<<
>>

Зовнішня політика Директорії та друга українсько-більшовицька війна

Під час повстання проти Гетьманату та майже місячної облоги Києва лідери Директорії, галичани-січовики й отамани військ, що перейшли на бік С.Петлюри, і селянських загонів головним своїм во­рогом вважали поміщиків і капіталістів, а особливо представників вищого та середнього командного складу колишньої царської армії.

Власне кажучи, основним мотивом повстання був соціально-еконо­мічний.

Ще в жовтні 1918 р. гетьманський уряд підготував цілком задо­вільний і реалістичний проект земельної реформи, який відомий правник і економіст того часу Х.Лебідь-Юрчик вважав "подібним тільки до земельних законів найдсмократичніших країн у цілому світі, наприклад — Нової Зеландії, де земельне законодавство випередило всі інші країни і еволюційним шляхом вирішило земельне питання на велику користь працюючого люду" [8, с.516]. Але брутальна поведінка офіцерсько-поміщицьких загонів та окремих німецьких і австро-угорських військових частин разом з дезінформацією щодо соціально-економічного курсу гетьманського уряду (що нібито збирався відновити стару систему землеволодіння), яку поширювали як українські соціал-радикали, так і більшовики, сприяли перемозі повстання. В цьому відно­шенні викликаний і очолений Директорією рух типологічне міг бути зі­ставленим саме з більшовицьким у Росії роком раніше.

Цілком зрозуміло, що в перші дні свого перебування у Києві Директорія була орієнтована передусім проти добровольчих офі­церських дружин, що становили більш-менш вагому силу у великих містах в останній місяць Гетьманату. Радикально-соціалістичний про­від Другої УНР майже до останніх днів 1918 р. не вважав більшовиків, з якими В.Винничснко уклав усну угоду про спільні дії проти влади П.Скоропадського, головним ворогом української державності. Знач­но більше турбот викликав факт висадки в Одесі, а потім і в інших міс­тах Чорноморського узбережжя військових сил Антанти, перш за все французьких.

Однак, С.Петлюра та вище військове керівництво УНР розуміло, що небезпека з боку більшовиків значно реальніша і жахливіша, ніж з боку французів і добровольчих загонів.

Таким чином, у Директорії під час облоги Києва і після оволодіння ним не було чітко визначених зовнішньополітичних орієнтирів і пріоритетів, а два її провідні діяча — С.Петлюра та В.Винниченко — мали щодо цього діаметрально протилежні думки. Зрозуміло, що нічо­го доброго з цього вийти не могло.

При наближенні військ Директорії до Одеси місцева прогсть-манська влада та неорганізовані добровольчі офіцерські загони не спромоглися організувати оборону міста, а сили французів у першій половині грудня 1918 р. були там ще надто малими. Разом з тим і ко­мандуючий українськими військами генерал О.Греков, прихильник проантантівської орієнтації, прагнув до порозуміння з французами і тому, зайнявши 12 грудня місто, погодився залишити під їх контролем невелику його приморську частину з Миколаївським бульваром та кількома прилеглими до нього вулицями. У цій зоні офіцери-добро­вольці відчували себе цілком безпечно. Через два дні П.Скоро­падський, про підтримку уряду якого Антантою останніми тижнями заявляв консул Е.Енно, зрікся влади, Київ зайняли сили Директорії і генерал О.Греков почав робити кроки в напрямку встановлення більш тісних взаємин з французькими представниками.

17 грудня до Одеси, нарешті, прибув французький експедиційний корпус чисельністю до 15 тисяч бійців із артилерією [10, с.264]. Антан­та ставала домінуючою військово-політичною силою у Північному Причорномор\'ї. Найближчим часом мали прибути нові французько-грсцькі контингенти, кількість яких на початку лютого 1919 р- досягла 60 тисяч [9, с.ЗІб]. Між різними політичними угрупованнями в Одесі почалась гостра боротьба за підтримку з боку французького команду­вання, яка ускладнювалася тим, що останнє само ще^не мало чіткої позиції стосовно розкладу місцевих політичних сил. Його завданням було не допустити поширення більшовизму на південні райони колишньої Російської імперії і надати підтримку тим, хто бореться з більшовиками.

