Агресивна війна Російської Федерації нроти України в контексті нринцину ненорушності кордонів

Попри окремі розбіжності щодо змісту та спрямованості домовленос­тей, досягнутих Нарадою з безпеки і співробітництва в Європі у 1975 р., вона стала в певному сенсі кульмінацією розрядки міжнародної напру­женості 70-х рр.

Відповідно, надалі утверджувались і принципи міжнародного права, закріплені в Акті, серед яких особливу роль відіграє принцип непоруш­ності кордонів. Нині беззастережно визнається, що з позиції сучасного міжнародного права, збереження територіальної цілісності держав — це найважливіше право, властиве суверенітетові держави, яке означає здій­снення всіх суверенних прав в їхній повноті у просторі, що визначений державними кордонами.^[748] Суб’єкт, які несуть загрозу територіальній ці­лісності, — це передусім іноземні держави, протиправні дії яких можуть виражатися в захопленні та окупації частини території держави, що ведуть до приєднання окупованої території до своєї території (анексія).

Протиправні дії іноземної держави можуть виражатися й у створен­ні в іншій державі через вжиття політичних, економічних, організаційних та інших заходів таких умов, які можуть привести до дестабілізації ситу­ації в державі та її подальшого розпаду.

Саме такі події, що відповідали нормам міжнародного права та кон­ституційного права СРСР, відбувались впродовж 1990-1991 рр.: крапку в існуванні Радянського Союзу поставила Угода про створення Співдруж­ності Незалежних Держав від 8.12.1991 р.,^[750] в якій держави — засновниці Союзу PCP констатували, що він як суб’єкт міжнародного права і геопо- літична реальність припиняє своє існування.

Розпад Радянського Союзу зумовив необхідність встановити кордони між колишніми республіками. Цей процес відбувався відповідно до прави­ла uti possidetis, сучасне розуміння якого закріпилось при визначенні меж нових незалежних держав у ході масової деколонізації після Другої світо­вої війни. У 1964 р. Організація африканської єдності підтвердила засто­сування правила щодо кордонів африканських держав.

Це правило неодноразово застосовував Міжнародний Суд ООН при розв’язанні територіальних спорів. При цьому підкреслював, що воно — загальновизнана норма міжнародного права. У 1986 р. МС ООН у спра­ві «Буркіна-Фасо проти Малі» зазначив, що сутність принципу полягає в його первинній меті забезпечення поваги до територіальних кордонів на момент здобуття незалежності. Таке проведення кордонів може бути фак­тично просто розмежуванням між різними адміністративними одини­цями або колоніями однієї держави. Застосування цього принципу при­водить до того, що адміністративні кордони перетворюються на міждер­жавні кордони в повному сенсі цього слова. Палата Міжнародного Суду також підкреслила, що принцип uti possidetis повинен бути визнаний як «загальний принцип, логічно пов’язаний з явищем здобуття незалежнос­ті, хоч би де це відбувалося.

Арбітражна комісія з Югославії, створена ЄС для розв’язання спір­них юридичних питань у зв’язку з розпадом СФРЮ, дійшла висновку, що з моменту розпаду федерації і набуття новоствореними державами неза­лежності внутрішні міжреспубліканські кордони перетворилися на міжна­родні кордони відповідно до принципу utipossidetis. У Висновках №2 Арбі­тражна комісія, розглядаючи питання про внутрішні кордони між Сербі­єю та Хорватією, а також Сербією та Боснією і Герцеговиною, вказала, що незалежно від будь-яких обставин право на самовизначення не може і не повинно привести до змін вже чинних кордонів при здобутті державою незалежності (uti possidetis juris), крім випадків, коли держави самі домо­вилися про зміну своїх кордонів. У Висновках №3 Арбітражна комісія, за­стосовуючи принцип utipossidetis до кордонів колишніх югославських рес­публік, посилалася на рішення Міжнародного Суду ООН у справі «Буркі- на-Фасо проти Малі» 1986 р.^[753]

