Представництво української спільноти у Сеймі напередодні Другої світової війни

Суспільно-політичний та економічний розвиток Польської держави у другій половині 1930-их рр. Характеризувався певними змінами. Утриматися при владі «санації», яка керувала державою від часу травневого перевороту 1926 р.

Після смерті Ю. Пілсудського ситуація ускладнилася ще й тим, що і в самому «санаційному» таборі розпочалася боротьба за владу. В день підписання конституції лікарі виявили у Ю. Пілсудського рак шлунка і печінки. Смерть маршала настала 12 травня 1935 року. Відхід Ю. Пілсудського з життя викликав суттєві зміни в урядових колах. Це було повОязано з тим, що маршал визначав закордонну політику держави, контролював військо. Для табору «санації» він взагалі був останньою інстанцією у вирішенні усіх справ. Верх взяли т. зв. полковники на чолі з Валерієм Славеком. Саме ця група залишалася при владі аж до вересня 1939 р. Спочатку головні питання вирішувала генеральська група, а пізніше маршал Едвард Ридз-Смігли та президент І. Мосцицький.

Зміни в Польщі також були повОязані і з тим, що після смерті Ю. Пілсудського, польське суспільство стало на порозі виборів, які мали відбутися за новою виборчою системою. Опозиційні партії виступали з ініціативою бойкоту виборів [406, s. 211].

Питання про ставлення до виборів викликало поділ Народної партії (SL). З партії вийшла група кількох депутатів і сенаторів, які раніше посідали ключові позиції у Народній партії.

партія все більше відходила від санаційних позицій і ставала головною опозиційною силою.

Що ж до української суспільності, то гостроту протиріч посилювала виборча реформа 1935 року. Більшість національних партій відмежувалися від участі у виборах. Натомість УНДО та УНО намагалися використати їх для реалізації власних автономістичних планів. 5 серпня 1935 р. станіславівський єпископ Г. Хомишин звернувся до духовенства із закликом всіма способами боротися проти тактики виборчого бойкоту.

Позиція українських сил в Польщі насамперед була повПязана з діяльністю УНДО та його діячів.

На початку 1930-х pp. В. Мудрий, як і низка провідних діячів УНДО вважав дотеперішню політику партії безперспективною, і дедалі рішуче схилявся до компромісу з Варшавою. Остаточно лідери УНДО дійшли переконання щодо компромісу з польським урядом після «конституційного перевороту» у березні- квітні 1935 р. Нова конституція обмежила права Сейму та Сенату. У червні 1935 р. схвалено виборчий закон який скасував пропорційну систему виборів і замінив її мажоритарною, надаючи при цьому виняткові права окружним зборам, що підпорядковувалися місцевій адміністрації [407, s. 78].

Питання узгодження кандидатур розглядалося на засіданні ЦК УНДО 20 липня 1935 р. Тоді ще було сподівання, що вдасться внести до списків прізвища тих кандидатів, проти яких виступала влада. Висновком дискусії на засіданні ЦК було рішення про те, що переговорів у справі виборчого компромісу не можна зривати з персональних причин кандидатів [159]. У результаті, всі українські кандидатури були узгоджені з польським урядом, на вимогу якого до виборчого списку УНДО не були включені Д. Левицький і М. Рудницька. Виборчий компроміс виключив москвофілів із політичного життя, оскільки жоден із них не був обраний до Сейму [407, s. 78].

У таких складних умовах у вересні 1935 р. відбулися парламентські вибори, в яких взяли участь лише 48,5 % виборців Східної Галичини.

очолив УНО, став депутатом від станіславівського виборчого округу. Крім нього угодову католицьку партію представляв священик Р. Лободич, обраний сенатором [226, с. 79].

Депутати і сенатори від УНДО і УНО утворили спільну Українську парламентську репрезентацію (УПР) на чолі з В. Мудрим, тісно співпрацювали з польськими колами, зокрема Безпартійним блоком співпраці з урядом.

Розгорталися суперечності і між УПР та частиною УНО у ставленні до ще одного національного парламентського представництва - Волинського українського обПєднання. Намагання Г. Хомишина спрямувати діяльність І. Волянського та Р. Лободича на створення спільного українського клубу в Сеймі та Сенаті викликало негативну реакцію як з боку радикального крила УПР, так і представництва УНО. 14 березня 1936 р. станіславівський єпископ виступив ініціатором виключення І. Волянського та П. Лободича з УНО. Нове керівництво - С. Снігурович, О. Назарук відмежувалися від УНДО, засудивши збанкрутілу політику нормалізації.

Однак до кінця 1930-х рр. УНО залишалася конструктивною політичною силою, яка пропагувала ідею національно-територіальної автономії українських земель, закликаючи до взаємовигідного співробітництва.

У виборах до Сейму чинне виборче право мали 16 330 тис. осіб, а голосували за офіційними даними 7 512 тис. осіб, тобто 46 % [366, s. 122]. Навіть офіційна статистика засвідчила, що гасло бойкоту виборів знайшло підтримку серед значної частини населення країни. Цей факт стає переконливим при аналізі даних щодо голосування за регіонами: найбільше голосів - 59,5 % було віддано у східних воєводствах, де санація змушувала до голосування терором, а також значними були фальсифікації. Далі йшли західні воєводства - 51 % (в цих воєводствах у попередніх виборах завжди була найвища явка виборців в усій Польщі - 80-87 %); потім йшли південні воєводства - 45,7 %.

