Соціялїзм і національне питание.

У звязку з увагами в попереднім роздїлї про капіталізм мусимо порушити окремо ще справу відносин соціалізму до національної проблеми та національних рухів. Здавало ся-б, що соціялїзм при своїм визвольно-суспільнім завданню від початку мав бп бути природним спільником національної еманципації поневолених народів, що відроджу­ють ся.

Правда, робітничий Інтернаціонал на початку свого істнувания зайняв був щодо національної справи зовсім слушне й раціональне становище. В орїанї його німецької секції „Der Vorbote" (Провіетник) знаходимо (в 1866 р.) вельми цікаві й досі ще актуальні думки й уваги з приводу інтересуючої нае тут проблеми. „Міжнародне робітниче пи­тание—читаємо в сім часопису — має всюди передпосилку— свобідний і цілковитий національний розвпток“. „Кожда на­ція повинна в себе вдома обчистити свій поріг, то є перед­усім вирішити своє національне завданнє, яке спочиває у по­літичній свободі в середині й національній самостійности назверх“. „Суверенність народу—пояснюеть ся далі—лежить в тім, що народ належить собі^и.

Нас спеціяльно цікавить та обставина, що в „Der Vor- bote“ нація не розуміла ся лише в д е р ж а в н о-п о л і т и ч- н і м сенсї, але й яко культурно-духова індивідуаль­ність, а потім, що право на національний розвиток призна­вало ся не тільки великим і пануючим народам, але всім без ріжницї: „жадна нація не повинна мати ніякої пншої пере­ваги крім тої, що признаєть ся їй .завдяки її знанню і дїяль-

*> Цікавий причинок до сеї справи читач може зиайтп в крптппї свого наївного космополітизму у вище згаданій монографії Папера.

З»

ности, Ті інтелектуальній і матеріальній роботі на полї тво­рення мпрної культури". „Навіть найменша націо­нальність повинна все мати забезпечене свобідне й самостійне істиуванпе". «Der Vor- bote“ добре розумів також синтетичну гармонію поміж на­ціональним і інтернаціональним : „Кожда національність як органічна складова частина великої сїмї людства повинна відповідно до свого темпераменту, до своїх здатностей і природних продуктів своєї країни внести свою відповідну частину до загальної культури".

І завданне міжнародньої асоціації робітників лежить саме в тім, щоб бути посередником між духовими, мораль­ними й тілесними потребами народів і щоб їх гармонізувати. „Кождий народ — ще більше пояснюєть ся думка — вкладає відповідно до свого темпераменту, клімату та продуктів своєї країни свою відмінну від пншпх частину до загальної культурної скарбниці й с аме та р і ж н о м а н їт н і сть втворчости робить можливим витворение одної гармонійної ц і л о с т и". Розуміеть ся, що по­літичне зорґанїзованне людства сей часопис уявлював собі у Формі вільної спілки народів, себто Федерації.

На жаль напрям, репрезентований „Der Vorbote", швидко занепав або лишив ся у царині теорії, бо на прак­тиці розпаношила ся більш або менш замаскована державно- централістична течія п космополітизм (Про „Der Vorbote* пор. X. Ж итл о в сь к п й: „Соціалізм і національне питание", стор. 11—13 і К. Kautsky: Die Vereinigten Staaten Mittel- europas, стор. 41—43).

Сей космополітизм, який з погордою та ворожо ставив,, ся до національних прямувань „иеісторичних" і „неарійських" народів, був дивовижною мішаниною інтелектуальної наїв­ності! з державно-централїстичнпм атавізмом і національно- расовим Февдалїзмом. Ті, хто бундючно проголошував, що „Wir haben den Standpunkt der Nationality ubervunden", себто, що ми вже перейшли поза національне становище (отже уважаючи космополітизм за вищу Фазу в суспільнім розвитку людськости ніж природний націоналізм), не бачили або не хотіли бачити, що їх космополітизм се саме фікція, що він в дїйсности зовсім не є ні над національним, ні п о з а- національнпм, але так само національним, але представляє тільки старшу, вищу й ширшу Форму культурно-національ­ного розвитку.

Вони не розуміли, що всесвітнє й загально­людське' скрізь та все проявляло ся в н а ці о н а л ь н і п

Формі, що вселюдське, як учив уже Драгоманів (його свого роду caeterum censeo у національних справах було гасло : „космополітизм в ідеях і цілях, національ­ність у ґрунті й Формах культурної працї“. В писаннях Драгоманова взагалі, а особливо у двох розвід­ках: „Чудацькі думки про українську національну справу" та „Листи на наддніпрянську Україну" — основно зроблено критику псевдокосмополїтизму, про яку тут саме мова) з лише метою, ідеалом, а національне е засобом і шляхом.

