СПЕЦИФІКА ТА ПЕРІОДИЗАЦІЯ ІСТОРІЇ ДЕРЖАВНИХ УСТАНОВ УКРАЇНИ
Курс історії державних установ України має свою специфіку, спричинену її геополітичним становищем та історичною долею впродовж останнього тисячоліття. Якщо ми подивимося на історію держустанов Росії, то вона виглядає процесом поступу від виникнення окремих урядуючих інституцій до створення апарату централізованої держави, що складалася в XIV-XVII ст., і наступних реформ органів державного управління вже цієї держави в XVIII-ХІХ ст.
Але за будь-яких обставин це був безперервний процес формування державних установ тієї самої держави.Навпаки, Україна ще у першій половині XIV ст. утратила свою державність. Її територією оволоділи інші господарі, які розбудовували тут власні установи для управління підкореним краєм. Причому їхня кількість, була, мабуть, рекордною для таких ситуацій: між XIV та ХХ ст. на українських землях господарювали більш як десяток найближчих та віддалених сусідів. З нашої точки зору байдуже, чи були це установи Великого князівства Литовського, значною частиною успадковані від Давньоруської держави, або установи Московського царства, що брали свій початок від давньоруського джерела, але згодом зазнали суттєвої трансформації під впливом системи управління Золотої Орди та деспотичного режиму московських великих князів та царів, чи ними стали установи Австрії, Угорщини, Польщі, які мали зовсім інше історико- генетичне коріння. І в тому, і в іншому випадках вони були органами державного управління, нав’язаними українським землям за правом завойовника. І своє урядування вони чинили саме від імені такого завойовника. Але разом з тим не варто забувати, що служили в них (за деякими окремими винятками) переважно місцеві люди, тобто українці. Формально працюючи не на вітчизну, вони набували державного досвіду, і прислужилися становленню інших держав, нерідко відстоюючи при тому національні інтереси.
Таким чином, при розгляді питання щодо історії формування державних установ України слід зважувати, що про самостійні українські державні інституції можна вести мову лише у IX-XIV та XVII-XVIII ст., на початку та наприкінці ХХ ст.
тощо. У проміжках між цими датами має розглядатись історія функціонування на різних українських теренах місцевих державних установ послідовно: Великого князівства Литовського, Польського королівства, Речі Посполитої двох народів (об’єднаної польсько-литовської держави), Угорського королівства, Трансільванії та Габсбурзької імперії, Молдавського князівства, Австрійської та Австро- Угорської імперій, Московського царства, Російської імперії. Окрім того, у межах усіх українських теренів повинно обов’язково згадатися територія Кримського півострова, де від середини ХІІІ ст. існувало незалежне, а з останньої чверті XVI ст. — залежне від Туреччини (Османської та Оттоманської імперій) Кримське ханство. У 1672-1699 роках частина території Поділля входила до складу Османської імперії як Подільський айялет. Уже в ХХ ст. у період Української революції 1917-1921 років на наших теренах, крім УНР, Української Держави (Гетьманату), ЗУНР існували кілька радянських республік (радянська УНР, Донецько-Криворізька Республіка, Республіка Одеси, Румунського фронту і Чорноморського флоту, УСРР соціалістична Галицька радянська республіка, кримська Республіка Тавріда), установи, створені Збройними силами Півдня Росії. У міжвоєнний період свій верховний суверенітет над окремими українськими землями здійснювали Чехословацька Республіка, Румунське та Угорське королівства, Друга Річ Посполита, СРСР, у 19411944 роках — німецькі, румунські та угорські окупаційні адміністрації (німецькі Генерал-губернаторство Галичина, Рейхскомісаріат Україна, румунське Генерал-губернаторство “Трансністрія”). Після 1945 і до 1991 років практично вся територія України, окрім західних етнічних українських теренів (Холмщина, Підляшшя), потрапила до складу СРСР.Беручи до уваги те, що українці ніколи не мирилися з поневоленням, загарбанням своєї території іноземцями, невід’ємною складової історії державних установ України має бути історія інституцій, створених українськими державниками на еміграції. Починати слід від гетьмана Івана Мазепи та першого екзильного гетьмана Пилипа Орлика, які намагалися утримати на чужині хоч і маленький, але дієздатний державний апарат (перша половина XVIII ст.).
