Маніфест українського патріотизму: «Історія Русів» - найвизначніша пам’ятка української політико-правової думки доби «української ірреденти»

Маніфестом українського патріотизму, вершиною

національно-політичної думки другої половини XVIII століття стала «Історія Русів». Можна погодитись з висловленою О.Мезько- Оглоблином гіпотезою, що її автор (чи автори [156.

Історична концепція твору витримана в традиціях козацької історіографії, пам’ятками якої автор «Історії Русів» широко користується, доповнюючи їх переказами, власними спогадами і, частково, архівними документами. В яскравій, подекуди суто - художній формі автор дав огляд усього процесу української історії до другої половини XVIII ст. Приділивши головну увагу Козаччині, Хмельниччині й Гетьманщині. Головний зміст - боротьба українського народу проти чужого поневолення. За своєю суттю «Історія Русів» є переважно політичним трактатом, втіленням в історичну форму, причому авторські думки й погляди не рідко висловлені, з огляду на цензурні умови, у непрямій формі - шляхом приписування їх різним історичним діячам (у текстах вигаданих промов, листів, тощо).

Не зупиняючись на характеристиці твору (його жанр і зміст глибоко проаналізовані вітчизняними та зарубіжними дослідниками) [див.: 157.С.5-28], торкнемося лише найголовніших положень, сформульованих у ньому політичних та правових ідей [124. С.306-314].

По-перше, автор проводить думку, що державне життя українського народу бере початок за часів створеної саме ним, а не російським народом Київської Русі (підкреслення наше - авт.). Невипадково автор укладає в уста І.Мазепи звинувачення на адресу царату в перебранні московитами собі імені русів: «Відомо ж бо, що колись були ми те, що тепер московці: уряд, первинність і сама назва Русь од нас до них перейшло» [8.

По-друге, автор рішуче заперечує протиставлення понять «Стародавньої Русі, або нинішньої Малоросії» та «України», яка начебто немає нічого спільного з Київською Руссю (на це звернув увагу В.Шевчук) [157. С.21]. Козацька Україна, починаючи від

Дикого Поля «по обох сторонах річки Дніпра», розглядається в «Історії Русів» як невід’ємна складова частина «України Малоросійської власної, предковічної отчизни нашої, од Святого Рівноапостольського князя Володимира Київського...».

По-третє, відзначаючи самостійність і відрубність

історичного розвитку українського народу від історії московського, литовського і польського народів, автор не проводить подібного розмежування з білоруським народом (підкреслення наше - авт.). Загалом розуміння під поняттям «руський народ» спільно українців і білорусів було досить поширеним. Наприклад, в універсалі Б.Хмельницького до українського народу (травень 1648 р.) наголошувалося на тому, що поляки «підкорили істинні і прадавніх часів землі і провінції Сарматські, або Козацькі, наші, Руські, од Подоля, Волині і Волох посполу і аж до самого Вільня і Смоленська, довгі і обширні свої імущії, а саме: землю Київську, Галицьку, Львівську, Холмську, Белзьку, Подільську, Волинську, Перемишлівську, Мстиславську, Вітебську, Полоцьку» [8. С.112].

По-четверте, у творі вперше в українській історичній та публіцистичній літературі чітко сформульовано ідею, що найбільшою цінністю для народу є незалежна національна держава (підкреслення наше - авт.). І саме в її досягненні автор вбачає смисл боротьби народних мас України з кінця XVI до початку XYIII ст.

По-п’яте, в «Історії Русів» неодноразово підкреслюється добровільний, договірний і рівноправний характер українсько- московської угоди 1654 р. Автор стверджує, буцімто російський цар у листі до Б.Хмельницького підкреслював: ««.угоди про те і

статути суть права старі Малоросійські і Козацькі, котрі ми за ними укріпимо і підпишем за себе і наслідків наших, і не будуть вони порушувати вічно» [8. С.135]. Договірні статті були розроблені й зачитані в Переяславі московським послам, котрі, ««погодившись з усім, у них написаним, підтвердили присягою своєю від особи Царя і Царства Московського про вічне і непорушне шанування умовлених договорів» [8. С.164]. Вони передбачали, що Україна залишатиметься ««на всіх колишніх угодах і пактах, укладених з Польщею і Литвою і затверджених привілеями Королів Польських і Великих князів Литовських, і по них користуватися всіма перевагами і свободами вічно і без жодної одміни» випливало, що Українська держава не входила до Росії як її складова частина, а утворювала з нею військово- політичний союз (за словами згадуваної царської грамоти - «поєднання») на кшталт конфедерації. Щоправда, сам автор іноді вдається до терміну ««протекція».

