Козацтво у контексті українського націоґенезу: штрихи до формування української національної ідеї ХУІ — першої половини ХУІІ ст. ХУІ - перша половина ХУІІ ст. сучасною вітчизняною наукою
вважаються важливим періодом українського націоґенезу [Див. доклад.: 43, 44, 83, 95, 165, 166]. Адже саме в той період відбувалися процеси, які визначили особливості подальшого розвитку української нації.
Особливо це стосується «козацького періоду» в історії України, без якого, наприклад, важко уявити «національне відродження» ХІХ ст. чи відродження національної державності початку ХХ ст.Передовсім варто наголосити, що пізньосередньовічний процес українського націоґенезу був тісно пов’язаний із
конфесійним розвитком, оскільки культурно-національне життя в тодішніх умовах часто знаходило вияв у релігійній сфері, зокрема в створенні національно орієнтованих релігійних структур,
національних культурно-релігійних цінностей, відповідних традицій та символів.
Стосовно України ХУІ - першої половини ХУІІ ст., бачимо велике конфесійне розмаїття. Передусім тут варто відзначити церкву східного, візантійського обряду, яка іменувалася
православною. Ця церква стала на той час уже традиційною конфесією для українського населення, що давало їй великі переваги в змаганні з іншими релігійними організаціями. Певні традиції в Україні мала й церква західного, римського обряду, т. з. католицька. Проте і в плані традиційності, і в плані кількості адептів вона не могла зрівнятися з православною. Правда, католики мали свої переваги - підтримку урядових структур Речі Посполитої (відповідно, до Люблінської унії - королівства Польського і Великого князівства Литовського), допомогу від католицьких країн Заходу, кращу організацію та підготовку духовенства. Поряд із цими традиційними християнськими конфесіями з’являються конфесії нетрадиційні - протестантизм та уніатство. У період, що розглядається, вони в українських землях були маргінальним явищем. Основна боротьба велася між православними й католиками, а протестанти й уніати фактично відігравали допоміжну роль, виступаючи союзниками основних конфесій (протестанти - союзниками православних, уніати - союзниками католиків).
Отже, розвиток тогочасної вітчизняної політико-правової, ширше - суспільної думки здійснювався, враховуючи релігійні, зокрема конфесійні, фактори. Її характерною рисою стала своєрідна
взаємодія національної та конфесійної свідомості, а також виявлення суперечностей між тогочасною українською національною свідомістю, яка почала формуватися, та
консервативними виявами конфесійної свідомості, що сприяла виробленню певних національних стереотипів [43. С.80].
Дослідники розрізняють «західну» й «східну» моделі націоґенезу. Перша була реалізована переважно у
західноєвропейському регіоні, а до її компонентів варто віднести історичну територію, політико-юридичну спільноту, політико- юридичну рівність членів, спільну громадянську культуру та ідеологію. Творення націй за такою моделлю відбувалося внаслідок адміністративних, економічних та культурних змін (своєрідних «революцій») [121. С. 69]. Цей процес значною мірою
здійснювався «згори», при сприянні інститутів державної влади. У «східній» моделі творення нації, батьківщиною якої була Центральна та Східна Європа, визначальною рисою є акцентація на спільності походження та єдності рідної культури. Отож, нації «східної» моделі, як звичайно, формуються «знизу» шляхом народної, етнічно-культурної мобілізації, часто руху-протесту проти іноземного поневолення.
Націоґенез українців відбувався (у т.ч. в ХУІ - першій половині ХУІІ ст.) як реалізація «східної» моделі [83]. Це значною мірою зумовлювалося відсутністю в них повноцінних державних інституцій. Хоча й існували в певні періоди можливості націотворення відповідно «західної» моделі. Такі можливості були і в ХУ - першій половині ХУІІ ст. Однак українська реґіональна еліта не ставила питання про незалежність українських земель та утворення суверенної держави. На це існували серйозні причини.
