Насильне включення Східної Галичини і Західної Волині до складу Польської держави

Польські окупанти, захопивши знову західноукраїнські землі, почали жорстоко мститися населенню за їх нібито підтримку більшовицьких військ, за проголошення Галицької СРР. Услід за польськими військами до Східної Галичини посунули жандарми, поліція, почали діяти надзвичайні суди.

397

людей за “співпрацю з більшовиками”, на яких їм вказували агенти і донощики [90] ). Уже

в перші дні в м. Радехові було заарештовано 30 чол., у Борщівському повіті — 70 чол., в Залі-

398

щицькому — 80 чол., в Бережанах — 20 чол. і т. д. [92] ). Поляки сотнями заарештовували

людей, чинили жорстокі розправи над цивільним населенням. Виділені владою каральні експедиції грабували у селян майно, били і вбивали людей. Сама польська влада через якийсь час визнала, що “каральні експедиції проводять безпідствні арешти, часто за приватною намовою...”, що сталися “величезні шкоди..., вчинені польськими військами, які безправно і прямо

399

злочинно дощенту пограбували ряд повітів” [92] ). Проте арешти серед населення Східної

Галичини тривали. Тільки в концентраційному таборі в Домб’ю під Краковом за вказані “злочини” перебувало близько 2 тис. чоловік [92] ).

Але, жорстокий терор не зміг зломити волі західних українців до визволення, до об’єднання з усім українським народом. З усіх кутків Галичини місцеві органи і поліція доносили про вороже ставлення населення до польської влади. Знову починалися в Галичині страйки, демонстрації, мітинги, сутички з поліцією і військовими.

Не маючи сил продовжувати війну, Польща, всупереч настійним вимогам держав Антанти, вирішила почати переговори про укладення мирного договору. В серпні 1920 р. у Барановичах, а відтак у Мінську відбулися перші зустрічі між російсько-українською і польською 401

делегаціями [247] ). Від радянського уряду України представником на цих переговорах був

М.Скрипник, а пізніше Д.Мануїльський.

Представники від РРФСР і УРСР виступили на переговорах із декларацією, в якій підкреслювалось, що ці республіки прагнуть припинення війни і укладення справедливого миру без анексій і контрибуцій. У відповідь на ці пропозиції польська делегація застосувала тактику зволікань і затягування мирних переговорів. Вона відкидала радянські умови, не висуваючи своїх, а також заявила, що не визнає представника Радянської України і не має повноважень для ведення переговорів з УРСР. Коли ж голова дипломатичної місії у Варшаві А.Лівицький, одержав відомості про переговори Польщі з Москвою, він через наркома закордонних справ Г.Чичеріна запропонував також розпочати з нею мирні переговори, але Чичерін відповів, що існує тільки “Незалежна Українська радянська республіка”, яка бере участь в переговорах на боці Москви.

Не зважаючи на відповідь Чичеріна, уряд УНР надіслав для участі в переговорах проф. С.Шелухіна. Його проінформовано в дипломатичній місії у Варшаві, що нібито поляки не визнають радянського українського уряду. Але виявилося, що ця інформація була неправдива і представництва УНР не було на конференції. До Риги, куди на початку вересня були перенесені переговори, виїздила також делегація від ЗУНР у складі К.Левицького, О.Назарука, Е.Брайтера і Л.Мишуги. Вона висловила протест проти трактування питання Галичини, як

397

) [90] ЛОДА. - Ф. 108. - Оп. 1. - Спр. 257. - Арк. 22.

398

) [92] ЛЦДІА . - Ф. 246. - Оп.8. - Спр. 4941. - Арк.32-41.

399

) [92] ЛЦДІА. - Ф. 146. - Оп. 8. - Спр. 3027. - Арк. 20,67.

400

) [92] ЛЦДІА. - Ф. 146. - Оп. 8. - Спр. 4941. - Арк.42.

401

) [247] Російсько-українську делегацію спочатку очолював К.Данішевський, а пізніше А.Йоффе, польську - Я.Домбський.

внутрішнього питання Польщі. Цю делегацію також, як і представника від Галревкому

402

М.Барана, не допущено до участі в конференції [248] ).

12 жовтня 1920 р. був підписаний договір про перемир’я на три тижні (з 19 жовтня до 9

листопада) і прелімінарні умови миру між РРФСР і УРСР, з одного боку, і Польщею — з дру-

403

гого [249] ).

