Діяльність гетьмана Петра Сагайдачного: козацтво як політичний чинник у боротьбі за національну державність

Відтак з початку XVII сторіччя національна справа перебувала

у центрі уваги козацьких ватажків. Визначний внесок у розвиток державної ідеї в Україні, що вже ототожнювалася з козацтвом, зробив гетьман Петро Сагайдачний (р.

Великий гетьман прекрасно розумів значення духовної складової в боротьбі за порятунок нації. 1620 року, скориставшись тим, що з Москви через Україну повертався Єрусалимський патріарх Феофан, П. Сагайдачний з козаками добився висвячення на київську митрополію Йова Борецького та ще п’ятьох єпископів, відновивши вищу церковну ієрархію української православної церкви. «Саме він, розглядаючи козацтво як рушійну силу українського суспільства в цілому, зробив важливий крок щодо об’єднання військової та економічної сили козацтва з політично слабкого церковною верхівкою України» [115. С.26], іншими словами, йому вдалося оформити союз козаччини з українською інтелігенцією.

Розумів також П.Сагайдачний і значення освіти для формування національної свідомості і провідної верстви (О.Салтовський). Щоб продемонструвати свою підтримку ідеології православ’я і українства 1616 року гетьман разом з «усім військом Запорозьким» записався до Київського православного братства, прийнявши його під козацьку протекцію. При братстві стараннями козаків, православного духовенства та меценатів з української православної шляхти і багатих міщан було засновано друкарню та школу, перетворену через кілька років на колегіум, а в подальшому - на академію.

Результати діяльності П.Сагайдачного були настільки вражаючими на тлі досягнень його попередників та найближчих спадкоємців, що особа гетьмана дістала широке висвітлення у суспільній думці та літературі.

У творі загалом яскраво виражена ідея козацтва як носія традицій національної державності, захисника віри і «оборонця свого краю». Зокрема, у передмові вказується, що «народи до свободи ідуть від природи», відтак її звуть «золотою» і доступитись до неї «всі пильно жадають», але тільки ті її здобувають, хто боронить Вітчизну і Бога. Свобода купується не грішми, а кров’ю. Запорозьке військо, декларується в пам’ятці, ту свободу здобуло, бо «служило Вітчизні старанно і чуло». При цьому подається історичний екскурс, з якого випливає, що козаки — спадкоємці державної традиції від Олега Роського та князя Володимира. Як бачимо, цей постулат у пам’ятках не раз декларується. Військо це мало в себе «князя і пана», які не раз ставали козацькими гетьманами. Таким славним гетьманом і був П.Сагайдачний.

Запорозьке військо потрібне Україні, щоб мати собі захист, бо «де нема запорожців, татарин гуляє». Воно воює передусім супроти татарських нападів, звільняє невільників. Ті ж, хто хоче знищити це військо (поляки й частина українського панства), самі «як вівці у сіті б упали». При цьому даються настанови козакам: «тривати у вірі святій», заховувати «пильну вірність» королеві, але «є король, а крім нього — не маєте пана». Ця позиція вельми визначальна,— тут відбито колізію Української субдержави, за якою козаки польським коронним гетьманам не мають підлягати. Козаки мають увільнитись «від усяких податків, судів», тобто створити власну юрисдикцію та податкову систему.

Визначається статус гетьмана: «Не особою гетьман, а військом є славний, також гетьманом — військо». Тут погодимося з М.Максимовичем, який писав, що народ у титул гетьмана вкладав поняття «батька народу», і це переросло саме під час правління П.Сагайдачного та Б.Хмельницького в розуміння, що «гетьмани були не тільки полководцями козаків, але й керівниками держави» [81.

Далі в монологах спудеїв йде плач на смерть гетьмана Сагайдачного, дається йому характеристика, вславляються його дії при звільненні полонян і відверненні людських кривд, відтак резюмується: за Вітчизну краще вмерти, «ніж піддатись ганебно, навколішки впасти», а хто не хоче гинути за рідний край, «той з Вітчизною згодом піде помирати». Сагайдачного тут дорівняно до античних героїв. Окремо описується «діло... Конашевича Петра», викладено факти з його життя, свідчиться про його побожність, кладеться розмисел про гетьманський уряд, бо від гетьмана

—• «_» • U

залежить вся держава: добрий керівник її вивищує, «а лихии — бентежить». Описується й приїзд патріарха Феофана й участь гетьмана у висвяченні православних владик, тобто засвідчується альянс козацтва із православним духовенством. А наприкінці К.Сакович зазначає: «...воїнів хоробрих для держави треба нам і гетьманів добрих...» [68. С.307] (підкреслення наше - авт.). Отож, зазначений твір К.Саковича - яскраве свідчення початку усвідомлення українським народом потреби в національній державності, й звільнення від підпорядкування іншим державам.

Характеризуючи добу П.Сагайдачного Н.Полонська-Василенко зазначає: «Завдяки політиці Сагайдачного козаки виступають на перше місце в суспільстві України і перебирають на себе значення провідної верстви, яку втрачає поволі українська шляхта, що польонізується і переходить на католицтво. Козаки вперше виступають не тільки як оборонці селян, а і як протектори Православної Церкви. З другого боку - своєю діяльністю Сагайдачний повернув Києву значення культурного, релігійного осередку України. У промовах нововисвячених владик вперше висловлено переконання, що Київ, з його хоробрим козацтвом, є правдивим спадкоємцем слави Києва княжих часів: встановлювалося ідею тяглості історичного процесу; історична традиція перекривала ту, здавалося б, прірву, що наслідком татарських руйнацій та чужоземних окупацій відділяла княжу Україну-Русь від польського воєводства» [106. С. 444-445]. А Д.Яворницький навіть написав, що «він заклав міцні підвалини для подальшого існування українського козацтва і разом з тим накреслив програму його майбутніх дій. З огляду на це гетьман Богдан Хмельницький лише продовжив справу Сагайдачного» [163. С. 62].

Погоджуючись у цілому з думкою видатного дослідника козаччини у тому сенсі, що гетьман П.Сагайдачний, провівши реформи козацтва, перетворив його у політичний чинник у боротьбі за державність. І саме те дало змогу його наступникам, використовуючи тактику компромісу, досягти чималих успіхів. Тут і збільшення числа реєстрових козаків, значна участь їх у політичному житті, визнання у 1632 р. православної церкви та київського митрополита Петра Могили.