Висновки
Огляд історії української державної ідеї козацької доби дозволяє підтвердити загальні й сформулювати конкретні висновки:
Перше. Відомі крилаті вслови про те, що «Україна - це козацтво...», «Україна - земля козацька...» тощо не слід сприймати лише як красиву поетичну метафору.
Це - тісно взаємопов’язані поняття, об’єктивна даність, обумовлена специфікою суспільно- політичних реалій XVI - XVIII ст. Хоча й усвідомлення себе політичним народом, виразником і захисником прав і свобод українського етносу в свідомості козацтва - молодого суспільного стану, остаточно сформувалося на початку XVII ст. Однак цьому передувало понад століття напруженої внутрішньої еволюції козацької спільноти, коли вона з громади вояків-уходників перетворювалася на репрезентанта національних інтересів українського соціуму.Друге. Від другої половини XVI ст., коли українське козацтво сформувалось як державотворча сила, дедалі частіше у вітчизняній правовій та політичній думці гуманісти висловлювались про те, що українська держава, яка виникла, на їхню думку, не лише з волі Бога, а й завдяки старанням давніх українців-русичів, відновиться за допомогою козаків на традиціях Київської Русі. Ці ідеї реалізовувалися спочатку як домагання козаків, щоб на їхню територію (яку вони називали «удільним панством козацьким») польська влада не мала права, а згодом — як відновлена зусиллями Б.Хмельницького держава, що охоплювала майже всі етнічні землі, де мешкали українці.
Третє. Правове урегулювання козацького питання у Речі Посполитій набувало ознак суспільно-станової та міжнародної проблем. Однією з найбільш поширених у панівних колах Речі
Посполитої наприкінці XVI ст. ідей щодо вирішення козацького питання було потрактування козацтва як форми військового найманства, а також зароджуються погляди на козацтво як на суб’єкт політичного процесу (Й.Верещинський, С.Наливайко).
Ідею козацької держави як автономного утворення, що зародилася в межах Речі Посполитої за кілька десятиліть до Хмельниччини в колах вищого духовенства, шляхетства й верхівки козацтва слід розглядати у контексті культурно-національного піднесення в Україні наприкінці XVI — у перших десятиліттях XVII сторіччя як ідеологічну передумову Національної революції українців середини XVII сторіччя та створення в ході її розвитку козацької держави — Гетьманщини.Четверте. З початку XVII сторіччя зростає роль козацтва в українському суспільстві, воно дедалі більше прилучається до боротьби за загальнонаціональні інтереси. Козацтво стало основною соціальною базою й визначальним чинником процесів українського націєтворення: шукає порозуміння й спілки з православним духовенством, шляхтою, міщанством на ґрунті спільної оборони «старожитної православної релігії». Гетьман П.Сагайдачний, провівши реформи козацтва, перетворив його у політичний чинник у боротьбі за державність. У творах Йова Борецького («Протестація»), Касіяна Саковича, Мартина Пашковського козацтво проголошується представником русько-українського народу захисником церкви, продовжувачем і носієм його лицарських і державницьких традицій. Митрополит Петро Могила (1596-1647) підняв на новий рівень розуміння місця козацтва у державотворчих процесах, виробив ідеологічні засади збереження українцями права на власну національну ідентичність. Створюючи образ ідеального православного володаря, П.Могила роздумував про майбутню українську державу. Судячи з висловлювань, він віддавав перевагу сильній монархічній владі, яка діє в межах закону. Право і закон, за Могилою, є Божим даром, і, як перед Богом усі рівні, так і усі громадяни України мають бути рівні перед судом і законом.
П’яте. Однією з найпекучіших проблем політичного життя, що вирувало впродовж усього XVII ст. на українських землях, передовсім Подніпров’я і Центральної України, була проблема правового забезпечення особливого соціального статусу козацтва та органічного вживлення його в соціополітичну структуру Речі Посполитої.
