II. Головні чинники й основні Фази національно-відродних рухів.

Національне нробудженнє і далі культурне відродженпє її самоозначенне т. зв. „неісторичних“ народів є одною з най- цїкавійших появ новочаснего життя. Се не припадковий епізод у новітній історії Евроии, але дуже тинова поява, спричинена її викликана цілою низкою культурних, політичних і суспільних чинників.

*) Ва;е після написання сього розділу я познайомив ся з осгавньою пра­цею Іі. Камського: Die Befreinng der Volker (Визволеннє парадів). Штутгарт, 1917, it якііі вельми добре скрнтпвоваиа дпнльоматпчна метода „г.нзволювання“ по­неволених народів, про що саме мова в сім нарисі. Звертаємо увагу читача на цікаві уваги з сього приводу знаменитого німецького марксисга, хоч загалом з деякими основними його поглядами на національну справу, висловленими в сій розвідці, ие згоджуємо ся, про іцо доведеть ся нам говорити в дальших розділах сеї праці.

датують ся головно від початку XIX ст. Тоді саме європейська суспільність вступила в одну з пайкритичиїй ших стадій свого розвитку, коли старі Февдальні її основи, т. зв. ,,ancien regime" (старий лад) занепадав під могутніми ударами великої Фран­цузької революції, а па його руїнах почала народжувати ся нова людська громада під соняшпим, чарівним гаслом: ,,віль- ности, братерства та свободи", коли проголошено одну з най­більших засад нового часу — визволеннс людини (у так зв. ..Декларації прав людини та громадянина").

Дуже цікаве й гідне уваги те, іцо Французька революція, яка спеціально у національній справі (саме щодо ионсволених народів Франції та їх мов) зайняла крайно держав но-центра­лістичне становище (французькі якобіпцї-централїсти були саме батьками п ідеольоґами всіх иізнїйших протинаціональних дер­жавних централізацій скрізь по всій Европі, отже всіляких їх ..обрусїиїй", Германізацій, маднризацін і т. ин.[§§]), мала своєю загальною ідеольоґією чималий вплив на розвиток визволених народів.

Се зрештою зовсім зрозуміле: індивідуальне відродженнє людини було одпою з передумовин суспільного визволення загалу- 3 руїн Февдальної суспільності! насамперед визволив ся

так званий „третій стан'¹ (tier etat), але побіч та норуч нього виринула на сусиільио-полїтичпім обрію зоря пової кляси: працюючого, обездоленого народу, якому припало завдаппє бути головним двигуном і будівничим майбутньої нової суспіль­ності!. Головпу-ж масу та націонаїьне ядро „пеісторичних", а здебільшого й поневолених народів взагалі творить саме сей працюючий нарід. Бо колишнє його власне панство винародо- вило ся на користь державно-папуючої нації, а саме — зверх­ніх аристократичних його шарів (напр. сиольщеннє, а потім змосковщеппє українських верхів). Новочасна „іпородчееька“ інтелїґепція так само якийсь час поповнює ряди національних перекинчиків особливо там, де власне національне відроджеппє поступає поволі наперед або де державний пануючий нарід представляє заразом культуру всесвітнього значіння (напр. словацькі, хорватські або українські т. зв. „м а д я р о н и“ перевертні на Угорщині', або Флямапдські „Фрапскілїопи“ (Frans- kiljon) у Бельгії.

Задля „HeiCTopu4UHX^£f народів новочасна суспільна емап- цинація спричинила заразом національне пробудженнє та від- родженнє, а далі й визвольне прямуваппє до самоозиачеппя н самоуправи. Величезну ролю у сім, як і в суспільнім русі иової доби взагалі', відограв капіталізм, який справді став кумом національних відродип приспаних історією народів- кріпаків.*)

Одначе в ґенезї відродження народів-кріпаків капіталізм щодо часу був нізніпшим чинником. Отже про його говорити­мемо потім. А тепер мусимо ще звернути увагу на один Факт у процесі повочасного національного ренесансу, що хронольо- ґічно попередив Французьку революцію.

*) „ІІробуджепнє пеісторнчних націй — каже найліпший дослїднпк сеї сиравп О. Вавер — є одною з безчпсленнпх зверхніх Форм капіталістичного розвитку" (Див. його відому монографію: „Nationalitatcnfrage und Sozialdemo- kratie", crop. 239). Иншпй визначний теоретик національної проблеми К. Репнер зауважае з сього приводу: „Капіталістичний спосіб продукції мас для історика ту дуже поважну Функцію, що вириває неісторнчні нації з безнадійного отупіння та що дає спроможність при упертій економічній праці витворити клясу за кля- сою та повільно з Фрагментів нації утворити повну націю. Се зробив вій в Австрії з Чехами та Словінцями протягом менше більше двох поколінь" (Пор. його роз­відку: „Проблеми Сходу", но українськп видану в збірці статей К. Реннер— О. І'аммер: „Національна справа, інтернаціоналізм, імперіалізм і соціалізм", а саме дуже цікавий П розділ: „ІІробудженнс неісторичішх націй").