„Багато продуктів загальнолюдської культури — слушно зауважав X. Жнтловськпй у своїй дуже цікавій праці „Соціялїзм і національне питание", (стор. 53) —істнують лише в певній національній Формі й цілком не можна їх подумати без неї. Найбільше, що можна собі уявити, се те, що їх можна перелляти з одної національної Форми в другу. Але цілком втратити сліди тої аба другої національної відбитки вони не можуть. Національність се майстерня, в котрій можливі продукти загальнолюдської вищої культури отри­мують свою конкретну всенаціонально певну дійсність або вірпїйше: національність се орґанїчне единство, що витворює ті національні творчі Форми, з котрих виходять вищі про­дукти загальнолюдської культури, конче пересяклі духом тих Форм".

Наївний космополітизм минулого століття не розріж- нював отже національної Форми прояви від загальнолюд­ського змісту в культурі й життю поодиноких народів і тому не добачав органічного звязку поміж народнім і все­людським, а навіть констатував природний антаґонїзм поміж ними... Тимчасом одначе, як се гарно й переконуючо зясував у своїх писаннях Д р а г о м а н і в, справжній космополітизм з природним (а не заборчим) націоналізмом є як в найтїс- нїйшім органічнім звязку. „В своїй істоті — каже з сього приводу автор моноґраФІЇ „Історична Польща і великоросій­ська демократія¹', стор. 263-264 — думка космополітизму й людяності! .зовсім не суперечна з національною думкою, але є лише дальшим ЇЇ розвиненнем...

Другим блудом сих „космополітів" була гадка, що все- евітно-культурний і загально людський поступ є монополем тільки великих і державно-історичних народів. Тимчасом новочасна історія Европи спростувала неслушність сього по­гляду так само, як неузасадненість спорідненого з ним закиду культурної „меишвартности" неарійських і „н е і с т о- ричнпх" народів, про що мп говорили вже попереду. Всесвітнього значіння культура малих скандинавських народів, імпонуючий культурний розвиток малих держав і народів, як Швайцарія, Бельгія ta Голяндія, далі неарійської Фінляндії і т. ин. (Пор. про се цікаву розвідку Е. Бернштайна: „Vom geschiclitlicheu Recht der Kleinen" = „Про історичне право малих" у „Die Neue Zeit", 1915, ч. 24) зразково по­казують неслушність та упередженнє сього космополітичного аристократизму. Малі, неісторичні, нанівісторичні п иеарійські народи та племена не зайві у великім варстатї вселюдської культури. Вони також є співробітниками у витворюванню всесвітньої правди, краси й поступу. Численність чи расове походженнє не є в сїм процесі рішаючим моментом так само, як і великість заселюваної територіальної просторови. Менш численний народ може бути культурно сильнейший за більш численного, недержавний, поневолений за державного пану­ючого народу. Пригадаймо величезне культурне значінне малої поневоленої Греції для величезного пануючого Риму. Сонце відбиваеть ся не тільки у великім океані або морі, але й в найменшій кропельцї роси. Так само всесвітня правда та краса не е лише монополем великих вільних і пануючих народів.

„Погляд на ПІвайцарію,—сказав на базельськім конгресі соціалістичного Інтернаціоналу Трульстра — на ґрунті якої ми знаходимо ся, погляд на гарну гуманітарну працю, зроблену маленькою країною Данією, один погляд на мистец­тво та науку й культуру Бельгії та Голяндії доказує нам, що не треба ніякої великої простороні, щоб бути великим культурним народом" (Цитоване Бернштайном в його наведеній розвідці „Про історичне право малих", себто дер­жав і народів, стор. 759).

Цікавою та дуже характеристичною для космополітів минулого століття є одна обставина: вони не признавали національно-відродних .прямувань народів-кріпаків, що пробуджували ся, та симпатизували з напіонально- державними планами поневолених иекріпацьких націй- Мадярський національно-революційний рух, як і польський, далі італійське та німецьке державно-національне зєднаннє

знайшло у сих космополітів велику симпатію і енерґічну підтримку, хоч демократизм в них був дуже зглядний та розвіяв ся швидко (порівн. сучасну Угорщину або ІІрусію) після осягнення державно-політичної мети.