ВУЦВК — 21 жовтня 1920 р. Обмін ратифікаційними грамотами відбувся 2 листопада 1920 р. в Лібаві (Латвія).

Прелімінарним договором визнавалась незалежність України і Білорусії, визначалася лінія державного кордону між Польщею і радянськими республіками. До Польщі, крім Східної Галичини, відходила і західна частина Волині, що раніше перебувала в складі царської Росії. Територія ця дістала в історичній літературі назву Західної України.

Відторгнення західноукраїнських земель було значним успіхом польської дипломатії, але їй не вдалося здійснити план встановлення кордону по Дніпру. Польський історик В.Побуг-

Малиновський з цього приводу відверто писав, що прелімінарний договір, “незважаючи на ве-

404

лику військову перемогу Польщі, був для неї величезною політичною поразкою” [250] ).

Польські війська змушені були залишити вже захоплені ними Мінськ, Слуцьк, Проскурів (тепер Хмельницький), Кам’янець-Подільський і відвести за річку Збруч. Прем’єр-міністр В.Вітос, виступаючи у сеймі через два дні після укладення прелімінарного договору, заявив,

що “мир, укладений у Ризі 12 жовтня не задовольняє повністю аспірацій польського народу”

405

[251] ).

18 березня 1921 р. у Ризі був укладений остаточний мирний договір, який підписали з радянського боку А.Йоффе, Я.Ганецький, Е.Квірінг, Ю.Коцюбинський, Л.Оболенський, з польського боку Я.Домбський, С.Каузік, Е.Лехович, Г.Страсбургер, Л.Василевський. Договір налічує 26 статей і має 10 додатків, які уточнюють окремі статті договору. У квітні 1921 р. договір ратифікували Президія Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету, Центральний Виконавчий Комітет України і польський сейм. Після обміну ратифікаційними грамотами, що відбувся в Мінську З0 квітня 1921 р., договір вступив в силу.

У першій статті договору сторони оголошували про припинення війни між Польщею і радянськими республіками. Дальші статті розвивали відповідні постанови прелімінарного мирного договору.

тували повну взаємну повагу державного суверенітету, невтручання у внутрішні справи один одного, зобов’ язувались не створювати і не підтримувати організацій, які мають своєю метою збройну боротьбу з другою договірною стороною, до договору були включені статті про оптацію, тобто вільне обрання громадянства, а також конкретизувалися постанови щодо повернення Польщі культурних цінностей, архівів, бібліотек та іншого майна, вивезеного з Польщі в Росію, починаючи з 1 січня 1772 р. РРФСР і УРСР зобов’язувались сплатити Польщі 30 млн. крб. золотом за участь польських земель у господарському житті колишньоі Російської імперії (ст. 1З). Польщі повертався в натурі або в еквіваленті рухомий склад залізниць на загальну суму понад 1З млн. золотих крб.

Договір передбачив, що не пізніше шести тижнів після його ратифікаціі сторони почнуть переговори про торговельний договір, а також про підписання консульської, поштово- телеграфної, залізничної та інших конвенцій, що регулювали б економічні і культурні зв’язки між обома державами (ст. 21). Між сторонами негайно встановлювалися нормальні дипломатичні відносини (ст. 24). Але насправді польський уряд деякий час під різними приводами ухилявся від обміну дипломатичними представництвами. Лише через півроку після підписання мирного договору, в серпні 1921 р., уповноважений представник Л.Карахан, який працював

402

) [248] Полонська-Василенко Н. Історія України. - Мюнхен., 1976. — С. 131-132.

403

) [249] Документы внешней политики СССР. - Т. 3. — М., 1959. — С. 245-256.

404

) [250] Ольшанский П.Н. Рижский мир. — М., 1969. — С. 150.

405

) [251] Sejm Ustawodawczy. Posiedzenie 14 pazdziernika 1920 roku. - S. 4.

406

) [254] Документы внешней политики СССР. Т. 3. М., 1959. С. 619-621.

заступником наркома закордонних справ виїхав до Варшави. Польським дипломатичним представником у Москві став Т.Филипович, який незадовго перед цим був призначенй на посаду віце-міністра закордонних справ.

О.Шумський, якого відкликано з Варшави у зв’язку з ліквідацією представництва України в

407

цій країні і призначення представника СРСР у лютому 1923 року [253] ). Дипломатичним,

представником при уряді України став граф Ф.Пуласький.