мости серед народнїх мас ..иеісторичних" народів. Але й серед історичпих народів релігій по-реФорматорсі.кі прямування инодї мали виразно-національпий характер, як нанр. чеський гуситизм, котрий причинив ся до великого поглиблення народньої самосвідомости Чехів, а потім був найбільшим їх заборолом проти небезпеки ґерманїзації. Виданне Євангелія чи Біблїї (а инодї просто якогось молитовника) па рідній мові для багатьох ,,неісторичпих“ народів (наир. Фінів, Естонців, Лотишів, Литовців і т. ин.[***]) було початком власного письмен­ства. Коли отже згодом (у ХЇХ ст.) почало ся повочаспе куль­турно-літературне відроджепнє сих народів задля вироблення власної їх літературної мови, сї літературні початки з часів реформації були підвалинами та вугольними камінами.

А не треба хиба спеціально підкреслювати, яке величезне зпачіпнє мало у відродженню „неісторичппх“ народів у т вo- p е н н є власної літературної мови на народній основі. Се властиво вихідна точка кождого національного ре­несансу; підвалина, на якій будуєть ся потім дальше куль­турно-національне самоозначенне даного народу; словом, подія першорядного культурного й суспільного зпачінпя для виз­

вольних народів-кріпаків. А се не тому, щоб рідна мова була якоюсь святістю або національним Фетишем, а дніле тому, що природний культурно-національний розвиток і поступ кож- дого народу нормально може відбувати ся тільки на оспові власної рідної мови. „Література — каже Драгоман ів — мусить нести в маси народу просвіту, а то найлекшим спосо­бом. Для того літературна мова мусить бути як найблизша до простонародны)?' (Чудацькі думки, 118). „Подібно до обороту крови в орґанїзмі — зауважае Ж и т л о в с ь к и й — мова являєть ся двигачем в орґанїзмі тих елементів духо­вої поживи, що їх треба доставити кождій особі даного народу" (Соціялїзм і національне питание, стор. 57).

Величезне значіннє мови для духово-культурного її особ­ливо літературно-мистецького розвитку підкреслює Кавтський, кажучи : „лише мова, в якій від найнїжнїйіпої молодости прий­мають ся всї вражіння від окружения, дає нам ту силу, ту тонкість відтінків, ту ріжпоманїтність вислову, які необхідні, коли треба розвинути не якісь абстрактпі поняття, але коли треба відзеркалнти всю певність конкретного життя. Політику й науку можна робити також і в мові, вивченій у школі, але мистецькі річи звичайно творять ся лише в рідній мові" (D і е Yereinigten S t a a t е и М і 11 е 1 е и г о р a s). Сю ріжницю між своєю рідною та чужою розговірною мовою знаменито підкреслили істріпські Хорвати, яким приходить ся у життю побіч власної мови вживати задля зарібку також італійської мови. Отже рідну хорватську вони називають „мовою серця" (lingua del с и о г е), а італійську—„мовою хлїба“ (lingua d е 1 р а я е), себто зарібковою (Ж и т л о в с ь к и й, стор.

Таким робом демократизація освіти в XIX ст. (шкільний примус, народні' університети, курси для неграмот­них, дешеві народні бібліотеки н читальні тощо), оскільки вона очевидио мусїла послугувати ся рідною мовою, піднесе­ною переднім на щабель власної літературної, — стала ся також одним з пайголовнїйших чинників відродження кріпаць­ких народів (Пор. К. Кавтський, стор. 37).

Дуже цікаво зясовує сей звязок між рідною мовою та культурним розвитком народу Бруцкус в оригінальній роз­відці: „Національність і держава" („Русская Мысль", 1910, VI). „...Загальнолюдська культура — резюмує він свої уваги з приводу відносин між національним і вселюдським та ролі рідної мови в поширенню й утворенню культури — не навергауєть ся механічно па початки власної: вона мусить амальгамувати ся з сею останньою, мусить бути перероблена.