Держави і міжнародні організації також підтримали непорушність внутрішніх республіканських кордонів СФРЮ. У Заяві щодо Югославії голів держав та урядів Північноатлантичної ради від 8.11.1991 р. йшло­ся, що всі спроби змінити чинні кордони шляхом застосування сили чи політики fait accompli (поставити перед доконаним фактом) неприйнятні і тому будь-які дії з односторонньої зміни вже чинних кордонів визнава­тися не будуть.^[754]

Отже, застосування принципу utipossidetis при встановлені кордонів між новими незалежними державами, які утворились при розпаді СРСР, а також кордонів між ними та державами — сусідами колишнього СРСР від­повідало міжнародно-правовим нормам і практиці МС ООН.

Це визнавали українська та російська доктрини міжнародного права. Так, І. Лукашук зазначав: «На основі принципу uti possidetis були визнані кордони між колишніми радянськими союзними республіками, попри те, що вони не завжди справедливі й не завжди правильно були свого часу встановлені».^[755] В.

Першим кроком у практичному врегулюванні питання встановлен­ня кордонів між Україною та Росією стало підписання 19.11.1990 р. тоді ще союзними республіками двосторонньої угоди про співробітництво. У ній прямо вказано, що обидві сторони поважають територіальну ці­лісність одна одної у нинішніх межах СРСР (ст. б).^[757] 12.09.1991 р. ухва­лено Закон «Про правонаступництво України», у ст. 5 якого передбаче­но, що державний кордон Союзу PCP, який відмежовує Україну від інших держав, і кордон між Українською PCP, Білоруською PCP, Молдавською PCP і Російською Федерацією, станом на 15.07.1990 р., — державний кор­дон України.^[758]

4.11.1991 р. ухвалено Закон України «Про державний кодон України», відповідно до якого державний кордон України визначається Конститу­цією та законами України, а також міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.^[759] Актом правонаступництва Російської Федерації стосовно кордонів став Закон про державний кордон РФ від 5.04.1993 р., статтею 2 якого встановле­но: «Державною кордоном Російської Федерації є кордон РРФСР, закрі­плений чинними міжнародними договорами і законодавчими актами ко­лишнього СРСР».^[760]

Ці принципи були визнані й у подальших двосторонніх україно-ро- сійських і багатосторонніх міжнародних договорах. У преамбулі Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД) від 8.12.1991 р. за­значено, що держави мають намір розвивати свої відносини на основі за­гальновизнаних принципів і норм міжнародного права. Статтею 5 закрі­плено, що сторони визнають і поважають територіальну цілісність одна одної і недоторканність чинних кордонів у рамках Співдружності.^[761]

Це було підтверджено в Алма-Атинській декларації від 21.12.1991 р., у якій сторони заявили про «визнання і повагу територіальної цілісності одна одної і непорушність чинних кордонів».^[762]

15.04.1994 р.

У Будапештському меморандумі про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 р. вказано (ст. 1), що Російська Федерація, Сполучене Коро­лівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Аме­рики підтверджують Україні їхні зобов’язання згідно з принципами За­ключного акта НБСЄ поважати незалежність і суверенітет та чинні кор­дони України.^[764]

Край спекуляціям окремих російських політиків, які після розпаду Радянського Союзу заявляли про «несправедливість» і «неправомірність» належності Криму території України, покладено у травні 1997 р., коли у підписаному президентами двох держав так званому «Великому догово­рі» — Договорі про дружбу, співробітництво та партнерство між Украї­ною та Російською Федерацією сторони підтвердили свою прихильність до норм міжнародного права, передовсім до цілей і принципів Статуту Організації Об’єднаних Націй, зобов’язань, взятих у рамках Організації з безпеки і співробітництва в Європі (преамбула Договору), зобов’язались поважати територіальну цілісність одна одної і підтвердили непорушність чинних між ними кордонів (ст. 2).^[765]

Визнання відповідних зобов’язань РФ підкреслювалось і тверджен­нями радикальних російських діячів, що протестували проти укладення та ратифікації договору. Так, К. Затулін та О. Севастьянов вказували, що «договором було юридично закріплене відторгнення від Росії значних іс­торично і стратегічно важливих територій...

