Погляд на козацтво як на суб’єкт політичного процесу: Задніпровська козацька держава Й.Верещинського
Наприкінці ХУІ ст. зароджуються погляди на козацтво як на суб’єкт політичного процесу. Їх розвинув у кількох своїх трактатах Йосиф Верещинський.
Особливо цікавим видається проект Й.Верещинського щодо організації України в державне утворення із зверненням особливої уваги на значення для цього процесу Києва, викладені в праці «Спосіб осадження нового Києва і оборони колишньої столиці Київського князівства від будь-якої небезпеки без обтяження його величності короля і без витрат для корони польської, пояснений панам послам майбутнього краківського сейму» (Краків, 1598).
Зокрема, автор бачив Київ як «столицю колишнього князівства Руського» і склав проект його відбудови, щоб «київські русаки» розквітли як народ і доступилися «Більшої слави за свою природну чулість і природну відвагу» [134. С.408-424] (Витяги - див.: Додаток 1). На думку В.Шевчука, тут мета мислителя полягала у тому, щоб підняти славу українців, звести їх з руїн і, зрештою, дорівняти в правах та вольностях, як і в потузі, до поляків та литовців [159. С.43].
Однак Верещинському йшлося не тільки про нагальну потребу посилити укріплення Києва, але й про заснування в Україні, в Києві рицарсько-козацьких шкіл. Ця ідея привела автора до масштабного проекту, викладеного у трактаті, що мав назву: «Громадський обов\'язок заснувати лицарську школу в Україні для чоловічої молоді з земель Польської корони, а також заснувати Орден хрестоносців за мальтійським статутом на Задніпров’ї, в сусідстві з бусурманами і Москвою, для більш придатної оборони королівства Польського від всякої небезпеки» (інша назва: «Війську Запорозькому пресвітлий виказ, як і боку виховання, так теж вічного забезпечення на Задніпров’ї») [134. С. 426-430] (також див.: Додаток 1). У написаному 1596 року творі єпископ, зокрема, обґрунтував план створення на Лівобережній Україні і частково у Східній Білорусі (на теренах від Лубен до Мстислава) державного утворення козаків—Задніпровського князівства (підкреслення наше - авт.).
На відміну від свого попереднього проекту козацтво у своєму статусі Й.Верещинський підносив до рівня шляхти, а козацьке військо розглядав не як об’єкт урядової політики Речі Посполитої, а як суб’єкт політичного процесу [73. С.4-5].На чолі цієї проектованої козацької держави мав бути князь як спадковий володар. Саме тим унеможливлювалося безпосереднє втручання польського короля у справу його призначення чи затвердження. При цьому, за проектом Верещинського, князь мав бути козацьким зверхником, повноправним володарем князівства: Військо Запорозьке узгоджує всю свою життєдіяльність із «князем своїм благородним» [134. С.428].
Владні повноваження князя Задніпровської держави окреслювалися, зокрема, тим, що: а) він був вищою
адміністративно-розпорядчою інстанцією стосовно місцевої шляхти (у шляхетській Речі Посполитій підпорядкування шляхти на Задніпров’ї владі князя робило правоздатним інститут його влади); б) влада князя поширювалася і на решту «обивателів» усього Задніпров’я — вони також залучалися до виконання повинностей на користь козацької держави.
Водночас влада князя була обмеженою, оскільки він — як васал короля — мусив разом з Військом відбувати на користь останнього військову службу. Чисельність війська, яке мало іти в похід на поклик короля, визначалася вищими органами Війська Запорозького. Останнє, згідно з проектом И.Верещинського, продовжувало жити на Лівобережжі за своїми традиційними військовими звичаями та самоврядуванням: зберігалися інститут гетьманства, «козацького кола», козацьке звичаєве право і
судочинство. Гетьман одержував у володіння «на вічні часи» Лубни з округою. Однак його прерогативи обмежувалися виключно військовою владою, до того ж вона не могла бути пожиттєвою.
Основою економічного устрою автономної Задніпровської держави мала стати земельна власність. Вона закріплювалася за Військом Запорозьким через певний політико-адміністративний механізм - військово-територіальні полки. Військо Запорозьке мало поділятися на 13 полків.
Їм надавалося на землях князівства тринадцять територіальних округ, які повинні забезпечити матеріальні потреби кожного полку і загалом «товариства Війська Запорозького» з прибутку від міст, містечок та від «усіх хуторів», розташованих на територіях-округах полків.Автор проекту не уточнює норми грошового і натурального постачання козацького війська, не порушує питання про систему отримання прибутків з підвладної полкові округи та їх розподілу між козаками. Основна частка надходжень призначалася
військовим та адміністративним зверхникам Задніпровського
• с «_» князівства. У цьому проекті И.Верещинського єдиними
юридичними репрезентантами власницьких прав визначалися
князь, гетьман та полковники, тобто лише вищі посадові особи
князівства.
Пропонований порядок «введення у володіння» передбачав, що князь, як пожиттєвий володар, отримував територіальну округу «довічно» (для власного утримання і на полкові потреби йому надавався Переяслав «зі всіма хуторами»). Гетьман одержував округу за такою ж правовою формулою; права володіння поширювалися і на полковників — кожний з них отримував на задоволення власних потреб полкове місто «з усіма хуторами». Отже, для И.Верещинського проблема матеріального забезпечення Війська Запорозького полягала, насамперед, у поширенні на козацьку старшину інституту феодального держання [112. С. 122124].
Право присвоєння ренти в межах козацької Задніпровської держави ґрунтувалося на двох формах земельної власності: володільницькій (князівський домен і земельний фонд як спільний військовий скарб) та умовній, тобто землеволодінні старшин. Крім того, на Задніпров’ї зберігалося шляхетське землеволодіння.
