Російська інтервенція з точки зору міжнародного права та національного законодавства України і Російської Федерації

Правомірне перебування російських військовослужбовців на території України можливе виключно на підставі і в межах, встановлених Угодою між Україною і РФ про статус та умови перебування Чорноморського флоту РФ на території України (1997 р.), а в інших випадках також відповідно до Указу Президента України про допуск підрозділів збройних сил РФ на тери­торію України, схваленого Верховною Радою України (п.

В свою чергу, з боку Росії Рада Федерації повинна дати згоду Президе­нту РФ на виростання Збройних сил РФ за межами території РФ (п. «г» ч. 1 ст. 102 Конституції РФ). Відповідно до ч. 2-1 ст. 10 ФЗ «Про оборону»^[286] з метою захисту інтересів РФ та її громадян, підтримання міжнародного миру і безпеки формування Збройних сил РФ, вони можуть оперативно викорис­товуватися за межами території РФ відповідно до загальновизнаних прин­ципів і норм міжнародного права, міжнародних договорів Російської Феде­рації для вирішення наступних завдань:

1) відбиття збройного нападу на формування Збройних сил РФ, інші війська або органи, дислоковані за межами території РФ;

2) відбиття або запобігання збройному нападу на іншу державу, що звернулася до РФ з відповідним проханням;

3) захист громадян РФ за межами території РФ від збройного нападу на них;

4) боротьба з піратством і забезпечення безпеки судноплавства.

Крім того, ч. 2 ст. 7 і ч. 2 ст. 10 ФЗ «Про порядок надання РФ військо­вого і цивільного персоналу для участі в діяльності з підтримання або відно­влення міжнародного миру і безпеки» від 23 червня 1995 р.^[287] передбачають, що пропозиція про використання Президентом РФ Збройних сил РФ за ме­жами території РФ, яка вноситься до Ради Федерації, повинна містити інфо­рмацію про район дій вказаних військових формувань, їхнє завдання, зага­льну чисельність, тип і склад формувань, підпорядкованість, термін перебування та порядок його продовження чи зміни, умови виведення, а також про додаткові гарантії і компенсації військовослужбовцям зазначених військових формувань і членам їх сімей.

Однак, протягом лютого-березня 2014 р. російські війська перебували на території Кримського півострова поза межами всіх вищезгаданих параме­трів, через що таку інтервенцію РФ відповідно до пунктів «а», «е» та «д» ст. 3 Резолюції 3314 ГА ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 р. необ­хідно кваліфікувати виключно як агресію РФ проти України у вигляді:

(1) вторгнення Збройних сил РФ на територію України;

(2) застосування Збройних сил РФ, що знаходяться на території Украї­ни згідно з міжнародною угодою, однак в порушення умов, передбачених цією угодою;

(3) заслання РФ та від імені РФ озброєних банд, угруповань та регуля­рних сил або найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти України настільки серйозного характеру, що це дорівнює перерахова­ним вище актам, та її істотна участь в них.

Офіційна російська сторона нині, як вже зазначалось, не приховує того факту, що на території Кримського півострова протягом всіх подій лютого- березня 2014 р. знаходилися російські війська, через що, на нашу думку, для цілей даного дослідження буде зайвим ще раз детально описувати фактичну сторону окупації «зеленими чоловічками» території Криму з хронологічних позицій, яка вже досить ґрунтовно досліджена^[288], а варто зупинитися на юридичній стороні цих подій.

За загальним визначенням, збройна агресія РФ проти України розпоча­лась 20 лютого 2014 р. (коли В. Янукович ще фактично перебував на посту Президента України)^[289], коли всупереч міжнародно-правовим зобов’язанням РФ щодо України були зафіксовані перші випадки порушення Збройними силами РФ порядку перетину державного кордону України в районі Керчен­ської протоки та використання підрозділів Збройних сил РФ, розташованих в Криму відповідно до Угоди між Україною та РФ про статус та умови пере­бування на території України Чорноморського флоту РФ від 28 травня 1997 р., для блокування українських військових частин без оголошення війни. Збройні формування РФ на початковій стадії не мали розпізнавальних знаків і координували свої дії з нерегулярними підрозділами найманців з числа місцевих жителів, озброєних і керованих російськими спецслужбами, а кін­цева ціль їхньої стратегічної місії була заздалегідь відома лише керівникам даної операції^[290].

На нашу думку, підготовка до даної операції проводилася ще набагато раніше, задовго до подій Революції гідності, про що свідчить активне напо­внення проросійськими кадрами складу основних державних органів Украї­ни, які відповідають за національну безпеки держави, ще на початку прези­дентства В. Януковича^[291], основне завдання яких полягало у створенні «позитивного ґрунту» для можливого російського вторгнення в майбутньо­му.

Протягом кінця лютого — початку березня 2014 р. російським військо­вослужбовцям вдалося захопити ключові об’єкти військової та цивільної інфраструктури Криму, а Чорноморському флоту РФ вдалося заблокувати кораблі Чорноморського флоту України. 20 тисяч українських військовос­лужбовців, дислокованих у Криму, отримали наказ Києва не чинити опір і залишити всі 190 військових об’єктів і зброю (лише декілька військових літаків не були захоплені). Кримські правоохоронці або відсторонилися від подій, або активно співпрацювали з військовими окупантами^[292].