Укладені у той же час україно-російські договори щодо базування Чорноморського флоту РФ у Криму (Угода про статус та умови перебу­вання Чорноморського флоту Російської Федерації на території України,^[768] Угода між урядами про взаємні розрахунки, пов’язані з поділом Чорно­морського флоту та перебуванням Чорноморського флоту Російської Фе­дерації на території України,^[769] Угода про параметри поділу Чорноморсько­го флоту)^[770] також виходили з принципів цілісності території України та непорушності її кордонів.

У Договорі між Україною і Російською Федерацією про українсько-ро­сійський державний кордон від 28.01.2003 р. сторони засвідчили відданість цілям і принципам Статуту Організації Об’єднаних Націй, положенням Гельсінського Заключного акта, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 р. та визначи­ли, що державний кордон проходить так, як це зазначено в Описі прохо­дження державного кордону між Україною та Російською Федерацією (До­даток 1) і зображено суцільною лінією червоного кольору на картах дер­жавного кордону між Україною та Російською Федерацією (Додаток 2).^[771]

У жовтні 2011 р. укладено міжурядові угоди, пов’язані з перетином україно-російського кордону: Угоду про співробітництво і взаємодію у сфері розбудови пунктів пропуску через україно-російський державний кордон,^[772] Угоду про порядок перетинання україно-російського державно­го кордону жителями прикордонних регіонів України та Російської Феде­рації^[773] та Угоду про співробітництво під час здійснення спільного контр­олю осіб, транспортних засобів і товарів на україно-російському держав­ному кордоні.^[774] Положення міжнародних договорів щодо україно-росій­ського державного кордону, належність Україні тих чи інших територій жодного разу Росія не ставила під сумнів. Це багато разів у різних контек­стах підтверджувало керівництво РФ. Ще 4.03.2014 р. президент В. Путін заявляв, що варіант приєднання Криму до Росії не розглядається.^[775] Однак це відбувалось уже на тлі російської військової агресії на півострові, всі ознаки якої визнав сам В. Путін 17.04.2014 р.^[776] та 24.10.2014 р.^[777]

Подальші події відомі: відбулись «референдум» 16.03.2014 р. та анек­сія Кримського півострова. Юридичне оформлення анексії було проведене шляхом видання Указу президента РФ «Про визнання Республіки Крим»

від 17.03.2014 р., підписання 18.03.2014 р. «Договору про прийняття в Ро­сійську Федерацію Республіки Крим та утворення у складі Російської Фе­дерації нових суб’єктів»,^[778] ратифікації цього «договору» парламентом РФ^[779] і ухвалення Федерального конституційного закону «Про прийнят­тя в Російську Федерацію Республіки Крим та утворення у складі Росій­ської Федерації нових суб’єктів Республіки Крим та міста федерального значення Севастополя».^{[780] [781] [782] [783] [784]}

Нині Російська Федерація de facto проводить військову окупацію час­тини Донецької і Луганської областей (що підтверджується численними доказами),^{781,782,783,784} хоча не визнає цього, та не збирається припиняти свої протиправні дії.

Впродовж 2014 року РФ грубо порушувала основні принципи міжна­родного права, численні міжнародні зобов’язання як перед Україною, так і перед іншими державами, а також зобов’язання erga omnes. Серед найне- безпечніших — нехтування принципом непорушності кордонів у Європі. «Приєднання» Кримського півострова стало першим актом анексії, вчи­неним у регіоні не лише після закріплення принципу непорушності кор­донів держав континенту як імперативної норми міжнародного права, а й загалом після завершення Другої світової війни, причиною якої і стали подібні дії гітлерівської Німеччини.