Література в рідній мові і є та лабораторія, в якій відбукаєть ся перерібка елементів загальнолюдської культури відповідно до потреб дапого народу, де сї елементи злива­ють ся з початками власної культури... Власна національна культура, як технічно, так і психольоґічно є най­ліпшим зпаряддем задля прилучення народности до дібр все­людської культури. Затриманнє у розвитку національної куль­тури є для кождого народу лихом, бо засуджує його на куль­турну відсталість; у суспільности, в якій ріжні народи живуть перемішано, такий нарід мусить лишити ся на долї соціяльної піраміди. Навіть і в такім випадку, коли національний розви­ток припипюєть ся під натиском чужої дуже високої культури, вислїдом сього є культурний застій. Бретань є найвідсталїйшою провінцією Франції, бо заховавши свою кельтіпську мову, Бретонці' не витворили в ній літератури, не зуміли здобути для своєї мови прилюдних прав ...

„Зі всього вище наведеного мусить бути ясно, що н а- ціональна культура є та Форма, в якій духо­вий розвиток етнїчпої ґрупи відбуваєть ся нормально та швидко... (курсив мій, І. Б.). За на­шого часу, коли господарські умовини вима­гають швидкого піднесення мас на вищий щабель культури, сю мету можна осягнути лише розвитком культури в національних Формах" (стор.

Се останнє особливо відносить ся до справи літератури, сього дуже важпого прояву людської культури, котра щодо Форми завжди бувала, є та буде національною й немислима в якомусьпозаполїтичному виді. Всесвітній та загальнолюдський характер і зпачіпнє можуть мати окремі національні літерату­ри лише своїм інтелектуальним та мистецьким змістом. Тому всі спроби якоїсь апаціопальпої літератури наперед засуджені на поталу її неуспіх. Доказом сього може бути доля та розвиток середньо-вічного латинського письменства. Цікаву характеристику сього зробив чеський письменник Ф. Шульц, доказуючи рівночасно утопійність прямувань до загально­людської якоїсь понаднаціональної літератури: „Якоїсь абстрактної літератури,—зауважає він,—яка висїла-б десь у повітрю, як домовина Магомета, витвореної людьми, котрі-б не належали до жадної національної суспільности, — ніколи не було, нема та не буде; тому всілякі прямування до якогось літературного становища, вищого за національне, не ма­ють найменшого сенсу. І саме поняттє гуманности в літературі

належить до національної сфери. Доказ сього масно вже давно за пани. Середні' віки силкували ся витворити в центральній та західній Европі за посередництвом латинської мови літера­туру, спільну для кількох народів, вищу за рідні, місцеві, на­ціональні письменства. Се мала бути якась всесвітпя літера­тура п щодо мови й щоду змісту; вона мала бути чимало корисною не лише для її учасників й плекателей, але н задля загальної культури. Які-ж впслїди мали сї прямування? Вони не досягли навіть того, що, здавало ся, наперед вже було готове. Протягом шестисот років свого тривання вони анї на мент не здійснили зединення та зцілення під сим оглядом народів, в країнах котрих були плекані. Скрізь та все лишала ся й лишили ся латинські літератури: в Італії, Еспанїї, Фран­ції, Анґлїї, Німеччині', в Угорщині', а також н у нас в Чехах, але ніде не було ніколи одноманітного світового письменства, хочби у сьому шматку європейського світу. А прецінь, коли є загалом можлива якась всесвітня та ненаціональна література, так се саме було тодї“.

ІІншим, значно могутнїншим і загальпїйшим, а щодо часу новійшим чинником в пробудженню народів-кріиаків був культурний романтизм з кінця XVIII та головно з початку XIX ст., в атмосфері пристрасности якого до ста­ровини та питомих основ людського суспільного життя (Руссо), а заразом п до природного нобуту примітивних і „пеісторич- них“ народів (Гердер) — повстала «новочасна наука етно­графія, яка „не тільки викликала переворот у життю цілого ряду менших і більших, народів, спонукуючи їх національне відроджепнє, але н мала рішаючий вплив на літературу в цілій Европі. .[†††])

З легкої руки збірки Гердера народнїх пісень ріжних народів („Stimmen der Volker⁴*— „Голоси народів”) в Европі появило ся величезне зацікавленне старими витворами народ- пьої словесности всіх, а головно „иеісторичних¹' народів. По­чали записувати ся та збірати ся кельтійські „дуани“, литов­ські „дайни“, фінські „руни“, українські „думи“ східно-сла- вянські „билї'нп“ тощо. Се захоиленнє літературною старовиною було таке епідемічне, що часто, де не було таких дійсних памяток, дослідники їх самі творили. Пригадаємо лише СФаль- шовапі МакФерсоном старокельтійські т. зв. „Осіянові піснї“ або славетні чеські: Кралодворський та Зеленогорський рукописи, які зладив головно чеський письменник Ганка; далі деякі сФальшовані вкладки у відомім естонськім національнім епосї „Еалевіпоеґ", потім болгарський 4>альсиФІкат „Веда Сло-