Починаючи з 1 березня 2014 р. російська агресія стала гласною та отримала своє «юридичне обґрунтування» зі сторони російського парламен­ту: Президент РФ офіційно вніс до Ради Федерації звернення про викорис­тання Збройних Сил РФ на території України з абстрактним формулюван­ням — «у зв’язку з екстраординарною ситуацію, яка склалася на [sic!] Україні, загрозою наших співвітчизників, особистого складу військового контингенту Збройних сил РФ... до нормалізації суспільно-політичної об­становки в дій країні»^[293] — а Рада Федерації миттєво дала згоду на це^[294].

Яким чином з точки зору сучасного міжнародного права та національ­ного законодавства України і РФ можна кваліфікувати встановлення РФ фактичного контролю в 2014 р. над Кримським півостровом військовими методами?

По-перше, захоплення території м. Севастополя та АРК Росією відбу­лося в мирний час без оголошення війни України, через що кримські події 2014 р. являють собою класичний приклад occupatio quasi bellica — квазіво- єнної окупації без відкритого військового конфлікту між двома сторонами, однак із застосуванням сили з боку РФ проти України.

По-друге, дана occupatio quasi bellica має неправомірний характер, оскільки вона не є актом самооборони РФ по відношенню до України, здій­снювалася без санкції РБ ООН, а також не була правомірним заходом щодо рятування громадян РФ на території України чи прикладом хоча б гуманіта­рної інтервенції^[295], через що таку окупацію необхідно кваліфікувати виклю­чно як злочин агресії. РФ не надала жодного фактологічного та юридичного обґрунтування правомірності перебування власних військовослужбовців на території України, при чому подальші події березня 2014 р. (інкорпорація Кримського півострова в територіальний устрій РФ) лише підтвердили неза­конний характер російської інтервенції.

По-третє, агресія РФ проти України в Криму на аналізованому етапі її розвитку порушила:

1. Фундаментальні принципи міжнародного права, визначені Статутом ООН (1945 р.), Декларацією про принципи міжнародного права, що стосу­ються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН (1970 р.) та Заключним актом НБСЄ (1975 р.), а саме:

а) принцип незастосування сили або погрози силою;

б) принцип невтручання у внутрішні справи держави;

в) принцип добросовісного виконання взятих на себе зобов’язань;

г) принцип поваги прав і свобод людини і громадянина.

2. Двосторонні міжнародно-правові угоди між РФ та Україною:

а) Договір про дружбу, співробітництво і партнерство (1997 р.);

б) Угоду про статус та умови перебування Чорноморського флоту Ро­сійської Федерації на території України (1997 р.);

в) Договір про українсько-російський державний кордон (2003 р.) та ін.

3. Багатосторонні міжнародно-правові угоди, сторонами яких були РФ та Україна:

а) Угоду про створення СНД (1991 р.);

б) Протокол до Угоди про створення СНД (1991 р.);

в) Алма-Атинську декларацію (1991 р.);

г) Декларацію про дотримання принципів співробітництва в рамках СНД (1992 р.);

ґ) Декларацію про дотримання суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності кордонів держав-учасниць СНД (1994 р.);

д) Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р.

4. Національне законодавство України та РФ, оскільки російські війсь­ковослужбовці знаходилися на території Криму:

а) без відповідного дозволу з боку Президента України і Верховної Ра­ди України;

б) до видачі формального дозволу Ради Федерації Федеральних Зборів РФ від 1 березня 2014 р. (а той дозвіл, який надала Рада Федерації 1 березня 2014 р ^[296] є a priori незаконним, оскільки він порушує всі підстави та крите­рії використання Збройних сил РФ за межами РФ, визначені російським законодавством).

З точки зору національної правової системи України збройна агресія РФ в Криму кваліфікується наступним чином. Відповідно до ст. 6 КК Украї­ни («Чинність закону про кримінальну відповідальність щодо злочинів, вчинених на території України») громадяни України, іноземці, апатриди, які до або під час кримських подій:

- вчинили будь-які дії, з метою насильницької зміни чи повалення кон­ституційного ладу України або захоплення державної влади України на Кримському півострові, увійшли у змову щодо вчинення таких дій або здій­снювали публічні заклики щодо цих дій;

- вчинили умисні дії, вчинені з метою зміни меж території або держав­ного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, або публічні заклики чи розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій;

- займалися публічними закликами до розв’язування воєнного конфлі­кту між РФ та Україною, виготовлювали матеріали із такими закликами та їх розповсюджували, відповідальні за планування, підготовку, організацію чи керування військовою операцією РФ у Криму чи брали безпосередню участь у її реалізації, а також вербували, фінансували, надавали матеріальне забез­печення чи навчання найманців з метою використання у даній операції, керували їхніми діями, а також самі брали участь як найманці, — скоїли злочинні діяння, кримінальна відповідальність за які передбачена відповідно до ст.ст. 109, 110, 436, 437, 447 КК України^[297].

Громадяни України, які до чи під час кримських подій умисно перейш­ли на бік РФ в період збройного конфлікту, вчинили шпигунство, або нада­вали іноземній державі допомогу в проведенні підривної діяльності проти України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторкан­ності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України, несуть додатково кримінальну відповідальність за державну зраду (ст.

Варто зазначити, що КК РФ передбачає кримінальну відповідальність за аналогічні діяння проти миру і безпеки людства, що й КК України, отже всі особи із російської сторони, які брали участь у кримських подіях, також скоїли злочини, передбачені російським кримінальним законодавством вна­слідок дії ст. 12 КК РФ («Дія кримінального закону по відношенню до осіб, які вчинили злочини поза межами РФ»).

Таким чином, окупацію РФ території Кримського півострова без від­ритого військового конфлікту з Україною необхідно розглядати як акт агре­сії РФ проти України, який є грубим порушенням міжнародного права, а також національного права України та РФ.

3.2.2.