По-перше, з початку XVII ст. спостерігалась деградація, а то й фізичне вимирання української князівської еліти. Зникають роди Острозьких, остання представниця яких померла в 1654 р., Корецьких (1651), Ружинських (ймовірно, до середини XVII ст.), Заславських (1673), Збаразьких (1631), Порицьких (1633), Пронських (30-ті рр.
XVII ст.) [166. С.96]. По-друге, і українська князівська верхівка і родова знать в зазначений період виявились розколотими за конфесійним принципом (серед них, окрім православних, були й католики, уніати, протестанти). По-третє, значну частину своїх сил українська реґіональна еліта змушена була зосереджувати на боротьбі з турками й татарами. І в цьому випадку вона була зацікавлена в підтримці з боку королів Речі Посполитої, які намагалися в очах європейців створити собі імідж захисників християнства від мусульманської загрози. По-четверте, серйозним політичним конкурентом для української регіональної еліти у кінці XVІ - першій половині XVII ст. стає не стільки королівська влада Речі Посполитої (до речі, сильно ослаблена магнатами й шляхтою), скільки козацтво, яке все рішучіше виходить на військово- політичну арену (підкреслення наше - авт.).Козацтво заклало підвалини «нової» української нації. Те, що домінуючим елементом у формуванні «козацької» нації було переважно однорідне в культурно-етнічному плані населення з Правобережної України, забезпечувало відносну єдність «старої» української нації та «нової». Важливим елементом цієї єдності виступав духовно-культурний чинник: православна «руська» релігія, пов’язані з нею культурні цінності та традиції, що сягали часів Київської Русі.
Відомий чеський історик і політолог М.Грох у процесі націєтворення «східної» моделі виділяє три основні стадії (фази) [43. С.32].
Так, започатковує цей процес поява групи культурних діячів, які, апелюючи до традицій, творять національну ідеологію (щоправда, не стільки в політичному аспекті, скільки в аспекті культурному (фаза А). Львівський дослідник О.Мальчевський [83] простежив появу когорти інтелектуалів в Україні ХУІ - першої половини ХУІІ ст., які творили українську національну ідеологію, а разом з тим виступали й її носіями. Серед них можна виділити кілька категорій - це ренесансно орієнтовані латиномовні й польськомовні автори (як звичайно, католики), що виявляли ознаки специфічного для них українського патріотизму (С.Оріховський, Й.Верещинський, С.Пекалід, І.Домбровський та ін.); протестантські діячі, які стали на захист української справи (напр., Христофор Філалет та ін.); представники уніатського духовенства, які мали своє бачення національного порятунку України-Русі (напр.,
М.Смотрицький та ін.); нарешті ціла плеяда православних діячів української культури (напр., Д.Наливайко, Й.Борецький,
З.Копистенський, П.Могила, К.Сакович та ін.). Передусім саме для православних діячів була притаманна орієнтація на місцеві традиції (звідси характерний для них консерватизм, звернення до історичної пам’яті, творення національної міфології тощо).
Далі у процесі націєтворення відбувається поширення цими національно орієнтованими культурними діячами своєї ідеології. Для здійснення цього завдання виникають пропагандистські інституції (національні школи, культурні осередки, видавництва тощо). Саме на цій фазі відбувається формування масової національної свідомості (фаза В).
Зауважимо, що поява згаданої когорти інтелектуалів була одним із важливих факторів становлення українських національно- культурних інституцій. Щоправда, багато з них засновувалося на кошти землевласників-магнатів. Це не могло не позначитися на їхній діяльності: вносило аристократичні стереотипи в національну ідеологію й, відповідно, національну свідомість. А це в контексті української ситуації, де соціальне лідерство переходить від родової аристократії до козацтва, далеко не завжди мало конструктивний для націоґенезу характер.