На виборах до Сенату виборче право мали 267 тис. осіб, тобто менше 2,5 % тих, що його мали у попередніх виборах (10 905 тис.). Серед виборців до Сенату було декілька категорій: виборці, які були включені у списки для голосування «за заслуги» - 61 тис. осіб, виборці «за освітою» - 124 тис. осіб, «за довірою громадян» - 82 тис. осіб. Із цього числа визначених голосували 116 тис. осіб, тобто 61,9 % [366, s. 122]. Це був вищий відсоток порівняно з виборами до Сейму.

Палати, які зібралися перший раз 4 листопада 1935 р., складалися переважно з представників ББСУ. Опозиція не була представлена. У Сеймі, який на початку офіційно поділявся на т. зв. регіональні групи, значну частину депутатів складали особи, які отримали мандат, як представники табору Ю. Пілсудського. У незалежній Польщі традиційно склалося, що ці представники брали участь у суспільному житті, мали відношення до офіційної влади на рівні гміни чи повіту. Другу групу складали індивідуально зібрані представники «представники громадськості», «партійні» діячі самоврядування і регіонального господарства. Тип пересічного депутата цього Сейму, таким чином, характеризував один з представників правиці: «багато доброї волі, працьовитість, наївність, політична безрадність в слуханні отриманих наказів» [366, s. 123]. Ядро керівництва Сейму складали досвідчені «санаційні» діячі. Маршалком Сейму став відданий В. Славекові Станіслав Цар. Після виборів ситуація у Сеймі і Сенаті виглядала такою, що нібито вона буде підпорядкована В. Славекові. Однак дуже швидко з-під його команди почали вибиватися люди, які схилялися до І. Мосціцького чи до іншої групи - Е. Ридз-Смігли. Процес кризи в оточенні В. Славека поглиблювався і 30 жовтня 1935 р.

Подібно до Сейму виглядав і Сенат. Маршалком став один з керівників групи полковників - Александр Пристор. Правицю Сенату репрезентували консервативні сили: кн. Януш Радзивіл і Здіслав Любомирський, Адольф Бнінський, голова Католицької Акції в Польщі. У Сенаті, однак, склалася парадоксальна ситуація, де, недивлячись на реакційну виборчу ординацію, яка забезпечувала перевагу консервативних сил, знайшлися особи більш радикально налаштовані у антиендецькому і антиклерикальному напрямі, як от: професор Мечислав Міхалович, Регіна Флешарова та ін. [407, s. 78].

Водночас прийняття Квітневої конституції 1935 р. та новий виборчий закон вели до зменшення суспільної ролі Сейму. Це визначалося і загальною ситуацією у країні, коли значна частина суспільності, була позбавлена участі у виборах і просто бойкотувала виборчий процес. В польській літературі утвердилася думка, що Сейм IV каденції (1935-1938 рр.) став тінню парламентаризму [204, с. 150] .

Великі масові виступи населення у 1935-1936 рр., боротьба за Народний фронт, величезний процес радикалізації значної частини суспільства, а з іншого боку значні перетворення у Народній партії (SL), діяльність Національно- радикального табору (ONR), який виходив з ендеції, усі ці зміни на політичній карті Польщі не знаходили ніякого відображення у Сеймі.

Серед польських дослідників домінує твердження, що дискусії відносно зміни урядів, впливу тих чи інших міністрів відбувалися без участі депутатів Сейму [366, s. 123]. Все це свідчило про зменшення його ролі не лише у контексті законотворчої діяльності, а й політичного життя.

Одночасно у Сеймі тривала закулісна боротьба між представниками В. Славека і особами, які були повОязані з генералом Е. Ридз-Смігли проти існуючого від жовтня 1935 р. до травня 1936 р. більш ліберального, ніж попередні уряди полковників кабінету Маріана Зиндрам-Косцелковського. Певний час навіть агітували депутатів щоб вони висловили вотум недовіри М.

ПремОєр-міністр останнього передвоєнного кабінету Ф. Славой-

Складковський представився у Сеймі наступним чином: «За наказом президента Речіпосполитої і генерала Смігли я став премОєром уряду» [366, s. 124]. Ці висловлювання засвідчували про все більше зростання впливу у державі Е. Ридз- Смігли. Яскравим свідченням цього впливу стали слова Ф. Славоя- Складковського у доповіді 15 липня 1936 р.: «Відповідно до волі президента Речіпосполитої генерал Ридз-Смігли... має бути поважаний і шановним як перша в Польщі особа після Пана Президента Речіпосполитої... усі державні функціонери з головою Ради Міністрів на чолі повинні надавати йому вияв пошани і послуху» [366, s. 125]. Ці слова викликали протест у Сеймі лише одного депутата генерала Люціана Желіговського. Подібною була ситуація із тим, що лише декілька депутатів і сенаторів виступали проти пацифікації великого селянського страйку у серпні 1937 року. Гострі виступи подібного роду в обох палатах мали спонтанний характер [366, s. 125-126].