Л берали, демократи, революціонери та соціалісти сере­дини XIX ст., основно розходючи ся у політичній своїй ідеольогії, а подекуди і цілому світогляді взагалі, щодо во­рожнечі супроти визвольних прямувань плебейських наро­дів, що відроджували ся, були дуже солідарні.

В сих останніх вони бачили лише темні сили реакції та контр-революції, замасковані замахи поваленого „старого режіму", божевільні та Фантастичні спроби вміло Гальвані­зувати та оживлювати мерців, котрі природним розвитком річей покладені були до вічного та непробудного сну на великому цвинтарі всесвітньої історії й над якими новочасне життє та культурний поступ перейшли вже безапеляційно до дневного порядку.

Сього становища тримав ся та навіть спеціяльно під­креслив і теоретично обоснував т. зв. науковий соціялїзм, себто марксизм, а саме у первісній Фазі свого істновання та в публіцистичній дїяльности головних трьох своїх кори­феїв : Маркса, Енгельса й Ляссал я.*)

*) На українській мочі є питома дуже іптересиа розвідка про 'їх відно­шеннє до справи, яка нас тут цікавить.

Все се Маркс або знав, або мусів знати. А як що не знав, се не може бутп полекшуючою обставиною, бо незнанием «актів відповідальний публіцист не може бутп взагалі виправданий- На нашу думку такни геніальний знавець істо­ричного процесу, як Маркс, обсктпвію, себто лише в залежности від „історичного окружения¹¹, таких грубих похпбок пе міг зробити. Се могло стати ся лишень під впливом підсвідомих субєктнвнвх сил, отже расово-національного упередження та державно-історпчного пересуду, а то тим більше, що се був чималий гріх „молодої Евронп“ іі тогочасного революційно-демократичного космополітизму,

ЗУ

Вже сам іронїчно-згірддивий та висміюючий тон, яким писали про „неісторнчні" народи каменярі наукового соціалізму, звертає на себе увагу. На думку соціалістичної трійці — се „відпадкп народів" (VSlkerabfalle), дикі та вар­варські шматки народів (Ляссаль) недолітні „народці", якісь „хлопчаки" (die Burschen); їх визвольні прямування до здобуття рівноправности — се „право на рабуваннє худоби" (Recht auf Viehraub). Bonn „дикі сили природи", „кусники племен", історія котрих належить до минувшини й теперіш­ній історичний розвиток котрих звязанпн з націями иншої раси п мови (Марк с), національність та політична актив­ність яких давно була притлумлена та котрі були змушені через те від тисячі років іти слідами могутнїйших народів" (Маркс). Вони отже лише є „додатки до німецької або угор­ської нації й більш нічого."

Політично вони є і „аж до їх повного загицу, або впнародовлення лишать ся носителями контр-революції". їх національно-відродні та визвольні прямування суперечать духови часу. Вони є божевільними спробами „привернення status quo, що був року божого 800“ (Марк с), і котрий отже ніколи не може вже вернути ся, бо стоїть в основній суперечностп з новочаснпм історичним розвитком, який за­судив на неминучу смерть та винародовленнє раз на все всї сї неісторнчні народи.

У Енгельса знаходимо спробу обєктивного дока- зання неминучого занепаду славянських народів (поза Поля­ками, котрі, як відомо, все тішили ся симпатією революційної та демократичної Европи, Москалів та балканськпх Славян): на думку великого співробітника Маркса спм Славянам „недостає первісних історичних, Географічних, по­літичних та економічних умовин самостійности. Народи, що ніколи не мали власної історії, котрі від того моменту, як осягли пертий примітивний ступінь цивілізації, вже дістали ся під чуже папованнє, або ще й через чуже ярмо насильно були втягнені на перший щабель цивілізації, не мають жадної здібноСтп до життя (Курсив мій, І. Б.). Якби ще австрійські Славяне творили одну ком­пактну масу, як ПоДяки, Мадярп, Італійці, якби вони потра-

про який мп говорили вище, а який ідентифікував ще національну засаду з дер- жавнпм прпнціпом.

З огляду па згадану розвідку Допцова (де також наведена відносна марксівська література щодо нашої справи, стор. 315) ми обмежимо ся у нашім нарисі лише до загальної характеристики стосунку корифеїв иовочасного соціалізму до національної справи, про блпзше иоінФормоваппє щодо сього відсилаючи чи­тачів до вище цитованої праці.

