І. Національно-визвольні рухи нового часу й визвольники'1.

Національна справа — поруч соціальної — належить до найтяжших проблем нової доби. Особливож з огляду на куль­турно-національне відроджепнє та державно-політичні пряму- йаіїня т. зв.

А мало до якої справи (знову поза соціальною) загал та громадянство відносять ся з такою байдужністю і упере- дженнем або нехітю, як саме до національної... Серед пану­ючих державних народів усі національно-культурні, а далі й полїтйчпб-самостійні прямування їх поневолених недержавних братів приймають ся звичайно та здебільшого з очевидною ворожнечею. ІІароди-патриції не дивлять ся на відродженнє -АЬЬ»| і

' *рВзагалї сей поділ народів па історичні Гі неісторпчиі дуже зглядвнй- Бо «активно нема та не було народів без історії. Недержавні та поневолені на­роди не мають здебільшого тільки писаної історії, а до того ще в її старім ро. зумітію, коли її змістом уважав ся опис династії, війн, ріжнпх дппльоматпчних актів, словом, лише зверхня державно-політична полуда. З иовочасного наукового погляду т. зг. культурної історії н сї недержавні та поневолені народи історичні. Воин мають свою чудову устиу історію в старих епосах, піснях (пор. напр. укра­їнські „думи⁰ або логиськї народні пісні), котра, як справедливо каже відомий пї- мецькпй ацтропотеограФ Рацель, пнодї значно цїкавійіпа та 'змістоввїйша від безбарвного"опису княжих династій чи сварок якогось „історичного' державного народу.

народів-нлебеїв як на природний процес, котрий орґанїчш випливає з дотеперішнього розвитку ЛЮДСЬКОЇ СУСПІЛЬНОСТІ!, HJ їх думку се є: або романтично-етнографічна примха інтелігенції поневолених народів, оскільки їх відроджениє обмежусть Сі лишень красним письменством для домашнього ужитку,' іди­лічним віршуваннєм в рідній мові, влаштовуванпєм національ­них народнїх свят, ношением національної одежі тощо, як me се бачимо напр. у початкових Фазах провансальського рух; „ФІлїбрів" у південній Франції, або на їх думку — се є якасі політична інтрига, штучний винахід сусідньої ворожої держави оскільки національне відродженне пародів-паріїв, перейшовши підготовчу Фазу культурно-національної романтики, входиті потім у стадію господарського й політичного реалізму.

Для німецьких пангерманістів відродженне австрійських Славян було папславянською царською інтриґою н вопя; в ній скрізь добачувади лише московські „рублї“. Для багатьох московських і польських націоналістів український національний .рух се або австрійська (ґр. Стадіон) або німецька їнтдцрй життєва сила якої неначе спочиває в коронах або пруських марках. Так само для Французів відродженне Флямаядсм&го народу се нрусько-пїмецька іптриґа, хоча їм добре відомому? Флямандці до Німців відносять ся чи ще не з більшою несимнатією нїж до Французів.

В дїйсности-ж новочаспі національні рухи так само, цк і соціяльпий, є природним проявом основного перетворювання істнуючої суспільності!, яка простує до скинення всіх кріпаць­ких нут минувшини, до цілковитої ліквідації колишнього т. зв. Февдального режіму. Л саме в міжнаціональних відносинах найбільше досі залишило ся сього кріпацького Феодалізму; отже тому й національна ворожнеча все більше та більше зростає в міру зросту напруження та розмаху рухів від^оджріщя у поневолених народів. Ся ворожнеча де в чім, нагадує відомий суснільпип антагонізм иоміж капіталістичною буржуа­зією та пригнобленим пролетаріатом. Загалом ся * боротьба поневолених народів з пануючими має свою чималу • Суспільну підвалину.

Станеть ся так не тому, що домагання і прямуванпя народів-пролєтарів справедливі та морально позитивні в своїй основі, тимчасом коли поборювання їх з боку народів-панів є

безглуздною спробою зупинити природний розвиток суспільного процесу й у своїй основі є захланними й хижацькими, себто морально очевидно негативними, але через те. що сї останні суперечать напрямови суспільного розвитку нової доби, що вони є проти часу, анахропїстичні, що вони божевільно снлкують ся зупинити ріст життя, загальмувати розцвіт нового та вічного його росту.