вена“, зладжений Ш. Берковичем наприкінці 60 років XIX ст., врешті кельто-бретонськнй Фальсифікат: „Barzas Breiz** (поезія бретонських бардів), який опрацював та в 1839 р. видав Делявільмарк.*)

В історії новочасного національного ренесансу сен роман­тичний етнографізм та археольоґізм — сї оригінальні н під­роблені твори народньої письменности відограли дуже велику ролю, розбуджуючи національну самосвідомість серед наро­дів, котрих стара історія уважала вже па все мерцями. Зацї- кавленне сею народньою літературною творчістю захоплювало для національної справи того чи иншого „живого мерця*', на­самперед вчених дослідників, а далі и молоді сили з нової іптелїґенції народу, який пробуджував ся. А з її рядів потім виходили дальші невтомні робітники, апостоли національного відродження, заслугою яких се останпе переходило згодом з першої Фази національної романтики в другу, реальнїйшу: культурно-національного самоозпачення. А в його творчім сяйві почала прокидувати ся згодом національна думка народнього загалу: їх потенціяльна національна сила поволі перетворю­вала ся у кінетичну енергію, що уможливлювала ностепенну національну його індивідуалізацію та кристалізацію. Сї автен­тичні памятки старого власного письменства були крім сього доброю знадібкою у визвольній боротьбі поневолених народів ще під иншим оглядом: вони часто заперечували згірдний закид „неісторнчпости** а^о дуже образливий закид культурної „меишевартности“, якими народи-пани частували народів-кріпа­ків, поборюючи таким чином право сих останніх на національне визволеннє та нехтуючи їх культурно-національну самобутність. Про се ширше згадуємо низше.

Тут мусимо зазначити, що саме бажапнє відкинути сї закиди спонукало палких патріотів воскресаючих народів до Фальшування старих памяток рідного письменства на зразок снравдї знайдених літературних памяток инших „неісторичних“ народів. Задля сеї самої вже причини деякі народи, відро­джуючи ся, старали ся виводити своє походженнє від старо­давніх культурних предків. Та напр. новогрецький рух захоплював ся пангєленським ідеалом і уважав ся за віднов-

пика античної Геляди, або новочасний румунський націо­нальний рух уважав Румунів за безпосередніх нащадків кла­сичного Риму, а їх відродні прямування за спробу оживлення староримської культурної спадщини.

Колиб отже романтизм був вічним, а прямування наро­дів, які пробуджували ся під національним оглядом, не вихо­дили поза літературно-культурні домагапня й не збочували протягом часу на політично соціальний і економічний шлях, можливо, що іділля поміж панськими її кріпацькими народами була-б довшою та тривкійшою.Лле силою природного розвитку річей стало ся ипакше. Безполїтичне культурництво яко про­грама національного відродження на будуче було засуджене па неповодженнє, бо в душній атмосфері державного централізму ц сутокультурні справи (як напр. вільний розвиток і прилюдне вживаннє рідної мови, нормальний розвиток власного шкіль­ництва, не кажучи вже про нрава недержавних мов в уряду­ванню) набували легко політичного характеру. Не лише росій­ський царизм (пригадаймо напр. сумпославетпий протиукраїн- ськин указ з 1Н76 р. або насильне накиненне Литовцям мос­ковської „гражданки" замісць латинської азбуки і т. ин.), але й революційна Франція, а потім Наполеон душили напр. в Бель­гії кождий прояв культурно-національного життя Фламандського народу[‡‡‡]).

В Австро-Угорщині при номінальній рівноправності! на­родів (§ 19 основних державних законів) Фактично культурний розвиток кріпацьких народів, а саме під політичним оглядом, дуже гальмуеть ся, як се добре видко з історії національного розвитку галицьких Українців, далматинських південних Славян або угорських Словаків. В Угорщині взагалі під сим оглядом положение кріпацьких народів дуже сумне. Таким робом, колиб навіть не було обєктивних чинників, котрі скорше, чи пізнїйше приводять поневолені народи до політичної боротьби за своє визволеннс, вже згаданий вище конфлікт їх культурного при­родного розвитку з політичними перешкодами з боку державно пануючого народу неминуче завів би їх згодом на сї „манівці" політичної боротьби. Згадані ж обективпі чинники звязапі були безпосередно з цілим економічно суспільним розвитком нового часу, зреволюціонїзованого й спричиненого головно су­часним капіталістичним ладом.

