщини

У складних політичних умовах інкорпорації козацької держави

до складу Російської імперії, ідея національної державності в Україні не вмирала, вона жила у серцях кращих представників українського народу — передусім серед освічених верств старшинсько- шляхетського стану Гетьманщини.

Так, в останні роки правління гетьмана І.Скоропадського з’являється анонімна Записка [89. С.167], у якій сформульовано ідею правової держави, багато пунктів якої перегукується з Конституцією П.Орлика 1710 року. Орликова Конституція виразно свідчила «про напрямок політичної думки української еміграції того часу. А оскільки як ідеї ці не могли народитися зразу, раптово, за кордоном, а були вивезені з України, де вони виникли під впливом реальних співвідношень життя, то слід думати, що ідеї, які покладені в основу договору Орлика, поділяли не лише емігранти, а и найбільш свідома частина старшини, яка не приєдналася до Мазепи, залишившись вірною московському урядові» [27. С.135- 153]. Це саме засвідчила і згадана записка. У документі йшлося про обмеження влади гетьмана: виборна старшина мала контролювати дії гетьмана. Урядовці в Гетьманщині були зобов’язані наглядати за тим, щоб усюди був порядок і все робилося на користь «народу малоросійського». Призначення старшин на «уряди» мало здійснюватися гетьманом спільно з генеральною старшиною за рекомендацією уповноважених віл полків. Звільнити їх з «урядів» можна було лише за вироком Генерального суду. Було також декларовано право власності та передбачалися правові гарантії для її захисту. Гетьманові заборонялося без суду накладати покарання на старшину й інших урядовців. Усі справи в Гетьманщині мали розглядатися в суді «по правам малороссийским честньїм поступком без суровости и досади». Значну увагу в записці приділено й поліпшенню фінансової системи Гетьманщини.

Загалом, перед нами — проект реформування Гетьманщини й перетворення її на правову суверенну державу з обмеженою, завдяки залученню виборної старшини, владою гетьмана.

За часів гетьманування Розумовського, на початку 50-х років, на одному із з’їздів старшин невідомий його учасник виголосив промову, яка потім розповсюджувалась у рукописних копіях під назвою «О поправлений состояния Малороссии» [89. С.170]. У ній автор нагадує про колишню славу козаччини, згадує ті часи, коли «були в нас сейми або генеральні ради». Його ідеалом є правова, конституційна Гетьманщина, на взірець передових європейських держав. Водночас він бачить освічене українське шляхетство (козацьку старшину) як керівну суспільну силу в державі, виступає за відновлення станових судів та реформу державного ладу та судочинства. Автор звертається із закликом до козацької еліти — об’єднати «всі сили розуму», зміцнити їх «патріотичним натхненням», заради «відновлення колишніх Вітчизни вашої порядків і добробуту».

З середини XVIII сторіччя визначальну роль у подальшій секуляризації вітчизняної науки та розвитку суспільно-політичної думки відігравало так зване «сословие войсковьіх канцеляристов» — синів козацької старшини, котрі після закінчення Києво- Могилянської академії (а нерідко й вищих навчальних закладів Європи), працювали канцеляристами в Генеральній Військовій канцелярії. З-поміж них були С.Величко, П.Симонський,

С.Лукомський, які взяли на себе місію документалізувати факт за фактом історію України-Гетьманщини, а також Семен Дівович, котрий у 1762 році написав свій історико-публіцистичний трактат у віршах «Разговор Великороссии с Малороссией», який він. як сам зазначає, «сочинил в честь, славу и защищение всей Малороссии» [139. С.115-145]. У цьому трактаті яскраво висловлено ідею національної державної самостійності України та протест проти російської централістської політики в Гетьманщині. Дівович від імені України («Малої Росії») звертається до «Великоросії»: «Не думай, чтоб тьі сама бьіла мой властитель, Но государь твой к мой общий повелитель. А разность наша есть в приложенньїх именах, Тьі Великая, а я Мала, живем в смежньїх странах... Так мьі с тобою равньї и одно составляем, Одному, не двум государям присягаем, Почему почитаю тебя равну себе ...»

Загалом ідея автономії, а то й ширшого суверенітету Гетьманщини в останні роки її існування була поширеною у певних колах українського шляхетства й старшини.

Останні спалахи державницько-автономістських прагнень старшини й шляхетства бачимо на тлі виборів у Гетьманщині до

Комісії із складання нового «Уложення» (1767-1768 рр.) [139. С.263-268.]. Своєрідною відповіддю на наміри цариці Катерини II реформувати державно-адміністративний устрій Російської імперії (для чого й скликалася названа Комісія) — зрозуміло, для нівеляції історично-правових особливостей окремих регіонів — була анонімна записка полтавського шляхетства, подана генеральному обозному С.Кочубею у 1767 році.

