Суспільно-політичний ідеал «української ірреденти»: ідея «Горної республіки» Г.Сковороди
Філософські ідеї М.Козачинського як одного з безпосередніх вчителів, вплинули на формування поглядів засновника української класичної філософії Г.Сковороди. Мислитель розвинув ідею домінанти культури у філософію «серця», оскільки почуття, емоції визнавалися ним більш цінними, ніж тілесні бажання.
З установки на «серце» виходять усі його філософські погляди, а також судження про політико-правову сферу життя. Останні зайняли чільне місце в його філософії, особливо в зрілий, останній період його творчості [117. С.88]. Лише взявши до уваги особливості сковородинської філософії «серця», можна збагнути його ідею «Горної республіки».Мислитель розглядає суспільство як «юрбу» і «людей вибраних». При цьому «юрба» — це ті, котрі живуть лише в сфері матеріальних інтересів. Бездуховність же — ознака малості людини, що веде до розросту «лихого сім’я» — світового зла. Вихід же у «вибрані люди» залежить не від станового статусу, а від морально- етичного образу людини. Саме на цій основі Г.Сковорода творить свою знамениту етичну систему виховання духовної, «вибраної» людини, що ґрунтується на пізнанні себе. Така людина має бути чиста серцем та душею, живучи в непорочності та невинності, і саме їй належить виходити в «кола надгорні», плекаючи Мудрість; вона «водою духа бруд очей омиє, вкусить мудрий плід правдивий». Юрбі протиставна, але духовно вона єднається з подібними собі, складаючи Горну республіку, властиво націю, бо нація — це духовне з’єднання свідомих людей [156. С.144]. Таких людей може бути більше чи менше, але, як сказано в байці «Сова і Дрозд»: «Ліпше з одним розумним та добрим душею жити в любові та шані, аніж з тисячею дурнів» [119. С.115]. Образ такої людини — Діямант (байка 22) [119. С.121-123], гній тут — образ юрби. Г.Сковорода відтак заперечує «шлункову і черевну філософію», якою живе маса людей. Вибрана духовна людина читає книгу світу для того, щоб розуміти два духи: добрий і злий, істинний і неправдивий, людина ж юрби зла і добра не розрізняє.
Відтак внутрішня людина, духовно вирощена «піднімається високо, наче орел». Отже, для Г.Сковороди Горна республіка — це певна, позадержавна субстанція, в якій люди з\'єднані в дусі, тобто в ідеї (підкреслення наше - авт.). Ця ідея, не називається національною, але до національної ідеї, на думку В.Шевчука, Г.Сковорода байдужий не був, відтак його розмисли тут абстрагувалися — все це стало реакцією на державний і духовний занепад України в другій половині XVIII ст., тобто і культурний, і політичний, коли Україна втратила остаточно свою свободу та систему освіти, хоча культурні вартості продовжувала творити, переходячи в ряд націй упосліджених і поневолених [156. С.144-145]. Відтак і М.Козачинський, і Г.Сковорода в час руйнування і знищення Козацької держави переносили увагу із суспільних чинників на індивідуальні, нація бачилась не у «юрбі», а у самозбереженні вибраних, свідомих, власне саморегулюючого людського «я» «гідного і доброго для себе». Чи не тому мислитель написав: «Краще коритися Богові, як людям». Тим самим оповісниками національної ідеї ставали не маси, а окремі, справді вибрані люди, хоча далі до цього процесу залучалися й ширші маси.Дослідники звертають увагу, що намалювати картину нового суспільно-політичного ладу, покликаного змінити старий
Г.Сковорода намагався, спираючись на вироблену ним оригінальну теорію «сродності» [117]. «Закон сродності» потребує від кожної людини займатися працею відповідно до природних нахилів, природного покликання. Для забезпечення нормального ходу суспільно-політичної машини необхідно, щоб праця була не тільки загальною, а й спорідненою, тобто працею за покликанням.
Принцип «сродної праці» філософом проголошується принципом республіканського устрою. За його теорією, природне покликання у людей різне і тому нерівне. Люди рівні за природою незалежно від їхньою походження, але нерівні в природних нахилах.
Рівній рівності він протиставляв нерівну рівність , при здійсненні якої люди, що мають нерівні природні здібності, одержать рівні можливості для їх повного виявлення.
Хто схильний займатися хліборобством, хто —будівництвом, а хто — охороною держави. При республіканському устрої всі посади, аж до вищих, заміщуватимуться за принципом «сродності», який є запорукою особистих і суспільних інтересів і водночас успішного функціонування всіх органів у державному організмі. Якщо чабан має природні здібності губернатора, міркував Г.Сковорода, то він мусить ним стати, і нічого поганого не трапиться, якщо губернатор, котрий має нахили до чабанства, стане чабаном. Від цього буде користь суспільству і їм обом, бо кожний у «сродній» праці знайде справжнє щастя. Він вірив: коли в науку і мистецтво прийдуть люди «по сродності», то це сприятиме не лише їх бурхливому розвитку, а й демократизації суспільства.Професор О.Скакун, висвітлюючи проблему держави і права у філософії Г.Сковороди, зауважила, що із суджень мислителя виходить, що право закладене саме в «сродній праці». Воно, як і справедливість, виходить від людини, і виражає міру й свободи — не стільки зовнішньої, скільки внутрішньої. Звідси — ідея права полягає не в формально-владному примусі держави, а в
регулюванні життя людини з врахуванням її буття в морально- ціннісному світі. «Сродність» (Як і відповідність своїй ідеї) мусить бути між природним правом як морально-ціннісним регулятором і правом чинним — «громадянськими законами» [117].
Отже, вчення Г.Сковороди об’єктивно було спрямоване проти панівної ідеології, заперечувало експлуататорський феодально- кріпосницький лад і утверджувало здорові народні погляди на суспільно-політичний устрій, працю, щастя людей. Він покладав усі надії на освіту, самопізнання і моральне самовдосконалення кожної людини. Йому були притаманні реформаторські сподівання на усунення старих порядків. «Пізнай себе», з’ясуй свою «сродність» в усіх відношеннях і працюй у згоді із суспільством і своєю совістю — так він розумів шляхи досягнення щастя.
Ще за життя Г.Сковороди слава про нього як про ориґінального філософа поширилась далеко за межі України і Росії.
На початку XX ст. його ідеї були відомими у Німеччині, Франції, Румунії, Чехії, Польщі, Болгарії. Хоча з цензурних міркувань до ХІХ ст. жодний твір Г.Сковороди не був опублікований: їх поширювали, переписували друзі й однодумці філософа.Загалом вважають, що ідея «Духовного дому»
М.Козачинського чи «Горної республіки» Г.Сковороди (як і в цілому філософія останнього) мала перспективне значення, бо йшлося про народження нової еліти гуманітарного спрямування [156. С.146], яка почала творити національну літературу, образотворче мистецтво, музику, театр, освітні заклади, займатися просвітою народу і створювати культурні осередки нового типу, видаючи газети й журнали, осмислюючи та вивчаючи власну культурну та політичну історію — саме ці люди створювали нові духовні вартості, які й стали посилюючим засобом для існування поневоленої нації, бо саме наявність таких прерогатив і давала змогу залишатися собою навіть за відсутності умов для самостійного чи навіть підрядного державного існування. Через це годі відбирати в поневолених народів назви «нація» тільки через те, що вони живуть неповнокровним життям — усе залежить од того, чи витворює певна спільнота автентичну духовну енергію, яка вливається, як реальний і безсумнівний чинник, в духовну енергію загальноцивілізаційну, не тратячи своїх питомих рис.