Як ми вже бачили вище, еманцииація працюючого народу була заразом і емаицннацією „иеісторичних" і поневолених народів, головне ядро котрих творив та п досї здебільшого творить селянський народ. Занепад патріархального докапіта­лістичного ладу, упромисловлениє передтим хліборобських країв, пролєтаризація селянського народу та ного тяга до міст, словом увесь сей новочаспий добре відомий процес суспільної перебудови під виливом капіталізму спричинив витворенпє соціальних станів у „иеісторичних" народів, був причиною їх повільного перетворення зі стану національного аморфізму в більш менш розвинений (або такий, що ще розвиваєть ся) національний орґапїзм. У народів-кріпаків появив ся таким робом власний пролетаріат—сей аванґард визвольної боротьби та будівничий майбутньої нової суспільності! — і своя інтелі­генція, яка серед попеволених народів відграває ролю націо- нально-пробудника та сївача національного усвідомлення.

Отже тому в країнах з сильно розвипепим капіталізмом „пеісторнчні" народи, що відроджують ся, значно сильнїйше розвинули ся й осягли більші успіхи нїж у тих, де ще панують докапіталістичні або напів-каніталїстичпі господарські відносини. Вистарчить порівняти національний поступ Чехів, Лотишів, Естонців і подекуди також Фінів (бо в них більш рішучим був політичний ніж економічний момент) з вислїдами націо­нального відродження Литовців, Грузинів і Українців та особ­ливо угорських поневолених народів, щоб уявити собі сей звя- зок поміж капіталізмом і розвитком новочасних національних рухів[§§§]).

Подекуди він може бути також ключем до ґеоґраФІЇ ново­часних ноціопальнпх рухів. У більш та давнїйше капіталістичній західні й Европі—національна-відродні рухи поневолених народів

здебільшого вже в XIX ст. перейшли основні Фази свого роз­витку та загалом осягли вищі Форми й ступні своєї еволюції ніжу східній та південно-східній Европі, куди капіталізм по­чав проникати значно пізнїйше*) і де процес національного ре­несансу був загалом відносно припізнений та повільнїйшип. Сю ріжницю можна добре спостерегти в Австро-Угорщині або в Росії. І в одній і в другій національні рухи найсильнїйше розвинули ся саме в найкапіталїстичпїйших областях...

З капіталізмом безпосередно вяжеть ся соціялїзм як дуже ворожий чинник в пробудженню поневолених народів, але уваги па сю тему відкладаємо до окремого розділу.

Вище згадувало ся про теорію меншевартних і більшевартних народів. Про семи вже писали у своїй розвідці „Фінляндія та Фінляндське питание", виказуючи її пеузасаднепість па фінськім прикладі. Одначе ся справа дуже цікава сама по собі та з огляду па те, що накоїла чимало лиха молодим на­родам в їх визвольній боротьбі, заслуговує, щоб про неї окремо тут згадати **).

Загально зазначимо, що науково всілякі модерно попу- лярпі теорії про „вищі" та „низші“ раси або культурно „більше- вартні" та „меншвартні" народи це витримують наукової критикп та здебільшого є проявом свідомого чи підсвідомого расового або національного Февдалїзму, лише назверх прикрашеного науковою декорацією і орнаментом. Справжня причипа культурпого занепаду, чи опізнення у роз­витку народів-кріиаків спочиває здебільшого у неприхильних для них ґеоґраФІчних і історичних умови н ах, а поруч з тим і в їх с о ц і я л ь п о-г о с п о д а р с к і м поне- воленпю, але зовсім пе в культурній мепшвартпости чи не­здатносте Відомий мадярський учений Вам бері, відки- даючи закид якоїсь культурної мепшвартпости туринських племен у порівнянню з т. зв. Арійцями, зауважив, що причиною своєрідного сиособу думання та почування турко-татарських народів „зовсім не є етнічне, але єдино та виключно їх полї-

*, „Національний принцип,—каже Реннср у цптоваиій вже тут розвідці „Проблеми Сходу*,— який у-мрмуловала західно-європейська історія в XIX ст. і який л Хх ст. попав там в розклад, починає няні на Сході свій революційний похід. Його провідником с капіталізм, а йде за ним соціалізм” (стор. 95,.

**) В німецькій і англійській науковій літературі ісгнують вельми цікаві причинки до неї, а саме у крптичппх працях про модні расові теорії а 1а Іобіпо або Чемберлен. Нагадаю бодай дві недавні праці про сю проблему, англійську д-ра Скольса: Т. Е. S. Scholss — Gliiupes of the Ages or the „Superior” and .Inferior” Races etc., London, 1905—190», 1, II та німецьку д-ра Ф Герц а: Hertz—Rasse und Kultur, Лппськ, 1915.