При укладенні мирного договру з Польщею радянський уряд домігся включення в договір статті, яка зобов’язувала польський уряд гарантувати права національних меншин — російського, українського і білоруського народів, і забепечити їм вільний розвиток культури, мови і віросповідання. “Польща,— підкреслювалось у ст. 7 договру,— надає особам російської, української і білоруської національностей, що перебувають у Польщі, на основі рівноправності національностей, всі права, які забезпечують вільний розвиток культури, мови і виконання релігійних обрядів. Взаємно Росія та Україна забезпечують особам польської національності, які перебувають в Росії, Україні і Білорусії, всі ті ж права. Особи російської, української і білоруської національностей у Польщі мають право в межах внутрішнього законодавства поширювати рідну мову, організовувати і підтримувати свої школи, розвивати свою

. . ,, 408

культуру і закладати з цією метою товариства і спілки [254] ).

Включення цієї статті створювало правову основу захисту життєвих інтересів українців, росіян і білорусів, які опинилися в складі Польщі. Але на практиці ця стаття польським урядом не виконувалася. Щоправда, польський сейм 26 вересня 1922 р. ухвалив закон про так

409

звану воєводську автономію, [255] ) за яким у Львівському, Станіславському і Тернопіль-

410. . „ 411.

ському воєводствах ) створювалися воєводські сеймики ) та їх виконавчі ортани — воєводські виділи (комітети). До компетенції сеймиків належали питання релігії, початкової і середньої освіти, охорони здоров’я, будівництво шляхів, сприяння промисловості і торгівлі тощо. Прийняті сеймиками воєводські закони в переважній більшості вимагали санкції Президента держави.

На пленарному засіданні Ризької мирної конференції радянська делегація оголосила заяву Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету від 23 вересня 1920 р., про те що вирішення долі Західної України повинно залежати від вільного волевиявлення всіх національностей, що її населяють. Проте в березні 1923 р. Рада послів у Парижі на вимогу польського

уряду узаконила анексію Східної Галични і Західної Волині Польщею, яка до того за рішен-

412

ням Ліги націй ) від 21 лютого 1921 р. вважалася формально лише військовим окупантом

413

Західної України, суверенітет якої залишався в руках держав Антанти [256] ).

407

) [253] Панчук М.І. Життя і смерть Олександра Шумського. Про минуле заради майбутнього. - К., 1989. - С. 323.

408

) [254] Документы внешней политики СССР. — Т. 3. - 1959. — С. 626-627.

409

) [255] Dziennik Ustaw Rzeczypospolitej Polskiej. - 1922. - № 90. - Poz. 829. - S. 1553-1555.

410

) Територія Польщі поділялася на 16 воєводств, 264 повіти, 3915 волостей і 40533 села. В Західній Україні були 4 воєводства, 67 повітів, 643 волості і 7103 села.

411

) Львівський сеймик мав 100, а Станіславський і Тернопільський — по 60 членів з поділом на українську і польську палати.

412

) Міжнародна організація створена 28 квітня 1919 р. на Паризькій конференції.

413

) [256] Лісна І.С. Окупація Західної України Польщею. - Тези доповідей та повідомлень республіканської наукової конференції. - Львів., 1989. - С. 68.

Цей документ підписали: Р.Пуанкаре (Франція), Р.Аввезаха (Італія), Є.Філіпсон (Англія), Матуда (Японія).

Рішення Ради послів про анексію Східної Галичини Польщею було з обуренням зустрінуте демократичною громадськістю світу. Преса багатьох країн розцінила його як акт насильства краю, яке, як наприклад австрійська газета “Wiener Ring”, постійною національно-

визвольною боротьбою дало яскравий доказ небажання визнавати польську окупацію [257]

414

). А відомий французький письменник Ромен Роллан назвав це рішення “одним з тих полі-

415

тичних злочинів, з яких зшиті договори з 1919 і наступних років.”[258] ) Рішучий протест

також висловили радянські уряди України та Росії. Так, Рада Народних комісарів УРСР у ноті від 12 березня 1923 р. заявила, що “Український радянський уряд рішуче заперечує, проти вирішення долі територій, які знаходяться в безпосередньому сусідстві від кордонів України і мають багато спільних інтересів з останньою, без його участі,.. Тому уряд Украйни заздалегідь попереджає, що він вважатиме недійсним встановлення будь-якого режиму у Східній Галичи- • * .. „416.

ні без попередньої згоди ).