Зовсім інший характер мало протистояння між керівництвом санації у Сеймі і краківським єпископом Сапєгою, який розпорядився у червні 1937 р. перенести труну з останками Ю. Пілсудського з крипти св. Леонарда до крипти у вежі Срібних Дзвонів, порушивши волю Президента І. Мосцицького. У відповідь, - Ф. Славой-Складковський демонстративно відійшов від влади. З цього приводу скликано також надзвичайну сесію Сейму. Тільки після втручання Римської курії конфлікт було полагоджено [366, s. 125-126].

Вибори 1935 р. стали першим випробовуванням українсько-польських домовленостей. В українському суспільстві відбувся поділ: частина населення пішла за УНДО і підтримала порозуміння з владою, інша - залишилася на непримиренних позиціях щодо Польської держави. Більшість опозиційних партій країни, в тому числі й українські соціалісти-радикали та соціалісти-демократи, їх бойкотували. Антивиборчу акцію розгорнула ОУН.

Напередодні виборів в часописі «Діло» опубліковано звернення «До українських виборців» за підписами В. Мудрого і В. Целевича, в якому містився заклик до масової участі у виборах [143].

Загалом, у виборах 8 вересня 1935 р. до Сейму взяли участь 48,9 % виборців Східної Галичини. УНДО здобуло 13 мандатів до Сейму, УНО - один. До Сенату обрано трьох українців: двох від УНДО і одного від УНО, ще двох сенаторів від УНДО призначив президент Польщі І. Мосцицький. ВУО отримало 5 місць у Сеймі і одне в Сенаті [163].

У 72 виборчому окрузі проголосували 60,23 % виборців. Окружна виборча комісія признала посольські мандати поляку В. Войновичу (91671 голос) та

В. Мудрому (75 135 голосів) [132]. Аналізуючи їхні результати, необхідно зазначити, що вибори 1935 р. не відповідали демократичним засадам [258, с. 123].

2 жовтня 1935 р. депутати від УНДО і УНО сформували Українську парламентську репрезентацію, головою якої обрано В. Мудрого. Волинські посли утворили Українську парламентську репрезентацію Волині, яку очолив Петро Певний. Причиною складних стосунків між двома представництвами, зі слів В. Мудрого, було те, що «парляментарна група п. Певного не має ніякого власного політичного обличчя, бо вона є виключно тільки виявом політики волинського. Воєводи» [134].

Курс на «нормалізацію» українсько-польських стосунків остаточно закріпився на засіданні ЦК УНДО 12 жовтня 1935 р. Д. Левицький, який критично ставився до виборчої угоди, вважаючи, що партія пішла на великі поступки полякам, подав у відставку. Головою партії став прибічник курсу «нормалізації» В. Мудрий [10, арк. 39]. На цьому ж засіданні за антивиборчу акцію із членів партії виключено М. Рудницьку і О. Федак-Шепарович[149]. В. Мудрому не раз доводилося тлумачити необхідність нормалізації українсько-польських стосунків.

Доказом «нормалізаційної» угоди став виборчий компроміс, за яким у кожному з 15-ти виборчих округів Східної Галичини мав бути вибраний один поляк і один українець. У результаті виборів українці отримали 14 мандатів до Сейму, 15 - до Сенату. Проте виборча угода мала й негативні наслідки. Уряд обмежував її виконання виключно територією Східної Г аличини. З огляду на це, не допустили до Сейму українського посла з Лемківщини. Польська сторона зберігала за собою право затверджувати або відкидати українські кандидатури. Вона відкинула кандидатури Д. Левицького і М. Рудницької, що призвело до конфлікту між УНДО і «Союзом українок [263, с. 128].

В історико-правовій літературі «нормалізаційний» курс повязують також із зміною ставлення українських політичних сил у Польщі до СРСР та радянської України, відходом частини, особливо галицьких політиків, вчених та громадських активістів від радянофільства.

Масове знищення українства в СССР послужило поштовхом для зміни курсу УНДО проти польської влади. Це було пов’язано з голодомором 1932-1933 рр. та розгромом діячів національно-культурного руху в УСРР. Серед українців Польщі існувала думка про можливий союз українців і поляків у боротьбі з СССР. Ця ідея знайшла своїх прихильників на Волині в середовищі колишніх воїнів Армії УНР, що були обПєднані у ВУО. Відповідно помірковане крило УНДО схилялося до тимчасової відмови від протистояння з польською владою з метою зосередження більшої уваги на визвольних змаганнях за Наддніпрянщину. Концепція порозуміння з поляками визрівала на початку 1930-их рр. Цьому сприяло те, що багато кооператорів були налякані «пацифікацією», під час якої втратили своє майно. Зрештою керівництво УНДО не бажало терпіти насильства, не бажало жити під страхом арешту та репресій від польської влади [252, с. 6465].

З польського боку також здійснювалися спроби навПязати контакти з лідерами західноукраїнського політикуму із тим, щоби українсько-польські переговори у 1935 р. переросли у «нормалізацію» взаємин УНДО і польського уряду.

