Ідеологічне обґрунтування альтернативного бачення України: становлення основ російсько- та польсько-центризму в українській політико- правовій думці

Умови політичного буття українського суспільства другої половини XVII ст. - фактичного розпаду Козацького Гетьманату на два ворогуючих утворення - робили актуальною проблему ідеологічного обґрунтування сутності нової суспільно-політичної реальності.

С.265-267]. Ці пошуки провокували посилення уваги до історичного минулого Русі, спонукали українських інтелектуалів (переважно церковного кола) звертатися до вивчення власних державотворчих традицій, проте часто з позицій російського та польського бачення України.

Обґрунтування російського (польського) векторів в

українському державотворенні здійснювалося у напрямі демаркації відмінностей Русі-України від литовських і польських земель Речі Посполитої (відповідно, Московщини), й винайдення для неї (Русі- України - авт.) належного місця в системі лояльностей російського монарха (соціополітичної структури Речі Посполитої).

Найбільш концептуально довершеним російсько-центричним історико-ідеологічним продуктом останньої третини XVII ст. вважається анонімний твір «Синопсісь или краткое собраніе от различньїх Летописцев, о Начале Славяно-Россійскаго Народа, и Первоначалньїх Князех Богоспасаемого града Кієва о житіи святаго Благоверного Великаго князя Кіевскаго и Всея Россіи Первейшаго Самодержца Владиміра, и о Наследниках Блачестивьія Держави его Россійскія, даже до Пресветлаго и Благочестивого Государя нашого Царя, и Великого князя Федора Алексевича, Всея Великія, и Мальїя, и Бельїя Россіи Самодержча». Уперше його видано в Києво-Печерському монастирі в 1674 р., з деякими доповненнями повторно - в 1678 р., остаточно сформований текст з’явився 1680 р., після чого книжка виходила близько 30 разів, ставши офіційним підручником в історії Російської імперії [111.

У цій книзі було уведено в обіг цілу низку постулатів російського монархізму і практично вперше впроваджено ідеологічну фальсифікацію української історії, перевівши її, кажучи образно на російські рейки російського народу. Так, уже сама назва твору вказувала на те, що його автор розглядає політичну історію українського та російського народів як єдиний потік, більше того, вписує їх у споріднений етнічний контекст міфічного «Славяно- Россійскаго Народа». Анонімний автор «Синопсиса» (а ним, на думку дослідників, найвірогідніше був архімандрит Києво- Печерського монастиря Інокентій Гізель) тісно переплітає поняття народу, династії та держави, поміщаючи в епіцентр свого викладу історію династії Рюриковичів, що непомітно трансформується в історію династії Романових. Такий підхід дає змогу нерідко механічно об’єднати різноманітні фрагменти російської та української історії, пов’язати віддалені й дезінтегровані території та різноспрямовані політичні процеси. Об’єднавчі тенденції «Синопсиса» у сфері політичній відбиваються у приєднанні Малоросії (завдяки її історичним зв’язкам з династією Рюриковичів і православній вірі) до значно ширшого всеросійського ареалу. Концепт етнічний, виходячи з наявних відмінностей між московитами та русинами, також вписує їх до ширшого етнічного об’єднання «Славяно-Россійскаго Народа». У династичному ж відношенні московський монарх, зважаючи на те, що його предки походили від Рюриковичів (найпершого самодержця Володимира - авт.), володів правом самодержавної влади над усією «Росією», що охоплювала як Московію, так і Малоросію.

Зрозуміла річ, що російським ідеологам вельми ходило про те, щоб право політичної й культурної спадщини Київської держави було приписане російським царям, тим самим українська історія вводилася як часткова в російську історію, а Володимир зображався як перший самодержець всієї Росії, хоч Росії як такої за Володимира не існувало. Важливо було, отже, щоб це зробили не в Москві, бо тоді це б мало вигляд узурпації цього права, а таки в Києві, і не просто в Києві, а в центрі східного слов’янського православ’я - в Києво-Печерському монастирі, звідки вийшли перші Київські літописи, та й з історичної столиці Київської держави (курсив наш - авт.).

Дослідники вже давно звернули увагу на запозичення автором «Синопсису» ідей московських книжників ХУ-ХУП ст. щодо спадкоємності влади давніх київських князів московськими. Крім того, не можна й не помітити рецепції ним ідей, закладених ще в середні віки ченцем Філофеєм щодо месіанської ролі Москви «аки Третем Риме». Так, віддавання всієї спадщини Давньоруської держави московській династії, прийняття Військом Запорозьким у 1654 р царської протекції анонімний автор трактує, як «...природное царское его присвоєніе...». Для того, аби довести природне моральне право (підкреслення наше - авт.) Москви на цю першість, автор «Синопсиса» вдається до релігійних аргументів: висловлює думку стосовно того, що найближчим біблійним пращуром «Россов» був «Мосох». П.Сас вважає, що сам факт відновлення «имя Мосоха в Народе Россійском» сприймається автором як виправдання піднесення його правителів на вищий, сакральний, ступінь влади [51. С.544].

Додамо, що концепція «Синопсиса» була опозиційно настановлена до козацтва - головного репрезентанта тогочасної української державності. В.Горобець зауважив, що трактуючи війни з польським королем (розглядаються винятково як «повернення отчини» російського монарха), автор «Синопсиса» навіть побіжно не згадує про роль українського козацтва в їхньому виникненні та розвитку [31. С.266]. Попри те, що історичний виклад доведено тут до 1679 р., на відміну від козацького літописання, в якому основна увага приділялася Б.Хмельницькому та його визвольній війні, у творі опис про це зовсім відсутній, що було не випадково: пропагувати боротьбу за свободу України було не в інтересі замовників «Синопсиса», адже не для свободи України вони сюди прийшли. Тому мають рацію ті з вчених (В.Шевчук), які характеризують «Синопсис» як ідеологічну п’яту колону Росії в Україні [153. С.311-312].

Що стосується польсько-центричного напряму української правової та політичної думки, то найбільш показовими працями, які з’явилися приблизно в один час з «Синопсисом», і ставили мету гіперболізувати польський вектор в українській історії, стали «Літопис, або Хроніка справ і подій» Іоахима Єрлича, українця, православного шляхтича (бачив українську історію польськими очима) та «Літопис подій у Південній Русі» львівського каноніка Яна Юзефовича.

Отже, в останній чверті XVII ст. в українській політико- правовій думці були закладені ідеологічні основи обґрунтування альтернатив подальшого політичного розвитку України - російсько- та польсько-центризму. Їхні представники в оцінці українських подій послуговувалися інтересами сусідніх держав. Найбільш показовим й концептуально довершеним був російсько-центричний напрям, яскравим виявом якого став «Синопсис».