Ще до того, як в Одесі висадилися значні сили Антанти, предс­тавники місцевої гетьманської адміністрації, генерали Біскупський, Прісовський та Долгоруков, що прибув до міста після зречення гетьма­на, встановили з французьким консулом Е.Енно добрі стосунки. Вони прагнули створити тут "крайовий уряд з об\'єднанням національнос­тей" і особливу українську армію під французьким протекторатом для боротьби з лівим радикалізмом. Цей блок, значно правіший за своєю соціально-економічною програмою, ніж кожний з трьох гетьманських урядів, разом з тим виступав за збереження, якщо не самостійності, то принаймні найширшої автономії і самоврядування України, де б вер­ховна влада мала належати "гетьману, воєводі або верховній крайовій раді", при яких повинен бути окремий (дорадчий чи закондавчий?) орган — "верховна рада з представників Добровольчої армії, народної громади та хліборобів-власників". Цю організацію підтримували такі відомі за гетьманських часів організації, як "Протофіс" та "Союз хлі­боробів-власників" [б, с.178 —179].

Коли б французький експедиційний корпус прибув до Одеси на тиждень раніше і, відповідно, командир "осадного корпусу" Є.Коно-валець не наважився б штурмувати Київ (який би захищав німецький гарнізон, як напередодні консула Е.Енно запевняв від імені німецької сторони штабний майор Ярош [57, с.191 — 192]), саме ця група геть­манської орієнтації могла б розраховувати на підтримку з боку сил Антанти. Але після зайняття Києва силами Директорії й падіння Геть­манату її позиції виявились значно послабленими.

Конкуренцію цьому політичному блоку правих крайових українсько-російсько-єврейських сил автономісько-фсдсралістського спрямування становили праві великодсржавно-російські сили, орієнтовані на Добровольчу армію, яка на кінець 1918 р. міцно володі­ла усім Північним Кавказом з Кубанню і через Новоросійськ вста­новила прямі стосунки з військами Антанти. На думку англо-фран-цузького керівництва, саме остання після падіння гетьманської Української Держави була основною антибільшовицькою силою на півдні.

Крім того, якщо гетьманські генерали, як і сам П.Скоро­падський, завдяки своїм попереднім дружнім зв\'язкам з німцями мали не зовсім привабливий імідж, то "добровольці" в найтяжчих випробу­ваннях до кінця першої світової війни ні на крок не відступали від своїх "союзницьких зобов\'язань" перед Антантою. Разом з тим, добро­вольчий рух вперто і категорично виступав під гаслом "єдиної та не­подільної Росії", а його представники скоса дивилися на колишніх гетьманських прихильників.

Такий розклад сил і симпатій схиляв французьке командування на бік енергійних і принципових "добровольців", які, в свою чергу, до Директорії ставилися майже так само вороже, як і до більшовиків, з тією тільки відмінністю, що вважали останніх силою значно суворі­шою і небезпечнішою для себе. Для "добровольців" Директорія була владою сепаратистів і соціалістів, яку вони за уряд України визнавати не збиралися і в цьому ж напрямку впливали на французьких війсь­кових.

Не виважено в цій складній ситуації повела себе сама Директорія. Як підкреслює І.Нагаєвський, підчас Гетьманату, здавалося, Директо­рія піде правильним шляхом до порозуміння з Антантою, але згодом вийшло так, що обидві сторони ні в чому не дійшли згоди. З приводу висадки експедиційного корпусу в Одесі Директорія "надіслала свою серйозну ноту Антанті", що "мала форму ультиматуму, а не дружнього представлення. Після цього Антанта зайняла подібну позицію. Одеса стала місцем сутички, а держави Антанти не хотіли говорити з предс­тавниками уряду Директорії... вона ігнорувала Директорію, а Добро­вольча армія Денікіна стала базою політичних планів Антанти. І все це почалося через сутичку українців з французькими частинами в Одесі" [10, с.265].

Як це відбувалося, дізнаємося з спогадів одного з свідків цих подій В.Мякотіна. Один з енергійних генералів добровольчого руху, А.Гришин-Алмазов, який прямував від А.Дснікіна до Ясс і був застигнутим в Одесі цими бурхливими подіями, увійшов у прямий контакт з французьким командуванням, домовився про його сприятливий для дій білих офіцерів нейтралітет і проголосив, що бере на себе командування місцевими добровольчими силами.

Після цього він віддав наказ офіцерам, які за домовленістю з українськими війсь­ками мали залишити Одесу і вже зібралися для того на пароплаві "Са­ратов", зійти на берег і повести наступ на місто від зайнятої францу­зами його частини, квартал за кварталом витісняючи війська Директорії, які зовсім не передбачали такого перебігу подій. Французи у збройну боротьбу не втручалися, але просувалися слідом за добро­вольчими загонами і поступово брали місто під свій повний контроль.