Варто зазначити, що певні українські тенденції простежуються в діяльності Замойської академії та культурних осередків при дворах католицького єпископа Й.Верещинського. Звичайно, назвати ці осередки українськими інституціями важко, як і культурний осередок при дворі російського емігранта князя А.Курбського на Волині. Проте вони опосередковано, а іноді й безпосередньо впливали на розвиток української національної ідеології та свідомості. З їхньою роботою була пов’язана діяльність українських національно орієнтованих інтелектуалів. Проте найпомітнішими українськими національними інституціями в той час були братства. Братський рух зародився й розвинувся в міщанському середовищі галицького регіону. З особливою силою він виявив себе у Львові. За прикладом Львівського Успенського братства утворилися православні братства у містах та містечках Галичини, Побужжя, Поділля і Білорусії.
Після Берестейської унії, коли виникла необхідність консолідації всіх православних сил, використовуючи досвід міщанських братств, формуються братства на широкій соціальній базі. Це - Київське братство (засноване в 1615 р.), яке об’єднало козаків, шляхтичів, міщан і духовних осіб, а також - Луцьке (засноване 1617 р.), в якому були представлені переважно шляхтичі, міщани й священнослужителі.
До інституцій, що брали на себе хоча б частково функцію поширення української національної свідомості, можна віднести окремі монастирі - Пересопницький (у 1561 р. тут було завершене написання Євангелія розмовною українською мовою), Загорівський (у ХУІ ст. був центром рукописання, ймовірно, в цьому монастирі був переписаний «Загорівський збірник», у якому були вміщені вірші патріотичного спрямування), Дерманський (у перші роки ХУІІ ст. тут існувала друкарня, перенесена з Острога) та ін. Також потужний культурний центр у Києві, що виник і розвинувся у першій половині ХУІІ ст., сформувався переважно на базі Києво- Печерської лаври.
Найважливішою українською національною інституцією кінця ХУІ - початку ХУІІ ст. був Острозький культурний центр. Виник він при значній матеріальній допомозі князя В.-К. Острозького. До складу цього центру належали одна з найбільших і найпродуктивніших друкарень України, школа (академія). Тут склався літературно-науковий гурток, представники якого писали, редагували, видавали твори, які сприяли формуванню в українців національної свідомості. Цей культурний центр мав поліконфесійний характер. В Острозі співпрацювали православні, протестанти і навіть католики.
Діяльність Острозького культурного центру багато в чому залежала від його покровителя. Після смерті останнього він почав занепадати. У певному сенсі естафету Острога підхопив Київ, частково Луцьк зі своїм братством. У Києві в 10-20-х рр. ХУІІ ст. витворився свій центр. Важливим його складником була Києво- Печерська лавра. Тут з 1616 р. почала функціонувати друкарня. У той час при підтримці козацтва и шляхти засновується братство, а при ньому - школа. За митрополита П.Могили формується колегія, що з часом отримала статус вищого навчального закладу - академії.
На останньому етапі націотворення - фазі С - появляються ознаки переходу національного руху за політичне самовизначення в рух за самовизначення політичне. В Україні можемо говорити про виникнення масового національного руху з першої половини ХУІІ ст.
Його основною соціальною базою й провідником стає козацтво (підкреслення наше - авт.). Виникнувши спочатку на тодішньому українсько-татарському пограниччі як особливе військовеформування, воно стає соціальною базою для українського національного руху першої половини ХУІІ ст., який все більше й більше набирає військово-політичного характеру, і досягає свого апогею в середині ХУІІ ст.
Отже, ідея козацької держави як автономного утворення в межах Речі Посполитої зародилася за кілька десятиліть до Хмельниччини — в колах вищого духовенства, шляхетства й верхівки козацтва. Її слід розглядати в контексті українського націотворення, що в Україні кінця ХУІ — перших десятиліть ХУІІ століття виявлялося у культурно-національному піднесенні. Та головне - як ідеологічну передумову (підкреслення наше - авт.) Національної революції українців середини ХУІІ сторіччя та створення в ході її розвитку козацько-гетьманської держави. Власне найважливішим наслідком козацького руху ХУІ - першої половини ХУІІ ст. і було створення Української держави Богдана Хмельницького.