Як упав і доживає свої дні суспільно-господарський фєв- далїзм і наближаєть ся час, коли подїл людей на білу папську та чорну робітничу касту буде лише сумним спогадом зло­щасної минувшипн, так недалекий вже час, коли рупіту- ваннє державно-національного Феодалізму, підточеного вже та розїздженого зубом часу, зломить ся у своїм Фундаменті', пута та кайдани, що сковують поневолені "народи, спадуть, скинуте буде національне ярмо її утиск. Вчорашні народи-кріпаки стануть ся вільними будівничими своєї сучасності! та майбут­носте. свого нового власного життя.

Ся всесвітня війна чимало причинить ся до того, щоб процес визволення поневолених народів відбув ся скоршим темпом. Річ в тім, що після її вибуху правительства та ди- пльоматії і заграпичпі уряди обох воюючих таборів узяли під свою високу руку малі н поневолені народи. В Лондоні', Петро­граді', Парижі, Відні, Берліні й Вашингтоні' чимало разів керманичі держав і визначні полїтичпі дїячі urbi et orbi проголосили заяву, що сю війну їх держави ведуть головно задля визволення поневолених народів. [*]) 3 сих ви­

звольних промов можна-б було зладити чималу книжку, колиб зібрати всї до купи.

Великим державам йшло при сьому головно про витво­рення в Европі такого status quo, котрий найліпше відповідав би їх державному еГоїзмови й забезпечував би перед повстаннєм якогось нового небажаного конкурента в європейському дер­жавному концерті'. Вони дивили ся на національну справу яко на розкладовнй чинник, що ослаблює великі держави ріжно- націопального складу (Туреччина, Австро-Угоріцина). Справжні життєві інтереси „визволюваних“ народів були при сьому на другому, коли не на дальшому плянї. Вони мусїли достосувати ся до великодержавних забаганок, а не навпаки.

Історія Балкану під сим оглядом дуже поучаюча. Евро- пейська дипльоматія протягом минулого століття перебудову­вала його міждержавні відносини кілька разів — на кождіп міжнародній конференції, при чім раз Фаворизував ся один, другий раз другий нарід (вистарчить напр. згадати відносини великих держав до Македонії). Балканські народи врешті проти волї своїх протекторів мусїли власними силами звести порахунки з Туреччиною. На жаль, у своїх „визвольниць" вони вже настільки заразили ся великодержавною манією (мрії про велику Болгарію, велику Сербію, Грецію та Велику Румунію), що, сливе визволивши ся, перегризли ся поміж собою на ра­дість тихже протекторів, які дуже бояли ся, щоб Балкан врешті' не визволив ся від їх „визвольних¹* заходів.

Европейська велико-державна дипльоматія вітала, словом, національні рухи та прямування поневолених народів яко державно-атомізуючий чинник. Натомісць ворожо ставила ся до пих, коли вони приводили до зєднапня та зці­лення більшого державного комплексу, як напр.

Загалом про ролю націоналі.жпо моменту в сїй віннї пор. систематичний і докладний виклад І’.Челлєна (R. Kjellen), а саме в його: Die politischen Pro- bleme ties Weltkrieges (Політичні проблеми світової війни), Лппськ, 1916, розд. Ill та в ного новітній монографії: Der Stnat als Lebensform (Держава яко Форма життя), .'інпськ, 1917, стор. 129, розд. 111.

рента для Франції п Англії, — яким колишня німецька дер­жавно княжа „розмазана каша" (як недавно про се дотепно висловив ся німецький мінїстер заграпичпих справ) була приемиїнша ніж сильна ноиочаспа Німеччина[†]).

Нещирість всіх дипльоматичних старань великих держав про долю малих і поневолених народів зрештою добре видко з того, що звичайно та здебільшого „визволеннє“ переводило ся на рахунок свого політичного противника чи ворога, тим­часом коли у себе вдома лишалося все постарому. Поневолені народи гнобили ся; їх прямування до національного відродження безоглядно переслідували ся та вигублювали ся. Пригадаймо собі напр. російський царизм в ролі балканського „визволь­ника. ^и Сю самодержавну, абсолютпстичну Росію, де від Молдо- вана аж до Фіна все на всіх мовах мовчало, бо благороден- ствувало! Або навіть щирість симпатії Анґлїї до поневолених па- родів, Анґлїї, яка рівночасно дуже безоглядно душила найменший прояв національної самосвідомости серед Ірляндцїв, голодом ви­морюючи сей безталанний і иригпоблений кельтський нарід, а не так давно ще вела заборчу війну з малим бурським народом!