У той же день, 18 грудня, командуючий французькими військами в Одесі генерал Боріус видав декларацію, що він бере місто під свій захист і призначає генерала А.Гришина-Алмазова одеським градона­чальником. Війська Директорії напівколом розташувалися біля міста, а їх командування перенесло свою ставку на станцію Роздільна в 60 км на північ від Одеси. Взаємини між українською стороною та предс­тавниками Антанти були зіпсовані, і останні зайняли позицію підтримки саме російського добровольчого руху.

Важко з\'ясувати причинно-наслідковий зв\'язок між військовими подіями, що розгорнулися в Одесі 18 грудня, та нотою Директорії до держав Антанти від 19 грудня. Очевидно, прямого зв\'язку між цими подіями не було, оскільки в ноті не йшлося про захоплення Одеси до­бровольчими загонами при сприятливому ставленні до цього францу­зів. Очевидно, коли надсилалася нота, у Києві ще не знали про чергову зміну влади, що відбулася в цьому портовому місті напередодні. Гене­рал О.Греков навряд чи поспішав негайно телеграфувати про цю втра­ту, можливо, розраховуючи на покращення ситуації наступного дня.

Тому тим більше дивує самовпевнений тон цієї ноти, який красно­мовно свідчить про тс, що керівники Директорії не усвідомлювали на той час реальності більшовицької навали. У ноті країнам Антанти повідомлялося, що Директорія перемогла в боротьбі з Гетьманатом і не потребує з їх боку. жодної допомоги, про яку просив П.Скоропадський.

У зв\'язку з цим Директорія поставила питання про правомірність присутності сил Антанти на українській території.

Безумовно, такі заяви були необережними, та й ще за умов, коли країни Антанти, які до того заявили про свою підтримку гетьману, ще не засвідчили свою згоду визнати Директорію законним урядом України. Це було не­обачливим і напередодні більшовицької агресії, про ймовірність якої постійно говорив П.Скоропадський та інші помірковані діячі в Україні й за її межами, але про яку чомусь так мало думали діячі нового українського проводу.

Проте більшовики не гаяли часу. Як зазначалося раніше, протягом усіх літніх та осінніх місяців 1918 р. поблизу українського кордону вони активно займалися формуванням частин для подальшого наступу на Україну, очікуючи лише сприятливий момент для такого нападу. І коли Німеччина визнала свою поразку в Першій світовій війні, Л.Троцький офіційно заявив, що Черовона армія повинна зайняти Україну до того, як там з\'являться війська Антанти. Саме тоді проти України вже почала діяти Окрема VIII армія зі штабом у Воронежі, до складу якої входили так звана Таращанська повстанська дивізія, 2-га Орловська, 9-та піша, 12-та і 13-та стрілецькі дивізії [10, с.1б2].

Безумовно, напередодні нападу, більшовики були зацікавлені в тому, щоб в Україні почалася громадянська війна. Тому вони заповню­вали В.Винничснка, що нададуть підтримку його справі в боротьбі проти гетьмана. І тут може лише дивувати щира чи нещира наївність голови Директорії, який, згадуючи події доби анти гетьманського пов­стання, писав: "І от тепер, замість допомоги нам, Д.Мануїльський... почав займати з боку Гомеля українську територію, цілком ігноруючи Директорію... З другого боку, на Катеринославщині виникнув старий совітський Уряд Пятакова й почав розсилати скрізь відозви з опові­щенням, що він підняв повстання проти гетьманщини, що народ став грудьми за ним і Пятаков разом з цим "народом" зайняли вже такі й такі місцевості і міста, причому безсоромно, з дивною "сміливістю" позначалися якраз ті міста, що були зайняті Директорією. Що ж до Директорії, то про неї згадувалося, як про "контрреволюційну банду", яку ставилося поза законами і наказувалося усім, піймавши членів її, розстрілювати "безпощадно" [71, с.159 — ІбО].

Таким чином ще до того, як П.Скоропадський був змушений зректися влади, існували всі підстави зрозуміти, що більшовики плану­ють скористатися громадянською війною в Україні, щоб установити своє панування над нею. З цією мстою вони розгортали свої війська на її кордоні і водночас усередині держави формували псевдоукраїнський більшовицький уряд. Важко уявити, що хтось із людей, які вважали себе політиками, а серед них і В.Винниченко, міг цього не розуміти, а якщо розуміли, то повинні нести відповідальність за те, що посіяли громадянську війну і тим зробили Україну легкою здобичею біль­шовиків.