По-шосте, автор вперше, хоч і не завжди від свого імені, частіше - вустами різних політичних діячів, не лише переконливо розкриває антиукраїнський характер московської політики (починаючи з другої половини XVII ст.), а й виступає палким захисником збереження державної самостійності України, демократичності й політичної форми правління, соціальних завоювань середини XVII ст. Однозначно негативна оцінка дається каральним акціям в Україні 1708-1709 рр., здійсненим підрозділами

0. Меншикова: «Загони війська Царського, роз’їзджаючи по ній, палили й грабували геть усі оселі без винятку і правом війни, майже нечуваним. Малоросія довго ще куріла після полум’я, що її пожирало» [8. С.213].

Впадає у вічі нещирість автора, коли він засуджує вчинок

1. Мазепи, формальність цього осуду чи навіть вимушеність. Куди глибше розкриває справжні його погляди промова гетьмана, в якій пояснюється причини переходу на бік шведського короля, промова, сповнена звинувачень на адресу колоніальної політики Росії.

По-сьоме, будучи палким прихильником республіканської форми правління, автор протиставляє її московському деспотизму. З цією метою до твору вміщено сцену відмови Б.Хмельницького від пропозиції «затвердження гетьманства спадкового в потомстві і фамілії його, Хмельницького» на тій підставі, що це буде суперечити «правам і звичаям народним» [8. С.262].

По-восьме, виступаючи послідовним поборником соборності козацької України, автор різко засуджує міжусобну боротьбу еліти за владу, вбачаючи в ній одну з головних причин занепаду країни. Як політичний заповіт нащадкам звучить передсмертне застереження Б.Хмельницького, щоб трималися «завше одностайної згоди і братерської дружби, без чого ніяке царство і ніяке суспільство стояти не може» [8. С.213].

По-дев’яте, автор неодноразово підкреслює, що носієм державної ідеї в Україні виступало козацтво (підкреслення наше - авт.). Зовсім іншою є його оцінка шляхетського стану. «Шляхетство теє бувши завжди серед найперших чинів та посад в Малоросії і серед її військ, підводило під уряд її чимало мін підступами своїми, контактами та відвертими зрадами, задуманими на користь Польщі, а народові дало випити найгіркішу чашу запроданства і введенням його у підозру, недовір’я і в найбільш тиранські за те муки, урядом верховним по необачності над ним учинені, бо всім замішанням, неладові і побоїщам в Малоросії, що після Хмельницького сталися, саме вони були причиною...» [8.

По-десяте, в ««Історії Русів» визнається роль геополітичного фактора в утвердженні незалежності Української держави, витвореної в ході національної революції. На думку автора, саме несприятливість геополітичного становища штовхала Б.Хмельницького до пошуку претензій за межами України.

По-одинадцяте, чи не вперше в жанрі історично- публіцистичних творів автор широко використовує нові як на той час терміни й поняття: ««революція» (для характеристики подій національно-визвольної боротьби середини XVII ст.), ««нація», « національні вигоди і інтереси», « національні вигоди і інтереси», « патріот», « анти патріот» тощо.

Отже, рівень національної свідомості в автора (чи авторів) «Історії Русів» досить високий: у корінь книги ставиться природне право кожної нації чи народу на власне, самостійне, автентичне життя, заперечується узурпація історичного імені українців — Русь, у відстоюванні якого автор навіть відкидає назву «Україна»; вказується, що носіями державної традиції Київської держави були козаки; бачиться Русь в етнографічних межах українського народу; відверто говориться про іноземні насилля над Україною, в тому числі й московські, апологізується козацька історія. До того ж автори допускаються не раз історичних помилок, тобто подається не так історичний, як художній образ України, що випливало із завдання автора (чи авторів): збудити приспалий героїчний дух нації на прикладах героїчних подвигів предків.

Маємо всі підстави стверджувати, що провідною ідеєю «Історії Русів» виступає не автономія, а ідея незалежної соборної Української держави. І саме вона справила (у тій чи іншій формі) істотний вплив на розвиток української національної ідеї протягом першої половини ХІХ ст., яка особливо яскраво засяяла в творчості геніального Тараса Шевченка.

Отож, наведені факти та документи засвідчують, що всупереч офіційному курсу політики царизму на обмеження і в подальшому повну ліквідацію української державності та попри угодовство переважної частини старшини й шляхетства в Гетьманщині в часи її існування у XVIII ст.

«Українська ірредента» не досягла своєї безпосередньої мети — зберегти козацько-гетьманську державу й козацький устрій. Але своєю активною позицією (думка-слово-зброя) об’єктивно

започаткувала майбутнє Українське Відродження (підкреслення наше - авт.) не стільки у вузькому, «культурницькому» розумінні (літературна мова, нова українська література), як у широкому значенні більш чи менш повного життєвого процесу нації. У цьому сенсі «Енеїда» І.Котляревського була не початком, а одним із наслідків початку національного Відродження, що зав’язалося в «українській ірреденті». А створення таких непересічних праць, якою є «Історія Русів», засвідчило невмирущість державної ідеї. Вона продовжувала слугувати потужним імпульсом для розвитку здеформованої національної свідомості українського суспільства, позбавленого своєї держави.