Правда, все се малюнки минувших не днів, але десятиліть. Може дипльоматичпа Европа XX ст. чеснїиша й поряднїиша від своєї попередниці XIX ст. Може загранична політика між тим стала ся демократии ній шою та моральнїпшою?! Замісць відповідати на се— подивім ся лишень на справжній образ дипльоматичних національно-визвольних заходів саме вже під час сеї всесвітньої війни, коли чейже розходить ся про основну перебудову вчорашньої Европи, про свого роду переоцінку всіх її дотеперішніх вартостей і коли можна б було до­жидати найбільшого напруження та вислову всієї чесноти та порядности дипльоматичпоофіціяльної її істоти.

Щож ми побачимо? Здебільшого добре вже знайому за- кулїсову інтриґантську гру з середини минулого століття. Тільки в більшім виданню та з більшим інтелектуальним і

ьразеольоГічним жонглерством і єзуїтизмом. Знову „визволюють ся“ кріпаки сусіди, а свої заковують ся в ще гірші кайдани національного поневолення.

Антанта ніклуєть ся про австро угорські „окраїни" н ..інородців", хоче вигнати варварську Туреччину з Евроии, визволити німецьких не-Нїмцїв. Вона цікавить ся чеською, ельзас-льотаринзькою, вірменською, подекуди польською спра­вою. .Московський царизм ішов „визволяти" австро-угорські недержавні народи, тим часом як „Ліга російських інородців" зладжувала для Вільсона свій страшенний акт оскарження проти царського знасилування та поневолювання численних російських „окраїн" та „інородців¹'.

Анґлїя, захоплена визволюваннєм австрійських, турець­ких і германських недержавних народів, забула про своїх Ірландців під боком, аж сї змушені були пригадати їй своє істнуваннє торічнїм (1916) повстапнєм, аж повішенпє ірланд­ського національного провідника Роджера Кезмента ще один раз пересвідчило весь культурний світ в тім, що славетна ан­глійська свобода її політичний демократизм мають свій дуже чорний відворотний бік. Франція та Бельгія, справедливо домага- ючи ся нааравн заподіяних їм кривд, рівночасно переводять безоглядну боротьбу проти Фламандського руху під очевидно безглуздим закидом якогось його „Германофільства". Про покійну царську Росію годі говорити. не тому, що про мертвих можна або добре говорити або зовсім не треба гово­рити. але тому, що па щастє царизм вже на все щез з поверхні' землі. Одначе Фактом лишить ся, що його передсмертна Фарса — виступ у ролі „визвольника" поневолених народів під час сеї війни—означає всесвітній рекорд в історії дипльоматично- національпого „визвольного" гумбуку.

Було-б очевидно несправедливим і одностороннім завиду­вати днпльоматичиий махіявелїзм та гіпокрнзію лишень почвір- ному порозумінню. Під сим оглядом ворожий йому цептральпо- державний табор мало в чім відріжняєть ся від антапти. Го­ловно хиба тим, то не має серед поневолених народів мо­рально-політичного кредиту першої. Революційні та демокра­тичні традиції головних співучасників почвірного порозуміння (французька „декларація прав людини та громадянина" або англійська ..велика хартія вольностей"') зрозуміло більш при­ваблює плебейські пригноблені народи ніж спогади метернї- хівського, бахівського абсолютизму, чи передвоєнного пруського гакатизму.Тому саме й виступ центральних держав—особливо-ж Німеччини —в ролі „визвольників" поневолених народів зустрів ся загалом зі значно меншим довіррєм і симпатіями ніж більш

менш анальогічні заходи антанти[‡]). Одначе де в чім ся роля сих останніх була улекпіепа через те, що свою „визвольну" акцію вони звернули суиротн найбільш та страшенно понево­лених народів, які стогнали в грізнім ярмі царської „тюрми народів", та що в часі' війни вони деякі Фактично визволили зпід панування царизму.

Центральні держави головну увагу присвячували поль­ській справі, щодо котрої позитивну свою визвольну по­літику довели до проголошення (5 падолиста 1916 р.) Кон- ґресівки польською самостійною державою з перспективою де­якого її поширення після скінчення війни на схід, себто но лінії державно-історичних традицій та прямувань польських самостійників, але без пруської п австрійської навіть етноґра- фічної частини Польщі. Галичині^- приобіцяно лишень широку державну автономію в межах габсбурзької монархії[§]).

Менш Фактично проявляло ся зацїкавлсннє для укра­їнського питання, хоч воно протягом війни набуло першо­рядного міжнароднього значіння, а вже зовсім очевидно вико­ристовували ся полїтично-дипльоматичні справи: литовська, білоруська й жидівська, не без звязку зі сумпо-сла- ветною засадою „розділяй і пануй!“.