Переяславським договором 1654 року. Автори пишуть, що вони не згідні з багатьма положеннями «циркулярного листа» генерал- губернатора П.Рум’янцева (у якому оголошувався порядок і мета виборів у Гетьманщині до Комісії 1767 р.), оскільки, на їхню думку, він порушує права і привілеї гетьманської України та її станів. Особливо голосний скандал розгорівся під час виборів і складання наказів депутатам до Законодавчої комісії — через вибори в Ніжинському полку та вимогами, зафіксованими в Наказі ніжинського шляхетства. У ньому поряд з вимогами про підтвердження всіх прав і привілеїв Гетьманщини та її станів містилася категорична вимога відновлення інституту гетьманства, проведення виборів «вольними голосами нового гетьмана», та ще й «купно с Войском Сечи Запорожской...». Як відомо, реакція царського уряду була рішучою: вибори були скасовані, обрані депутати й автори Наказу були заарештовані й віддані під військовий суд, який засудив головних призвідців і авторів Наказу — Я.Почеку, Д.Григоровича, М. Занькевича, Ф.Кониського, Д.Стожка, П.Жураківського — всього 16 чоловік— до смертної кари (щоправда, згодом Катерина II помилувала засуджених) [89. С.169].

За часів роботи Комісії особливо активну діяльність проводив депутат від шляхетства Лубенського полку Григорій Полетика, який

1768 року подав у Комісію свою Записку: «Историческое известие, на каком основании Малая Россия бьіла под республикою Польскою, и на каких договорах отдалась российским государям...» [139. С.276-283] (див.: Додаток 3). На думку Полетики, у складі Речі Посполитої Україна мала республіканську форму правління: і шляхетство, й духовенство користувалися всіма становими правами; після приєднання Гетьманщини до Російської держави, згідно з Жалуваними грамотами царів, і права, й станові привілеї були підтверджені, водночас гетьмани поступово, відсунувши

шляхетство, узурпували його владу... Полетика бачить Україну у складі Російської монархії з гетьманом на чолі, але щоб влада його була «в своих пределах содержана» (тобто, контрольована виборними старшинами), а привілейовані стани, щоб користалися усіма належними їм правами.

Сподівання цариці Катерини II на цілковиту лояльність членів Комісії (у тому числі депутатів від Гетьманщини) щодо існуючої державної системи не виправдалися. Матеріали роботи Комісії засвідчують, що поряд з виступами депутатів, які порушували питання про зловживання адміністрації, про кріпосне право, ставилися питання — представниками Гетьманщини та Прибалтики — про автономію своїх країн. Це стурбувало й налякало правлячі кола імперії, й невдовзі Катерина II розпустила загальне зібрання Комісії.

Треба зазначити, що окремі представники старшини, перейшовши на державну службу в Петербурзі, не втрачали інтересу до державного минулого України-Гетьманщини, прагнули з’ясувати причини її занепаду. Так, син генерального писаря Андрія Безбородька, Олександр (1746—1799) вчився в Київській академії, служив у Генеральному суді, з 1775 року - в Петербурзі, де займав високі посади в Колегії іноземних справ, згодом був канцлером. За Павла І добився відновлення Генерального суду й деяких інших установ Гетьманщини, скасованих за Катерини II. Він листується з земляками в Україні у справі збирання матеріалів до української історії. Року 1775 спонукає Василя Рубана, що теж служив у Петербурзі, писати «исторію малороссійскую» і задля того звертається до батька в Україну, прохаючи його висилати книги й рукописи з історії України, бо «находятся люди, кои вознемерились издать историю малороссійскую». 1777 року В.Рубан опублікував «Коротке описання Малоросії» [155. С.423] в редакції

О.Безбородька, який доповнив твір описом подій з 1704 по 1776 роки, склав «Изьявление настоящего образа правления в Малой России» [155. С.444] та додав список гетьманів і вищих старшин. Безбородько листується з патріотично настроєними старшинами і в одному з листів до невідомого кореспондента (від 3 серпня 1790 р.) дає власне цікаве пояснення, «...чому зник на Україні дух

геройства». «...От того, что уже от некоторого времени место козацтва заняло школярство: вместо Палея Белоцерковского, Христьі Сенчанского, Лавра Остапского и других им подобньїх, занятьі стали фирчиками и штатиками, которьіе сперва позакидав вьілиотьі, а потом в немецкое перебрались платье и сделались прямо

такими, как покойньїй старий Степан Афендик говаривал: в поле не жолнер и дома не господар» [155. С.445].