Вчинивши анексію Криму та військову окупацію частини Луганської та Донецької областей, Російська Федерація нехтує всіма зобов’язаннями, передбаченими принципом непорушності кордонів: визнавати непоруш­ність кордонів усіх держав Європи; відмовитися від будь-яких територі­альних домагань або дій, спрямованих на окупацію частини або всієї те­риторії будь-якої держави; відмовитися від будь-яких зазіхань на наяв­ні кордони; змінювати свої кордони тільки за взаємною згодою відповід­них держав.

РФ порушує і встановлену цим принципом заборону будь-яких тери­торіальних домагань, претензій щодо кордонів, ініціювання, підбурюван­ня, підтримки реваншистських ідей та рухів, будь-яких інших спроб пере­гляду кордонів та підриву міжнародних угод щодо чинних у Європі кор­донів. Дії російської сторони повертають до часів тиску та диктату, вони спрямовані на відродження реваншистських і ревізіоністських ідей щодо територій та кордонів, подібних до тих, що призвели до Другої світової ві­йни, словом, містять ознаки всіх діянь, що прямо заборонені принципом непорушності кордонів.

Російська Федерація, як відомо, заперечує порушення принципів між­народного права, зокрема і принципу непорушності кордонів. У «Правово­му обґрунтуванні позиції Росії щодо Криму та України» вказано: «Що сто­сується принципу непорушності кордонів, то він забороняє посягання на кордони, а також забороняє захоплення і узурпацію частини або всієї те­риторії будь-якої держави-учасниці. Однак реалізація права на самовизна­чення у формі відділення — природний і законний процес, що правомірно змінює кордони і території наявних держав і, отже, не може кваліфікувати­ся як «захоплення» або «узурпація». Таке тлумачення цього принципу під­тверджено практикою утворення держав на території СРСР, Югославії та інших країн Східної Європи, які були визнані країнами ЄС і США (остан­ні також підписанти Заключного акта НБСЄ)».^[785]

Однак ці твердження являють собою спотворення фактичних обста­вин і змісту правових норм. По-перше, теза про тлумачення подій щодо Криму як реалізації права на самовизначення, а не анексії прямо супер­ечить фактичним обставинам: «Республіка Крим» жодної години не від­повідала вимогам, яке міжнародне право висуває для визнання утворень державами, а значить не здійснювала жодного самовизначення. Натомість її проголошення було частиною операції з анексії Криму Російською Фе­дерацією, що, серед іншого, підтверджується і положеннями «Декларації про незалежність АР Крим: «У разі, якщо в результаті прямого волевияв­лення народів Криму 16.03.2014 р. буде ухвалене рішення про входження Криму, зокрема Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, до складу Росії, Крим після референдуму буде оголошений незалежною і су­веренною державою з республіканською формою врядування. Республі­ка Крим як незалежна і суверенна держава у разі відповідних результатів референдуму звернеться до Російської Федерації з пропозицією про при­йняття Республіки Крим на основі відповідного міждержавного договору до складу Російської Федерації як нового суб’єкта Російської Федерації».^[786] Про жоден інший варіант «самовизначення» не йшлося.

По-друге, процеси здобуття (відновлення) суверенітету державами Центральної та Східної Європи були приклади реалізації права на само­визначення і відповідали критеріям, з якими міжнародне право пов’язує правомірність цих процесів, і аж ніяк не супроводжувались діями з анек­сії територій іншими державами, на відміну від дій РФ щодо Криму.

У відкритому листі президента Російської асоціації міжнародного права (РАМП) А. Капустіна від імені виконкому РАМП до виконавчої ради Асоціації міжнародного права від 5.06.2014 р. зроблена спроба обґрунтува­ти правомірність дій РФ дещо іншим чином: «...Парламентаріям, народам була сказана неправда, нібито, про «анексію Криму Росією». Насправді, Крим протягом століть уже був частиною Росії. Те, що в радянський пері­од, в 1954 р., Крим був переданий з Російської Федерації в адміністративне підпорядкування Української Радянської Республіки, не мало міжнарод­но-правових наслідків; а тільки адміністративні. Крим залишався в тій же державі — СРСР, зі столицею у Москві, водночас столицею Росії.

