Йосиф Верещинський як речник інтересів Польської держави й українського козацтва

Ідея вирішення козацької проблеми в руслі використання

козацтва и забезпечення йому незалежного місця у суспільній структурі Речі Посполитої належить київському католицькому біскупу - Йосифу Верещинському (1533-1599), шляхтичу українського роду.

Він народився в Холмській землі у родинній маєтності Верещин — на території, яка була частиною Польщі. Батько Иосифа Андрій став першим католиком у давньому православному роді Верещинських. У родині матері Андрія православ’я та католицизм уже тоді перемішалися — один із його вуйків був ксьондзом, а другий — православним єпископом. І коли народився Андрій, то православний дядько-єпископ хотів був охрестити його у «грецькій вірі», та спритнішим виявився дядько-католик — він встиг першим охрестити дитину по-католицьки. Як писав пізніше Йосиф Верещинський, родичі його батька Андрія були вельми незадоволені тим, що той став «бісовим ляхом», але тоді це ще не призводило до драматичних сімейних розколів (до страшного «Я тебе породив, я тебе і вб’ю» ще не дійшло).

Тож вийшло, що Йосиф Верещинський народився в українській католицькій родині — «на розраду світа християнського і на ганьбу поганську» [35], як він сам «скромно» писав пізніше. Здобув духовну освіту та став католицьким священиком, а 1581 року — ігуменом нечисленного, але заможного католицького монастиря у Сецехові над Віслою.

Якби Йосиф Верещинський мав інший характер, а також жив у іншу добу, він би, скоріше за все, залишився одним із тих безликих людей минулого, якими не займається історія. Але Верещинський жив і працював у яскравому ХУІ столітті — в бурхливі часи європейської Реформації та Контрреформації, великої пошани до освіти та мистецтв, розквіту книгодрукування, запеклих диспутів і публіцистики (якщо вжити сучасне слово), становлення Речі Посполитої, формування українського козацтва, а також розколу українського православ’я (утворення Унійної церкви).

Подібно до багатьох інших освічених людей того часу, Верещинський невтомно та щедро підтримував науки та мистецтва, був меценатом юридичного факультету Яґеллонського університету в Кракові, допомагав талановитим літераторам. А згодом і сам почав займатися публіцистичною діяльністю, присвяченою, головним чином, державно-політичним проблемам свого часу. Серед його праць чимало також творів дидактично-християнського

спрямування (наприклад, «Наука доброго життя кожного християнського короля»), проповіді, в яких він не без гумору описує людські гріхи тощо. Усе це, зрештою, привернуло до скромного ігумена як суспільну, так і церковну увагу. І 1589 року Верещинського було висвячено на єпископа й призначено на Київську кафедру. Це автоматично зробило його також сенатором Речі Посполитої — Київський єпископ отримав трибуну, з якої міг звертатися до найвпливовіших особистостей Речі Посполитої.

Історики вважають, що Й.Верещинський вельми швидко вивчив та оцінив ситуацію, в якій опинилися козаки, а також політику щодо них польського уряду [35]. Чимало інформації він отримав від одного із ватажків козацтва того часу — поляка Яна Оришовського, якому вдавалося іноді примиряти інтереси Корони й козаків. І коли розпочалося одне з перших великих козацьких повстань кінця ХУІ ст. під проводом Косинського, Й.Верещинський, на відміну від переважної більшості шляхти, часто розумів і навіть виправдовував дії повстанців. Більше того, що був абсолютно впевнений у тому, що козаки були вкрай потрібні Речі Посполитій для оборони від татарської орди.

Й.Верещинський добре проаналізував цю ситуацію та раз і назавжди вирішив, що уряд має поводися із козаками вельми обережно. За будь-яких умов. Як відомо, політика уряду Речі Посполитої була зовсім іншою, а саме — про козаків згадували, з ними рахувалися і їм сплачували зароблене у війнах тільки у випадках воєнної небезпеки для Речі Посполитої. Тобто навали кримських татар чи військ турецького султана. Саме так трапилося J-594 року, коли треба було захищати країну від стотисячної Кримської орди. Тоді нехіть до спілкування з козаками вмить змінилася пошуками контактів із козацькими ватажками. За цих обставин гетьман Жолкевський знову використав лояльного до козаків Київського єпископа. Цікаво, що Верещинський зразу почав запекло «торгуватися» з гетьманом Жолкевським, намагаючись забезпечити козакам якнайвищу платню. Справу примирення він провадив вельми активно, навіть запропонував свою участь в організації козацького війська, й постійно говорив про те, «що люд украйний в бою з ворогом готовий і горло покласти».

Траплялося також, що вже далеко не молодий (особливо за мірками того часу) Київський єпископ разом із козаками та загонами кварцяного польського війська ганявся степами за татарами (наш герой мав натуру діяльну, вразливу, енергійну й зовсім не клерикальну, а скоріше — козацьку. Дарма, мабуть охрестив його католицький, а не православний вуйко) L35J.