Козацькі проекти Й.Верещинського та С.Наливайка кінця XVI ст. не були реалізовані. Найбільш радикальний варіант розв’язання цієї проблеми, який наприкінці 1640-х - на початку 1650-х рр. був запропонований гетьманом Б.Хмельницьким та його оточенням.Шосте. Політико-правова ідеологія українського державотворення в роки Національної революції середини XVII століття, зокрема, в період Хмельниччини, основувалася на принципах розбудови національної, незалежної та, головно, соборної держави. Юридичне закріплення української козацько- гетьманської державності відбулося на основі Зборівської та Білоцерківської угод (як автономія в межах Речі Посполитої) та Московсько-Переяславського договору з Московською державою (політично-васальна залежність). Хмельниччина як перший період революції справила надзвичайно великий вплив на розвиток національної свідомості в широких колах української людності, й послужила потужним імпульсом для розквіту усної народної творчості й літописання. Саме на цьому етапі національної революції надзвичайно бурхливо розвивалися почуття українського патріотизму національної гідності й гордості за новоствореною державою утверджувалася назва «Україна» а її мешканці чимраз глибше усвідомлювали себе українцями.
Сьоме. В умовах Руїни моделями розвитку української державності стали: ідея створення Великого князівства Руського (гетьман Іван Виговський) та проект козацького гетьманату гетьмана Павла Тетері. Зрештою, у XVII ст. не здійснилася жодна із зазначених альтернатив - Україна була поділена між Росією і Польщею Андрусівським договором 1667 року, а Козацький Гетьманат остаточно розпався на два ворогуючих між собою політичних утворення з проросійською та пропольською орієнтаціями козацької старшини. А «турецька» складова ідеології державотворення не мала шансу реалізуватися в силу передовсім несприйняття її українською національною свідомістю. Російську ідеологію щодо українського державотворення - поступове, але неухильне обмеження суверенних прав гетьманської держави - Війська Запорозького ілюструють «гетьманські статті».
Реально піднята І.Виговським ідея реалізації українського суверенітету через створення Козацької держави з фактично монархічною формою правління ще довго, принаймні до початку XVIH ст., залишалася актуальною в теорії та практиці українського державотворення.Восьме. В останній чверті XVII ст. в українській політико- правовій думці були закладені ідеологічні основи обґрунтування альтернатив подальшого політичного розвитку України - російсько- та польсько-центризму. Їх представники в оцінці українських подій послуговувалися інтересами сусідніх держав. Найбільш показовим й концептуально довершеним був російсько-центричний напрям, яскравим виявом якого став «Синопсис».
Дев’яте. В умовах занепаду української козацько-
гетьманської держави (рубежу XVII — початку XVIII століття) зусилля української політико-правової думки спрямовувалися на обстоювання прав українців на власну державність, проте вона не змогла вирішити нагальних проблем українського державотворення і запропонувати таку модель розвитку Війська Запорозького, яка задовольнила б головні українські політичні сили. Тогочасна політико-правова думка також не змогла створити легітимної моделі внутрішнього розвитку української автономії. Водночас чітко вирізнилися напрямки, що відображали перманентний конфлікт замість діалогу політичних сил, який стримувався і регулювався більше іззовні, ніж зсередини. Подальше збереження автономного устрою Війська Запорозького багато в чому залежало саме від пошуку шляхів внутрішнього вирішення політичних проблем. Усе це спричинило гостру полеміку щодо правового та політичного розвитку української автономії. Однак у межах Росії ці ідеї висловлювалися несміливо, опосередковано, по-іншому це звучало з-за кордону.
Десяте. Зусиллями першої української політичної еміґрації було витворено підходи до облаштування української держави, які стали знаковими в історії української політико-правової думки. Передусім вони пов’язуються з діяльністю сподвижника Івана Мазепи гетьмана в екзилі Пилипа Орлика, який залишив по собі сповнену суспільно-політичних мотивів поетичну й публіцистичну спадщину - «Алкід Російський», трактати «Вивід прав України», «Маніфест до європейських урядів» та, зокрема, знамениті «Пакти і конституцію прав і вольностей Війська Запорозького».
Одинадцяте. За формою Конституція Пилипа Орлика - це, з одного боку, - угода (договір) між генеральною старшиною та
Запорозьким Військом, а з другого - новообраним гетьманом, що відповідало національній правовій традиції. За змістом - це документ, який у належних поняттях і термінах тодішнього права обґрунтовує державний устрій України. Тому ця угода в юридичному оформленні звучить як конституція. Як політичний документ декларативні положення Конституції мають значення маніфесту «мазепинського» руху, тобто як програми борців за українську незалежність початку XVIII ст. Цьому присвячено преамбулу та перші три параграфи. Програма зводились до п’яти позицій: і) державна незалежність України; 2) православна віра як державна релігія; 3) вічність та недоторканість встановлених кордонів; 4) затвердження швецької протекції над Україною (фактично союзу двох держав); 5) необхідність встановлення дружніх і союзних відносин з Кримським ханством.