Пнші національні справи східного кольосу (як татар- с ь к о-м у с у л ь м а н с ь к а, грузинська) викликали зде­більшого теоретичне й культурне зацікавленне. Від сим остан­нім оглядом в Німеччині загалом вельми багато зроблено для популяризації національних справ і рухів йелигае російських, але антантського табору взагалі. Протягом війни в Німеччині" повстала чимала публіцистична й полїтичпа інформаційна лі­тература з приводу них, в якій хоч багато е занадто одііо-

стороннього й тенденційного, але норуч з тим не мало мате­ріалу, під кождим оглядом серіозного й доброго. Згадаю ще, що для популяризації російських національних справ багато причинили ся відомі берлінські т. зв. „східно-європей­ські вечірк и“.

З західних національних проблем центральні держави (властиво Німеччина, бо Австро-Угорщина нід сим оглядом пїяк спеціально не виступала) розмірно найбільше присвячу­вали уваги ірляндській і ф л я м а н д с ь к і й. Роджер Кезмент знайшов, як відомо, в часї війни захист у Німеччині', де розвинув вельми еперґічпу публіцистичну діяльність для визволення своєї батьківщини з англійського ярма. В звязку з сим саме в часї війни ноявила ся у Німеччині чимала пуб­ліцистична література, що всесторонно розглядала дуже ці­каве й актуальне ірландське питание.

Щодо Ф л я м а н д ц і в — німецьке відношенне могло по зайняттю Бельгії цілком реально проявити ся, а саме в напря­мі переведення основних національно-політичних і культурних домагань сього своєрідного народу, якому у власно-державній хаті жило ся, як в чужій, котрий на власній шкірі досвідчив бездонну ріжницю поміж Французькою революційною вільно­любною Фразеольоґією та дійсною національно-централістичною державною політикою. Німці перевели адміністративний поділ Бельгії на Фламандську й валоно-Французьку частину; здійснено одно з пайзаповітнійших культурних домагань Фламандського народу, себто ународовленнє ґентського університету. Одначе Флямандці, котрих їх компатріоти Французи оскаржують у „Германофільстві", ставлять ся до сеї ФляманоФІльської по­літики окупаційного німецького уряду дуже пасивно п без симпатій. Серед них було донедавна чимало явних Германо­фобів.

ІІайслабшим пунктом центральних держав щодо їх на­ціонально-„визвольних “ заходів є те, що нід сим оглядом вони у себе в хаті полишили старі передвоєнні порядки, які ще завдяки воєнному режімови в часї війни подекуди дуже погір­шили ся, ставлячи їх власних „інородців" і „окраїни" у вельми тяжке положение, що знаменито знову використовувала дип- льоматія почвірного порозуміння, особливо-ж у своїх нападах на Австро-Угорщину.

Якого лиха наробив австро-угорський абсолютизм в часі війни, як безоглядно поводив ся супроти своїх пародів-плебеп- цїв, про се увесь культурний світ довідав ся з трибуни віден­ського парламенту під час торічнього (1916) весняного йогозасї-

даннд, коли заступники Чехів[**]), південних Славян, Поляків і Українців виступили зі страшенним оскарженнєм проти режіму гр. Штірка та його грізної спадщини, проти крівавої експрес- юстиції, яка майже по столипінськи щедро вішала „інород- чеське" население наддунайської держави. З таким „домашнім обиходом" дуже ризиковно одягати ся у плащ національного „визвольника".

В Німеччині' також власних „інородців" трактовано яко население другої кляси або низшого сорту. Гакатизм Формаль­но завішено на час війни задля „горожанського миру". Але дух ного та бюрократична практика здебільшого лишили ся постарому. Протести-промови польських послів у берлінськім парламенті' подекуди відхилили занавісу, що закривала справ­жнє політичне положение у Познанщинї. А ситуація в Ельзас- Льотаринґії була куди більше загострена її пекуча[††]).

Словом, „визвольні" заходи європейських державних спі­лок в дїйсностп були лише більш чи менш замаскованим дер­жавним еґоїзмом, властиво отже звичайним імперіалізмом і експансією. Задля поневолених народів „визволеннс" таким робом і серед таких обставин могло-б легко стати ся справж­нім данайським дарунком, як се найліпше досвідчив нераз на собі у минулім століттю Балкан і як на сім ґрунті прийшло вже до чималого непорозуміння поміж „самостійною" Польщею та її „визвольницею" Німеччиною[‡‡]).