І дійсно, як тільки Директорія ввійшла до Києва, майже в той самий день Червона армія перейшла в наступ на Україну і 21 грудня за­йняла вузловий залізничний вузел Куп\'янськ, забезпечивши собі стартові позиції для подальшого просування в бік Харкова і Донбасу. На­ступного дня більшовицькі частини увійшли в Бєлгород, який входив у демілітаризовану зону між Україною і Радянською Росією, внаслідок чого над Харковим нависла загроза з двох боків — із сходу та півночі. Водночас радянські війська все ширше розгортали наступ у межах Сумщини та північної Чернігівщини. Більшовицькі сили активізову-валися скрізь, особливо в промислових містах Лівобережжя, чому сприяли не тільки їх соціальний склад та наявність міцних позицій ще з попередніх часів, а й брутальні дії місцевого представника Директорії отамана П.Болбочана.

Наступ на Україну більшовицьких сил проводився під прапором відновлення Української Радянської Республіки. 17 листопада 1918 р., через три дні після проголошення Директорії, рішення ЦК РКП(б) і Ради Народних Депутатів РРФСР було створено Рсввійськраду групи військ Курського напрямку, перетвореної незабаром в Український фронт, яка здійснювала безпосереднє керівництво операціями на українській землі. Очолювали цю Раду Українського фронту Й.Сталін, В-Антонов-Овсієнко та В.Затонський. За їхньою безпосередньою участю 28 листопада був створений Тимчасовий робітничо-сeлянський уряд України, в якому провідну роль відігравали Г.Пятаков та Х.Раковський і до якого також входили К.Ворошилов, В.За­тонський, Е.Квірінг, Ю.Коцюбинський та інші. Наступного дня було надруковано маніфест Українського радянського уряду, в якому про­голошувалося про скасування влади П.Скоропадського (через два тижні після того, як це задекларувала Директорія), відновлення влади рад та передачі робітникам і селянам фабрик, заводів та землі. Поширення цього маніфесту мало певне значення, особливо на Сло­божанщині і в Донбасі, де влада Директорії або дискредитувалася військовим режимом отаманщини, або взагалі не відчувалася, а про її програму та політичне спрямування ходили лише чутки.

Від імені сформованого радянського уряду більшовицькі війська і розгорнули з початку останньої декади грудня 1918 р. широкий наступ на Україну по всьому фронту від Дніпра до Осколу. Передусім біль­шовикам необхідно було оволодіти Харковом, а потім промисловими центрами Донбасу і Надпоріжжя з Луганськом та Катеринославом. Харків дуже швидко опинився в напівоточеному стані. Запорізька дивізія П.Болбочана, яка ще за місяць до того, щоб змінити на Слобо­жанщині і Лівобережжі гетьманську владу на владу Директорії, залишила свої позиції на російському кордоні і подалася на Харків і Полтаву, оборони організувати не спромоглася. В хаосі, який охоплю­вав в останню декаду грудня 1918 р. Слобожанщину, німецькі війська домоглися, щоб вірні Директорії війська вийшли з міста і трималися від нього на віддалі 24 км, і озброїли добровольців. Але цс не переш­кодило тому, що вже 3 січня Червона армія під командуванням В.Антонова-Овсієнка увійшла до Харкова, де вже палало пробіль-шовицьке робітниче повстання. Участь українців у радянських війсь­ках полегшувала поширення більшовицької влади і часто-густо після нетривалих переговорів українські частини, які ще недавно перейшли від гетьмана на бік Директорії, або розходилися, або навіть частково приєднувалися до радянських військ.

3 рештками вірних йому сил Запорізького корпусу П.Болбочан подався до Полтави, яку йому вдалося утримувати протягом ще двох тижнів. А у Харків разом з військами в\'їхав і Український радянський уряд. 4 січня 1919 р. за рішенням Рсввійськради Української Радянсь­кої Республіки з більшовицьких військ, що вторглися на територію України, розрізнених повстанських загонів, що до них прилучилися, та українських частин, які перейшли на бік Червоної армії, було створено єдиний Український фронт під командування В.Антонова-Овсієнка, заступниками якого призначено Ю.Коцюбинського та Ю.Щаденка, а начальником штабу фронту — В.Глаголєва.

Зрозуміло, що уряд Директорії мав якось реагувати на просування більшовицьких військ у напрямку до Чернігова і захоплення ними всієї Слобожанщини. 31 грудня, 3 і 4 січня прем\'єр і міністр закордонних справ В.Чсхівський послав до Ради Народних Комісарів у Москву три ноти з запитом: "з яких причин російське совітське військо робить на­ступ на територію Української Народної Республіки. І в той саме час, коли Директорія стала на грунт рішучої боротьби проти буржуазного ладу на Україні". У відповідь на це 6 січня до Києва надійшла радіоте­леграма з Москви від наркома закордонних справ Г.Чичерина, в якій заявлялося: "Ніякого війська Російської Соціалістичної Совітської Республіки на Україні немає. Військова акція на українській території в цей момент провадиться поміж військом Директорії і військами Українського Совітського Уряду, який є цілком незалежний" [71, с.205—206].