У 1991 р. насправді відбулася мирна анексія Криму новою держа­вою — Україною. Це мало міжнародно-правові наслідки. Протягом 23 ро­ків ця анексія України відбувалася, але при дотриманні ряду договірних умов, зокрема про перебування в Криму російського Чорноморського флоту... Волевиявлення на користь повернення народу Криму до історич­ної Батьківщини — Росії — стало відновленням історичної справедливос­ті, реалізацією історично сформованих правових підстав».^[787] Стверджую­чи про «анексію» Криму Україною в 1991 р., президент РАМП не вказує, яким саме чином Крим опинився у складі Російської імперії, просто зазна­чаючи: «протягом століть уже був частиною Росії». Нагадаємо, що перші відомості про заселення півострова датовані XII ст. до н. е., Росія ж якраз і вчинила його анексію наприкінці XVIII ст., тобто протягом майже трид­цяти століть Крим не мав до неї жодного стосунку, натомість, на території півострова існували грецькі держави, скіфська держава, Понтійське цар­ство, встановлювався контроль Римської імперії, Візантії, існувала хазар­ська держава, Кримське ханство, що пізніше було васалом Османської ім­перії. У 1954 р. півострів відповідно до норм Конституції та законодав­ства СРСР (це вже не раз обґрунтовували дослідники)^{[788] [789] [790] [791]’789,790,791 став час­тиною Української PCP. Тобто «історичних» аргументів на користь того, що Крим має належати саме Росії, чому саме її треба вважати його «істо­ричною Батьківщиною» нема.}

Що стосується юридичних аргументів, то президент РАМП застосу­вав оксюморон: анексія, відповідно до міжнародного права, — насиль­ницьке захоплення території, й вона a priori не може бути мирна. Крім того, Капустін повністю проігнорував правовий зміст принципів терито­ріальної цілісності, непорушності кордонів, рівноправності та самовизна­чення народів, а також пряме міжнародно-правове визнання Росією на­лежності Криму Україні, що знайшло відображення у багатьох міжнарод­них договорах, які закріпили юридичні зобов’язання РФ поважати таку належність. Розпад СРСР, який відбувся шляхом укладення відповідної угоди (Біловезька угода від 8.12.1991 р.),^[792] супроводжувався визнанням чинних міжреспубліканських кордонів міждержавними за принципом uti possidetis. Це відображено й у ст. 5 Угоди, й у Алма-Атинській декларації від 21.12.1991 р.^[793] Отже, ніякої анексії Криму Україною з 1991 р. не було, він продовжив бути частиною території України, як і до припинення іс­нування Радянського Союзу.

У двосторонніх відносинах України і РФ це, як уже зазначено, зна­йшло відображення у двосторонній міжреспубліканській угоді про спів­робітництво від 19.11.1990 р.,^[794] преамбулі та ст. 2 Договору про дружбу, співробітництво та партнерство між Україною та Російською Федераці­єю 1997 р.,^[795] ст. 1 та ст. 2 Договору між Україною і Російською Федераці­єю про українсько-російський державний кордон від 28.01.2003 р.^{[796] [797] [798] [799] Дого­вори про базування ЧФ Росії у Криму як на території України.797,798,799 та­кож виходили з принципів цілісності території України та непорушності її кордонів, як і ціла низка інших міждержавних договорів. Зобов’язання РФ поважати чинні кордони України прямо передбачене ст. 1 Будапешт­ського меморандуму 1994 р.[800]}

А. Капустін проігнорував навіть положення ст. 2 Закону Російської Федерації «Про державний кордон РФ» від 5.04.1993 р., яке передбачає, що державний кордон Російської Федерації — кордон РРФСР, закріпле­ний чинними міжнародними договорами і законодавчими актами колиш­нього СРСР.^[801] Цим положенням спростовується і теза відкритого листа про те, що нема міжнародно-правових наслідків передання Криму Україні у 1954 р., такі наслідки були прямо визнанні законом Російської Федерації.