нили збудувати державу 8 12—20 мілїонів населення, тодї їх претенсії мали-б ще серіознїйший характер.⁰

Се, мовляв, кляспчно засована основа теорії про так звану культурну нездатність (згодом культурну „менпі- вартність⁰, про що мп вже говорили вище) „неісторпчних" народів.

Само жптте та новочаснпй культурно-національний розвиток і поступ сих історією неначе засуджених на смерть народів скориГував ту теорію, як і всї пнші сього роду погляди корифеїв новочасного наукового соціалізму на „неісторичні" народи.

Де лежать обективні причини сього їх становища, добре вияснено у вище згаданій розвідці Донцова (Пор. IV розд.): припнятте хвилевого тактичного союза „неісторич- них“ народів, що пробуджуються з політичної тогочасної реакції, за щось стале та неперемінне (звідки оскаржепнє їх у контр-революційноети на все), отожсамленнє обективнпх інтересів поневолених „неісторпчних⁰ народів з інтересами державно-пануючих; знехтуваннє соціяльно-економічної їх структури, яко певної псредумовпнн неминучого їх зреволю- ціонїзовання у майбутностп; врешті', перебільшеннє пансла- вянської небезпеки для Европп та подекуди в тих часах звичайне плутаннє понять про державне та національне.

Про вплив субєктнвних деяких моментів згадано вище у відноснику.

Для нас тут зрештою важне не те, як та чому поми­лили ся у сїй справі каменярі новочасного соціалізму, але те, що сї їх хибні погляди Фатальною спадщиною лишили ся у дальшім розвитку соціалізму, стали ся свого роду непорушними догматами для пізнїйших соц.-дем. партій, в яких державний характер, протинаціональнип централізм та поборюваннє відродних прямувань неісторпчних народів у8асаднювалп ся та виправдували ся звичайно найвищим авторитетом перших навчителїв та віщунів новітнього соціялїзму.

Маркспстп-ортодоксн, Фанатики мертвої догми, замісць щоб вжити дотепної методи свого великого вчителя задля впяснепня національної проблеми, як се зробили згодом К а в т с ь к и й, Б а в е р, Реннер, відхрещувалп ся та дуралп ся (особливо у Росії під проводом найбільшого схолястика марксизму Плеханова) протинаціональнпми цитатами і думками вище згаданого роду з писань Маркса й Енгельса. їх інтернаціоналізм, як передтим космополітизм революційно-демократичної Европи, був рішуче антинаціо-

вальним, але головно лише у стосунку до недержавних та неіеторичних народів, яким via facti приходило ся завоювати собі рівноправність у соціалістичному Інтерна­ціоналі.[†††††])

Саме їх національно-еманципаційні прямування побо­рювали ся та гальмували ся відомим афоризмом з комуні­стичного маніфесту, що „робітники не мають ніякої в і т ч и н и.“

Категоричний імператив життя, невпинний розвиток та поступ поневолених народів-пдебейцїв, що пробуджували ея й відроджували ся національно та культурно, змусив врешті соціялїзм до основної ревізії його „первородного гріха" щодо національної проблеми. Стало ся се поперше наприкінці' минулого століття у державі найбільш загостреннях та пал­ких національних суперечок, себто в Австрії, звідки вийшли найвизиачнїнші марксистські дослідники п теоретики націо­нального питання (Б а в е р і Реннер) та де була випра- цьована перша новочасна соціялдемократична програма щодо національної справи (а саме т. зв. брюнська з 1898 р.). Ревізію-ж становища до національної проблеми корифеїв наукового соціялїзму зробив відомий коментатор марксизму К. Кавтський, який опісля чимало присвятив уваги соціалістичному розяснепню сеї дуже складної й актуальної справи.[‡‡‡‡‡])

Одною з найцїкавійшнх праць про відношенне соціа­лізму до національної проблеми є безперечно брошура Ж о- р е с а : „Батьківщина і робітництво" (український переклад видан. У.С.Р.П.), в якій сей великий та геніальний поширю- ватель і оригінальний дослідник новітнього соціялїзму з вла­стивим собі мистецько-поетичним захопленнєм і пластичністю вияснив позитивно орґанїчний звязок між класовим та націо­нальним визволеннем нового часу[§§§§§]). Кількома найхаракте- ристпчнїйшнмн цитатами з сеї знаменитої праці мп засуемо наймодернїйше та найраціональнїйше становище сучасного соціялїзму до національної проблеми. А як що воно й досї лншаеть ся тільки програмою майбутностп (тому, що соціалі­стична практика державно-пануючих народів здебільшого все ще силою енергії порушаеть ся по традиційних шляхах старої ідеольогії), то тим більшим завданнєм післявоєнного нового Інтернаціоналу буде здійсненне і переведение у життє чудо­вих думок сього оборонця національної справедливости, який сам став ся жертвою національно-шовіністичного Фанатизму.