Дванадцяте. Заслуга П.Орлика не тільки у тому, що він є можливим автором, як вважають першої, отже, найстаршої в своїй Конституції. П.Орлик - намагався створити коаліцію європейських держав проти Росії. До того ж він застерігав європейські країни, що коли вони не допоможуть Україні звільнитися з - під московського ярма й утвердити свою державну незалежність, то зіткнутися із серйозною небезпекою з боку Росії, (цитую) «яка незабаром може змагати до повалення європейської свободи. Ті, що дбають про інтерес цілої Європи і кожної її держави, зокрема, легко зрозуміють небезпеку для свободи Європи від такої агресивної держави».
Тринадцяте. Уперше в історії української суспільно- політичної думки П.Орлик спробував, апелюючи до міжнародного досвіду, теоретично обґрунтувати невід’ємне право українського народу на створення незалежної національної держави й переконати європейських політиків у необхідності її визнання.
П.Орлик доводив, що «народ завжди має право протестувати проти гніту і привернути уживання своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний час».
Чотирнадцяте. Чинником державотворення й акумулятором політико-правових ідей в козацькій Україні було літописання. Літописні та історико-хронікальні твори другої половини ХУІІ - першої чверті ХУДІ ст., що фактично складають окремий період українського літописання, підготували появу політико-ідеологічної концепції Малоросії, яка як в поєднанні з правовими засадами гетьманських «договірних» статей 1669, 1672, 1687 років фактично стали політико-правовою основою обмеження української автономії, а у підсумку - її ліквідації.
П’ятнадцяте. У складних політичних умовах інкорпорації козацької держави до складу Російської імперії, ідея національної державності в Україні не вмирала, вона жила у серцях кращих представників українського народу («української ірреденти») — передусім серед освічених верств старшинсько-шляхетського стану Гетьманщини і виявила себе у підготовці, здебільшого, анонімних записок (пропонували різні моделі збереження української автономії в межах Російської імперії), а також у процесі кодифікації українського права (засвідчила високий рівень правової освіти, розвиток правових ідей в козацькій Україні, високу правову культуру українського народу і такий ж рівень правової свідомості українців).
Шістнадцяте. Суголосний з головними настроями доби «української ірреденти» - і своїм незалежним мисленням
антитезами, і змаганням за правду та визвольне пізнання істини, і особливо проголошенням «вольності» за найвищу цінність став філософ Г.Сковорода. Чи не найбільшою заслугою видатного філософа є обґрунтування ним в умовах нових випробувань для українців концепції домінанти культури для збереження національної ідентичності - ідеалу свободи, рівності та братерства, що виражався у формулі т.зв. «горної республіки». Хоча найбільше займався розробкою ідеї домінанти культури в державі для збереження національної ідентичності ідейний попередник і вчитель Г.Сковороди Михайло Козачинський. Ідея «Духовного дому» М.Козачинського чи «Горної республіки» Г.Сковороди (як і в цілому філософія останнього) мала перспективне значення, бо йшлося про народження нової еліти гуманітарного спрямування, яка почала творити національну літературу, образотворче мистецтво, музику, театр, освітні заклади, займатися просвітою народу і створювати культурні осередки нового типу, видаючи газети й журнали, осмислюючи та вивчаючи власну культурну та політичну історію — саме ці люди створювали нові духовні вартості.
Сімнадцяте. Маніфестом українського патріотизму, вершиною національно - політичної думки другої половини XVIII століття стала «Історія Русів». Провідною ідеєю «Історії Русів» виступає не автономія, а ідея незалежної соборної Української держави. І саме вона справила (у тій чи іншій формі) істотний вплив на розвиток української національної ідеї протягом першої половини ХІХ ст., яка особливо яскраво засяяла в творчості геніального Тараса Шевченка.
Вісімнадцяте. Наведені факти та документи засвідчують, що всупереч офіційному курсу політики царизму на обмеження і в подальшому повну ліквідацію української державності та попри угодовство переважної частини старшини й шляхетства в Гетьманщині, в часи її існування у XVIII ст. продовжувала існувати національно-державницька ідея, носіями якої були кращі, освічені представники української еліти. А створення таких непересічних праць, якою є «Історія Русів», засвідчило невмирущість державної ідеї. Вона продовжувала слугувати потужним імпульсом для розвитку здеформованої національної свідомості українського суспільства, позбавленого своєї держави.