Крім того, в листі міститься суперечність, адже при твердженні «анек­сія України відбувалася, але при дотриманні ряду договірних умов, зокре­ма про перебування в Криму російського Чорноморського флоту» не пояс­нено, якими саме договірними умовами це передбачено (це зрозуміло, бо досить важко вказати на норми, яких не існує); по-друге, у 2014 р. ЧФ Ро­сії продовжував базуватись у Криму і жодної дії з його «вигнання», що бу­цімто могло призвести до припинення визнання Росією належності Кри­му Україні, наша держава не робила.

Нарешті, тези про «історичну Батьківщину — Росію», «відновлення історичної справедливості» свідчать про брак юридичної аргументації, бо міжнародне право не знає таких конструктів. На жаль, подібні звернення до підстав — не правових, а зумовлених політичною доцільністю під при­криттям «справедливості» характерні для більшості робіт російських на­уковців (інші вигадують «нові» концепції на кшталт «розпаду державнос­ті» щодо України), і що ще гірше — стали офіційною міжнародно-право­вою позицією РФ як держави.

Порушення Російською Федерацією принципів територіальної ціліс­ності та непорушності кордонів не викликає сумніву і підтвердила міжна­родна спільнота у низці актів усіх інституцій, діяльність яких пов’язана з відповідними питаннями. Йдеться насамперед про Резолюцію Генераль­ної Асамблеї ООН від 27.03.2014 р., підтриману практично всіма держава­ми Європи, Рішення Ради ЄС від 17.03.2014 р., Гаазьку декларацію Великої сімки від 24.03.2014 р., Резолюцію Парламентської асамблеї Ради Європи від 09.04.2014 р., Резолюцію Парламентської асамблеї ОБСЄ від 1.07.2014 р.

У Рішенні Ради ЄС 2014/145/СГ5Р щодо введення обмежувальних за­ходів у зв’язку з діями, що підривають або створюють загрозу територі­альній цілісності, суверенітетові і незалежності України від 17.03.2014 р. вказано про рішуче засудження нічим не спровокованого порушення Ро­сійською Федерацією українського суверенітету і територіальної ціліснос­ті, міститься заклик до РФ негайно вивести свої збройні сили на місця їх­ньої постійної дислокації, згідно з відповідними договорами, а також за­клик забезпечити безпосередній доступ міжнародним спостерігачам. Рада ЄС вказала і на те, що рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим провести референдум про майбутній статус території суперечить Конституції України і, отже, незаконний.^[802]

У Гаазькій декларації Великої сімки від 24.03.2014 р. вказано на засу­дження сторонами протизаконної спроби Росії анексувати Крим, усупер­еч міжнародному праву та конкретним міжнародним зобов’язанням, не­визнання ані референдуму, ані спроби анексії (п. 1). Зазначено, що РФ має шанувати територіальну цілісність та суверенітет України, почати диску­сії з Урядом України та відкритися пропозиціям щодо міжнародного по­середництва та моніторингу, які б спрямовувалися на розв’язання будь- яких законних занепокоєнь (п. 4).^[803]

У Резолюції «Територіальна цілісність України» № 68/262 від 27.03.2014 р. ГА ООН, серед іншого, підтвердила свою прихильність до суверенітету, політичної незалежності, єдності і територіальної ціліс­ності України в її міжнародно визнаних кордонах, а також закликала всі держави відмовитися і утримуватися від дій, спрямованих на часткове або повне порушення національної єдності і територіальної цілісності Украї­ни, зокрема будь-яких спроб змінити кордони України за допомогою по­грози силою або її застосування або інших незаконних засобів.^[804]

У Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи «Останні по­дії в Україні: загрози функціонуванню демократичних інституцій» № 1988 від 09.04.2014 р. вказано (п. 16): «Так званий референдум, який був організований в Криму 16.03.2014 р., неконституційний згідно з кон­ституціями Криму і України. Крім того, повідомлення про явку та його результати неправдоподібні. Результат цього референдуму і незаконна анексія Криму Російською Федерацією, отже, не мають юридичної сили і не визнаються Радою Європи. Асамблея підтверджує свою рішучу під­тримку незалежності, суверенітету і територіальної цілісності України».^[805]

Окремо слід відзначити Резолюцію ПА ОБОЄ «Очевидне, грубе і не- виправлене порушення принципів Гельсінкі Російською Федерацією» від 1.07.2014 р., в якій держави-учасниці підтвердили прихильність до принципів ОБСЄ, зокрема принципу непорушності кордонів, заявили про тверду підтримку суверенітету, політичної незалежності, єдності та територіальної цілісності України, як це визначено Конституцією краї­ни, і в її міжнародно визнаних кордонах, та нагадали, що Російська Фе­дерація як держава — учасниця Організації з безпеки і співробітництва в Європі зобов’язалася поважати принципи, що містяться в Заключному акті 1975 р., якими держави-учасниці повинні керуватися у взаємних від­носинах. У зв’язку з цим держави ОБСЄ заявили, що з лютого 2014 р. РФ:

- порушила всі десять гельсінських принципів, до того ж деякі з них очевидним, грубим і досі невиправленим способом,

- порушує свої взяті за Будапештським меморандумом зобов’я­зання, як і інші міжнародні зобов’язання;

- вчинила насильницьку анексію Криму;

- чинить військову агресію і різні форми примусу, спрямовані на утиск властивих суверенітетові України прав на догоду власним інтересам;

- продовжує порушувати свої міжнародні зобов’язання, висувати незаконні домагання на східну частину України, як вона вже ро­била раніше й загрожує і надалі чинити стосовно інших держав- учасниць.^[806]

Як продемонстровано на прикладі низки історичних подій, Європа пройшла надзвичайно важкий і тривалий шлях, впродовж якого відбува­лись численні війни за території, що призводили до мільйонів жертв, до того як принцип територіальної цілісності і непорушності кордонів утвер­дився як основа миру та безпеки на континенті. Нівелюючи величезні зу­силля держав регіону, докладені для встановлення та зміцнення цих прин­ципів, Російська Федерація, без перебільшення, ставить під загрозу май­бутнє Європи.

Один із наслідків російської агресії проти нашої держави — девальва­ція принципу непорушності кордонів. Дії РФ повертають Європу до часів силового захоплення територій на основі реваншистський ідей, і можуть стати орієнтиром для інших держав, що, посилаючись на цей приклад, чи­нитимуть акти агресії, покладаючись лише на власні уявлення про те, що їм має належати та чи інша територія якоїсь з суверенних держав. Це може призвести до серйозних збройних конфліктів і руйнування системи без­пеки, яка ґрунтується на визнанні територіальної цілісності та непоруш­ності кордонів. Історичні приклади наочно демонструють високий потен­ціал конфліктів саме в європейському регіоні, пов’язаних зокрема і з тим, що кордони держав не завжди збігаються з межами розселення етносів.

Отже, хоча російська агресія стала дуже серйозним викликом для всієї світової спільноти, передусім це стосується держав Європи. Поді­ями 2014 р. продемонстровано, що центральною для континенту зали­шається проблема забезпечення миру та безпеки і, в цьому контексті, головне — це питання збереження непорушності державних кордонів. Усвідомлення небезпеки російської агресії для всього регіону, згортан­ня співробітництва, введення обмежень, запровадження санкцій проти РФ продемонстрували прагнення держав відстояти принципи міжнарод­ного права, які поставлені під загрозу. Досвід минулого переконливо свід­чить, що спільні дії повинні бути активізовані, адже політика «умиротво­рення агресора» призведе лише до продовження протиправних дій та по­дальшої ескалації.

3.4.