Визвольна війна українського народу середини XVII ст. як Національна революція

У роки Національної революції середини XVII ст. в Україні

гетьманська влада проводила курс, спрямований на демократизацію суспільного життя. Нехай досить суперечливо й непослідовно це проявилося в кардинальних змінах у соціальній структурі українського суспільства, зокрема, у правовому становищі окремих соціальних груп, у судовому устрої та системі права.

Революційний характер змін у суспільному ладі на території, означеній як Козацька держава, зумовлювався передусім змінами у формах феодального землеволодіння [123. С.98-111; 124. С.71-72]. По-перше, внаслідок перебігу революції ще впродовж 1648-1652 рр.

були, за незначним винятком, ліквідовані велика й середня земельна власність, фільварково-панщинна система

господарювання й кріпацтво. По-друге, основна частина земель вигнаних польських панів і магнатів перейшла до Скарбу Війська Запорозького, тобто стала власністю держави, якою розпоряджався гетьман. По-третє, помітно зміцнилися позиції землеволодіння православних монастирів. (За підрахунками І.Крип’якевича, протягом 1648-1657 рр. православних 11 монастирів одержали 48 земельних володінь) [62. С.37-38]. По-четверте, стало складатися гетьманське й старшинське землеволодіння. Останнє існувало у двох формах: ранговій (тимчасовій) і приватній (спадковій). По-п’яте, аграрна політика Б.Хмельницького сприяла завершенню процесу становлення козацької земельної власності фермерського типу. І, нарешті, по-шосте, внаслідок революції значна частина земель перейшла у володіння селян, які, користувались звичаєм займанщини, захоплювали її у вигнаних польських феодалів.

Кардинальні зміни, що сталися у формах феодального землеволодіння, істотно змінили соціальну структуру українського суспільства [128. С.164-166]. Насамперед вони позначились на процесі формування панівного класу-стану козацької України. Він суттєво відрізнявся від попереднього державного періоду.

У політичному житті України зросла роль дрібної (української) шляхти. Правове становище шляхтичів визначалось так званими «попередніми правами», а також актами гетьманської влади, з допомогою яких вони відновлювали, зміцнювали і розширювали свої права й привілеї.

Суттєво змінилося становище козацтва. Воно стало

привілейованим станом. Верхівка козацтва відігравала провідну роль у формуванні політики уряду, керівництві армією та функціонуванні адміністративного апарату. Козацтво як привілейований стан звільнялось від податкового тягару та низки повинностей, мало ряд привілеїв, зокрема, користувалося правом станового судівництва - козацькими судами.

Докорінно поліпшилося становище православного духовенства. Воно й далі поділялося на біле й чорне. Під особливою опікою перебувало чорне духовенство. (Держава постійно

збільшувала монастирські землеволодіння). Біле духовенство було виборним і займалося не тільки церковними, а й суспільно- політичними справами. Козацька держава розширила станові привілеї духовенства, чим фактично поставила його в один ряд із козацькою старшиною та шляхтою. Духовенство зберігало свої станові суди, до юрисдикції яких, як і раніше, підпадали сімейно- шлюбні та спадкові справи.

На краще змінилися умови життя українських міщан. До їхніх рук перейшла міська влада.

Проте міщанство належало до податкового стану, а тому на нього поширювалась уся система різноманітних повинностей (ярмаркове, мостове тощо).

Прогресивне значення мали й здобутки селянства (посполитих), які домоглися особистої волі (ліквідація кріпацтва), вільної зміни місця проживання, права вступу до козацького стану (нівелювало різницю між правовим становищем селян і та козаків), спадкоємного володіння землею та сільськогосподарськими угіддями. В.Смолій та В.Степанков такі завоювання селянства вважають важливою складовою соціального аспекту державної ідеї (підкреслення наше - авт.) [49. С.253]. Однак і в козацько- гетьманській державі селянство продовжувало нести на собі основний тягар податків та повинностей. Основний з податкових зборів - т.зв. стаційний, тобто сплата грошових і натуральних платежів на отримання армії.