У новому парламенті продовжувалося зближення УНДО з правлячими колами Польщі. На одному з перших засідань Сейму В. Мудрий пояснив причини появи УНДО в польському парламенті, зокрема підкреслив важливість звПязку з діяльністю послів попередніх каденцій, а саме: захист прав та репрезентація інтересів українського народу. Далі він повідомив присутніх про наміри «конструктивної праці», а також наголосив на наданні Східній Г аличині територіальної автономії, «бо від цього не може відступити». В іншому виступі зауважив, що погані до недавнього часу стосунки між поляками та українцями не приносили нічого доброго жодній зі сторін [510, s. 104]. Українська парламентська репрезентація, очолювана В. Мудрим, уперше від 1923 р. голосувала за урядовий бюджет та надання президентові І. Мосцицькому надзвичайних повноважень у господарських і фінансових справах. Окрім цього, вона утворила спільну з поляками територіальну групу послів і сенаторів південно-східних воєводств [181]. Одночасно УНДО висунуло до уряду вимоги, які були викладені 6 грудня 1935 р. на засіданні Сейму в програмній промові В. Мудрого: «На чоло наших політичних змагань у Польщі висуваємо постулат територіальної автономії для всіх українських земель у Польщі, тобто постулат створення окремої правної автономної одиниці зі всіх етнографічних українських територій у межах Польської держави». Це була програма-максимум, а серед «ближчих постулатів» В. Мудрий назвав унормування парцеляції земель і негайне припинення колонізації східних земель поляками; створення робочих місць для безробітних на селі; боротьбу з голодом у гірських і підгірських місцевостях; забезпечення прав української мови в державних установах, публічних інституціях і самоврядуванні; відновлення державних шкіл з українською мовою навчання; створення окремої адміністрації для українського шкільництва; заснування українського університету; найширшу амністію для політичних вОязнів і скасування концтабору в Березі Картузькій [79].

Своєю чергою, польський уряд зробив декілька кроків назустріч українцям. В. Мудрого обрали одним із пОяти віце-маршалків Сейму [117, s. 26]. Оголошено амністію українським вОязням. Проте влада не поспішала виконувати основні українські вимоги. Політика дискримінації українців продовжувалася, а питання територіальної автономії навіть не розглядалося [225, с. 99]. Хоча уряд продовжував декларувати обіцянки щодо виконання українських вимог. У середині 1936 р. розпочалася криза у політиці «нормалізації». На засіданні УПР 13-14 липня прийнято заяву, в якій зазначалося, що нормалізаційний курс не всюди виявився у змінах на краще [149].

За таких обставин 17 листопада 1936 р., виступаючи у Сеймі, В. Мудрий заявив, що «нормалізація польсько-українських відносин вимагає реальних вчинків». Політик звинуватив львівську польську пресу в інтригах з метою вороже налаштувати польське громадянство до праці над нормалізацією та у невиконанні польською владою обіцянок [10, арк. 1-3]. А 2 грудня 1936 р., аналізуючи результати українсько-польського порозуміння за рік, голова УПР на пленарному засіданні Сейму зазначив, що з українського боку за цей час зроблено все, що було в силах. Наводячи факти невиконання польською владою домовленостей, В. Мудрий розкритикував польську земельну політику, яка форсувала і форсує колонізацію Галичини [116, s. 43-44].

2 грудня 1936 р. за підписом В. Мудрого надіслано інструкції до народних повітових комітетів щодо проведення цього місяця антиколонізаційних земельних акцій. Учасники віч вимагали від польського уряду виконання закону від 28 грудня 1925 р. про проведення парцеляції на користь українського народу, припинення передачі землі колоністам тощо [9, арк. 3-6]. На пленарному засіданні Сейму 24 лютого 1937 р. В. Мудрий зробив заяву, в якій протестував проти намірів міністерства продовжити колонізацію земель, населених переважно українцями [91, s. 101-103]. Важливе місце у «нормалізаційних» процесах зайняло питання щодо «національно-територіальної автономії» українців у Польщі.

Зокрема, 6 грудня 1935 р. В. Мудрий у польському Сеймі виголосив промову, в якій закликав українців і поляків «нормалізувати» свої відносини, а польську владу - «забезпечити територіальну автономію українцям». Керівництво УНДО закликало членів партії святкувати річниці польської державності і вивішувати на українських установах польські державні прапори. Ініціатива була пітримана окремими повітовими комітетами УНДО на місцях.

Обговорення української теми у Сеймі продовжувалося. На початку 1936 р. українсько-польські взаємини почали дискутуватися у польському Сеймі, а лідер УНДО В. Мудрий зазначав з цього приводу: «Ми почали нормалізацію, що мала кинути поміст над історичною пропастю між обома народами Польщі». З польського боку премПєр уряду М. Зиндрам-Косцелковський стверджував: «...докладу всіх зусиль, щоби та нормалізація причинилася до того, щоб оперти відносини на тривкому довірПї». Дослідники І. Гаврилів та І. Пилипів наводять в цьому контексті ще й слова міністра внутрішніх справ Рачкєвіча: «...уряд буде підтримувати процес нормалізації українсько-польських взаємин, візьме під увагу господарські потреби та мовну і культурну окремішність української меншини» [271, с. 69]. А в розпалі дискусії, яка розгорнулася серед громадськості Львова, відомий український журналіст та член УНДО І. Кедрин- Рудницький зазначав: «Приємно українцеві бути присутнім на таких польських відчитах які не виявляють поговіркової ігнорації в українських справа. Ще 12 років тому промовець чув у польському Сеймі вибух сміху серед польських послів, коли який-небуть український посол згадав про існування у Польщі мільйонів українців» [226, с. 220]