Передбачалося застосування у Задніпровському князівстві економічних важелів, подібних до державно-централізованої ренти: до виконання васальної стосовно польського короля військової повинності залучалася, поряд з козацтвом, місцева шляхта, а також решта «обивателів» усього Задніпров’я.
Отже, погляди Й.Верещинського на розв’язання козацької проблеми за декілька років зазнали якісних змін.
Якщо в першому своєму проекті 1590 року він передбачав прийняття на службу Польського королівства низового запорозького війська для відсічі турецько-татарським нападам, то необхідність організації козацької автономної держави на Лівобережжі — за проектом 1596 року — він обумовлював завданнями оборони Речі Посполитої від загрози з боку Московської держави. До того ж, якщо відсутність феодальних поземельних відносин на Запорожжі зумовлювала необхідність утримання низового війська коштом держави (платня грошима й натурою), то створення козацької держави на Лівобережжі уможливлювалося існуванням тут відносно розвинених форм землеробства, численних міст та містечок. Це створювало умови для матеріального забезпечення Війська Запорозького та його верхівки на засадах земельної власності.Поділяємо припущення відомих вітчизняних вчених- медієвістів В.Смолія та В.Степанкова про те, що Й.Верещинський зміг розробити проект організації Задніпровської козацької держави, в якому дістали певне відображення (прямо чи опосередковано) політичні орієнтації Війська Запорозького, насамперед завдяки глибокому знанню козацьких настроїв. Тут варто нагадати, що потужним імпульсом розвитку політичної культури козацтва стало вже перше з відомих козацько-селянських повстань (1591-1593 рр.). Адже у вересні 1592 р. гетьман Війська
Запорозького Криштоф Косинський у листі до польського короля вперше обґрунтував ідею непідлеглості козацької спільноти владі прикордонних старост і воєвод. Тому не випадково козаки активно взялися запроваджувати на підконтрольних теренах України свій «присуд» (себто юрисдикцію), спонукали населення (у тому числі шляхту) до принесення присяги і послушенства на користь Війська Запорозького, що означало не що інше, як утворення «альтернативних владних структур» [49. С.228-229]. Ця практика набула поширення у 1594-1596 pp., коли козацтво опанувало територію Поділля, Придніпров’я та басейн Прип’яті. Зокрема С.Леп’явко, як показовий, наводить приклад з 1595 року. Тоді козацький гетьман Лобода наказав викликати до себе в Корсунь на суд війтів двох подільських містечок за непослух, але «не беручи маєтностей их жадних» [75.
С.154].Своїм проектом Й.Верещинський ніби передбачив майбутній устрій Гетьманщини часів Хмельниччини — поділ на військово- територіальні полки, роздачу старшині «на ранг» земельних володінь, збереження за шляхтою, яка «служить Війську», її маєтностей. В.Шевчук зазначає, що Йосиф Верещинський був чи не першим, хто на «повний голос заговорив про утворення на основі козацьких полків окремих адміністративно-територіальних одиниць (цей проект було впроваджено в життя вже в XVII ст. гетьманом Михайлом Дорошенком). Населення територіального полку з полковим містом і сільськогосподарською округою мало б підпадати під юрисдикцію місцевих органів влади. Із запровадженням такого адміністративно-територіального поділу, який узаконював і ґарантував стале надходження прибутків із території Задніпров’я, мілітарно-орієнтований організм старого Запорожжя мав отримати потужний імпульс для розвитку цивільних владних структур» [153.
С.383]. Разом з тим, на думку В.Смолія та В.Степанкова, слабкою стороною проекту Й.Верещинського був брак безпосереднього зв’язку з національною ідеєю. «Задумане козацьке князівство не розглядалося автором як часткова реалізація (нехай і в обмеженій формі) національно-політичних інтересів українського народу», хоча й «було зроблено суттєвий крок до вироблення програми козацького автономізму» [124. С.18], або (за В.Шевчуком - ідеї Козацької держави). А загальна подібність проектів С. Наливайка і Й.Верещинського дає змогу припустити, що обидва автори брали вихідні ідеї (козацька окремішність у суспільному і географічному просторі) з одного середовища й переосмислювали їх відповідно до рівня власної політичної культури.
Можна погодитися з В.Шевчуком, який одним із найцікавіших аспектів проекту Й.Верещинського називав виразну й чітку постановку ідеї Козацької держави у формі князівства чи герцогства з підлеглістю королю [153. С.383]. Зауважимо, що ідея Українського (козацького) князівства ще довго буде в основі суспільно-політичного мислення українців: спочатку шляхти, а потім козаків через І.Виговського, Петрика, І.Мазепу аж до К.Розумовського, хоча здійснити цю ідею до кінця до кінця так і не вдалося.
Тогочасний стан України Й.Верещинський бачив як неволю єгипетську, і вказував при цьому, що він сам «для козацького люду» ніби другий Мойсей, і саме його «Бог на цю країну догледів, щоб вам був вождем за Дніпром для ліпшої свободи вашої і доброго імені вашого» [134. С.428].Отже, наприкінці XVI ст. ідея козацької державності як національна державна ідея найвищої міри сягнула у проектах козацьких реформ Й.Верещинського, який став першим ідеологом Козацької держави у формі князівства з організацією територіальних полків. Подаючи свої плани реформування козацтва, Верещинський називає себе тим, який зичить козакам «установлення статечного і доброго ім’я та слави несмертельної в цілому світі», тобто бажає їм досягти державний статус й подає козакам програму будівництва Козацької держави. Однак це було зроблено лише у теоретичному плані, бо проект створення Задніпровського князівства правлячі кола Речі Посполитої відхилили, і він потрапив до архіву, залишившись невідомим козацькому загалу.