Поневолені народи мають, розумієть ся, право викори­стовувати задля свого визволення загальну міжнародне ситу­ацію та політичну конюнктуру ; се значить : вступати в полі­тичні союзи, котрі можуть йому улекшити визвольну боротьбу. Одначе ніколи не слід покладати ся цілком на сю зовнішню номіч, котра звичайно дуже дорого коштує, а до того ще тільки н а п і в визволює. Поневолені народи хап памятають гарне гасло італійського визволення: Italia fara da se (Італія сама зробить ся), себто визволить ся власними силами. Бо в дійс­ності! народ визволюєть ся завжди власними силами п Фунда­мент свого визволення та самостійности треба завжди будува­ти на ґрунті власної своєї національної енергії, а насамперед, розумієть ся, через поглибленпє національної са­мосвідомости серед як паппіирпіого свого загалу, що є наіілїииіою запорукою успіху й побіди в боротьбі за національ­не визволенпє.

„Істнуванпє народу—каже чеський фільософ Фр. Крейчі, автор незвичайно цікавої і актуальної розвідки п. з. „Право на істнуванпє малого народу¹¹ — залежить від умовний, яка не може бути переможена ніяким моральним насильством і жадним насильством взагалі з боку ипшого народу п котру кождий на­род має у своїй силі. Можемо сміло сказати, що доки ся умо­вила триває, народ непереможний, лише винищити, перестрі­ляти, змасакрувати можпа-б було народ; але коли ми вже дійшли так далеко, що такого дїлапня не можна подумати в культурнім світі, принаймні поміж цивілізованими народами, тоді ся умовина є для найменшого народу запорукою істну- ваппя, хиба що він сам її відцураєть ся, що озпачало-б само­губство. Сею умовиною є національна свідомість, національне самоусвідомлеиис. Се є те, що тримає припалежпиків народу разом, що творить з одиниць національну суспільність серед всіх обставин, які можна подумати, а сеї ,.свідомости“ з душі одиниць ніяким насильством не можна вирвати, отже доки є

„впзволюванпю“ народів есє має саме припадковий характер, впдко з того, що за якийсь час сю грізну програму відкппув відомий акт 12 вересня, який озна­чав дальший крок па лїнїі політики, розпочатої .торічвїм падолпстовпм нроголо- шспнєм польської державної самостійности А на початку падолисту 1917 року з берлінських джерел полвплп ся сенсаційні чутки IIJ1O ще иншу її нову концеп­цію полагодження польського питания, а саме: про буцім то проектоване зєдинеп- не Ііонґрссівки з Галичиною в самостійну польську державу, лише персональною унії то злучену з Австро-Угоршнпою. Так отже диіільоматичне „впзволеннє“ ба­лансує довільно помів: двома протплеваїимп бігунами: нротннаціопального на­сильства п сутонаціонального заманювання, є свого роду білярдовою грою про свободу поневолених пародів, в якій спм останнім припадає роля кпдаппх кулей, коли тимчасом грачами є великодержавні й пануючі народи-патриції.

національно свідомі одиниці’, доти істнує народ і його не мож­на знищити...

_гТому усвідомлений народ, всі верстви, якого нроникну- ті національною самосвідомістю, кождий член котрого сю при­належність відчуває яко основну частину своєї особистої істо­ти, витримає кожде протидїлапиє, утиск, насильство, переживе всі катастрофи. В накинутій боротьбі за істнуваииє нобідить, оборонить право на буттє, а перед сим в нївець розсипують ся всі висновки фільософів, соціольоґів, державних діячів і істориків, котрі хотять нас переконати про те, що боротьба малого народу проти великого безнадійна, бо, буцїм-то силь- нїйшин нобідить, що до великих народів належить будучність, що вони є представниками людства й носителями культурного розвитку. Добре, хай сильнейший нобідить, але національна самосвідомість є силою, котрої не можна знищити, отже п права на істнуваииє малого народу не можна знищити, бороть­ба за нього може вести ся з довіррєм в кінцеву побіду п серед найнеіірихильнїйіних обставин¹'.

Сі уваги з приводу основної умовини права па істпуваи- нє малого народу можна віднести до кождого поневолено­го народу взагалі’. І для них національна само­свідомість се перша її провідна умова їх непереможности. Тому, як ми вже зазначили вище: головним завданнєм всіх народі в-п л с б е й цї в має бути u or л ибл ен­не та иоширенне національної сам освідомо- с т и, сеї непереможної твердині н а ц і о п а л ь но- го істнуван на*).