Проведення «нормалізації» польськими урядовими структурами, чи скоріше її декларування не змінило нового витку зміцнення польськості на українських землях. Дослідник І. Гаврилів зазначає, що стратегія і тактика дії війська, поліції, воєводських адміністрацій та місцевих польських організацій була вироблена на таємній конференції, що відбулася в Любліні 31 січня 1935 р. Прикриваючись гаслами зміцнення обороноздатності держави, командувачі прикордонних округів висловилися за зміну етнічної структури західноукраїнських земель на користь польського елементу. У 1936 р. уряд підтвердив застосування принципів регіональної політики, що свідчило про заперечення владою існування цілісного українського національного організму. Передбачалося створення за допомогою методів державної асиміляції ідейного полонофільського руху українців Галичини і Волині. Щодо українського населення Холмщини, Полісся, Підляшшя і Лемківщини рекомендувалося заохочувати політику національної асиміляції. Тут інструментом полонізації, на думку уряду, мала стати православна церква [Гаврилів, с. 259].

Таким чином, переконує дослідник, польська сторона не виконала своїх обіцянок. Проти «нормалізації різко виступила львівська шовіністична польська преса. З цього приводу, В. Мудрий змушений був визнати: « В українському середовищі сумнів щодо доцільності нашої політики, бо з польського боку її ігнорують». Така ситуація призвело до того, що на урядовому рівні та в парламенті УНДО далі шукало шляхів до порозуміння, а в краї проводило роботу щодо відпору українців польській окупаційній владі [Гаврилів, с. 259].

У жовтні 1936 р. УНДО скликало збори наукових і політичних діячів, представників церков, господарських та культурно-освітніх товариств і установ, у рішеннях яких вказувалося: представники українського громадянства закликають увесь народ до відпору новій колонізації, до боротьби за національне самозбереження, за свою землю на його Батьківщині [Гаврилів, с. 259]. Незадоволення «нормалізаційним» курсом з боку українського селянства повОязано з невирішеністю земельного питання. В. Мудрий на ХХХІІ сесії

Міжпарламентського ОбПєднання в Будапешті піднімав проблему міграції, перенаселення, безземелля українців в Польщі. Однак це не стало предметом належного вирішення польських урядових чинників. У 1937 р. керівництво УНДО закликало повітові Народні Комітети провести антиколонізаційну акцію, організовуючи масові віча по селах.

Українське громадянство не відчуло полегшення у зв’язку з «нормалізацією», а тому у самому УНДО виникла «внутрішня опозиція», більшість діячів якої були працівниками часопису «Діло», неофіційного органу партії (І. Кедрин, І.Німчук, В. Кузьмович, Д. Лопатинський, С. Кузик, К. Білинський, О. Луцький,

Ю. Павликовський, М. Стефанівський, М. Галібей) [233, с. 121] .

У 1937 р. стало очевидним, що так звана політика нормалізації українсько- польських взаємин не виправдала сподівань української сторони. Такий хід подій сприяв еволюції настроїв українського громадянства супроти Польської держави.

У липні 1937 р. УПР надіслала урядові доповідну записку під назвою «Криза нормалізації польсько-українських відносин». У ній на підставі численних фактів доводилося, що польський уряд за більш ніж два роки проведення нормалізаційного курсу не задовольнив жодної з істотних вимог українців. Водночас УПР висловила переконання, що нормалізація польсько- українських відносин є для обох народів історичною необхідністю, і банкрутство цієї політики може мати трагічні наслідки і для Польської держави, і для українського народу. Крім «максимальної політичної мети» -територіальної автономії українських земель - у документі були перелічені найбільш важливі українські вимоги: скасування осадницької колонізації, кредити українським фінансовим інституціям, субсидії культурним, освітнім, науковим,

господарським і спортивним організаціям, зміна політики на території Лемківщини, прийняття українців на державну службу тощо [23, арк. 3-25]. Проте уряд залишався глухим до українських домагань.

У лютому 1937 р. замість розформованого В. Славеком ББСУ утворилася з ініціативи Ридз-Смігли нова санаційна політична організація Табір Національної єдності («Oboz Zjednaczenia Narodowego»). ТНЄ відрізнявся від ББСУ своїм виразним націоналізмом, побудованим на ендецьких зразках. Водночас програма

ТНЄ відображала впливи фашистських тенденцій і зокрема роль вождя. На чолі ТНЄ став полковник Адам Коц. У жовтні цього ж року утворився парламентський клуб ТНЄ. У Сеймі однак впливовим і надалі залишався В. Славек, який не особливо підтримував ТНЄ. У червні 1938 р., після смерті Станіслава Цара, В. Славека було вибрано маршалком Сейму. Цей факт повинен був істотно вплинути на рішення І. Мосцицького і Е. Ридз-Смігли про достроковий розпуск обох палат парламенту, який було оголошено 13 вересня 1938 р., в час, коли А. Гітлер приймав рішення щодо Чехословаччини.

Метою виборів, як зазначалося у зверненні президента, мало бути оновлення парламентарного процесу відповідно до ситуації, що склалася у суспільстві.

Вибори попередила Мюнхенська змова і зайняття поляками ЗаользПя. Цей крок щодо ЗаользПя був представлений як тріумф урядової політики.