На основі власного досвіду та контактів із козаками Иосиф Верещинський розробив теорію вирішення козацької проблеми, яка вельми перепліталася з проблемою безпеки, — захисту від набігів степовиків усієї Речі Посполитої, включно з Києвом. Свої думки він виклав у кількох працях - проектах-трактатах, у яких намагався поєднати інтереси козацтва й Польської держави, пропонував направити козацьку енергію на користь державної розбудови країни, й при цьому забезпечити козацтву незалежне місце в суспільній структурі.

У руслі пропагування ідеї християнської єдності з метою зупинення турецько-татарської агресії і протистояння наступу мусульманства на християнський світ, Верещинський висловлював ідею організації всехристиянського хрестового походу («Будильник або про початок священної війни проти турків та татар як головних ворогів всіх християнських народів», «Ранішня зоря для цісаря всіх християн, для короля Польщі, також для світлішого великого князя Московського, про початок загальними силами війни проти турків і татар»). У ньому, на думку автора, мали взяти участь всі християнські держави Європи, незалежно від конфесій — католики, протестанти та православні. А чільне місце у цьому поході - відводив козацтву. Київський єпископ написав листи

багатьом європейським правителям, зокрема Німецькому

імператору, королю Речі Посполитої та Московському царю. Усім цим достойникам Верещинський написав листи-запрошення до хрестового походу, в яких дав докладні рекомендації щодо стратегії, тактики, чисельності війська, озброєння та припасів. (Як засвідчила подальша історія, ця ідея Верещинського не була аж такою фантастичною).

У трактаті: «Вірний шлях до більш швидкого й легкого заселення пустощів у руських областях Польського королівства, рівно ж до більш розумного захисту всієї української сторони від ворогів св. Хреста», опублікованому 1590 року в Кракові (польською мовою), автор пророкує наближення занепаду Речі Посполитої. Однією з причин системної кризи польської держави він вважає занепад колишньої «житниці інших країн», [цит. тут і далі за: 90. С. 107-112] - Наддніпрянської України, що перетворилася на пустощі.

Заселення Наддніпрянщини Й.Верещинський пов’язує з покращенням захисту краю. Далі він докладно розповідає про загрозу турецько-татарських нападів та спустошення, що їх вони завдають Речі Посполитій, змальовує картину наслідків татарських наїздів на східні окраїни Польської держави. Все це, на його думку, стало наслідком недалекоглядної політики уряду. «Легковажність і сонливість наші у відношенні до такого багатства, як Україна — дивні».

Запорозьких козаків (низовців) Й.Верещинський пропонує взяти на королівську службу. Він наголошує на перевагах найманого козацького війська перед посполитим рушенням. Кошти на утримання запорозького війська, яке б несло службу по охороні краю, мають надходити від усіх жителів «Руської землі» (України). На думку Й.Верещинського, для потреб війська вони мали б віддавали у розпорядження київського єпископа десяту копу свого врожаю. Кожний обиватель України повинен цю десятину доставляти в Київ, а єпископ буде на суднах весною сплавляти цей хліб до порогів, а відтак сухим шляхом до Запорозького війська. Решту хліба з цієї десятини слід обернути на гроші. І на ці кошти від десятини єпископ має заснувати в Києві католицький колегіум — «для освіти всього молодого покоління Руського краю», тоді місцеві молоді русини, «завдяки вивченню вільних наук, все більше й більше будуть ставати корисними всій Речі Посполитій».

Для постачання провіантом низовиків по всій Україні Й.Верещинський пропонував будувати королівські комори, у які б обивателі за гроші збували свої продукти. Старший серед козаків разом зі скарбниками «повинен старанно піклуватися, щоб усі найманці або козаки без виключення не витрачали свого жалування ні на які потреби поза своїм табором. Всілякі припаси вони мають отримувати... й купувати лише в коморах Й.К.В., й це — під загрозою виключення із служби». Козаки не повинні нарікати на мізерність свого утримання, якщо вважають себе дійсно синами вітчизни (підкреслення наше - авт.), оскільки «між всіма людськими суспільними спілками немає жодної, котра для кожної людини була б милішою й привабливішою за державу».

Далі Й.Верещинський зазначає, що на чолі Війська Запорозького має стояти гетьман — людина прикрашена доблестю, дійова й досвідчена в лицарських ділах, сувора й невибаглива, житель України, оскільки не може встановитися «добрий порядок, якщо гетьман не буде жити в Україні — особливо, внаслідок швидкості нападів ворога». Гетьману за службу треба надати одне або й кілька староств. Земельні надання (разом з грошовою платнею) мають одержувати також козацькі старшини. Гетьман з козацьким військом має розташовувати свій табір - кіш (підкреслення наше - авт.) «в таких місцях, де найвигідніше можна було укріпитися й оборонятися від ворогів св. Хреста». Таке укріплення повинно бути постійним, оснащеним гарматами.

Отже, київському католицькому біскупу - Йосифу

Верещинському - належить ідея вирішення козацької проблеми в руслі використання козацтва й забезпечення йому незалежного місця у суспільній структурі Речі Посполитої.