А далі починалися звинувачення. В.Чичерин заявляв, що в Україні точиться боротьба між "Директорією й трудовими масами..., які праг­нуть до заведення совітського устрою. Це є та сама боротьба трудящого люду за своє повне визволення, що ведеться в Литві, Естляндії, Поль­щі й Білорусії проти влади експлуататорів і гнобителів" [71, с.206]. Останнім реченням стверджувалися дві абсурдні тези: по-перше, що більшовицькі війська в цей час не вели наступ на землях Білорусії й Прибалтики, так само, як робили це на півночі і сході України; по-друге, що Директорія була владою "експлуататорів і гнобителів", тобто, на більшовицькій лексиці, власницьких класів. А далі наводилися цілком слушні дані про "розгон Харківського Совіту, про заборону зібрань і мітингів як у Харкові, так і в інших місцях, про роз­гон з\'їздів селянських рад Харківщини, про арешт харківських страй­карів" тощо, та абсурдні і голословні звинувачення в тому, що Дирек­торія нібито йде на зближення з країнами Антанти. В кінці ж йшлося про те, що більшовики згодні прийняти у Москві представника від уряду Директорії в тому разі, коли переконаються, що вона "припинила боротьбу проти працюючих мас України й вирішила обо­роняти й волю проти загрожуючого їй наступу англо-французького й американського імперіалізму" [71, с.207 —208].

Почалася "війна нот" між Києвом та Москвою. Зрозуміло, що більшовицькі війська не гаяли часу і просувалися далі Лівобережжям на захід. 9 січня 1919р. Директорія надіслала до Кремля ультиматум. У ньому на конкретних фактах доводилося, що з УНР ведуть війну саме російські більшовики, які широко використовують військові частини латишів, угорців та китайців. Мста війни — захопити багату хлібом, вугіллям та іншими продуктами Україну, а також зробити її своєю ко­лонією, якою вона була майже три століття". Але Директорія не бажає пролиття крові і пропонує, щоб радянський уряд протягом 48 годин надіслав відповідь, чи згоден він припинити наступальні бойові дії. В противному випадку, якщо позитивна відповідь не буде отримана до 24 години 11 січня, Україна вважає себе у стані війни з більшовицькою Росією [71, с.216—217].

У відповідь від Г.Чичерина надійшла телеграма, що ніяких війсь­кових частин Радянської Росії на території України немає, а що це повстали проти Директорії народні маси. До того пропонувалося роз­почати у Москві переговори між українською та більшовицькою сто­ронами. Але факти виразно промовляли самі за себе: 12 січня 1919 р. червоні війська під командуванням М.Щорса оволоділи Черніговом. Водночас група червоних військ під командуванням В.Ауссема із шта­бом у Харкові одержала від командуючого фронтом В.Антонова-Овсієнка першочергове завдання: оволодіти Полтавою та ст.Лозова, контроль над якою відкривав шлях на Катеринослав, на Донбас і на південь, до степів Приазов\'я, де на той час відродилися сили "батька Махна", завзятого ворога "петлюрівців". Завдання "розчищення дороги до Махна" було покладене на окремий загін П.Дибенка, який першим із більшовиків увійшов з своїми балтійськими матросами З січня у Харків, а 6 січня завдав відчутної поразки військам П.Болбоча-на поблизу станції Мерсфи, чим відкрив шлях більшовикам на Полта­ву. Тоді ж Н.Махно вів важкі, але в цілому успішні бойові дії проти за­гонів самооборони німецьких колоністів (від ст.Пологи), білих частин генерала В.Май-Маєвського (від Токмака) та сил Директорії (з боку Олександрівська). П.Дибснко одержав наказ оволодіти Лозовою та Павлоградом, що й виконав протягом кількох днів. 21 січня П.Дибенко вже оволодів ст.Синельниково, підійшовши до Катеринос­лава із сходу, і в найближчі дні встановив зв\'язок з Н.Махном [102].