тично-соціяльне, а подекуди Географічне положение" (Н. Varn- bery: Die primitive Kuitur ties turko tatarischen Volkes [При­мітивна культура турко-татарського народу], Липськ, 1879. Стор. 49). Майже перед сто роками засаду расової рівноправ- ности проголосив один з найбільших натуралістів нового часу А. Гум боль д, який у своїм відомім „Космосі" зазначив з сього приводу: „Признаючи единство людського роду, ми заразом виступаємо проти кождого безрадісного припущення, що с вищі її низші людські раси. Істнують більш здатні, більше освічені та через інтелектуальну культуру ублагороднені раси, але нема ніяких благородних племен. Всї однаково призначепі для свободи, якою в дикім станї користують ся одиниці та яка в державнім життю з політичними інституціями є правом цілої громади (Kosmos, І. 385).

Отже жадна раса та жаден поодинокий народ не має ніякого монополю на культурний розвиток і поступ. Сю думку гарно зясував фільософ Й о д л ь, кажучи, що „ніякий пооди­нокий народ не заареидував духа, жадний поодинокий народ не виарендував моральности або мистецтва або любови; її як що ми власний народ ліпше розуміємо, бо ми самі в нїм вко­рінені, отже він нашому думанню та почуванню найліпше від­повідає, то освіченість саме відкриває наші очі для чужого й дозволяє нам під сто й тисячами масок і переодягнень бачити культуру одного людського обличчя“ (Hertz : Rasse u. Kuitur [Раса її культура], 419). Незалежність культурного розвитку від племінного походження сконстатував відомий німецький антропоґеоґраФ Р а ц е л ь; в своїй „V о 1 k е r k u n d e“ (Наро­дознавство) він каже: „Раса як така не має нічого спільного з культурним станом посідання".

Так само неузасаднена инша класифікація рас і народів на „ш л я х о т н і“ та „н е ш л я х о т н і“, з яких перші неначе самою природою призначені бути панами, а другі рабами, що видко напр. з одної з термінольоґін сеї теорії: „Неггеп“ та ,,Sklavenv6lker“. Расовий і національний Февдалїзм її такий очевидний, іцо не вимагає ніяких пояснень. Славний чеський історик Паляцькпй, мотивуючи „право народів" яко цілком природне (па його думку воно є справжнім правом природи; ніякий народ на землі не має права вимагати, щоб па його користь його сусід добровільно жертвував ся ; жаден народ не мусить задля добра свого сусіда пожертвувати собою або себе зректи ся...), виказав неслушність вище зазна­ченої теорії, кажучи, що „природа не знає ніяких па- р о д і в-n а н і в і наймиті в“.

Мусимо скоиетатувати, що ворожнеча державно-панських народів проти відродних прямувань поневолених кріпацьких щодо часу проявила ся поперше в дальшій політичній стадії їх національного ренесансу. У першім же політичнім ного пе­ріоді народи-натриції дуже часто ставили ся навіть прихильно до відродннх заходів своїх обездолених братів, оскільки вони мали невинний культурний і неполїтичпип характер. З рядів інтелігенції народів-панів виходили часто каменярі та співро­бітники національного відродження сих приспаних пародів. Згадаємо напр. польських „хлопоманів" і „литвоманів" або т. зв. „українську школу в польській літературі", перших фіно- мапів шведського походження або балтійських Німців яко піопїрів в естонськім та лотиськім відродженню. Так само далі московських „українофілів", нанр. Павловського, автора першої граматики української мови. Анґлїєць Матю Арнольд своїми викладами про кельтіпське письменство („Он the study of Celtic litterature"), в яких було більше симпатії нїж знайо- мости з їх стародавньою літературою, був властиво духовним батьком новочасного панкельтського руху та відродних пряму­вань серед кельтських пародів. Німець Гердер, як відомо, відограв подібну ролю серед Славян, у відродженню яких гердеризм був одною з головнїйших ідеольоґічних основ. Французи вельми цікавлять ся провансальськими національно- культурними святами, а рівночасно паризька преса, як топ Катков, нападає на найменший натяк на політичні прямування серед Провансальців.

Ся остання поява, себто нротиінородчеське цькуваннє, зауважаєть ся скрізь, як тільки національно-відродний рух недержавних народів переходить зі стадії національної роман­тики й аполітичного культурництва в Фазу позитивного полі­тичного й економічного суспільного реалізму. Тоді починаєш. ся з боку народів-панів безоглядна боротьба проти еманципанії народів кріпаків... Тоді саме на сцену появляють ся скрізь свої К а т к о в и та ІІ о з е ф о в и ч і з їх допощицькою та нацько­вуючою методою. В імя молоха державного централізму розпи­нають ся на прокрустовім ліжку політично-адміністративного унЇФОрмізму природні та справедливі національні домагання поневолених народів. Фіно-шведський, чесько-німецький, поль­сько-український і москвофільсько-український, пїмецько-ло- тиський і естонський спір—пластично засовують сей Фатально неминучий період національного антагонізму поміж народами- патриціями п плєбейцями. Найбільшого загострення та напру­ження досяг він в Австро-Угорщині — сїй справжній лабора­торії національних питань. Австрійський письменник Ґріль-

и а р ц е р висловив його культурну небезпеку у своїм славетнім та загально відомім афоризмі: „Від людяности—через націонал ї з м — до звірськости“. Сен парадокс свід­чить лигає про аномалію атмосфери, в якій розвивають ся новочасні національно-визвольні рухи.