13 березня 1923 р. ноту протесту урядам Франції, Англії та Італії проти вирішення долі Східної Галичини без відома радянських республік надіслав також Народний Комісаріат закордонних справ РРФСР. “Неможливо допустити, — підкреслювалося в ноті, — що український народ залишиться байдужим до долі своїх одноплемінників, які населяють Східну Галичину. Якщо за Ризьким договором Росія і Україна відмовились від своїх прав на території, розташовані на захід від нового польського кордону, то це зовсім не означає, що доля цих територій

для них байдужа... Було б помилкою допускати, що радянські республіки можуть спокійно

417

спостерігати утворення нових комбінацій, спрямованих проти них” [189] ).

Хвиля обурення прокотилась по всій Галичини. Відбулись численні протестаційні віча і походи. 18 березня 1923 року, зокрема, грандіозне 40-тисячне віче і демонстрація протесту пройшли у Львові. Присутні поклялися не скоритися іноземним окупантам і продовжувати

боротьбу за звільнення рідного краю. Присягу приймав найстаріший депутат Української На-

418

ціональної Ради 80-річний Юліан Романчук [259] ).

Після прийняття Радою послів Антанти цього ганебного рішення втратили сенс існування еміграційні політичні власті ЗУНР та її дипломатичних представництв за рубежем. У травні 1923 р. президент Є.Петрушевич розпустив уряд, усі інші органи і установи в Берліні, а також дипломатичні представництва і місії ЗУНР.

Долю краю на довгі десятиріччя знову визначили чужинці. Політику диктував той, хто мав силу. ЗУНР зазнала поразки, залишившись без жодної підтримки. Чимала провина у цьому правителів ЗУНР, котрі, хоч і робили все можливе для порятунку рідного краю, держави, допустили чимало помилок, прорахунків. Один з найсерйозніших — це безмежна, сліпа, по суті, віра у справедливість і демократизм західних держав. Недаремно пізніше, зрозумівши помилки і виступаючи на засіданні Ліги Націй (1923 р.) Євген Петрушевич сказав відомі слова: “Самими голослівними заявами і протестами, самим пасивним чекання на ласку світу український нарід нічого не осягне, коли не докаже своєї волі до державної незалежності активною 419

боротьбою” [260] ) Польща, котра довгі століття володіла західноукраїнськими землями, і

Росія, що володіла всією рештою України — ніяк не хотіли від цих багатющих земель відмовитися. Вони вважали їх своїми, кровними, і готові були за всіма народами світу визнавати право на незалежність, тільки не за українським. Недарма ж як у Польщі, так і в Росії віками витравлювали в українців національну свідомість, заперечували саме право українського народу на існування, навіть його назву.

414

) [257] Wiener Ring. - 1923. - 26 березня.

415

) [258 ] Діло. - 1930. - 22 жовтня.

416

) Внешняя политика СССР. Сборник документов. - 1921-1924. - Т.2. - М., 1944. - С. 734-735.

417

) [189] Під прапором Жовтня. Документи і матеріали. - Львів., 1964. - С.96-97.

418

) [259] Ярославин С. Визвольна боротьба на західноукраїнських землях в 1918-1923 роках. - Філадельфія., 1956. - С. 14.

419

) [260] Кульчицький B.C., Настюк М.І., Тищик Б.И. Історія держави і права України. - Львів., 1996 р. - С.190.

Західноукраїнські землі були перетворені на сировинний придаток Польщі, причому такий політичний і економічний гніт доповнювався державною системою національного гноблення. “Становище українців і білорусів характеризується режимом національного гноблення і безправ’я... Землі Західної України і Білорусії населяються польськими військовими колоністами, так званими “осадниками”. Поляки, які становлять тут мінімальний процент, являють собою пануючу силу, що держить у своїх руках апарат влади. В усіх ланках адміністративного апарату знизу доверху панує польська мова. Всі чиновники і судді — поляки, які не визнають іншої мови, крім польської. Особи непольської національності не мають доступу на будь-які посади. Своє панування над національними меншинами правлячі кола Польщі підримують каральними експедиціями, польовими судами, білим терором розпалюванням ворожнечі” [261] 420

). Проте широкі народні маси не мирилися з насильним загарбанням Західної України і перетворенням її в колонію Польщі. Боротьба за національне визволення, за відродження Української соборної держави закінчилась блискучою безкровною перемогою в наші дні — прийняттям 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет.

) [261] Становище трудящих Львова 1917-1939. Документи і матеріали. - Львів., 1961. - С.408-409.