Українські землі у литовсько-польську добу

Від 2-ї пол. XIV ст. більшість українських земель було загарбано сусідніми державами. Київщина, Східне Поділля, Волинь та Чернігово-Сіверщина відійшли до Литви, яка з приєднанням значної частини українських земель перетворилася на велику феодальну державу.

Більш як 100 років зберігався і адміністративний поділ українських земель на князівства, що в свою чергу поділялися на

удільні князівства. Такий фактично автономний статус українських земель у складі Великого князівства Литовського не міг постійно існувати через намагання великих литовських князів до зміцнення своєї влади. 3 приходом до влади Вітовта було зміщено з посад тих удільних князів, які вели майже незалежницьку політику і ліквідовано князівства в Русі-Україні. Замість удільних князівств запроваджувалися державні намісництва з безпосереднім підпорядкуванням їх великокнязівській владі. Щоправда, на поч. 1440-х років Київське та Волинське князівства відновлювалися, але від кінця XV ст. удільний устрій українських земель було повністю ліквідовано й утворено Київське, Волинське та Брацлавське воєводства.

Землі Галичини й Західного Поділля, що від середини XIV ст. були загарбані Польщею, відразу ж були включені до системи польського адміністративного поділу. Так, у 1434 p. було утворено Руське (центр - м. Львів) та Подільське (центр - м. Кам’янець) воєводства, а у 1462 p.- Белзьке. Після укладення між Польщею та Литвою Люблинської унії 1569 p. переважна більшість українських етнічних земель (за винятком Закарпаття, Буковини, Чер- нігово-Сіверщини та Берестейщини) потрапила під безпосередню владу Польської корони.

У цей період територія, яку формували українські етнічні землі Речі Посполитої, поділялася на воєводства: Руське, Белзьке, Подільське, Волинське, Підляське, Брацлавське, Київське й Берестейське (останнє - як складова частина Великого князівства Литовського), а від 1630-х років і Чернігівське (на від’єднаних від Московської держави землях Сіверщини).

Землі Закарпаття,захопленіУгорщиною,утериторіально-адмі- ністративному плані було організовано на угорський зразок. Причому як цілісна територіальна одиниця Закарпатська Русь перестала існувати, бо її територію було поділено між 7-ма угорськими адміністративними одиницями — жупами (угорськ. - megye,

нім. - komitat), тільки дві з яких (Угочанська та Березька) охоплювали цілком закарпатські землі, решта ж п’ять (Спишська, Земп- линська, Шаришська, Ужанська, Мармароська) мали у своєму складі частини й інших етнічних земель - словацьких, угорських, румунських.

Землі Буковини, що від X ст. входили до Київської держави, ay XII - 1-й пол. XIV ст. - до Галицько-Волинської, з середини XIV ст. відійшли до Молдавського князівства (табл. 1.3 та 1.4).

У ці часи Шипинська земля (так до XV ст. називали Буковину) поділялася на 4 держави (від “держати”, тобто “тримати”) або волості - Цецинську (пізніше - Чернівецька), Хотинську, Хмелівську (до 1457 p.) й Сучавську.

Ha землях, підвладних Литві, Польщі й Угорщині, як і для всієї тогочасної Європи, набуває розвитку міське самоврядування. У містах ширилося німецьке магдебурзьке право, що надавало їм певну автономію. Протягом XV-XVII ст. магдебурзьке право дістали більшість міст України. Значна частина невеликих міських за характером поселень, тих, де переважало землеробське й торгове населення, називалася м і c т e ч к а м и.

Відбулися зміни й у сільському устрої. Незважаючи на те, що більшість сіл, як і раніше, було організовано на руському (староукраїнському) праві, все ж з приходом іноземних колоністів поширювався сільський устрій, що базувався на інших засадах.

Село руського права творило одну , яка обирала стар

шого ( отамана або тивуна), розв’язувала судові, господарські й адміністративні справи. Декілька громад становили одну волость, яку також очолювала виборна особа. Найважливіші справи вирішувалися на волосних зібраннях, що називалися вічем, громадою або копою.

У XIV-XV ст. іноземні колоністи (німці, поляки), заплативши певну суму урядові або поміщикові, почали засновувати села на німецькому праві. Селяни на німецькому праві користувалися самоуправою під керівництвом війта ( ) і мали широку осо

бисту незалежність. Щоправда, у багатьох випадках посада війта (солтиса) викуповувалася шляхтою і таким чином формувалося так зване шляхетське право, що несло значне обмеження самоуправи селян.

Велика кількість скотарських поселень була організована на волоському праві. Таке село очолював сільський князь, посада якого була спадковою. Усі свої судово-адміністративні повноваження він здійснював за погодженням із громадою.

Таблиця 1.3. Територіальний устрій українських земель у 1-й половині XV ст.

а) Велике князівство Литовське

б) Польське королівство

в) Угорське королівство

г) Молдавське князівство

Таблиця 1.4. Територіальний устрій українських земель за Люблінською унією (2-га пол. XVI - 1-ша пол. XVII ст.)

а) Річ Посполита ( території під врядуванням Польської корони)

Жї,

6) Річ Посполита

(території під врядуванням Великого князівства Литовського)

в) володіння австрійських Ґабсбурґів

г) Семигородське князівство (васал Османської імперії)

Продовження табл. 1.4

ґ) Молдавське князівство (васал Османської імперії)

1.4.