Ще лишало ся-б нам згадати окремо про один дуже модний чинник у нових деяких політичних теоріях, себто расу.

Вже перед вінпою дуже поиулярні були ріжні політичні віршування та програми, що оперували расовими колективними поняттями, як латипо-ромапськип, славянський або германський світ. Ветман-Гольвеґ якось перед 1914 р. заповідав, що май­бутня світова війна буде поєдинком славянської та германської раси. Рузвельт чимало присвятив своєї краснорічивости про­паганді американїзму. В Еспанїї захоплювали ся п а п- іберизмом. В Анґлїї заходжувалп ся біля панбрнта- нїзму або нанапґлїзму. Про папке льтизм ми вже чули вище[****]).

Побіч сих ріжних полїтичпих панрасових комбінацій чи пе більше ще були поширені ріжні більш і менш дотепні расово культурні прямування і течії, як напр.чистий ариїзм проти „нечистого" юдаїзму (в дїйсности се є лише одна з численних відмін антисемітської иошести), потім т у р а п ї з м, себто культурна унія татаро-турецьких народів і племен. Врешті менш ВІДОМИЙ ЯФЄТИЗМ, то є культурпо- племіппа єдність тубільних кавказьких народів (теорія грузин­ського кавказольоґа Марра) тощо.

Вже після вибуху всесвітньої війни зроблено чимало більш й менш оригінальних спроб зведення її до якогось расового знаменника. Нагадую хочби одну з найбільш відомих з їх числа : покійного німецького історика Л я м п р е х т а, який у своїй статі „Війна народів" (у „Berliner Tageblatt", 1914, 23/\’1ІІ) обяснював її як остаппю боротьбу ґерманства п латинського славянства з східним варварством. . . і бачив скрізь в неї прояв расового „голосу крови". Кавтськин вельми дотепно скритикував науково-расові імпровізації шановного німецького історика з приводу сеї світової війни, яка заразом виказала повну довільність яких небудь політичних комбінацій на расовім ґрунті'[††††]).

Нас очевидно цікавить тут та або инша роля расового моменту в паціональпо-відродних рухах пової доби. „Нема більш ворожих принципів—зауважує з сього приводу знамени­тий дослідник расової проблеми Герц—нїж раса та пація“[‡‡‡‡]). По сути се зовсім слушна увага. Раса, особливо в модернім исевдо-науковім одязї (сю расову манію Герц дотепно охрестив расовою г і с т е р і є ю\ має нахил до нроковтнеппя націо­нального елементу яко буцїм-то підрядної своєї складової ча­стини. Всілякі вище згадані пан-расові пошести здебільшого простують до якогось Фантастично-неможливого перетопленпя жпвих народів у вищу наднаціональну породу або нан- частїпше в засимілюваппє менших народів спільного племінного походження „старшим братом“,який у такім випадку має бути свого роду втїленпєм чистого расового духа (напр. царсько- російський панславізм—зросійщеннє).

Таким протинаціопальним чинником стала раса нещодавно, від часу, коли її політично падуживаєть ся для всіляких за­маскованих імперіалістичних планів. Одначе якийсь час, колп ще не істнувала расова гістерія та псевдо-наукове жонглерство з її знанием і змістом, вона подекуди й депеде відограла но- зитивпу ролю в нроцесї національного пробудження приспаних народів. Тодї вона не була їх глитаєм, але заборолом. Мпого- чисельні народи спільного походження бачили в ній зсумоваппє своєї сили в боротьбі за власпе істнувапнє (Конкретно инодї раса утотожпювала ся з нансильнїйшим і найчисленнїншим народом даного племени, так наир. серед балканських і ав­стрійських Славян славяпоФІльство часто покривало ся з русофільством). Отже у відродженню малих славян- ських народів расовий момент на початку відограв дуже до­датну ролю: поміг скріпити ся слабим иершим національним захопленням у залїзно-міцпу пізнїйшу національну самосвідо­мість, котра потім не потребувала вже свого племінного костура та відкидала його, ставши певно на власні ноги.