У ХХ ст., після поразки визвольних змагань 1917-1921 років, виникла ціла мережа українських державних та квазідержавних інституцій за кордоном, найвідомішою з яких можна вважати Державний центр УНР в екзилі, який лише 1992 р. склав свої повноваження перед новообраним Президентом України Л. М. Кравчуком.З огляду на зазначене, всю історію державних установ України можна розділити на такі основні періоди:
1. IX — друга половина XIV ст.: період першої Давньоруської держави — Київської Русі, Галицько-Волинського князівства з їх власними урядуючими інституціями;
2. Кінець XIV — середина XVI ст.: період входження більшої частини українських земель до Великого князівства Литовського, Польського й Угорського королівств, Молдавського князівства, коли функції державного управління ними здійснювали центральні та місцеві інституції згаданих держав;
3. Друга половина XVI — перша половина XVII ст.: період адміністрування більшістю українських земель державним апаратом
Речі Посполитої двох народів (об’єднаної Польсько-Литовської держави), а Чернігово-Сіверщиною — установами Московського царства;
4. Друга половина XVII — кінець XVIII ст.: період створення власних державних установ Гетьманської України (Війська Запорозького) та Війська Запорозького низового (Січ Запорозька), російське воєводське та губернське управління на Слобожанщині, продовження польського адміністрування Правобережною Україною, нетривалий період турецького володарювання на Поділлі;
5. Кінець XVIII — початок ХХ ст.: період російських генерал- губернаторств та губернаторств на Наддніпрянщині, австрійського намісницького управління — на Західній Україні (Галичина, Буковина, Закарпаття); окремим підперіодом слід вважати 1914-1917 роки, коли на галицьких теренах, окупованих Росією, було створено тимчасове військове Генерал-губернаторство Галичина;
6. 1917-1921 роки: період створення державних установ УНР, ЗУНР, Української Держави, перших радянських державних установ на теренах Східної України (радянська УНР, Донецько- Криворозька Республіка, Республіка Одеської області, Румунського фронту та Чорноморського флоту) та Галичини (Галицька Радянська Республіка 1920 р.);
7.
1921-1939 роки: період діяльності державних установ УСРР/ УРСР на Наддніпрянській Україні, польських (Галичина та Волинь), румунських (Буковина та Бессарабія) та чехословацьких (Закарпаття) державних установ; на кінець цього періоду припадає недовгій відтинок творення Карпатської України з її державними органами;8. 1939-1991 роки: період об’єднання більшої частини історичних українських земель у радянській квазідержаві УРСР, діяльності її партійно-державних установ; окрему добу становить період Другої світової війни (1939-1945), коли управління різними регіонами України здійснювали державні органи нацистської Німеччини та її союзників — Угорщини (Закарпаття) та Румунії (Буковина, Бессарабія і Трансністрія);
9. Скоріше не хронологічний, а тематичний період: перша половина XVIII ст. та 1921-1992 років, позначений діяльністю еміграційних урядів та органів. Перший з них пов’язаний з іменами гетьманів Івана Мазепи та Пилипа Орлика, останній, у свою чергу, розпадається на два відтинки: 1921-1944 роки (діяльність представників першої хвилі еміграції) та 1945-1991 роки (діяльність представників другої хвилі політичної еміграції).
10. Останній період, який розпочався від часу проголошення державної незалежності України 24 серпня 1991 р. і продовжується донині, — період існування органів влади та управління новітньої незалежної Української держави.
Оглядаючи такий довгий і строкатий історичний шлях, можна без перебільшення сказати, що всі найважливіші події української історії після появи держави пов’язані з діяльністю її установ. Реалізація міжнародних інтересів країни, вирішення як загальнонаціональних проблем, так і питань регіонального й місцевого значення неодмінно здійснювалися через конкретні державні установи: вищі, центральні, місцеві.
У процесі історичного розвитку держави, таким чином, накопичено колосальний досвід державного будівництва, керування державою сферами економіки, національної безпеки, культури, науки, соціальних відносин. Багато аспектів такого досвіду (як позитивних, так і негативних), і до сьогодення не втратили свого практичного значення, потребують врахування при вирішенні проблем сьогодення. З огляду на це історія державних установ України є надзвичайно актуальною і необхідною науковою та навчальною дисципліною, що потребує подальшого розвитку на сучасному етапі державного будівництва, коли мають місце спроби закумулювати весь минулий досвід державного будівництва, виокремити ті його здобутки, які заслуговують на відродження і впровадження.
1.4.