IV. Держава та нація. (З політичної історії національної засади )

В природно-орґанїчвім розвитку нації державнополї- тичні аспірації означають вершок, коронуючий соціальне її утворенне. Се показує, що внутрішня організація її, а в пер­шій лінії суспільне повне її СФормованнє, є доконаним Фак­том, що аморфно-етноґрафічна маса, котра творила її зміст, викристалїзовала ся в новітній національний орґанїзм.

„Довго передтим, — характеризує нормальну еволюцію нації Реннер — заки нація розвинеть ся до значіння по­літичного чинника, живе вона несвідомо, яко національний характер, півсвідомо яко національне почуттє, а вкінці як ясна національна свідомість.¹¹*)

Тому в ролі політично-державного Фактора нація ви­ступає доперше в новітнім часї в звязку з модернізацією держави під впливом капіталізму та демократизму.

Велика Французька революція надала нації виразно дер­жавно-творчий характер. В конституції 1789 року знаходимо щодо сього такий ясний вираз висщезгаданої думки: „Суверенність є одно цільна і неподільна, повна суверенність належиться нації." На­віть саме слово нація появляєть ся власне в часі першої французької революції.**)

Держава докапіталістичної доби істнувала, так сказати, поза нацією, яка тодї ще знаходила ся у недорозвиненій стадії та назверх була репрезентована здебільшого двома лише класами з правно-полїтпчним значіннєм: духовенством та дворянством. ІІад ними був пануючий князївеько-королївський елемент, під ними безправний люд, так звана misera plebs. Відповідно до такої суспільної структури докапіталістичної нації, середньовічна держава, навнутрі Февдальна, назверх

") Війна іі переміни національної думки. У збірці статей Реинер-Гаммер-. Національна справа, інтернаціоналізм, імперіалізм і соціялїзм — 1915 р. стр. 6.

*») Пор. про се: Г». Д. Вруцкус: Націоаальность і Государство в „Русскій Мнслп“ 1910, VI, стор. 160, відтак R. ICjellen: Der Slant als Lebeiisform crop.

— ,тд —

утримує свою суцільність здебільшого династичним або цер­ковно- релігійним цементом.

Церква, відтак „regna“ (королівства), „civitates" (гро­мади) се Форми давнїйших державних організмів. Всесвітня „imperium Romanum", середньовічна священно-римська імпе­рія се реальні їх зразки.*)

Загалом сей тип держави має патріярхадьно-абсолютп- стичннй характер. Вся політика переводить ся згори. З ба­жаннями населення вона не числить ся, хоч Формально не­наче пеклуєть ся про його добробут. Тому в неї нема гро­мадсько-політичної дїяльности широких верств людности. „Стара автократична держава — каже Бруцкус**) — не потребувала високого рівня свідомоети самодїяльности мас. Тих солідарних дїлань, яких ся держава вимагала від них, вона досягала своїм авторитетом, майже завжде маючим релігійну санкцію. Тому автократична держава завжде пря­мує до релігійного единства: єдиний самодержавний володарь є найліпшим представником бога на землі..."

Повну протилежність під спм оглядом уявляє з себе демократична держава, ідеалом якої є „все для люду, але і через люд." Народженнє новочасної демократії у звязку з капіталізацією новочасного суспільного господар­ського життя, неминуче означало заразом модернізацію до­капіталістичної старої держави: себто ліквідацію так зв. „старого ладу."

Тимчасом розвиток національного організму під клясово- суспільним оглядом довершуеть ся утвореннєм „третього стану" (tiers etat) та еманціпації робітництва яко четвертої кляси. Попри сім визволюваннї та самовизначенні в окрему су­спільну ірупу працюючого люду, відбуваеть ся, як ми се ба­чили у попереднім розділі, національна еманціпація тзв. не- історичнпх та культурно-відсталих народів-кріпаків.

Для держави капіталістичного устрою старі основи (церковно-релігійна, династична, а далі станова) зовсім при­родно, вже не вистарчають. Капіталізм, утворюючи нове го­сподарське життє на промисловій основі, революціонізує та­кож політичний тяжеловісний лад сеї докапіталістичної дер­жави.

■') Реннер: Нація яко правпа ідея і Ініернаціоналя, 1915 стор. 4.

**) Цпт. розвідка, 159.

відрубноети є першорядним чинником. Середньовічний без­національний універсалізм, символізований мертвою лати­ною яко спільною мовою науково-культурного життя серед­ніх віків, — заміняєть ся на всій лінії західно-європей­ського иовочасного поступу демократичним націоналізмом.