„Не Славянин, але Ч ех!“ — заявляє наир. само­певно чеський національний діяч К. Г а в л ї ч е к. Новофля- мандський рух, котрий прокинув ся в Бельгії під німецькою окупацією та прямує до національно-політичної самостійности Фламандського народу, також послугуєть ся у своїй дїяльпости расовим моментом, а саме Фактом приналежносте Фламандського народу до сїмї Германських народів (Пор. про се заяву „Мо­лодої Фландрії" [Jung-Vlaandernj та маніфест ґентської їрупи МолодоФлямандцїв [Jung-Vlamingen], які наведені в додатках

[ч. 1 й 4] до брошури К. Kerlen-a: Flanderu und Deutsch­land [Фландрія та Нїмеччипа]. Цікаві уваги про ролю расового чинника в повоФЛямаїїдскоііу рухови можна знайти в голянд- ській публікації д-ра 1. Н. Lablerto n'a; De vlaamsche Beweging [Фламандський рух] 191G. Розд. І).

Вище ми згадували вже иро те, як візія античної Греції нідбадьорувала -новогрецький рух; або як приналежність до ла­ти но-ромапського світа й буцїм-то снорідненнє з класичним Римом було та є чималим двигуном у національнім відроджен­ню Румунів. Таке саме додатпе та цідбадьоруюче значіннє мають пан кельтські прямування для кельтійських народів, що відроджували ся. Вони захищають їх перед зпевіррєм у власні сили, у власну майбутність і ведуть таким чином через расову мрію до національного самоутвердження.

Все добре, але в міру. Так само п з сим расовим підба- дьоруваннєм. Воно має помогти національно ходити на власних ногах. Одначе хто уважає костур за ноги, тон до смерти не навчить ся сам ходити. Отже в тих вииадках, де народи за­надто надуживають расового „костура", вони не йдуть наперед, але або занепадають або животіють. Класичним зразком сього може бути москвофільство па українськім ґрунтї (де маємо приклад утожсамлення раси з пайблизшим співплеміпником). Застій у новорумунськім русі так само подекуди обяснюєть ся переборщувапнєм ФранкоФільства та безкрайнім захопленнєм лати но-ро манїзмом.

В повочаспім життю, як культурно, так і політично твор­чим елементом є н а ц і я, а не р а с а. „Наша доба — каже Челлєн (сам симпатин расового принципу в політиці)—стоїть нід знаком народности; що в области племінної споріднености поза сим лежить, те знаходить ся поки-що в країні чистих мрій або найбільше в аморФпіп досвітній стадії хаосу" (Der Staat als Lebensform, стор. 14b).

Сей загальний огляд головних чинників у новочасних на- ціонально-відродпих рухах слід закінчити орієнтаційпою схемою основних Фаз в них. Нам вже довело ся про се писати в роз­відці про Фінляндське питание [§§§§]). Тут можемо отже павести (з незначними поправками та доповненнєм) відповідний уступ з тої пашої праці.

У відроджеппю пеісторичнпх пародів-плебейцїв можна звичайно відріжняти три головні розвиткові періоди: насампе­ред час національного пробудження, визначним

моментом—власне вихідною точкою—якого є поворот до рідної мови та заходи до літературного її вироблення.

Вище ми вже спеціально звернули увагу на се незвичай­не значінне язикового моменту в національно-відродних рухах нового часу. Тут пригадаємо лишень, як воно символічно та пластично було зясоване в назві Фламандського товариства, в котрім була первісно зосереджена культурно-національна праця камінярів Фламандського відродження: „Do taal is ganseh het volk“ називаєть ся воно, що означає: мова се весь народ.

Загалом ся перша Фаза національного пробудження має сутокультурний характер. Звичайно се доба, коли по­встають і основують ся культурно-національпі й наукові власні стоваришення і організації, метою яких є національне само- озпаченнє даного народу під культурним оглядом, словом ви- плеканнс його національної своєрідности її окремішности. Гра­матиками й несмілими перекладами па рідну мову вона иочи- наєть ся ; національним театром, музеями, власного пресою та науковими товариствами або академіями сей перший період здебільшого завершуєть ся.

Потім настає друга Фаза: доба господарського са­моутвердження новопробудженого народу.

В першій лїнїї очевидно лише в середині’ ; найчастїйше шляхом кооперативної самопомочі в головпїйших областях на­ціонально економічного життя. Провідним гаслом тут здебіль­шого буває відомий чеський клич : „Svflj k sv6mu“ (свій до свого або у свого). Се також час інтенсивної спільноти на полї господарського життя, а заразом видимий доказ внутрішно- суспільної дІФерепціяції в лоні молодого народу, де побіч власної інтелїґенції, поява якої є характеристичним зпаком вже першої Фази, народжують ся власпе робітництво, міщанство и дрібна буржуазія, словом: людовин націоиально- аморфний орґанїзм перетворюється поволї в самостійну національну суспільність.

Культурно-національна й економічна