Поєднання інтересів козацтва з інтересами православного духовенства - новий етап формування української державної ідеї

З початку XVII сторіччя роль козацтва в українському суспільстві зростає. Апелюючи до «рицарських ідеалів і рицарської системи цінностей», козацтво почало домагатися свого визнання «коронними синами», що означало урівнення «у станових правах з шляхтою»; наполягало на підпорядкуванні лише владі короля, великого коронного і польного гетьманів, а не шляхті.

Водночас у взаємовідносинах з офіційною владою означувалася «козацька територія»: козаки засвідчували право на

придніпровські землі («від Могилева аж до Дніпровського гирла») як зону своїх виняткових інтересів.

Проте, на нашу думку, головним свідченням зростання ролі козацтва в українському суспільстві стало започаткування цілеспрямованої тенденції на захист православної Церкви. Зокрема, гетьман Гаврило Крутневич в універсалі київському Микільсько- Пустинському монастирю від 25 травня 1603 р. підкреслював, що козацтво повинно всіляко підтримувати православне духовенство [113. С.191-194]. Це означало, що в умовах панування релігійно- конфесійної свідомості на ґрунті спільної оборони «старожитної православної релігії» [38. С.97] козацтво шукало порозуміння й спілки з найбільш помітними соціальними групами тодішніх українців - православним духовенством, а також із шляхтою та міщанством. Ставши на позиції послідовної оборони православ’я, яке в той час було синонімом української народності, за висловом Д.Дорошенка, - її «національним прапором» [42. С.171], українське козацтво тим самим прилучилося до боротьби за загальнонаціональні інтереси.

Першим прилюдним виступом козаччини в оборону православної Церкви стало звернення козацької депутації до сейму Речі Посполитої (1610). У документі йшлося про те, що «будучи синами тої ж соборної апостольської східньої церкви, іменем всього Війська козаків запорожських, що з любови своєї до розмноження слави Божої і народу християнського, і до храмів Божих, церков господніх, всякими прикрасами їх наділяють, прикрашають і поміч чинять, — іменем тих всіх товаришів, що пробувають на службі Річи Посполитій при Й.К.М., — ми разом з їх милостями панами, з народом тої православної віри, релігії старожитної, хочемо стояти при духовних особах, які не відступили і не відкинули ся її, і против завзяття напастників на нашу старожитну православну релігію головами її боронити» [153.

Поступово в освічених колах вищого православного духовенства утверджувалися погляди на козацтво як на провідника й апологета національного життя. До слова, вироблення погляду про положення церкви під опікою певної світської сили було справою цілком природною для пізнього середньовіччя. Як приклад назвемо чолобитну Йова Борецького до тодішнього російського царя Михайла Федоровича 1624 р., в якій він, апелюючи до засад світської протекції над церквою, вжив образ захисних крил (на той час для Київської митрополії таким заступником-протектором виступало Військо Запорозьке - авт.). «Тем же ми, - писав митрополит цареві, - помняще реченое: укрийтеся в мале, дондеже мимо идет гнев, се зде, крьіющесь под крьіле христолюбивого воинства черкаских молодцов, восхотехом посещати и великодержавнеє владьічество ти» (Цит. за: 37. - Т. Х. - С. 460461).

Визнаючи авторитет і провідне місце козацтва в національному житті, православні владики називали козаків спадкоємцями традицій князівської доби [63. С.164].

Найяскравіше апологія «запорозького лицарства» проголошена в «Протестації» (1621) Йова Борецького [1], новопоставленого київського митрополита. «Протестація» проголошувала козацтво представником русько-українського народу, захисником церкви, продовжувачем і носієм його лицарських і державницьких традицій (підкреслення наше - авт.).

Зокрема, оголошуючи перед польським урядом і католицьким світом козаччину наступницею і спадкоємицею «тої старої Русі» (підкреслення наше - авт.), всіх ревнителів колишньої руської слави й сили — старих руських князів, їх подвигів задля Руської держави та її Церкви, Й.Борецький стверджував, що козаки є людьми лицарськими та «гарячими духом», що вони «з роду нашого, браття наші і християни правовірні. Самі вони природній розум і від Бога даровану кмітливість мають. Тож і ревність та любов до віри, побожності до церкви з давніх-давен лише ними живуть і процвітають. До того ж, те плем\'я чесного народу руського» (підкреслення наше - авт.).

Запорозьке військо подається ним, як сторожове

антибусурманське і як оплот християнства; вони ж ведуть перед в антиунійній боротьбі. Відтак робиться висновок, що не вищі духовники козаками керують, а Господь Бог,— висновок вельми знаковий, бо ним православне духовенство ніби прикриває свій політичний альянс із запорозькими козаками. З другого боку, як зауважує В.Шевчук [153. С.59], маємо дипломатичне відвернення поширеної в той час думки про те, що православний митрополит був не лише духовним, а й політичним вождем нації. Наприкінці ж протестації подано заклик православним стояти твердо й непохитно і йти на мучеництво, бо, відверто пишеться тут, приходять часи змагань: «Світ цей кінчається, судний день наближається». Отож треба бути безстрашними, а за «вінця мучеництва дістануть заплату на небесах». Маємо тут разюче провіщення майбутніх великих катаклізмів і певну готовність до того православного духовенства.

Отже, з поєднанням інтересів козацтва і православного духовенства козацький стан зайняв провідні позиції у національному житті, із підрядного виходив на головного, хто сприяв формуванню національної свідомості й плеканні державної ідеї в Україні.