„Пролетаріат не стоїть поза вітчиною"[******]), каже Жорес. На його думку відомі слова „Комуністичного Маніфесту", що ро­бітники не мають ніякої вітчини...“, були тільки пристрастною фразою, зовсім парадоксальною і зрештою нещасливою від- повідю на напади патріотичної буржуазії, що закидувала комунїзмови тенденцію розбиття вітчини“ (стр. 54).

„Було найбільшою недорічністю — вауважає він трохи далі — голосити, що вітчина е байдужною справою для про- летаріяту в тім часї, коли народи всіх країв змагали рівно­часно до національної незалежности і до політичної свободи, що є умовиною революції пролетаріату. Народи мусять перед­усім творити єдність, щоб могли собою демократично пра­вити; їх не сміють розбивати й поневолювати ніякі останки Февдального панування, ніяка брутальна сила наїздника. Пощо прогоняти тиранів, шляхту і клерикалів, коли деспоти ззовні' можуть знову здушити щойно пробуджену свободу? У Франції, Німеччині й Італії єднаеть ся від часу революції демократія з національністю" (стор. 55—56, цитую з укр. перекладу).

„Демократія і нація—стверджує він ще раз вище вислов­лену думку—зостають ся завеїди головними умовинами даль­

шого і вищого розвитку. Сильне і багате поняттє вітчини набирає нового вищого і ширшого значіння. Позірна кріза ідеї вітчини є крізою зросту..." (57).

„Я ніколи не брав трагічно — починає свою розвідку Жорее—парадоксів, які звертають ся проти поняття вітчини. Вітчина се нїяка пережита ідея: ідея вітчини змінюєте ся і глибшає. Я був усе переконаний, що пролетаріат у своїй найглибшій істотї ніколи не згодить ся з наукою національної неволї... ІІродєтаріят, який бп зрік ся оборони національної самостійности, а тим самим оборони свого власного свобідного розвитку, не буде мати ніколи сили побідити капіталізм; а коли він, двигаючи вже ярмо капіталу, візьме ще на себе ярмо завойовника, то не почує в собі навіть охоти піднести свою голову" (стр. З[††††††]).

Наш автор потім дуже цікаво та переконуючо зясовує національні підвалини та цїхи майбутньої перебудови інтер­національного життя, слушно констатуючи, що „революційна, інтернаціональна, загальна акція буде мати необхідну націо­нальну цїху. В кождім краю зокрема муситиме побороти спеціальні трудности, а щоб їх перемогти, мусїтиме в кождім краю ужити спеціальних засобів: питомих сил національної історії, національного духа. Вже минув той час, коли утопісти уважали комунізм штучним цвітом, що може розцвісти ся в якім небудь клїматї після вподоби провідника секти. Нема вже ніякої І к а р і ї. Соціалізм не відстає від життя, не відстає від нації; він сам послугуєть ся віт чиною, щоб її перетво­рити і збільшити. Абстрактний інтернаціо­налізм, що не зважав б н на всякі умовини боротьби, акції і розвитку кождої поодино­кої історичної ґрупи, бувби ще більше штуч­ною і старомодною Ікаріею в їж давня" (Кур­сив мій». І. В.).

Жорес добре уплястичнюе неможливість ЯКОЇСЬ и о з а- національвої людности. На його думку „зединенне людства... можна- зреалізувати тільки у Формі автономних націй, що осуджують всяке насильство та піддають ся загально-правним нормам[‡‡‡‡‡‡]). Але тодї не касуеть ся відчини, а тільки її ублагородняеть ся. Вона підійметь ся до висоти людства та при сїм не втратить своєї незалежности, свободи п питоменности...“ (стор. 65). На дальшій сторінці (67) він фільософічно пояснює останню думку, кажучи: „Ціла природа здолу до гори вяжеть ся з підйомом духа; темні сили підій­мають ся до світла і перетворюють ся, не пропадаючи. Так само піднесуть ся нації до людськости, а не розпадуть ся. Велика колективна сила, велика колек­тивна пристрасть зорганізованих народів не виладуєть ся у вибухах бутної зарозумілоетп, а навпаки піддасть ся найви­щому законови ладу людства і перепметь ся наскрізь ідеєю праці, справедливости і мира. Але не втратить нічого з своєї чести. “