Сей свого роду процес ународовленяя народів почина- еть ся, зрозуміло, від державних історичних пародів-патри- ціїв; насамперед національно самоозначили ся Еспанцї та Французи, відтак Англійці, Італійці та Німці,[§§§§§§§]) аби згодом природним розвитком річей захопити пробудженнєм також поневолені народи, деякі з котрих як напр. Чехи та Фла­мандці почали національно самоозначувати ся також напри­кінці середніх віків. Процес націоналізації держави почав ся вже наприкінці XVIII століття.[********]) Але типовим яви­щем державно-політичного життя стає він лише в XIX ст., котре тому иноді назнваєть ся віком національної держави par excelence. Реннер називає сей процес „законом _ипо- лїтичного розвою девятнадцатого віку. Ного основою є економічний розвій від примітивної продукції то­варів до капіталістичного способу продукції, розвій, який повалив старий Февдальнпй і становий порядок, та довів буржуазію до побідп. Національна держава є дер­жавною ідеєю зростаючого капіталізму." (Підкреслено мною. І. Б.)[††††††††])

Таким чином національна держава XIX ст. є виразом буржуазного демократизму та капіталістичного індустріялїзму минулого віку. Звернемо увагу на сей її характер. Далі ми побачимо, як в останній третині попереднього століття пере­ведение національно-державного прінціпу спроквола загаль- мовуєть ся, хоча в теорії він процвітає ще по сей час та п досі поважаєть ся найліпшим державнотворчим елементом.

Але для радикально-демократичної ідеольогії першої по­ловини XIX ст. непогрішним та абсолютним каноном була засада, шо нація та держава мають покривати ся, чи — як її майже математично СФормулувалп італійські самостійники —

„кожда нація повинна творити державу, кож­да держава повинна обіймати лиш одну н а- ц і ю.“ Манцїні, один з найвпзначнійишх італійських апостолів національної засади, виясненню якої він присвятив (р. 1851) спеціяльний славетний виклад: ..Della national і ta come fondamento del diritto dclle gente“). (Про націю яко підвалину міжнароднього права), нази­ває її божою та святою справою." (Santa е divina cosa.)[§§§§§§§§])

Тріумфом сеї державно-національної засади було полі­тичне зедпненнє Італії та Німеччини, відтак повстаннє само­стійних балканськпх держав.

Здавало ся, що політичний розвиток Европи пійде по­тім по лінії розкладу ріжно-національпих держав на націо­нальні, що майбутність загалом належить сїй останній Формі державного будівництва.

В дїйсности однак майже ніде ся революційна засада не була ідеально переведена. Утожсамленнє нації з державою в дусї вище наведеного італійського гасла в політичній прак­тиці натикало ся на майже непереможні перепони. Сливе скрізь національні держави захоплювали в свої границі инше-національні елементи. Навіть наннаціоиальнійші з чис­ла їх, як Франція та Німеччина, мали свої окраїни та своїх „інородців".

Виходило без мала так, що національний канон XIX ст. надаєть ся лише для малих держав другого ранґу, та що велико-держави першої кляси хоч-не-хоч мусять у більшій чи меншій стененп бути ріжнопаціональними.

Ся незгода поміж теорією та практикою „національної засади" природним шляхом мусїла привести державних бу­дівничих до думки необхідної поправки до неї, яка б дала бажану та доґматичну тожсамість нації з державою.

Не прийшла гора до хМагомета, то пійде отже він до неї. Коли нація не може дати державі потрібної національ­ної одноцїльноетп, то держава витворить сю останню сама. Просто кажучи, се означало, що инш-національні елементи, нарушуючі національну одноцїльність держави, мали бути нею знаціоналїзовані, себто засимільовані національно пану­ючою більшостю. Таким робом національною засадою була освячена державна націоналізація недержавних окраїн та інородців. „Національний прінціп — завважає з сього при­

воду російський дослідник сеї справи Гессен—в однаковій степени тріумфує, як в тім випадку, коли нація утво­рює державу, так і втім, коли держава тво­рить наці ю.“ (Підкреслено мною І. Б.)

Непомітно і спроквола революційно-національна за­сада виродилася в своє реакційне запереченнє, себто більш- менш примусове винародовленнє недержавних поневолених народів, яке в русифікаторській практиці царизму, ґерманї- заторській — пруського гакатпзму та угорській мадяризації, досягло своїх варварських вершків, але яке поруч з сим істнувало в ріжних степенях напруження також і поміж недержавними народами, причім поневолений впсшої степени напр. історичний нарід націоналізував поневолепого низшої степени, неісторпчного кріпака, як се було напр. у Гали­чині (польсько-українські відносини) або в Далмації (італій­сько-хорватські взаємини).

Протягом прошлого століття гегемонія нації в державі звела ся до панування сеї останньої над першою. Нація з бу­дівничого держави стала її матеріалом. Право на національну самостійність, що Фактично мало означати право на пов­ний природний її розвиток в дїйсности було признано тільки державно-пануючпм народам, а з недержавних в обмеже­ному розсягу подекуди історичним націям, суспільно пану­ючим. Недержавні та поневолені народи, а насамперед неі­сторичні народи-кріпаки були отже усунені поза обруб наці­ональної рівноправності!: впдані на поталу державно пану­ючого націоналізму.