20 січня (за іншими даними 18 січня) 1919 р. червоні війська заво­лоділи Полтавою, а рештки вірних Директорії сил відійшли до Кре­менчука. На 21 січня більшовики володіли вже майже всім Лівобереж­жям, насуваючись до Дніпра та Приазов\'я широким півколом від Чернігова — Бахмача — Полтави — Синельниково —Луганська. На цей час загони Добровольчої армії, які на початку січня об\'єдналися з донськими козаками генерала П.Краснова, під командуванням А.Де-нікіна створили збройні сили Півдня Росії. Вони контролювали все уз­бережжя Приазов\'я і від Маріуполя, Бердянська та Геничеська за­йняли лінію по залізниці Оріхове — Пологи — Воскресенка — Волноваха, оточуючи "махновські степи" півколом від Дніпра до Кальміуса. Це означало повну втрату Директорією контролю над всім степовим Лівобережжям. Намітилася загроза захоплення біль­шовиками Катеринослава, до якого з півдня починали просуватися і білі. З боку причорноморських поргів були всі підстави очікувати на­ступ французьких військ.

Ситуацію повної невизначеності, в якій перебувало населення" Катеринослава протягом перших трьох тижнів січня 1919 р., добре передають спомини Г.Ігрсньова. Після того, як силами Директори махновські загони на 31 грудня 1918 р. були вибиті з міста, в ньому на­став певний спокій, але незабаром почали поширюватися чутки, що більшовики оволоділи Харковом. "Петлюрівська влада поставила вимогу до місцевих газет надрукувати категоричне спростування цих чуток. Спростування вже були набрані і надруковані, але... не встигли газети вийти, як раптово почалася шалена артилерійська пальба... Які війська ведуть наступ на Катеринослав, було для населення ціл­ковитою загадкою. Про більшовиків ніхто не думав, оскільки від Хар­кова до Катеринослава більше 200 верст, і здавалося страхітливим, щоб петлюрівська влада приховувала від населення наближення Червоної армії, яке не могло бути раптовим. Обиватель губився в здогадах, а тим часом палили все сильніше... Знова випало пережити 5 жахливих днів важкого артилерійського бою... Новою була тільки повна невідо­мість..., хто новий завойовник... У той самий день, коли розбиті вщент петлюрівці тікали з Катеринослава, по місту посилено поширювалися чутки, що прийшли добровольчі війська, а за іншою версією — навіть французькі солдати... Найменш чекали більшовиків. А між тим цс були вони. У місто вступала регулярна Червона армія під командою Дибснка" [6, с.193 — 194].

Це відбулося 26 січня 1919 р., коли останній австрійський предс­тавник при Українському уряді доповідав до Відня, що більшовики вже зайняли околиці Ніжина і сьогоднішнє стратегічне положення таке, що саме існування України як окремої незалежної держави під загрозою. Далі йшлося про те, що "за кілька днів Директорія вибирається до Вінниці; всі адміністративні заклади їдуть туди з нею. Проголошено порядок перенесення банків" [10, с.272 — 273]. В той самий час ситуація значно загострилася тим, що один з провідних ота­манів Півдня, М.Григор\'єв, зрадив Директорії, перейшовши на бік більшовиків, і швидко опанував степове Правобережжя, вдаривши по решткам Катеринославського Коша, коли ті з нижнього Придніпров\'я переходили на північну Херсонщину (сучасну Кіровоградщину). Як зазначалося, в ці дні південніше Києва Директорії зрадив отаман Зелений, тоді як з Чернігівщини до Дніпра, поширюючи хаос і анар­хію, відходили розбиті загони отамана Ангела.

В останній декаді січня 1919 р., як і рівно за рік до того, вже було зрозуміло, що національним українським силам Києва не втримати і для подальшої боротьби з більшовиками УНР повинна йти на союз з могутніми силами Заходу, цього разу вже не з німцями, останній еше­лон яких залишив Київ 26 січня 1919 р., а з державами Антанти, зокре­ма з французами, з якими так необачно пересварилися за місяць до того.

Але тепер, в останній декаді січня, міжнародне становище УНР було значно гіршим, ніж за місяць до того. Пщ досить умовним контролем головного отамана С.Петлюри залишалися лише більша частина лісостепового Правобережжя з Києвом, Волинь та Поділля із Деповим межиріччям Дністра та Південного Бугу до передмість за­йнятої французами Одеси. Становище ускладнювалося ще й актом про злуку з ЗУНР, який автоматично ставив УНР у військовий конфлікт з новоствореною Польською державою Ю.Пілсудського, війська якої міцно утвердилися у Львові. На бік поляків все більше схилялися країни Антанти, особливо Франція, що традиційно приязно ставилася до Польщі, і цьому навіть не могли перешкодити намагання російських добровольців, які категорично не збиралися визнавати цю державу. Таким чином, об\'єднання з Галичиною, до чого так прагнула Директорія, але насторожено ставилася сама галицька депутація, в ге-ополітичному становищі України того часу не тільки відкривала, принаймні теоретично, для УНР новий, західний (проти Польщі) фронт, а й автоматично схиляло до антиукраїнських інтриг у таборі Антанти, крім представників російського білого руху, ще й впливовий польський.