Другим чинником мала стати нова система виборів до Сейму і Сенату. Пропагувався навіть спеціальний вислів щодо виборів: «ЗапамПятай чотири слова - сейм то ординація нова» («Zapami^taj cztery slowa - sejm to ordynacja nowa» [275, с. 80].

В урядових структурах повПязаних з І. Мосцицьким, окремі міністри загравали з опозицією. Однак, вона бойкотувала вибори. Головне завдання полягало в тому, що боротьба ТНЄ мала створити умови, які б позбавляли прихильників В. Славека і його самого опинитися поза Сеймом.

Черговий етап політичної активності українців повПязаний із V зПїздом УНДО, який відбувся 4-5 січня 1938 р. у Львові. У його роботі взяли участь 200 делегатів із 61 партійної організації. Продовжувалася полеміка щодо «нормалізації». Опозиція стверджувала, що курс на співпрацю себе скомпроментував, а термін «нормалізація» потрібно замінити на «легалізація», слід боротися за свої права легальними методами. Прихильники дотеперішнього курсу переконували, що потрібно враховувати факт знаходження західноукраїнських земель у складі Польщі, вести боротьбу тільки за територіальну автономію: «Нормалізація потрібна нам і полякам...» [Гаврилів, с. 260] .

На V з’їзді УНДО були вироблені «постулати» - вимоги до польських властей: а) наділення українських етнічних земель у Польщі територіальною автономією з власним сеймом, урядом і власною територіальною армією... б) змінити закон про територіальну самоуправу, щоб забезпечити громадянам безпосередній вплив на їхню діяльність; в) у демократичному напрямі провести зміни до виборчого закону, щоб самі виборці мали безпосередній та вирішальний вплив на кандидатів до парламенту; г) припинити роздачу земель поміж спроваджуваних із заходу колоністів, роздати землю малоземельним і безземельним місцевим селянам; д) заснувати український університет у Львові та розбудувати народне і середнє шкільництво всіх типів і видів з українською мовою навчання на усіх етнічних територіях, відповідно до чисельності і потреб українського населення [Гаврилів, с. 260].

Хід дебатів на зПїзді УНДО у січні 1938 р., передовсім ставлення партійних очільників до В. Мудрого, змусила його вже 23 лютого 1938 р. виступити із заявою на пленарному засіданні Сейму, що УПР утримується від участі в голосуванні за бюджет [119, s. 62].

В Сеймі актуалізувалася і національно-релігійна програма.

Зацікавлення УПР церковними справами було зумовлене занепокоєнням українського громадянства ворожим ставленням частини польських політиків і римо-католицького духовенства до українських церков. Як підтвердження цих побоювань, було розцінено промову посла від проурядового блоку С. Войцєховського, виголошену на засіданні бюджетної комісії Сейму 3 лютого 1938 р. Виступ був сповнений закидів і образ на адресу митрополита

А. Шептицького [151]. Голова УПР рішуче виступав у польському парламенті на захист майна і земель греко-католицьких та православних церков, проти перетворення їх на костели. 1 липня 1938 р. під час обговорення проекту договору між Польщею і Апостольською Столицею, укладеного 20 червня, В. Мудрий вказував, що «ані польська держава, ані римо-католицький костел не можуть бути наслідниками уніатської церкви, бо ним може бути тільки греко-католицька церква [...]». Закінчуючи виступ, він додав, що УПР на засіданні Сейму буде голосувати проти згаданого договору [150].

У вересні 1938 р. президент І. Мосцицький несподівано розпустив парламент і призначив нові вибори на листопад цього року. Усі опозиційні партії, включно з УСРП і УСДП, знову проголосили бойкот. В УНДО питання про ставлення до виборів викликало новий спалах емоцій. Остаточне голосування щодо виборів відбулося на засіданні ЦК УНДО 29 вересня 1938 р. Після тривалої дискусії за участь у виборах проголосували 40 членів ЦК, за пропозицію Д. Левицького не брати участі у виборах - 8, утримались - 2 члени ЦК [24, арк. 151]. Список кандидатур було передано урядові. Питання виборів обговорювалося на засіданні контактного комітету 28 вересня 1938 р. [12, арк. 1828]. Опозиціонери - редактор «Діла» І. Кедрин-Рудницький, колишній посол

В. Кузьмович і колишні сенатори О. Луцький та Ю. Павликовський, відмовилися балотуватися до парламенту, протестуючи проти узгодження кандидатур з польською владою [188, с. 186].

Блок УНДО-УНО і Волинське українське обПєднання пішли на вибори разом з проурядовим Табором національного обПєднання ^ZN), який виник замість розпущеного Безпартійного блоку співпраці з урядом. При цьому В. Мудрий мав намір залучити до виборчої кампанії і верхівку українських економічних, фінансово-кредитних та культурно-освітніх установ, які належали до УНДО. Представники інших партій намагалися перешкодити здійсненню цих задумів. Члени Контактного комітету (утворений у грудні 1937 р. і його завданням було консолідація національних сил) намагалися сформувати навколо В. Мудрого і його оточення критичну громадську думку [353, с. 227].