Суттєві переміни у суспільному ладі теж позначилися на праві як реґуляторі суспільних відносин [39. С.87-88; 69. С.28-29]. Передовсім найсуттєвішим внеском Хмельниччини у правову систему стала зміна соціальної сутності права. Насамперед кардинально змінилася соціальна свідомість народних мас щодо понять «справедливість», «моральність», «добро», «зло» і таке інше. Норми, що появляються у праві свідчили про домінування природно-правових поглядів на право. Право пов’язували, насамперед, не з державою, а з природою людини, суспільством, із тим, що його норми обумовлені природою людини, її суспільним буттям. Це стосувалось питань земельної власності й володіння, станової належності, козацького самоврядування, обсягу

послушенства селян.

У період революції зростає вплив тієї частини «козацького права», що реґулює широке коло відносин, насамперед, полково- сотенну систему управління. Було внесено вагомі зміни до стану джерел та в розвиток права в Україні. Більшість джерел права, які функціонували в Україні в період її перебування у складі Речі Посполитої, на визволених землях були скасовані.

Характер будівництва української держави в ході революції найбільше позначився на урегулюванні кримінально-правових відносин. Спрощувалася система злочинів і покарань. З числа злочинів вилучалося ряд діянь, які втратили свою актуальність за нових умов. Наприклад, замахи на королівську владу та магнатсько- шляхетський порядок управління, злочини проти католицької церкви; з’явилися нові склади злочинів: зрада повсталому українському народові, невиконання вимог старшинської

адміністрації, ненадання допомоги під час бою. Усі ці злочини, як

звичайно, карались смертю, що цілком піддається поясненню в умовах війни.

Невід’ємною складовою курсу на демократизацію суспільного життя, яку провадив уряд гетьмана Б.Хмельницького, була судова реформа, що замість існуючих у Речі Посполитій станових, т.зв. «статутових» судів, до кінця 50-х років XVII ст. сформувала мережу козацьких судів: сільських, сотенних та полкових. Дещо пізніше було утворено Генеральний суд, формально найвищий суд, що підпорядковувався безпосередньо гетьманові. Усі названі судові органи формально були виборними. Виборів суддів як таких, однак, не було, оскільки судові функції поєднувалися з адміністративними.

Отже, Визвольна війна українського народу середини XVII ст. під керівництвом гетьмана Б.Хмельницького, що була викликана жорстоким соціальним гнобленням, наростанням перешкод у розвитку національної культури та мови, утисками православної релігії, мала усі ознаки національної революції. Революція, - тому що в роки національно-визвольної боротьби було здійснено кардинальні зміни в суспільному ладі, державному устрої та праві. Національна, - тому що ці зміни об’єктивно відповідали інтересам усіх соціальних прошарків українського народу.

Домінантою процесів, розпочатих 1648 року, головний зміст революції полягав у вирішенні двох завдань: створення незалежної соборної держави в етнічних межах України й утвердження у ній нового соціально-економічного ладу, в основі якого мала лежати дрібна (фермерського типу) козацька власність на землю (важливий складник процесу утвердження нових суспільних відносин, нової цивілізації).

За глибиною і масштабністю, за змістом і характером боротьби Національна революція українського народу середини ХУІІ ст. виявилася тотожною розвитку революційних процесів тогочасної Європи, органічно впліталася в їхній контекст. Цікава й досить промовиста деталь — вождя козацької революції Богдана Хмельницького називали «українським Кромвелем». Це свідчить про те, що ця революція не була ізольованим явищем світової історії. Європейські мислителі підготували теоретичне підґрунтя революції, доводячи, що народ є джерелом влади. Ідеї, згідно з якими держава є знаряддям політичної влади, а її джерелом — народ, рухали Олівером Кромвелем і його соратниками. Це ж було притаманно й козацьким ватажкам в Україні, що свідчило про їхню прогресивність та далекоглядність.