Як зазначалося, серед керівництва УНР, як потім і серед делегатів Трудового конгресу, в цій трагічній для УНР ситуації позиції щодо зов­нішньополітичної орієнтації різко розмежувалися. С.Пстлюра з війсь­ковим керівництвом (О.Грсков, Є.Коновалець, А.Мельник) все кате­горичніше ставали на бік налагодження зв\'язків з Антантою. Голова ж Директорії та прем\'єр уряду до останнього не втрачали надії на можливість досягти порозуміння з більшовиками. Лише на початку останнього тижня січня 1919 р., після того, як незважаючи на опір з боку депутатів прорадянської орієнтації більшість Трудового конгресу пішла за військовими і ухвалила рішення про необхідність найтіснішої співпраці з силами Антанти для спільної боротьби проти біль­шовицької агресії, для переговорів з французами було сформовано де­легацію від українського уряду на чолі з А.Марголіним. Грунт для на­лагодження нею контактів із представниками Антанти вже був дещо підготовлений генералом О.Грсковим, який до того встиг відвідати Одесу і встановити певні стосунки з французьким військовим коман­дуванням. 26 січня делегація відбула з Києва, який вже був охоплений панікою у зв\'язку з наближенням більшовицьких військ (всі пам\'ятали, що вони скоїли рік тому), до Одеси.

У своїх спогадах А.Марголін описує цю поїздку, зокрема інцидент у Казатині, де начальник станції після протестів і пред\'явлення уря­дових паперів заявив, "що тепер над ним нема начальства і Директо­рія — це теж товариші". "Якщо вже у ніч на 27 січня в Казатині так поводилися і так розмовляли з членами уряду, — продовжує А.Марго­лін, — то хіба можна було дивуватися всьому тому, що незабаром вчинилося? Влада Директорії вже обмежувалася Києвом і найближчими районами. У Казатині вже була своя самочинна влада" [6, с.378]. З-за Дніпра насувалися більшовики, а Правобережжям ширилися хаос, анархія та отаманське свавілля.

Делегація А.Марголіна вже ніяк не могла, навіть за найкращого збігу обставин, сприяти врятуванню Києва від більшовиків. Евакуація Директорії з столиці була визначена заздалегідь. Лише на початку лю­того представникам уряду УНР вдалося встановити контакт з офі­ційними французькими особами в Одесі. Але Київ у цей час вже був у руках більшовиків.

Свщки подій тих часів, які в останній декаді січня 1919р. перебу­вали в Києві, передають чутки, що ходили по місту. Як і в Катеринос­лаві, середній городянин сподівався на прихід французьких військ, від яких тільки і чекали порятунку від більшовиків, так само, як за два мі­сяці до того від тих же французів чекали, що вони увійдуть в Київ і не пустять в нього повстанські війська Директорії. Різниця, щоправда, полягала в тому, що до середини грудня французьких військ в Одесі майже не було, тоді як тепер сили Антанти у північнопричорно-морських містах становили близько 60 тисяч військових.

За спогадами К-Паустовського, "петлюрівці поширювали чутки, що французи поспішають на допомогу Києву, нібито вони вже у Вінниці, у Фас­тові... В цьому клявся Петлюра і його "щирий друг" французький консул Енно". Люди і вірили, і не вірили цьому, а тим часом з Катеринославщини доходили чутки про нову силу — "батька Махна", тоді як з півдня майже до околиць міста поширювалася влада отамана Зеленого [77, с.630 —631]. Теж саме запало в пам\'ять й І.Ерснбургу ходили чутки, що мос\'є Енно обіцяв, начебто союзники висадяться в Одесі, у Севастополі, у Новоросійську і перш за все вирушать на допомогу Києву. А тим часом "навколо Києва нишпорили "курені смерті" і загони різних отаманів. Палали будинки; летів пух з перин. Кожний день розповідали про новий погром, про зґвалтованих дівчаток, про старих з розпоротими животами" [104, с.290].

Одна з кумедних київських пліток тих днів полягала в тому, що для боротьби з більшовиками французи надали в розпорядження С.Петлюри "фіолетові" (за К.Паустовським), "хімічні" (за А.Гольдсн-вейзером) чи "ультрафіолетові" (за І.Ерснбургом) промені —"найно-вітню жахливу зброю", проти якої Червона армія не вистоїть. Але в цс не дуже вірилося і багато хто намагався всіми правдами і неправдами пробитися на поїзд і вирватися з міста залізницею в бік Одеси. Туди вибиралися всі ті петербуржці і москвичі, а разом з ними тепер вже і кияни, які не встигли втікти під захист французьких багнетів в останні дні гетьманщини. Ширилася паніка у зв\'язку з швидким просуванням більшовиків до української столиці. А на захід тікали рештки ні­мецьких частин: 25 січня місто залишив останній німецький генерал фон Бонсарт, а наступного дня —останній німецький солдат.