З непохитною вірою у гарну будучність людства зясовуе великий Французький народній трибун гармонічну синтезу поміж пролєтаріятським соціалізмом та демократичним націо­налізмом. „Таким чином стане вітчина живим дзеркалом, в якім зможе пізнати себе кожда свідомість. А пролетарі, що довший час мали уділ у вітчпнї тільки в части і несві­домо, будуть мати її в цїлостп в повнім блеску[§§§§§§]). Вітчина буде належати до нпх вповні навіть з своєю минувшістю, бо наслідком великих діл пролетарів ціла праця віків доведе до сього, що вони вибють ся на верх в царстві справедли­вости. Вже нині не стоять вони поза вітчпною, бо можуть бороти ся у вітчинї, щоб перетворити її після вищої ідеї. Вони стоять на своїм ґрунті, бо впливають на вітчину, бо інтернаціональний соціалістичний рух хоронить незалежність націй як націй, бо демократія — Форма істнування модерних

націй — сприяє змаганням робітників, бо пролетарі можуть тільки тоді побідити, коли присвоять собі в кождім краю найвищі душевні й духові прикмети і правдиву есенцію національного характеру, бо нове людство може бути тільки тодї богат е, и повне життя, коли окре- мішність кождого народу задержить ся в за­гальній гармонії та коди кожда вітчина буде дріжати струнами вселюдської лїри.“ (67—68). Ся майбутня нова вітчина „може розвинути ся тільки через автономію націй, розцвіт демо­кратії і ужитте цілої силп кождого поодино­кого національного духа для нових проблем, отже дорогою розтягнення ідеї вітчини на ціле л ю д с т в о“ (Курсив мій, як і скрізь в сих цитатах. І. Б.).

Щоб не розтягувати занадто численних і великих виписок з цитованої праці великого Французького пророка майбутньої нової суспільности, ми не можемо на жаль наводити тут навіть у виїмках дуже цікавої позитивної програми його пролетаріятського націоналізму (порівн. 69 — 70 ст. наведеної праці). Тому закінчуємо сю низку цитат його останньою узагальнючою увагою з приводу справи,яка нас тут цікавить: „Інтернаціонал і вітчина відтепер звязані з собою. В Інтернаціоналі має незалежність націй свою найвищу запоруку; а противно Інтернаціонал має в незалежних націях свої найсильнїйші п найблагороднїйші орґанп. Можна би сказати: трохи інтернаціоналізму віддаляє від віт­чини-, багато інтернаціоналізму веде назад до вітчипи. Трохи патріотизму віддаляє від Інтернаціоналу, багато патріотизму зближає до Інтернаціоналу" (стор. 7И[*******]).

Ми незайво навели тут сї подекуди численні виписки з цікавої розвідки Жореса. В них переконуючо зясованнй органічний звязок поміж новочасною національною ідеєю та соціалістичними прямуваннями робітничого люду; ясно ви­словлена думка про повну рівноправність всіх народів. Отже тому відкинено анахронїстичний національний Февдалїзм, якому на жаль не рідко ще й досі поклоняють ся соціалісти пануючих народів (до чого ще вернемо ся), а головно під­креслено природну гармонію поміж націо-

дальним та вселюдським, а таким чином перемо­жено мнимий антаґонїзм між націоналізмом та інтер­націоналізмом чи космополітизмом. Жорес вже на штут- ґартськім конґресї (1907 р.) — отже на конґресї соціалі­стичного Інтернаціоналу — підкреслив величезне культурно- творче значіннє нації, називаючи її „скарбницею людського ґенїя та поступу" та зазначуючи, що не в інтересах пролетаріату було-б розбити „се дорогоцінне начиннє людської культури". На жаль всі гарні та спра­ведливі думки Жореса і на ґрунті соціалізму належать ще до рідких виїмків. Бо ревізіонізм відносно до національної справи і в соціалізмі здебільшого обмежував ся досі лише Сферою абстрактного думання та теорії. В партійній прак­тиці ще залишило ся — особливо-ж в соціялїзмі державно- пануючих народів — чимало старого протинапіонального упередження та централізму. Вже в часі сеї війни зроб­лено проби (Кунов, Ленш) повороту до первісної проти- національної марксистської ідеольогії з очевидною тенденцією знов узасаднити національний „стан посідання" пануючих історичних народів, як і рацію буття великих імперіалістич­них держав, щоб опісля скерувати сю теорію проти еман- ципаційно-паціональних заходів поневолених кріпацьких народів.

Кунов напр. називає право всіх народів на самостій­ність „мопально-мистецькою фікцією без історичної підвали­ни..." Він і досі не добачає ще в новітній історії величезно­го процесу національного роз рі жню ванн я, на­томісць бачить скрізь та завше в дотеперішнім історичнім розвитку „від старих культурних держав Азії й Америки аж по новітню добу..." лише загальний образ могутньої амальгамації, невпинного стоплювання малих народів у ве­ликій культурній державі (!). В сих останніх геґемонїя державно-пануючого є опісля льоґічнпм вислїдом. „Оскільки в одній державі—зауважає з сього приводу Ку н ов—злучено більше народів ріжної численности, культурного рівня та господарського характеру, се абсолютне неминуче, щоб при унормованню спільних державних справ бі л ьшпй, силь­ні іі ш и й і більше розвинений народ в більшій мірі дїлав та щоб його інтереси набули пере­ваги" (ІІідкресленне мое. І. В.). Се вже очевидний націо­нальний дарвінізм, який в приложению до практич­ної політики означає лише модерно замаскований вище зга­даний старий національний Февдалїзм. Другий з наведених згори німецьких його прихильників Ленш надає сїй субек-

тпвно-заборчій теорії характер обєктивного суспільно-природ­ного закону, кажучи, що життє народів і держав має бути трактоване не „з становища бажань та потреб, але законів розвитку'', а вони неначе не знають ніяких „індивідуальних бажань та домагань, але тільки „історичну неминучість", яку витворюють знову „найсильнїйші й найздатнїйші націо­нальні одиниці", міжтим як решта менших народів лишаеть ся тільки відпадками сього історичного розвитку й не має ніякого иншого історичного завдання, як повільно та протя­гом часу бути „засимільованими" й „замальїамованпмп".

Від сього національного дарвінізму був уже лише один крок до т. зв. „с о ц і я л і с т и ч н о г о і м п е р і я л і з м у“, який в Грунті річи є звичайним заборчим національним Февдалїзмом, тільки назверх трохи підмальованим та причу- пуреним неначе в соціалістичнім дусі. Сей останній вже без застережень виступає проти визвольних змагань поневоле­них народів, які неначе не завше та не скрізь є у згоді 8 історичною „Необхідністю" або тенденцією новочасного роз­витку. Тому соціялімперіялїсти відкрито виступають проти національної засади. Один з .них В и н і к називає її „нссо- ціялїстичпою" ; на його думку „робітничий рух прийняв її, як багато дечого иншого, з духової зброївнї буржуазно- революційного періоду XIX віку". „Соціялїзм—каже він — не може анї зробити ся основою для політичного устрою пипїш- них держав, анї признати безумовне право кождої нації до абсолютної самостійності!. Оскільки соціялїзм може вплинути на нове уладженнє відно­син після війни, мусить він притім, як і всюди, висновувати напрям своєї волі з загальних тенденцій розвитку й інтересу пролетаріату"[†††††††]).

Се вже — як дотепно іронізує Бернштайн—договорити ся до того, що мовляв „історичним правом малих є бути проковтнутими великими" (Цитована вище праця, стор. 754). Не без причини він остерігає далі перед величезною небез­

пекою сього пеоімперіялїзму, який „пе лише матеріально, але й інтелектуально заполонив соціалістів великих держав"... Зо­всім слушно критикує батько соціалістичного ревізіопїзму сю імперіалістичну пошесть в соціалізмі в часі війни: „Сей імпе­ріалізм не є тим, іцо промощує шляхи для соціялїзму, але загрожує їх. Не є його новитухою, але вбій ником, бо инакпіе соціялїзм означає демократичну орґанїзацію та співробітництво людства" (757). Бернштайн ґрунтовно провадить далї напад на централістичні течії в повітнїм німецькім соціалізмі, пра­вильно кажучи, що не централізм і не заборчий імперіалізм є двигуном людського поступу, але „получение сил вільних народів для великих спільних діл...", для чого одначе пе но- трібно жадного воєнного батога над ними...