Ся дегенерація та занепад національної засади подекуди вже були дані у вище наведеній Французько-революційній Формулі, яка (як вся Французька революція взагалі) занадто державно та централістично трактувала справу нації.

Замісць, щоб бутп ідеальним та гармонійним подружжем, як се собі уявляла радикально-національна ідеольогія сере­дини минулого століття,[*********]) нація та держава в багатьох

випадках стали свого роду співкаторжннками скутими до цари тільки кайданами зовнішнього примусу, котрі взаємно ненавидять одне одного та гризуть ся як кіт с собакою.

Загалом державно-національна ідилія не тривала довго. Швидко виявила ся деспотична вдача першої та вепрпмирна з нею еманціпаційна тенденція другої. Сей конфлікт поміж державою та нацією тим більше загострював ся, чим тяжша була в дїйсности перебудова держави на національній основі, себто чим палкіпшою ставала боротьба поневолених народів з державно-національними за політичну незалежність.

Щоб. зрозуміти істоту сього антаґонїзму поміж держа­вою та нацією, мусимо кожний з сих чинників розглянути з осібна.

Почнемо з держави.

Державно творчі елементи.

Ми вже зазначили висіле, що національний елемент у державнім будівництві є зовсім новочасною появою. Від античних часів аж по капіталістичну еру в розвитку дер­жави він не має майже ніякого, або в найліпшім випадку має чисто зверхнє значіннє. Тому пасуваєть ся питание, чи національний елемент може вповні вичерпати істоту дер­жави, пншимп словами, чи сю останню можна звести тільки до національної бази, як про се мріяли ентузіасти націо­нальної засади XIX віку?

Докладна відповідь на се питання вимагала б спеціаль­ної чималої розвідки, яку ми зрозуміло не можемо тут писати. Відсилаємо тому зацікавлених сею проблемою до знаменитої спеціальної моноґраФІЇ відомого шведського вченого Р. Чел­лєна, яка вийшла і в німецькім перекладі: „Der Staat als Lebensform" (Держава яко Форма життя).

Автор її є великим прихильником національного прін- ціпу й називає його „найбільшою думкою, яка коли небудь опановувала певну епоху“ (125 — 126). Се однак не пере-

всїх доб держава та нація шукали одна другу, поки врешті знайшли себе в наш час національної держави- Про нпх можна сказати, що се чоловік та жінка яко два учасники подружиш, злучені вони для вищої органічної, інтимної, опділ- ценої суцїльности".

Відомий пїмецькпй публіцист РідорФер порівнює державу та панію з тілом і душею.

(її. Kjellen: Die politischen Probleme etc., crop. 49.)

шкоджае авторова без національної романтики дивитп ся на природу та істоту держави, яку він, що видко вже з дуже вимовного та символічного титулу згаданої його працї, (роз­глядає не яко якийсь припадковий механізм, але яко живий орґанїзм, котрий повстав та розвиваєть ся після природних законів. Се, словом, дуже дотепне біо-орґанїчне розуміннє держави, котре, не зважаючи на деякі односторонности та певний доктринаризм, безперечно належить до найцїкавій- - шпх теорій про державу, а тим більше тепер, коли все­світня війна поставила справу про відносини поміж нацією та державою, так сказати, руба, є дуже актуальною теорією.

Нас зрозуміло цікавить тут становище сеї доктрини, що­до органічної структури держави, себто аналізи державно- творчих елементів, з яких складаеть ся підвалина держав­ного орґанїзму. Саме під сим оглядом дуже цікава згадана теорія шведського соціольоґа. Бо в ній істота держави зо­всім слушно зводить ся до кількох (пяти) основних елементів, а не одного. Се насамперед країна (територія), яку Челлєн називає тілом держави, та яка є одною з перших умовин істнування держави й теоретичне дослїджуванне чого нале­жить до геополітики після терміпольоґії шведського вченого. Другим головним та центральним чинником є нація, яка є динамічним та, так сказати, духовним елементом держави. Етно- або демополїтика студіює ролю сього чинника в життю держави. Відтак іде третій вельми важ­ний складник — господарське життє держави, що є предметом дослідів тзв. економічної політики. Дальшим елементом є суспільна істота держави, яку дослід­жує соціальна політика і врешті' пятим та останнім є полі­тичний устрій та управа держави, що належить теоретично до царини т. зв. адміністративної політики.[†††††††††])

Нація отже є одним з головних, але зовсім не єди­ним державно-творчим Фактором. Се отже складова частина іі бази, але не самовистарчаюча основа. В орґанїчнім та природнім розвитку держави чимале значінне саме має ґ е о- полїтичний та економічно-політичний мо­мент.