Національна політика Румунської держави щодо українського населення

Румунський окупаційний режим був жорсткішим за польський. У період румунської окупації (1918-1940 рр.) усі автономні права Буковини (за Австро-Угорщини буковинські українці мали представництво у Віденському парламенті, впливові позиції в місцевому самоуправлінні, система українського шкільництва тощо) були скасовані (до 1927 р.), а її перетворено на звичайну провінцію Румунії.

Щоб тримати в покорі населення окупованих територій, румунська влада часто вдавалася до терору, що викликало опір з боку українського населення, аж до збройних повстань (в січні 1919 р. Хотинське, в листопаді — 113-го полку в Чернівцях). Зауважимо, що на жорстокість у ставленні до українського населення з боку румунської влади (розстріли забраних із сіл заручників, які проводили румуни, майже поголовне катування цілих сіл) звертали увагу відомі діячі світової культури (Ернест Хемінгуей, Анрі Барбюс тощо).

Для консолідації ново-приєднаних земель, міжвоєнна Румунська держава обрала шлях насильницької та агресивної румунізації нерумунського населення. Національна асиміляція українців та інших національних меншин здійснювалася методами політичної, ідеологічної, культурно-освітньої та економічної дискримінації. Послідовно проводячи політику румунізації українців, правлячі кола Румунії намагалися довести, що належність українських земель північної частини Буковини і Бессарабії до Румунії забезпечена. Так, щоб підтвердити «румунський характер» краю та «стерти сліди перебування чужинців» на Буковині урядовим декретом (21 липня 1919 р.) перейменовано ряд населених пунктів та «повернуто» їм «старі молдавські назви».

Насильницька румунізація українців у доволі грубій формі провадилася насамперед у сфері освіти: ліквідовувалися українські школи, людей переслідували за користування українською мовою.

Румунська влада переслідувала й культурно-освітню працю українців на Буковині. Із 590 товариств, що були перед війною, в 1924 р.

залишилося тільки 14. Занепала діяльність найстарішого й найважливішого культурно-освітнього товариства «Руська бесіда». Закривалися українські читальні, газети та журнали. Румунізація торкнулася й церковної служби.

У суворих умовах румунського режиму в стані облоги довелося вести боротьбу українським політичним партіям, діяльність яких (за винятком однієї -Української національної партії) проводилася підпіллі. Проте єдина легально діюча українська політична партія особливого впливу на українські маси не мала через свою незначну чисельність.

Із прискоренням процесу фашизації країни дискримінація українського населення особливо посилилася. На початку 30-х років лідери правлячої Націонал-цараністської партії висунули гасло «Румунія для румунів». Шалена шовіністична пропаганда поєднувалася з каральними заходами задля насадження всього румунського. Українські назви населених пунктів змінювали на румунські. У 1936 р. з\'явився урядовий циркуляр, яким заборонялося вживати історичні назви населених пунктів в офіційних документах і в пресі. Румунізувалися прізвища місцевих жителів. Була заборонена навіть назва «українці».