Коли гарматна пальба розпочалась на лівому березі Дніпра, від Броварів та Дарниці, всім стало зрозуміло, що більшовицька влада знову повертається в місто, яке Директорія залишила напередодні. На­скільки можна зробити висновки з суперечливої інформації, яка міститься в різних джерелах, евакуація банків і державних установ роз­почалася не пізніше 28 січня і на 3 лютого Директорія вже остаточно перемістилася у Вінницю. На цей час на станцію Дарниця вже прибув більшовицький бронепоїзд, але до лівобережних передмість столиці ще не підтягайся основні сили. 4 лютого, коли ще йшли бої за місто, новостворсний більшовицький ревком взяв під контроль залізничний вузол. 5 лютого після опівдня по Миколаївському ланцюговому мосту (де тепер міст метро) у столиую вступили Богунський і Таращанський полки під командуванням М.Щорса та В.Боженка. І треба віддати на­лежне: "Цього разу в Києві було все спокійно. Більшовицькі частини були дисципліновані й енергійно придушували всякі намагання грабу­вати цивільне населсння"[10, с.281].

Так само, до речі, було тоді і у Катеринославі, який Червона армія зайняла за тиждень раніше: "Ніхто не наважувався виходити на вулицю. Але незабаром обиватель відчув деяке полегшення, бо побачив організовану армію і тверду владу. Порівняно не тільки з мах­новцями, а і з петлюрівцями, червоноармійці справляли надзвичайно дисципліноване враження" (6, с.194]. Відносна дисципліна червоних військ спочатку заспокоїла і киян, і катеринославців, мабуть, як і меш­канців багатьох інших зайнятих на початку лютого 1919 р. міст України, але незабаром їм довелося впритул познайомитися з тими явищами більшовицької дійсності, від яких за півроку до того люди тікали з Петрограда й Москви на південь: з голодом, "надзвичайками" і червоним терором в містах та "продрозкладкою" по селах.

Але поки що, приємно вражені дисципліною більшовицьких військ, кияни, перш за все робітнича маса, спостерігала за новими во­лодарями міста. Ось як це описував у своєму щоденнику лікар А.Єрмо-лснко: "5 лютого. О 2-ій годині дня в Київ увійшли більшовики. Але це не регулярні війська, а повстанці. Увійшли вони з боку Слободки чсрсз^ Ланцюговий міст. На чолі загону їхали два вершники, прикрашені чер­воними широкими стрічками. У правій руці кожний тримав напоготові револьвер, в лівій —бомбу. Позаду —три озброєних вершники. Далі панцирний автомобіль, за яким йшов оркестр. На Хрещатик вийшли вони під звуки "Інтернаціоналу". Публіка кричала "ура", всі знімали шапки. Публіка — щирий пролетаріат. Хрещатик переповнено ним. Усі "скривджені та ображені" підняли голову вище. Голосно йшли розмови про буржуїв- Жебраки, яких тепер тьма у місті, теж повеселі­шали. На моїх очах один підійшов до небагато одягнутої пані і, коли та мовчки пішла далі, він плюнув їй услід і голосно виголосив: "Тьфу, паразит!" [105, с.105]. Основні радянські війська урочисто увійшли 6 лютого і об 11-й годині, мітинг з цього приводу відкрив тільки що обраний на першому легальному засіданні Київської ради робітничих депутатів голова його виконкому А.Бубнов. Начальником\' гарнізону було призначено І.Локотоша, а комендантом міста — М.Щорса. За одним із перших наказів М.Щорса Київ вважався в стані облоги і ходити по вулицях після сьомої години вечора заборонялося.

<< | >>
Источник: Ю. ПАВЛЕНКО, Ю. ХРАМОВ. УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ у 1917 —1919 рр. (історико-генетичний аналіз). Київ “Манускрипт” - 1995. 1995

Еще по теме Зовнішня політика Директорії та друга українсько-більшовицька війна:

  1. Збройні сили, внутрішня та зовнішня політика гетьманської України
  2. Зовнішня політика Директорії та друга українсько-більшовицька війна
  3. ЗМІСТ
  4. Формування і законодавча діяльність органів державного апарату
  5. 2.2. Конституційні ідеї 20-40-х років ХХ століття та спроби їх реалізації в практиці державотворення
  6. Заключення
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -