Участь українських послів у законодавчій діяльності Польської держави у 1920-их - на початку 1930-их рр.

26 січня 1919 р. були проведені перші у відродженій Польщі вибори до Сейму ( Окремі польські дослідники називають його Законодавчим Сеймом - О. Т.). Вони повинні були відбутися на території колишнього Королівства Польського, без північних литовських повітів, у Білосточчині, в західній частині Галичини і в Цешинській Сілезії.

Рішення про вибори до Сейму зустрілися з критикою з боку правих партій. Свою позицію вони аргументували тим, що вибори можуть принести успіх лівим силам, і що громадськість є непідготовленою до виборів, а виборча боротьба може стати джерелом значних суспільних проблем. Тому пропонували, щоби Г оловна Національна рада взяла на себе функції представництва усіх польських партій. Спосіб утворення Ради давав правим силам гарантії, що вони знайдуть своє місце у цій Раді. Ліві угрупування навпаки, вважали, що проведення виборів є гарантією їх успіху у політичному житті [442, s. 129].

Виборча кампанія відбувалася у складних умовах. Суспільна активність була значною, навіть піднесеною, що було викликано утворенням власної держави. Однак ейфорія від здобуття незалежності тривала недовго. У суспільстві назрівали суперечності викликані загальною нестабільною ситуацією. Хоча у політичному житті партії різних напрямів заявляли про підтримку «Народної Польщі», про суспільні зміни і реформи. Це створювало додаткові труднощі виборцям, оскільки передвиборча риторика різних напрямків насправді була надзвичайно подібною. Держава, яка існувала два місяці не мала ще ані визначених кордонів, ані установленого політичного устрою. Значні маси населення чекали на зміни, сподіваючись після завершення війни поправити свій матеріальний стан.

Частина громадян повОязувала зміни у своєму житті з роботою національного Сейму. В цих історичних умовах, усі політичні партії, на чолі з ендеками, демонстрували свою демократичність. Скажімо діяльність політиків щодо села була побудована на гаслі - земля для селян.

27 грудня 1918 р. відбулося великопольське повстання, яке принесло незалежність значній частині Познанщини. Натомість ПоморОя, Сілезія, Мазури, Вармія і надалі залишалися під німецькою владою. Боротьба поляків за визволення цих земель зумовлювала загальний політичний рух. Це використали передусім праві партії: суперечності щодо Цешинської Сілезії з

Чехословаччиною, боротьба з українцями, конфлікти з національними меншинами, посилювані правими силами, збільшувала шанси її у майбутніх виборах [228, с. 33].

Вибори були складними і з технічних причин - велика кількість виборчих списків. У самій Варшаві їх нараховувалось 21. Сили правиці на чолі з ендецією виступали в усій державі під назвою Національного Виборчого Комітету Демократичних партій. У списку були і діячі Партії Християнських Демократів («Stronnictwa Chrzescijanskiej Demokracji»), яку називали «Хадецією» [371, s. 31]. Розпочато велику пропагандистську акцію, щоби силами виборців голосувати саме за ці партії. До участі у виборах залучались і діячі католицького костелу. Скажімо, один з кандидатів, очільник правиці, ксьондз-арцибіскуп Юзеф Теодорович виступав на дільницях навіть в арцибіскупських шатах, що заборонялося виборчою ординацією [228, с. 33].

Ліві угрупування знаходилися у складнішій ситуації. Безпосередньо перед виборами наступила зміна кабінету. Попередив це так зв. замах Янушайтіса, здійснений правицею. ПремОєром став відомий композитор і знаний політик повОязаний з правими колами Ігнацій Падеревський (Ігнатій Падеревський по посаді премПєр-міністра перебував - 16.01.1919 - 09.12. 1919.). Оскільки уряд не був безпосередньо заангажований у виборах, це не могло відкрито вплинути на його результати.

Вибори, які відбувалися принесли успіх правим силам.

Вибори не відбулися у Цешинській Сілезії. Ця територія була поділена між Польщею і Чехословаччиною у листопаді 1918 р., а у січні несподівано зайнята чехословацькими військами.

«Виборча картка» вкладена у січні 1919 р. до виборчих урн, засвідчувала один з етапів будівництва Польської держави.

Кількість депутатів першого Сейму підлягала змінам. Початково він складався з 340 депутатів, але у червні 1919 р. після проведення виборів у Познанському регіоні і окремих східних регіонах колишнього Королівства Польського і на Білосточчині, кількість депутатів виросла до 394, а в остаточній фазі існування Сейм вже складався з 432 вибраних осіб [228, с. 34].

У ході виборів наступила самоліквідація окремих політичних угруповань. Скажімо у Г аличині з політичної карти відійшли колись домінуючі консерватори. Їх посли увійшли до Сейму лише тому, що свого часу отримали мандати як депутати австрійського парламенту від Східної Галичини. КПП бойкотувала вибори,вважаючи, що в даних умовах слід боротися за диктатуру пролетаріату, проти буржуазної держави і її парламенту.

З національних меншин близько 5 % здобули єврейські угрупування. Українці, в умовах польсько-української війни, не взяли участі у виборах, вважаючи польські ради на їхній території як тимчасову окупацію.

У Сеймі утворилися депутатські клуби. Праві депутати утворили клуб Народно-національне обПєднання («Zwi^zek Ludowo-Narodowy» Z L-N)).

До центру належали невеликий Клуб конституційної праці («Klub Pracy Konstytucyjnej»), який обПєднував консервативні сили і міських демократів з Галичини, клуб Польського народного обПєднання («Polskie Zjednoczenie Ludowe»), клуб ПНП - «ППяст» (PSL - «Piast»), врешті Клуб національного робітничого обПєднання («Klub Narodowеgo Zwi^zku Robotniczego») [228].

Лівицю Сейму складали клуби ПНП-ливиці (PSL-Lewica), ПНП- »Визволення» (PSL-»Wyzwolenie»), Парламентарного обПєднання польських Соціалістів (Zwi^zek Parlamentarny Polskich Socjalistow).

Поділи на депутатські клуби виявилися несталими. Так із Народно- національного обПєднання у кінці липня 1919 р. відійшла група хадецьких (християнсько-демократичних) депутатів, яка спільно з декількома депутатами Національного робітничого обПєднання утворила Національно-Християнський робітничий клуб («Narodowo-Chrzescijanski Klub Robotniczy»), названий хадецьким клубом. Незабаром й інші депутати, які увійшли до Сейму за ендецьким списком, утворили два нові угрупування: Національне народне обПєднання («Narodowе Zjednoczenie Ludowe») і ОбПєднання міщанське («Zjednoczenie Mieszczanskie»). Новоутворенні клуби представляли

центристський напрямок у Сеймі [388, s. 92].

Значні зміни наступили у середовищі селянських партій. З жовтня 1919 р. відбулося зПєднання ПНП-»Визволення» і ПНП-»ППяст». Але уже у січні наступного року частина депутатів «Визволення» постановила відновити попередній клуб, однак майже половина депутатів вибраних до Сейму за списком «Визволення», не підкорилися рішенню. Це вело до того, що ліві сили у Сеймі були значно ослаблені.

Влітку 1921 р. наступив розкол в Національно-народнім обПєднанні («Narodowym Zjednoczeniu Ludowym»). Група депутатів, які симпатизували ендецькій лінії утворила праву Національно-Християнську народну партію («Narodowo-Chrzescijanskie Stronnictwo Ludowe») [228, с. 34].

Плинність приналежності сеймових депутатів до певних клубів була повПязана також і з кристалізацією нового політичного укладу в Польщі.

Ще одна ознака партійного будівництва полягала у тому, що майже всі партії, які діяли протягом міжвоєнного двадцятиліття стояли на засадах республіканського устрою. Консервативні сили, які на початковому етапі після завершення Першої світової війни прагнули до надання Польщі монархічної форми, після вибуху революції у Росії і падіння монархії в Німеччині і Австрії відійшли від гасла реставрації монархії в Польщі. Висували цю ідею лише окремі зарубіжні діячі. Спроби створення в Польщі ширшої політичної монархічної організації не мали перспективи.

З нових політичних сил, які визначали діяльність Законодавчого Сейму вирізнялися Польська партія християнської демократії («Polskie Stronnictwo Chrzescijanskij Demokracji») т. зв. хадеція, яка діяла у дрібноміщанських середовищах, серед окремих груп робітників. Партія передовсім акцентувала увагу на католицизмі, визначаючи головне місце в державі римо-католицькому костелові. В економічному житті партія висувала гасло «узагальнення власності», реалізацію якого бачила у дольовій участі працівників та розподілі доходів з крайового виробництва. Фактично ця хадецька програма була відповіддю на засади «наукового соціалізму», спробою полагодження суперечностей в існуючому суспільстві. До найвідоміших хадецьких діячів належали Войцех Корфанти і ксьондз Станіслав Адамський. Під їх впливом перебували Християнські фахові обПєднання («Chrzescijanskie Zwi^zki Zawodowe»). У Сеймі, інколи і в політичному житті хадеція діяла спільно з лівими силами [437, s. 276].

Опорою центру у Сеймі була ПНП-«ППяст» (PSL-«Piast») (В керівні органи партії увійшли Вінцент Вітос, Ян Домбський, Владислав Кернік, Мацей

Ратай та ін.). Партія підтримувала впровадження в Польщі системи парламентських виборів, вважаючи, що вони будуть забезпечувати селянський вплив на життя держави.

До лівих партій належали і ПНП-«Визволення» (PSL-«Wyzwolenie»), яка обПєднувала передовсім середні селянські маси. Однак політичне обличчя «Визволення» не було одноманітним. У владних структурах партії перебували діячі ліберальної інтелігенції, часто антиклерикального напрямку, освічені селянські діячі, радикально налаштовані селяни. До керівництва «Визволення» належали: Станіслав Тгугутт, Евстахій Рудзінський, Юліуш Понятовський. «Визволення» займало у відносинах до більшості уряду опозиційну лінію. Його засадничим союзником була ПСП («PSP»), а програма «Визволення» близька до ПНП-«Ліві» (PSL-«Lewica»), що діяла головним чином у галицькому селі. Серед керівників цього угрупування слід назвати Яна Стапінського і безкомпромісного антиклерикала Юзефа Путка.

Близькими до «Визволення» були позиції Польської соціалістичної партії («Polska Partia Socjalistyczna»), яку організували Томаш Арцішевський, Ігнацій Дашинський, Герман Ліберман, Зигмунт Марек [228, с. 36].

Характерна ознака Сейму - мале представництво від національних меншин. Незважаючи на те, що в державі проживало понад 30 % непольського населення, парламентське представництво національних меншин складало 4 % від загальної кількості депутатів. Це були окремі депутати єврейської національності і 7 німецьких представників. Найбільша з меншин у державі - українська, не мала у Сеймі свого представництва.

Ареною дій легальних політичних організацій у Польщі став виключно Сейм. У звПязку з польсько-українською війною у 1919 р. проведення виборів до Законодавчого Сейму у Східній Галичині не було здійснено, а мандати від цього регіону отримали лише колишні польські депутати, тобто депутати ще австрійського парламенту. На Волині, яка за результатами Ризького договору також відійшла до Польщі, так і не було проведено т. зв. «доповнюючих виборів» [432, s. 61].

Після ухвалення конституції, політичні кола Речіпосполитої розпочали інтенсивні старання щоби західні держави дозволили проведення виборів на території Східної Галичини. Активні дипломатичні кроки супроводжувалися кроками спрямовуваними на переконання Заходу в тому, що Польща зацікавлена у стабільності в цьому регіоні і домагається вирішення в ньому національної проблеми. Проведення виборів мало важливу політичну складову, яка полягала в формальній акцентації польської влади через українське населення як акту вибору своїх представників. Тому вже саме проведення виборів було таким істотним для польських властей. Діями ж польського Сейму мали стати постанова закону про самоврядування, а також ліквідація виняткового стану (Постанови закону див. розділ 4.1. Винятковий стан було знесено сеймовою постановою «Ustawa z dnia 3 sierpnia 1922 r. o zniesieniu stanu wyj ^tkowego w Malopolsce». Dz. U. R. P. 1922. nr. 64, poz. 568.) [123].

Загальні юридичні засади щодо проведення довиборів визначалися статтями 11-18 Березневої конституції, деталі проведення виборів регламентували два закони про виборчий процес від 22 липня 1922 р., які визначали поділ на виборчі округи і кількість мандатів [123]. (Ustawa z dnia 28 lipca 1922 r. - Ordynacja wyborcza do senatu, Dz. U. 1922 r. 66 poz. 591, z pozn. zm., oraz Ustawa z dnia 28 lipca 1922 r. - Ordynacja wyborcza do senatu, Dz. U. R. P. 1922 nr. 66 poz. 590.)

На території Східної Галичини і Волині за мандати боролися польські політичні угрупування, українські політичні сили та інші національні представники. Більшість українських політичних партій на території Східної Галичини піддала бойкоту вибори, демонструючи тим самим підтримку еміграційному уряду ЗУНР, а також демонструючи, як для населення Польщі, так і зарубіжних чинників своє негатичне ставлення до польської влади. Тільки нечисленну групу українців вдалося схилити до проведення виборів.

На Волині українські сили утворили Центральний український виборчий комітет (ЦУВК), який приєднався до Блоку національних меншин (БНМ) і взяв участь у виборах [284, с. 87] .

Проведення виборчої кампанії активізувало українські сили, передовсім членів УВО, які розпочали широку акцію саботажу і терору. Ця діяльність була спрямована проти польської адміністрації. Щоби викликати дезорганізацію в її роботі щодо підготовки виборів, а також примусити українське населення бойкотувати вибори. Члени УВО атакували польських союзників, садиби окремих польських власників, адміністративні будинки тощо. Саботажні акції також стосувалися залізничних колій і телеграфних ліній. Актам терору були піддані і українці, які зберігали лояльне ставлення щодо Польської держави, агітували за участь у виборах, або висловлювали бажання балотуватися до Сейму.

Активний опір польській владі з боку українського населення проявився у виборах до Сейму і Сенату восени 1922 р. У ряді місцевостей боротьба набрала форм партизанського руху, переростаючи у повстання. Восени 1922 р. партизанські загони діяли в 19 повітах Галичини.

Відомо, що політичні партії Галичини бойкотували парламентські вибори 1922 р. Оцінки такого заходу були різними: від повної підтримки бойкоту до визнання його політичною помилкою. Дослідники М. Кучерепа та Я. Цецик звертають увагу на позицію в цьому питанні відомого тогочасного українського історика і громадського діяча С. Томашівського, який стверджував, що внаслідок бойкоту парламентських виборів українськими політичними силами Галичини «між польською державністю і найбільшою і найважливішою масою української людності ізоляційна плита удержалася і надальше, на цілих 5 літ», а бойкот парламентських виборів він трактував як політичну помилку, яку допустили українські політичні сили в час невизначеності [284, с. 47].

Найвідомішою подією стало вбивство кандидата до Сейму Сидора Твердохліба 15 жовтня 1922 року. Акти терору посилювалися враз з наближенням виборів [494, s. 62].

Назагал, дії українських політичних сил стали реакцією на польські виклики. Зокрема терористичні угрупування польської молоді підірвали приміщення «Просвіти» у Львові та Наукового Товариства імені Шевченка. Частими були сутички молоді на національному ґрунті. Інколи ситуація загрожувала вибухом громадянської війни [450, s. 132].

В ситуації, що склалася, польський уряд прийняв особливі ухвали, однак винятковий стан не було введено. Проводилися масові арешти винних у саботажних акціях і видатних українських діячів. Підсилено військові гарнізони у Львові і Перемишлі, а також надано генералові Ю. Геллерові широкі повноваження для забезпечення безпеки і порядку. Влада пішла на те, що дозволила військовим проведення судів. Фактично на українських землях було запроваджено військово-поліцейський режим, який повинен був «заспокоїти ситуацію» і «запанувати над антидержавними акціями» [450, s. 134-135].

Виступ УВО, незважаючи на агресивну реакцію уряду, все таки справив значний вплив на позицію населення щодо проведення виборів.

Водночас в українському середовищі, як це стверджують навіть польські дослідники, це стимулювало ріст національної свідомості та зацікавлення своєю політичною долею [401, s. 11].

У виборах 1922 р. загальна явка виборців по державі складала 68 %. Результати участі у виборах в західноукраїнських регіонах виглядали наступним чином:

Львівське воєводство - 52 %;

Станіславівське воєводство - 32 %;

Тернопільське воєводство - 35,1 %;

Волинське воєводство - 59,1 %;

Поліське воєводство - 54 % [450, s. 135, 147].

Наведені дані показують, що низька участь у виборах передовсім стосувалася Східної Галичини, де переважали округи із значними масивами українського населення. Що ж до Львівського воєводства, то тут існували згромадження польського населення і виборча активність була вищою ніж у Станіславівському і Тернопільському воєводствах. Українське населення Волині і Полісся не так енергійно бойкотувало вибори, але участь у виборах була нижчою від середньої по державі.

10 лютого 1919 р. наступило урочисте відкриття Сейму, який отримав назву Законодавчого, бо повинен був виконувати конституційні функції як представницького органу, покликаного до окреслення політичного устрою держави через прийняття конституції. Зібрання Сейму також демонструвало монолітність незалежної держави (Дискутувалося і питання про місце зібрання Сейму. В Королівстві Варшавському чи Королівстві Польському такі зібрання відбувалися на Варшавському Замку, але оскільки це приміщення виявилося не придатним до такого роду засідань, то вирішено було використати на потреби Сейму будинок російської школи Марійського інституту для жінок у Варшаві.).

Маршалком Сейму було вибрано, при незначній перевазі голосів, депутата з ендеків Войцеха Тромпчинського. Його супротивник В. Вітос набрав на 6 голосів менше [382, s. 39].

20 лютого у Сеймі заявився Ю. Пілсудський і був зустрінутий бурхливими оваціями. У своєму виступі він заявив, що передає владу цьому законодавчому органові.

Того ж дня Сейм ухвалив т. зв. Малу Конституцію, яка повинна була регулювати відносини у владі і діяти до прийняття майбутньої ширшої конституції.

Законодавчий Сейм було потрактовано як головну установу в державі, як «владу суверенну і законодавчу». Він отримав виключне право підготовки і утвердження законів, які мав оголошувати маршалок, з погодження голови Ради Міністрів і відповідного міністра. Термін діяльності новоутвореного Сейму не був визначений ні розпорядженнями щодо його діяльності, ні законами, ні виборчою ординацією. Від рішення самої палати залежало як довго вона буде працювати.

Створення Сейму, та початок його діяльності свідчили про демократизм новоствореного органу, який знайшов значну підтримку у широких колах польського громадянства. Серед польських дослідників домінує твердження, що перший Сейм назагал відповідав програмі лівих сил у виборчому органі, а, відповідно, праві сили намагалися цю владу обмежити. Не мали довіри праві сили і до Ю. Пілсудського. Водночас Сейм, залишаючи уряд Начальника Держави в руках Ю. Пілсудського значно обмежив його повноваження - «Начальник Держави є представником держави і найвищих ухвал Сейму в справах цивільних і військових». Начальник Держави скликав уряд «на підставі договору з Сеймом». Рівно ж він сам, як і уряд були відповідальні перед Сеймом. Мала Конституція впроваджувала надто багато вимог-узгоджень кожного державного акту Начальника Держави через відповідального міністра. Таким чином була введена система, при якій вирішальне значення у державі мали рішення Сейму. На практиці наступив певний поділ компетенцій: Сейм поза законодавством регулював внутрішні питання, здійснював нагляд за впровадженням у життя постанов, що формували суспільні і господарські відносини у краю, а Ю. Пілсудський відповідно керував справами війська і військовою діяльністю, а також значним чином зарубіжною політикою [382, s. 39] .

Зібрання Сейму і ухвалення Малої Конституції закінчило перший етап будови незалежної Польщі. Демократичним способом було встановлено державну владу, її структури і визначено стосунки між ними. Польська влада була визнана іншими державами. Зміцнювався і розбудовувався центральний адміністративний апарат, аналогічні процеси відбувалися і з адміністрацією на регіональному рівні, йшла розбудова армії.

Засадниче завдання Законодавчого Сейму полягало в ухваленні конституції. 14 лютого 1919 р. палата створила спеціальну конституційну комісію. Праця комісії тривала 15 місяців, на підставі її діяльності було опрацьовано частину проектів, які були запропоновані урядом та політичними угрупуваннями.

Прийняття Березневої Конституції у 1921 р. створило нові умови для роботи Сейму. Восени 1922 р. розпочалася виборча кампанія до Сейму і Сенату. Загальнодержавним виборам передували вибори до Сілезького Сейму. Найбільше голосів отримала зблокована ендеція і хадеція - 34 %, потім партії німецькі - 22 %, далі ПСП, яка отримала 17 % і нарешті НПР («NPR») з 14 % голосів. Маршалком Сілезького Сейму став Константи Вольни, вибраний за списком сілезької хадеції [226, с. 35] .

До Сейму і Сенату було оголошено 20 виборчих списків. Ендеція, Національно-Християнська народна партія («Narodowo-Chrzescijanski

Stronnictwo Ludowe») і хадеція утворили виборчий блок під назвою «Християнське об\'єднання національної єдності» («Chrzescijanski Zwi^zek Jednosci Narodowej»). Противники назвали цей блок «Хієною» (Chjen^). Блок був підтриманий найбільшими фінансовими групами, адміністрацією, а також головними представниками польського кліру - архієпископом Теодоровічем і краківським єпископом Сапєгою, які також за списком «ХПєни» кандидували до Сенату [226, с. 35].

Поважні занепокоєння в урядовому таборі викликала участь у виборах українців у Східній Галичині. Місцеве українське населення не погоджувалося з польським пануванням. Виступали проти польської влади і місцеві революційні угрупування, об ? єднані навколо комуністичної партії Східної Г аличини, а також впливовий національний рух. У краї існували також нелегальні групи, які протистояли польській владі і тим українцям, які з нею співпрацювали. Одночасно держави коаліції не визнавали польських урядів у Східній Г аличині, сприймаючи це як тимчасову окупацію. Щоби змінити відношення європейських держав, і разом з тим, щоби прихилити до Польщі хоча б частину української суспільності, Сейм з ініціативи тогочасного міністра закордонних справ Габріеля Нарутовича ухвалив національний закон, який передбачав запровадження у Східній Галичині - у воєводствах Львівському, Тернопільському і

Станіславівському певних автономних інституцій у рамках воєводського самоврядування.

Триступеневий устрій самоврядування в Польщі передбачав його організацію на рівні воєводств. Дослідники М.М. Іваник та С.В. Кондратюк зазначають, що при його характеристиці слід чітко розмежовувати правовий і фактичний стан воєводського самоврядування. Зокрема, домагаючись

якнайшвидшого визнання міжнародним співтовариством права на українську частину Галичини, 26 вересня 1922 р. польський Сейм прийняв закон про

підстави загального воєводського самоврядування [256, с. 43]. За цим законом ухвалюючими і контролюючими органами у Львівському, Тернопільському та Станіславівському воєводствах повинні були стати двопалатні сеймики, де рішення в справах польського і українського народів, приймалися в кожній із палат окремо, а в справах, що стосувалися одного народу - самостійно в одній із палат. Для реалізації закону було створено Тимчасовий Відділ самоврядування з резиденцією у Львові. Відділ виконував фактично частину функцій колишнього Крайового Сейму і мав бути органом самоврядування найвищого ступеня на території південно-східних воєводств. Голову Тимчасового відділу

самоврядування призначав Президент держави. Відділ мав виконувати свої функції аж до запровадження воєводського самоврядування [256, с. 44].

Проте закон від 26 вересня 1922 р. про підстави загального воєводського самоуправління «з особливим врахуванням національної специфіки південно- східних воєводств» не набрав чинності, оскільки це не відповідало інтересам польських урядових кіл. Прихильник автономії Східної Галичини, вчений- правник С. Томашівський зазначав з цього приводу: «Між законами, що вийшли з лона конституційного Сейму, є щоправда такі, які містять деякі політичні гарантії для української людності, однак вони викликають враження, що диктували їх огляди характеру більше міжнародного, ніж внутрішньополітичного. В кожному разі лежать вони мертвою буквою» [256, с. 17-18].

Польські уряди не збиралися толерувати будь-які відмінності в адміністративно-територіальному устрої східних галицьких воєводств. Тому, після ліквідації Крайового Сейму та Крайового відділу у 1920 р., 16 січня 1928 р. відповідним розпорядженням Президента Польщі було припинено діяльність Тимчасового відділу самоврядування.

Тогочасний премПєр, консерватор, професор Юліан Новак (Юліан Новак на посаді премПєр-міністра перебував - 31.07.1922 - 14.12.1922) так окреслив завдання польської адміністрації у Східній Галичині: «Не допустити до бойкоту виборів і постаратися, щоби якнайбільша кількість русинської людності голосувала і щоб до сейму увійшло кілька чи кільканадцять русинів, таких, які стануть на ґрунті польської державності. В цьому ж напрямку отримали інструкції воєводи, а виконання завдань допильновувалось через спеціально довірених урядовців з цією метою викликаних до Львова» [366, s. 57]. В певний час, передусім в офіційних колах, було зроблено спробу поділити українців на «українців» та «русинів». Неодноразово також, з націоналістичних побуджень, поляками заперечувано існування українського народу. Звідси і вживання термінів «руські» чи «русинські».

У виборах до Сейму взяла участь 8 812 301 особа, тобто 68 % з тих, які мали право голосу. Польські дослідники відзначають, що на малу участь у виборах вплинув бойкот виборів з боку українців. У виборчих округах: Львівськім підміськім, Станіславівському, Тернопільському, Золочівському і Стрийському віддали свої голоси лише 40 % виборців [489, s. 52].

Вибори принесли наступні результати: правиця досягла 29 % голосів (праві сили (ендеки, християнські демократи та ін.) отримали 169 депутатських місць. Цей блок особливо активно виступав за полонізацію країни.), центр - 24 %, лівиця - 25 %, угрупування меншин - 22 % відданих голосів [489, s. 52].

Угрупування центру, які домінували у Законодавчому Сеймі потерпіли поразку. Водночас в Сеймі виявилося значне гроно осіб, які були повПязані з Ю. Пілсудським. Були це, між іншим, офіцери яких скеровували до кількох партій, зрештою за цілковитою їх згодою. Що ж до партій, то вони також хотіли задекларувати, що користуються моральною підтримкою з боку

Ю. Пілсудського.

Величезне враження викликав успіх списку № 16 - Блоку Національних меншин, який обПєднував німців, частину єврейських угрупувань, білорусів, українців з Волині і росіян. У сумі вони здобули 16 % голосів, що було другим місцем після «ХПєни». На Волині за цей список було віддано понад 80 % голосів, а у воєводствах Новогрудзькім і Поліськім - понад 30 % [228, с. 36].

У виборах до Сенату «ХПєна» здобула ще переконливішу перемогу - 39 % голосів. Поділ мандатів виглядав наступним чином: правиця - 36 %, центр - 25 %, лівиця - 15 %, національні меншини - 24 %. 2 % сенаторів не задекларували своєї партійної приналежності [228, с. 36].

Сейм поділився на 17 клубів. Найсильнішим був клуб «Народно- Національного обПєднання» («Zwi^zek Ludowo-Narodowy»), який мав 22 % мандатів. Меншу роль відігравав Клуб християнсько-національний («Klub Chrzescijansko-Narodowy»). Правицю і центр Сейму складала, як і в Законодавчому Сеймі, значна кількість священиків (Архиєпископ Теодоровіч і єпископ Сапєга, які були обрані до Сенату, змушені були папою Пієм ХІ до складання мандатів. Папа вважав, що представники вищого духовенства не можуть брати участі у виборах і політичній діяльності в інтересах костелу.).

У центрі найпотужнішим клубом був «ППяст», який після Народно- національного обПєднання займав друге за числом мандатів місце. «ППяст» мав 16 % мандатів, а «хадеція» - 10 %.

Серед національних меншин найбільше голосів здобуло Єврейське коло - 34 мандати, українці з Волині і Полісся - 20 мандатів, німці - 11 мандатів. Українська угодова група, яка діяла у південних воєводствах, т. зв. Хлібороби, що відкинули бойкот виборів отримали 5 мандатів [451, s. 69].

Президентом країни після декількох турів голосування був вибраний висуванець ПСЛ-«Визволення» Г. Нарутович ( Габріель Нарутович перебував на посаді президента - 09.12.1922 - 16.12.1922.). Однак після обрання президента пішли жахливі гоніння на нього з боку націоналістів і 16 грудня Нарутович був убитий одним з прихильників ендеків. Новим президентом став

С. Войцеховський (Станіслав Войцеховський перебував на посаді президента - 29.12.1922 - 14.05.1926.).

Волинь була також представлена 6 сенаторськими мандатами. Українські депутати Сейму організували спільно з сенаторами Українське парламентське представництво (УПП), а також Український сільський Сеймовий Клуб (Хліборобів), який обПєднував депутатів лояльно налаштованих по відношенню до Речіпосполитої. Це були сили, які під час виборів отримали підтримку від польської адміністрації і висловилися проти проведення бойкоту [284, с. 97].

Нечисленне українське парламентське представництво проводило активну політику, яка ставила своїм завданням боротися та захищати українські права, закликаючи інших сеймових депутатів до здійснення важливих реформ. Хоча назагал УПП шукало спроб порозуміння з польським урядом, однак по відношенню до Ради Послів займало опозиційну позицію. Опозиційність українського представництва була обумовлена також діяльністю ендеції, яка проводила антиукраїнську політику у багатьох актуальних справах, а тому не створювала перспектив для ведення такого співробітництва [493, s. 69].

Національні дослідники стверджують, що на початку своєї парламентської діяльності українці вірили в можливість конструктивної співпраці з польськими урядовими колами. Політичні завдання Української парламентської

репрезентації озвучив волинянин С. Підгірський 23 січня 1923 року. В «Декларації українського сеймового клубу» зазначалося: «... ціллю Українського народу є відродження самостійної Української Держави, однак, рахуючись з дійсним станом речей, заявляємо нашу готовність до співпраці з польським народом і з всіма народами, які входять в склад Другої Речі Посполитої, під слідуючими умовами: Річ Посполита польська, як держава національно несуцільна, має бути перебудована так, щоби кожний народ, який входить в її склад, особливо такий, що займав окреслену територію, мав повну можливість реалізувати своє право на самовизначення, отож мав забезпечений повний і свобідний розвиток всіх галузей життя» [284, с. 46].

Незважаючи на складності повПязані із ставленням польських урядових чинників до української справи, депутати передовсім використовували сеймову трибуну для пропаганди національних вимог українців і, таким чином українське питання повставало час від часу на засіданнях найвищого парламентського органу. У національній перспективі українські депутати не відрікалися від права на незалежність, хоча час від часу демонстрували лояльність до урядової Польщі. Водночас у Сеймі відбувалися певні ексцеси. Зокрема, 4 депутати були позбавлені імунітету за антидержавну діяльність, незважаючи на те, що в їх справі не було однозначних доказів [493, s. 77]. Найбільш агресивно ставились до українського представництва представники ендеції.

Хоча група українців була невеликою, її діяльність інколи виявлялася дуже значною при голосуванні з окремих питань, недаремно цю групу називали «язичком уваги» («j^zyczkiem uwagi») під час голосувань. Позиція українців могла сприяти ефективнішій роботі Сейму з окремих напрямків. Підтримка українським парламентським представництвом окремих проектів і голосування за них, стали джерелом нападів з боку польських націоналістів, які бажали усунути українців від активного політичного життя. Така ситуація мала місце під час обрання першого президента Польщі Габріеля Нарутовича, який здобув голоси національних меншин що і стало причиною нагінок на нього і довело до його вбивства [517, s. 146].

Національне питання у 1923-1924 рр. стосувалося і виборчого законодавства. На IV зПїзді ННС 26 жовтня 1924 р. С. Гломбінський ставив завдання «запевнити Сеймові національний характер» та «змінити виборчу ординацію в тому напрямі, щоби всі регіони Польщі мали у Сеймі своїх польських представників». Зокрема, зПїзд поставив вимогу обмеження депутатської недоторканості тільки на період сеймових сесій і вона не повинна була стосуватися «антидержавних підбурювань».

Ендеки, які нібито вимагали спрощення виборчої документації на ділі відстоювали впровадження у східних воєводствах багатомандатних округів при одночасному збереженні одномандатних в інших регіонах країни. Висунуті положення про багатомандатні округи свідчили про дискримінацію виборчих прав українського електорату та створення системи протекціоністських заходів для штучного і непропорційного збільшення польських депутатів Сейму й усунення національних меншин від впливу на державну політику [519, s. 71] (Геник М. Політика «Хєно-Пясту» в українському питанні (1923-1926)... с. 138).

Вимоги змін до Конституції і виборчої ординації найактивніше підтримали «Пяст» та Польська партія християнської демократії (ППХД).

Зокрема, на засіданні Головної ради ППХД 26 квітня 1926 р. було ухвалено резолюцію, яка окреслила ставлення до національних меншин «з точки зору християнської етики та інтересу і потреб як нації, так і держави». Спостерігалася еволюція партії щодо дотримання консервативних концепцій вирішення українського питання.

В умовах поглиблення кризи парламентаризму в правоцентристському таборі заявилися великі розбіжності щодо національної політики. Незважаючи на спільність інтересів у питанні зміни конституції і виборчої ординації, визначився відхід від радикального націоналізму ендеції, яка переставала виконувати роль консолідуючого осередку.

У травні 1926 р. було здійснено другу спробу створення уряду більшості, хоча існували значні непорозуміння всередині «Хєно-Пясту». Опозиційність лівих сил і національних меншин була приречена на поразку. Ці фактори зумовили усунення уряду В. Вітоса і сприяли успіхові перевороту Ю. Пілсудського, після чого блок «Хєно-Пясту» став поступово трансформуватися в Табір Великої Польщі (ТВП) [228, с. 37].

Таким чином, протягом періоду 1923-1926 рр. у правоцентриському таборі радикалізувався шовіністичний курс, спрямований на реалізацію доктрини національної держави. Водночас ставало зрозумілим, що при тогочасній розстановці політичних сил здійснення «постулату національної держави» вплинуло на різку еволюцію табору «Хєно-Пясту» в бік тоталітаризму. Його утвердження, на практиці, перш за все відобразилося на дискримінації національних меншин. Елементом цього курсу стало надання більших повноважень виконавчій владі, цьому повинна була сприяти зміна конституції і виборчої ординації з метою усунення національних меншин від впливу на державну політику. Суперечності всередині «Хєно-Пясту» на практиці спричинили відхід від блоку поміркованих партій, ослабили націоналістичний табір та полегшили здійснення травневого перевороту.

Партійне протистояння і парламентська боротьба привели до послаблення позицій уряду, а одночасно послабили польські позиції на міжнародній арені. Група військових, що сформувалася навколо маршала Ю. Пілсудського, здійснила у 1926 р. державний переворот, результатом якого став розпуск уряду, а президент С. Войцеховський змушений був передати урядові повноваження маршалку Сейму. Новий кабінет очолив К. Бартель (Казимир Бартель очолював уряди: 15.05.1926-04.06.1926 ; 08.06.1926-24.09.1926; 27.09.1926-30.09.1926.), а функції голови держави після відмови Ю. Пілсудського, почав виконувати Ігнацій Мосцицький (Ігнацій Мосцицький - президент Польщі 01.06.192631.05.1933 ; 08.05.1933-30.09.1939.) [517, s. 184-185].

Одночасно із розвПязанням проблем організаційно-політичного

становлення партії, у 1927 р. УНДО довелося зосередити увагу на виборах до органів місцевого самоврядування. Польська влада намагалася перетворити їх у Галичині на елемент державного апарату. На місце розпущених сільських, міських і повітових самоврядних органів призначено повітових комісарів, наказних війтів і бургомістрів. З цього приводу, лідер УНДО В. Мудрий писав, що у «... Західній Галичині (Краківське воєводство) проведено вибори до міських і сільських громад на основі старої австрійської виборчої ординації. Те саме у пруській займанщині і т. д. Навіть на Волині проведено вибори до самоправних органів» [130]. Однак у Східній Галичині місцеві вибори затримувалися. З огляду на це, УНДО виступила за участь у виборах.

У середині травня 1927 р. у звПязку з виборами до органів громадського самоврядування, президія і ЦК УНДО оприлюднили за підписом В. Мудрого звернення «Громадяни Галицької землі!» Вибори, які проходили в червні-липні 1927 р. засвідчили, що УНДО отримало незрівнянно більшу частину мандатів у порівнянні з іншими українськими політичними партіями. Як наслідок, до органів місцевого самоврядування прийшла значна кількість національно свідомих українських діячів [228, с. 36].

Наприкінці 1927-го - на початку 1928 рр. в Галичині та на Волині відбувається активізація політичних партій у звПязку з сеймовими виборами, призначеними на весну 1928 року. Розпочинаються консультації між українськими політичними силами про спільну участь у виборах. 12 листопада 1927 р. на засіданні ЦК УНДО було вирішено йти на сеймові вибори в коаліції із іншими політичними партіями. Тоді ж відбулися переговори з Українською Соціалістично-Радикальною партією (УСРП), на яких УНДО представляли В. Левицький та В. Целевич. Але досягти домовленості про спільну участь у виборах не вдалося. 24 листопада 1926 р. керівництво УСРП надіслало до секретаріату УНДО листа з низкою вимог, які виявилися неприйнятними для партії. У результаті найвпливовіші українські політичні сили пішли на вибори в коаліції з іншими партіями та організаціями. У листопаді 1927 р. було утворено новий Блок національних меншин (БНМ), до складу якого увійшли УНДО, білоруські, німецькі та єврейські політичні організації [256, с. 68].

Великим випробуванням для УНДО стали вибори до Сейму і Сенату у березні 1928 р. Доцільність участі УНДО у виборах не ставилася під сумнів будь- яким угрупуванням націонал-демократів, оскільки вже давно всі очікували закінчення каденції польського парламенту, обраного восени 1922 р. Але напередодні виборів вибухнув скандал з так званим «раутом», що ледь не спричинив розкол у ЦК партії. Суть проблеми полягала у тому, що 4 вересня 1927 р., з нагоди відкриття у Львові так званих «Східних торгів», на запрошення Львівського воєводи на прийом прибуло кілька відомих ундовських діячів, членів ЦК, керівників господарських і культурно-освітніх установ

(А. Говикович, В. Загайкевич, Л. Кульчицький, К. Левицький, Я. Олесницький, Д. Лопатинський, О. Білецький, М. Рудницький, Я. Колтунюк) [136]. Молодша і радикальна частина членів ЦК на чолі з Д. Паліївим і В. Целевичем виступила з гострим осудом учасників «рауту», звинувачуючи їх в угодовстві. Такі дії викликали спротив з боку старшої і поміркованішої частини партійного керівництва в особі С. Барана, В. Охримовича, С. Онишкевича, а також

B. Мудрого. Після тривалої дискусії незначною більшістю голосів ЦК прийняв ухвалу, в якій розцінював «раут» як політичну акцію, учасники якої порушили партійну дисципліну, а тому заслуговують осуду [276, с. 377-378]. На історію з «раутом» газета «Діло» відгукнулася статтею «Прикрий інцидент». Однак цей факт може свідчити про те, що частина діячів УНДО схилялася до співпраці з польською владою [Качараба, Комарницький].

Результати виборів до Сейму 1928 р. були наступними: незважаючи на стан розпорошення та внутрішнє протиборство, нападки польських політичних партій, махінації влади на виборчих округах, і навіть арешти кандидатів на послів і сенаторів від УНДО (у лютому 1928 р. поліція заарештувала Д. Паліїва,

C. Руцького, Д. Ерстенюка, І. Василишина та ін.), вибори підтвердили лідерство партії серед українського народу. З 27 депутатських мандатів, здобутих у Галичині українцями (поляки - 23, євреї - 5), 19 належало УНДО, 5 - соціалістам-радикалам, 1 - Українській партії праці, 1 - «Сепарат-Лівиці», 1 - безпартійний [276, с. 388].

Декрет про різке обмеження свободи преси, підготовлений новою владою, викликав протидію у Сеймі, і його довелося відкликати. Ні парламенту, ні головних політичних партій санаційний режим не розпустив. Звичайно він намагався обмежити їх вплив. Була створена партія влади, яка отримала назву «Безпартійний блок співробітництва з урядом» (ББСУ), На парламентських виборах 1928 р., які проходили ще у відносно вільних умовах, ББСУ не вдалося завоювати більшості. Мети було досягнуто двома роками пізніше, після виборів, які відбулися вже при прямому тискові уряду. Але і тоді ББСУ не отримав двох третіх депутатських місць, необхідних для зміни конституції, чого бажала «санація». У Сеймі до середини 1930-х рр. залишалася досить вагома опозиція, недивлячись на те, що у вересні 1930 р. Ю. Пілсудському вдалося нейтралізувати найбільш відомих опозиційних політиків. Частина з них за сфабрикованими звинуваченнями була заарештована і відправлена в увПязнення у Брестську фортецю. Відповідно, з особами більш відомими, ніж діячі опозиції, маршал і його прихильники поводились значно мПякше.

25 серпня 1930 р. премПєр-міністром країни став Юзеф Пілсудський, який через чотири дні видав розпорядження про розпуск Сейму і Сенату [504, s. 239]. Нові вибори було призначено на 16 і 23 листопада. За цих умов успіх українцям міг гарантувати загальнонаціональний рух.

Напередодні виборів 1930 р., у зв’язку з польськими репресіями, керівники трьох партій - УНДО, УСРП і УСДП опублікували спільну заяву, в якій зазначалося: «Зокрема в справі масових пожеж, стверджується, що поскільки вони справді є ділом українських рук, то вони з національного погляду безцінні, позбавлені політичного змислу та неоправдані навіть ніякими революційними мотивами» [348, с. 31]. Таким чином, лідери трьох партій відмежовувалися і засуджували дії українського націоналістичного підпілля і, ОУН, зокрема.

В рамках підготовки нових до виборів, УНДО намагалася створити блок національних партій, які б відстоювали національні інтереси та перспективи. Згодом, таке виборче обПєднання було створено і до нього увійшли УНДО,

УСРП і УСДП, а також приєдналися Білоруська Християнська Демократія й Білоруський Християнський Союз. В умовах репресій польських властей за українських кандидатів Галичини голосувало до Сейму - 41, 3% виборців, до Сенату - 26,6%. на Волині відповідно - 14 і 7,1%. У результаті до Сейму пройшли 17 членів УНДО і 3 члени УСРП, до Сенату - 3 членів УНДО і представник радикальної партії [504, s. 239].

Підсумки виборів засвідчили, що, незважаючи на зменшення кількості українських представників у Сеймі та Сенаті порівняно з попередніми виборами, УНДО на початку 1930-их рр. залишалося провідною політичною силою Східної Галичини. У 1930 р., згідно фінансового членства, партія налічувала близько 7 тис. Членів (згідно виданих партійних посвідчень). УНДО працювало над розбудовою своїх повітових партійних організацій (загальна кількість повітових організацій у 1932 р. складала 75).

Ще один напрям роботи УНДО - праця у господарсько-фінансових, національно-культурних і професійних організаціях. До них належали: Ревізійний Союз Кооперативів, Центро-банк, Земельний банк, страхове товариство «Дністер», педагогічне товариство «Рідна Школа», «Просвіта», «Міщанське братство» та ін. Окремі дослідники зазначають, що в силу підтримки обО єднанням тісних контактів, воно стало навіть не політичною партією, а загальнонаціональним рухом [350, с. 184].

Однак результати виборів 1930 р. показали й наступне, що українське суспільство, поділене на численні політичні партії, навіть в умовах «пацифікації» не змогло об ? єднатися.

Новий етап політичного життя українців Галичини повОязаний із IV партійним форумом Українського Національно-Демократичного Об\'єднання. Він проходив 25-26 березня 1932 р. у Львові. На з ? їзді були присутні 100 делегатів, що представляли 45 повітових організацій. Головними питаннями винесеними на обговорення стали становище українців у Польщі, урядова політика щодо українців у східних воєводствах, «пацифікація» та її наслідки. Делегати заїзду висловлювали невдоволення діяльністю послів і сенаторів від УНДО у польському парламенті. Це було повОязано з тим, що Сейм ухвалив нові, шкідливі для українців, закони. Позитивно на зПїзді оцінювалася міжнародна діяльність УНДО. Г олова партії Д. Левицький бачив перспективи у УНДО у боротьбі за те, щоб «українці стали господарями на своїх етнографічних землях», а посол В. Мудрий висунув проект резолюції про автономію українських земель у Польщі. Для підготовки цього питання пропонувалося створити спеціальну комісію. Проти автономістичної резолюції виступили декілька членів УНДО на чолі з Дмитром Палієм [266, с. 141].

Згодом опозиціонери продовжили діяльність всупереч лінії керівництва УНДО. Редактор газети «Новий Час» Д. Паліїв розгорнув кампанію проти керівництва УНУДО, називаючи їх опортуністами та угодовцями. Згодом група Д. Палієва була виключена з УНДО [Гаврилів, с.229].

У жовтні 1932 р. до Ліги Націй надіслано петицію англійських політиків (Джеймса Бара, Риса Дейвіса, Чарльза Дункана, Томи Ґріфітса, Ноеля Бакстона, Джона Гілса та ін.), у якій вони стали на захист автономії для Східної Галичини, яку Польща зобов\'язувалася ввести на основі постанови Ради Послів від 14 березня 1923 р. [127].

12 жовтня 1932 р. під головуванням В. Мудрого пройшло засідання президії УНДО і УПР, де обговорювалося питання автономії Галичини. Виголошення англійської петиції у Женеві учасники засідання назвали важливою подією, що «поставить польську закордонну політику в дуже скрутне положення». Було вирішено підтвердити світовій громадськості, що «ми хочемо автономії» [127]. Тому 3 листопада 1932 р. Д. Левицький на засіданні Сейму заявив: «Ми домагаємося від польської держави, щоби з ухвалою Ради Амбасадорів виконала своє зобов\'язання міжнародного характеру в виді територіальної автономії» [152].

На подальший перебіг українсько-польських політичних контактів великий вплив мав граф Ян Станіслав Лось. Восени 1933 р. він передав премПєру Янушу Єнджеєвичу лист з мінімальними вимогами українців у справі нормалізації українсько-польських стосунків у Польській державі. Наслідком контактів і негласних переговорів між представниками українців і польськими урядовими чинниками був виступ премПєра у Сеймі 18 січня 1934 р., в якому він визнав помилки польської влади щодо українців у минулому та пообіцяв переглянути урядову політику в українському питанні [251, с. 43-44]. РозвПязання внутрішнього конфлікту настало на засіданні ЦК УНДО 15 липня 1933 р., на якому його було виключено з партії. У результаті поіменного голосування із 28 членів ЦК 25 проголосували за виключення, 1 проти і 2 утрималися. Таким чином, опозиція в УНДО була розбита, а Д. Паліїв, посол В. Кохан та деякі інші радикальні націоналісти, що вийшли з УНДО, незабаром заснували нову партію - Фронт національної єдності. Одним із її завдань була боротьба з УНДО.

Група на чолі з Д. Палієвим у 1933 р. заснувала нову партію - Фронт Національної Єдності, в програмі якого вказувалося, що партія «...намагається оформити стихійне хотіння народу в одній суцільній українській політичній організації, побудованій на основах українського творчого націоналізму...» [350, с. 183].

Керівництво УНДО протистояло групі Д. Палієва і ставило своїм завданням консолідацію усіх національних політичних сил.

24-28 грудня 1934 р. відбулася загальнонаціональна конференція за участю УНДО, УСРП, УСДП і УНО (усі з Західної України), УРДП, УПСР, УСДРП (наддніпрянська еміграція з Праги), УНП (з Буковини). Йшлося про консолідацію національних сил та скликання Всеукраїнського Національного Конгресу. Діячі українських політичних сил були єдині у ставленні до антиукраїнського режиму у Східній Україні, прийняли спільний протест проти терору в УСРР; розпочали процес узгодження національних партій та структур у Польщі.

Таким чином, протягом 1920-их - 1930-их рр. Сформувалися українські політичні структури у Східній Галичині та на Волині серед яких домінували Українське Національно-Демократичне ОбПєднання та Волинське українське обПєднання. Протягом початкового періоду діяльності українські політичні сили виробили загальну концепцію ставлення до Польської держави та її конституційних і адміністративних органів. На рівні польських законодавчих органів - Сейму і Сенату діяла Українська парламентська репрезентація, яка відображала політичні та соціальні вимоги українців у Польській державі, реагувала на загально-політичні та соціально-економічні виклики в державі та світі.

5.2.