Збоченнє соціялїзму па манівці захланного та нротинаці- онального імперіалізму не є припадковим. Воно мало давні передумови в традиційнім центрально-державнім забарвленню паукового соціялїзму від самого його початку, дошкульність чого соціялїзм недержавних народів (в Австрії й особливо в Росії) відчував на кождім кроці свого визвольного руху. Як ми вже зазначили вище, ревізіонізм в національній справі обмежив ся в соціялїзмі лише сферою теорії, не сягаючи до щоденної практики, в якій всевладно панував старий дух державпо-імперіялїстичного Фетишизму. Під час сієї війни, не зважаючи на те, що скрізь лунає гасло національного само- означення, між соціалістами державно нануючих народів по­чинає знову прокидати ся та дужати сей проти національний атавізм. „Національний дарвінізм" чи „соціалістичний імперія- лїзм“ 3 Німеччині, „демократичний централізм" в новій Росії, паперово-доґматичнии „екстериторіальний автопомізм у „від­новленій" Австрії й вже зовсім безнардонна примусова кура- теля над поневоленими народами Угорщипи з боку мадярських соціалістів — все се дуже вимовно свідчить про те, як на­віть у міжнароднім соціялїзмі залишило ся й досі багато нере- житків захланного національного Февдалїзму [‡‡‡‡‡‡‡]).

Сей протинаціональнип рецидивізм у соціялїзмі саме те­пер, коли в крівавих боях наплютїпшої всесвітної війни ро­дить ся новий світ, новий лад, нова суспільність — є дуже небезпечною появою, яка мусить бути переможена ранїйш ніж запустить глибше корінне у сучасне життє. Ми бачили вже, як національні рухи органічно и природно виплинули з пово- часного розвитку суспільно-політичного ладу, як вони обумо­влені й спричинені були головними Факторами сього останнього, себто: капіталізмом, демократизмом і соціалізмом. Се немов природне рівнаннє о чотирьох членах, які так цупко перепле­тені поміж собою, що ані одного з них не можна випустити без нарушения загального поступу суспільности. Соціялїзм, який є вищим льоґічним щаблем демократизму, як і розвит­кові^ заперечником свого батька, себто капіталізму, е й му­сить бути природним оборонцем і визволителем поневолених недержавних народів. Як се чудово висловив ватажок голяндської соціялдемократії Трульстра на незабутнім нротивоєанім конґресї Інтернаціоналу в Базелї (1912 р.): „Ми малі народи, але з нами є велична сила мі ж народи ього соціялїзм у!

Соціялїзм, завданнєм якого є перемогти суспільні анта­гонізми, мусить також покласти кінець національному ворогу­ванню. Підмінувавши соціальний Февдалїзм, він мусить так само подолати й його рідного брата, себто національне крі­пацтво. Майбутній новий Інтернаціонал має бути зорганізований після національно-автономічної засади, а не державно-централь­ної, як здебільшого досі. Соціялїзм мусить відкинути всілякі псевдодемократичні й ніби наукові спроби „національного дар­вінізму", а насамперед антидемократичного імперіалізму у своїм власнім лоні, як він слушно відкинув т. зв. суспільний дарві- нїзи з боку деяких буржуазних соціольоґів.

демократії й спеціально проти заяви чеських соціялдемократівавтономістів. Най- яскравійше одначе ся заява кпдаеть ся в очі у мадярської соціялдемократії, яка навпї (напр. у Стокгольмі) виступає оборонцем національної свободи й рівно­правносте, а у себе вдома супроти угорських інородців тримають ся загальсо- мадярської (бетярської) політики примусової опіки. Орган словацької соціялде- мократії „Robotnicke Novioy“ (з жовтня 1917 року) скаржпть ся й протестує проти того, що мадярські товариші відмовляють їм право окремого власного заступництва на стокгольмській конференції. „Мадярп — пише згадаиа часо- пись — хочуть, щоб про нас рішало ся-б без нас Словацький робітник задро­жать справедливим гнівом над таким поводжепнєм людей, які все мають повен рот міжнародности та демократизму, але не мають відваги та охоти признати нам те, па що маємо право у власнім русі. Не хочемо на будуче зносити сю безправність та вадвладу."

,,Natio nationi res sacra" (Один народ для другого річ свята) хап буде ного життєвим гаслом. Се значить, як писав найпослїдовнїйгаий соціалістичний дослідник національної спра­ви Кавтськин, що „нїякип народ не потребує рости коштом другого, жаден загрожувати инший.Лише таким чином зго­дом промостить ся шлях до епохи вічного миру, до визволення всіх народів, до всесвітної спілки вільних народів, словом, до Швайцарії, обіймаючої цілу земну кулю!...