Вибори до Сейму відбулися 6 листопада, а до Сенату - 13 листопада 1938 року. Визначених до голосування було 17.626 тис. осіб. Бюлетені для голосування отримали 11 826 тис. осіб (дійсних було 11 324 тис бюлетенів), проголосувало 67,1 % тих, хто мали право голосу. Найменша виборча активність була у Краківському воєводстві - 47,8 %, більше - у Варшаві - 54,7 %, і воєводстві Лодзі - 59,7 % [366, s. 126].

На збільшення кількості голосуючих порівняно з 1935 р. вплинуло декілька причин. Відбулася передбачувана зміна виборчої системи, загострилася міжнародна ситуація. Сильнішим був, порівняно з 1935 р., примус і репресії адміністрації. Знову, як і в попередній період, було заарештовано значну кількість опозиційних діячів, багатьох виборців застрашено, змушуючи їх у такий спосіб до участі в голосуванні. «Санація» визнала вибори своєю перемогою, стверджуючи, що її впливи у суспільстві стосуються 6-10 % громадян, що це викликано неучастю опозиції у виборчих процесах. Однак, такі твердження були далекими від дійсності. Демократичні публіцисти, аналізуючи висновок «санації» про 67 % участі у виборах, зазначали, що число не перевищувало 47,4 % виборців [366, s. 126].

У результатів виборів 80 % мандатів в обидвох палатах парламенту отримали кандидати від ТНЄ. Таким чином, В. Славек зазнав цілковитої поразки. У ході виборчого процесу проти нього розгорнули дискридитаційну акцію, в результаті якої він не здобув мандата ні для себе, ні для своїх найближчих прихильників. Це означало, що В. Славек цілком опинився на політичному узбіччі (2 квітня 1939 р. В. Славек покінчив життя самогубством.).

Серед депутатів не повПязаних з ТНЄ важливу роль відігравав генерал Люціан Желіговський. Він критикував позицію уряду стосовно селянського страйку 1937 року. Будучи кандидатом у Вільно, він здобув більше голосів, ніж керівник ТНЄ генерал Станіслав Скварчевський [366, s. 127].

Маршалком Сейму став професор Вацлав Маковський, а Сенату - співпрацівник Е. Ридз-Смігли Богуслав Медзінський. У новообраному Сенаті, так як і в попередньому, знайшлися депутати з номінації президента, повПязані з опозицією. Про сам склад обидвох палат можна говорити як і про Сейм 1935 року. Депутати були безбарвні. Символом ролі ТНЄ у новому Сеймі стало відкриття сесії. Здійснив цей акт не як це було в традиції найстарший депутат Сейму, а генерал Скварчевський.

«Санація» не мала наміру, не дивлячись на щораз складнішу міжнародну ситуацію, з кимось ділитися владою. Однак, вирішено здійснити певний жест у бік опозиції. Дано розпорядження відносно виборів до місцевих органів самоврядування. Вони повинні були закінчитися у 1940 році. Оскільки адміністрація гарантувала значні свободи щодо висунення кандидатів і ходу самого голосування, опозиція погодилася взяти участь у виборах. Результати виборів у 103 містах з населенням понад 10 тис. мешканців, що охоплювало 5,6 млн. осіб, виглядали наступним чином: ППС (PPS), яка обПєднала організовані і неорганізовані ліві сили здобула 23,3 % усіх мандатів, ТЄН - 28 %, Національна партія («Stronnktwo Narodowe») - 18 %. Виборча поразка ТНЄ і Національної партії привела до того, що ці партії почали діяти разом. Г оловною територією перемог ТНЄ були міста на сході Польської держави. У Варшаві ТНЄ здобув 40 % мандатів. Однак це повПязували не із загальною ситуацією у місті, а з особливим успіхом комісаричного («komisaryczny» - той що не обраний у результаті виборів, лише призначений державною владою) президента Варшави Стефана Стажинського. У Лодзі натомість успіху добилася ППС. Президентом міста обрали діяча цієї партії Яна Квапінського. У виборах до ґмінних рад і громадських рад значним був успіх Народної партії («Stronnktwo Ludowe») [366, s. 127].

Вибори показали, що «санація» надалі не має переваги у суспільстві. Вони продемонстрували зменшення прихильності до правих сил - ендеції і ТНЄ, усіх санаційних груп. У польському селі виразні зміни позначилися у зростанні впливу Народної партії.

Вибори відбулися 13 листопада 1938 р. Для їх підготовки і проведення були утворені окружні комісії, в багатьох випадках майже винятково із поляків [300, с. 132]. В. Мудрий, як і на попередніх виборах, балотувався у 72 виборчому окрузі. Відсоток участі на цей раз був набагато вищим, ніж у 1935 р.: у Східній Галичині - 73,7 %. В окрузі, де балотувався В. Мудрий, із 177 тис. виборців проголосували 150 тис. Послами були обрані: Е. Вагнер і В. Мудрий [133]. Завдяки виборчій угоді, був збережений статус-кво з 1935 р. - кількісне представництво українських партій у Сеймі і Сенаті залишилося незмінним [190, s. 630]. Водночас, під час виборів, за словами В. Мудрого, у Львові протягом трьох днів польська ендецька молодь і польська «вулиця» нищили на очах органів безпеки майно і достаток українців, а влада на це не реагувала. Аналогічні події мали місце і в інших містах [190, s. 630].

В. Мудрого повторно обрано віце-маршалком, але тепер його кандидатуру пропонувала не президія, як у 1935 р., а депутати із залу [375, s. 156]. Уже 3 грудня 1938 р. на пленарному засіданні Сейму політик заявив, що три роки «нормалізації» дали незаперечні докази, що у Польщі домінуючою щодо українського народу була і залишається тенденція «поборювання всього, що українське». Спираючись на найновіші факти (антиукраїнські погроми під час виборчої кампанії, в яких брали участь навіть підрозділи Корпусу охорони пограниччя; зовнішньополітичні акції проти Карпатської України, зокрема пропагандистська кампанія за приєднання її до Угорщини), В. Мудрий стверджував: «само життя доказало, що ніякі пів засоби у полагоджуванні українських постулятів у Польщі - не доведуть до нічого позитивного. Українська проблема в Польщі вимагає основного й радикального полагодження, а єдиною формою розв’язки тієї проблеми є здійснення законодатною дорогою територіальної автономії для всіх етнографічних українських земель у державі» [52].

УНДО, на противагу соціалістичним партіям, у листопаді 1938 р. закликало українців брати участь у виборах до польського Сейму, висунувши своїх представників. У результаті виборів обєднання здобуло 23 посольські мандати. Українські посли відстоювали програму «національно-територіальної автономії». Численним було представництво ВУО: С. Скрипник, В. Онуфрійчук, О. Огородник, М. Бурий, В. Косідла; сенатором став Сергій Тимошенко;

С. Скрипник зайняв посаду секретаря Сейму. На початку 1939 р. С. Скрипник і В. Онуфрійчук підтримали УПР щодо вимоги про українську «національно- територіальну автономію», за що були виключені з ВУО [269, с. 126].

У грудні 1938 р. УНДО взяло участь у виборах до міських, громадських волосних та повітових рад. До участі у виборчих кампаніях були залучені передовсім повітові комітети. Діяльність місцевих комітетів УНДО була

спрямована не лише проти польських політичних структур, особливо у Східній Г аличині, а також проти ОУН. УНДО дотримувалося курсу «легальної опозиції», який лідери партії називали «реалістичним курсом» [269, с. 126].

Під впливом процесів, що відбувалися на Закарпатті, 9 грудня 1938 р. УПР внесла на розгляд Сейму «Проект конституційного закону Галицько-Волинської землі». Згідно з ним, передбачалося надати територіальну автономію західноукраїнським землям (без західних повітів Львівського воєводства), створити автономний уряд і сейм, територіальні збройні сили, забезпечити рівноправність польської й української мов у державних установах [184, s. 110].

24 лютого 1939 р. під час дебатів над бюджетом В. Мудрий заявив, що УПР не буде голосувати за бюджет. 4 березня у ході загальнополітичної дискусії у КК він змушений був визнати, що «нормалізація» виявилася нереальною [11, арк. 1-13].

Під впливом подій 1938-1939 рр. на Закарпатті керівництво УНДО і УПР рішуче виступило в Сеймі за утворення національно-територіальної автономії в Польщі. ОУН вела посилену підготовку до можливого виступу. Однак трагічне вирішення долі Карпатської України, загарбання її Угорщиною викликало глибоке розчарування українських націоналістів, націонал-демократів і всієї української громадськості. А тому, план антипольського повстання у випадку німецько-польської війни, - стверджує дослідник М. Кугутяк, - не знайшов підтримки в краї [277, с. 26].

Діяльність українських послів у Сеймі в другій половині 1930-их рр. визначалася наслідками «конституційного перевороту», який скасував пропорційну систему виборів, надаючи особливі права окружним зборам, а на практиці місцевій адміністрації. Лідери українського політикуму в Сеймі і далі закликали до нормалізації відносин з польськими політичними та урядовими структурами, відстоюючи гасло територіальної автономії, однак їх вимоги ігнорувалися польською більшістю законодавчого органу, а політичне протистояння набрало гострих форм.

Останній Сейм міжвоєнної Польщі не відзначався ані своїм престижем, ані методами праці які залишилися незмінними ще від законодавчого органу IV каденції. Не реалізовано було обіцянки щодо зміни виборчої системи. Санація і надалі не допускала і думки про розширення політичних засад для діяльності уряду.

Час від часу у Сеймі лунали голосні застереження і перестороги, повОязані з міжнародною ситуацією, як наприклад промова міністра закордонних справ

Юзефа Бека у травні 1939 р., де він обґрунтував німецьку провину за розірвання договору з Польщею про неагресію [204, с. 151].

1 вересня 1939 р. на світанку німецькі війська увірвалися на територію Польщі. Розпочалася оборонна війна польського народу.

Того ж дня президент І. Мосцицький видав розпорядження про скликання надзвичайної сесії Сейму. Засідання відбулося 2 вересня. Коротко і оптимістично виступив премПєр-міністр Ф. Славой-Складковський (Феліціан Славой- Складковський був премПєр-міністром - 15.05.1936 - 30.09.1939.). Депутати, окремі вже у військовій формі, декларували необхідність розгортання боротьби усього народу проти нацистів. Завершилося засідання Сейму на загальній патріотичній ноті.

Останнє, 31 засідання Сейму V каденції, закінчило діяльність парламенту у Польщі.