Принцип непорушності кордонів як імператив для європейського регіону

Попри продовження холодної війни, європейські держави декларували ба­жання забезпечити стійкий мир. Так, 1966 р. ухвалено Декларацію держав Варшавського договору про зміцнення миру та безпеки в Європі, що міс­тила певні прогресивні положення, хоч і мала очевидне політичне підґрун­тя.

Подальше просування в напрямку закріплення непорушності кордо­нів тісно пов’язане з так званим «процесом розрядки» у відносинах між Радянським Союзом і Заходом. Серед причин «розрядки» називають не­гативні економічні та політичні наслідків війни у В’єтнамі; результати Ка­рибської кризи (керівники СРСР і США дійшли висновку про необхідність ухвалити низку рішень, які не допустили б повторення чогось подібно­го в майбутньому); усвідомлення державами небезпеки, пов’язаної із за­гальним розвитком озброєнь; радянсько-китайський розрив, побоюван­ня СРСР щодо створення китайсько-американського альянсу.^[716]

Так чи інакше, результатами «розрядки» стали значна інтенсифі­кація співробітництва та укладення цілого ряду договорів між СРСР і США (Угоди про заходи зі зменшення небезпеки виникнення ядерної ві­йни між СРСР і США (1971 р.); Договору про обмеження систем проти­ракетної оборони (Договір ПРО); Тимчасової угоди про деякі заходи в га­лузі обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-1); Документа «Основи взаємовідносин між СРСР і США»; Угоди про співробітництво в дослідженні та використанні космічного простору в мирних цілях; Угоди про запобігання інцидентам у відкритому морі і в повітряному просторі над ним (1972 р.); Договору про обмеження підземних ядерних випробу­вань (1974 р.) та деяких інших),^[717] а також виникнення сприятливих умов для договірного закріплення принципу непорушності державних кордо­нів у Європі, що мав гарантувати збереження миру і безпеки в регіоні.

Це зроблено шляхом укладення ряду міжнародних актів — дво­сторонніх договорів між СРСР та ФРН, Румунією і Чехословаччиною (1970 р.), Договору про принципи нормалізації відносин між ФРН та Поль­щею, Договору про принципи відносин між ФРН та НДР (1972 р.), Дого­вору про двосторонні відносини між ФРН і Чехословаччиною (1973 р.), «Принципів співробітництва між СРСР і Францією» 1971 р., радянсько- американського комюніке 1972 р.

У Московському договорі між СРСР і ФРН від 12.08.1970 р. передба­чено, що «мир в Європі може бути збережений тільки в тому разі, якщо ніхто не зазіхатиме на сучасні кордони». Сторони заявили, що «не мають будь-яких територіальних претензій до будь-кого і не висуватимуть та­ких претензій у майбутньому»...«будуть неухильно дотримуватися тери­торіальної цілісності всіх держав у Європі в їхніх нинішніх кордонах».^[718]

«Принципи співробітництва між СРСР та Францією» 1971 р. місти­ли твердження про особливу важливість співпраці двох держав разом з іншими державами для ослаблення міжнародної напруженості, зміцнен­ня безпеки, розвитку мирних відносин між усіма державами Європи на основі низки принципів, першим з яких названо принцип непорушності чинних у Європі кордонів.^[719]

У Договорі про принципи відносин між ФРН та НДР від 21.12.1972 р., який став основою взаємодії сторін до возз’єднання Німеччини, вони за­явили про визнання того, що непорушність кордонів і повага до терито­ріальної цілісності та суверенітету всіх держав в Європі в їхніх нинішніх кордонах — основна умова для миру (преамбула договору), підтвердили недоторканність нині й у майбутньому кордону, що існує між ними, та взяли на себе зобов’язання поважати територіальну цілісність одна од­ної (ст. З).^[720]

Радянсько-американське комюніке 1972 р. містило положення про го­товність сторін сприяти послабленню напруженості, укріпленню безпеки, покращенню відносин і розвитку співробітництва між державами Євро­пи «на основі принципів територіальної цілісності, непорушності кордо­нів, невтручання у внутрішні справи, суверенної рівності, незалежності і незастосування сили або погрози силою».^[721]

У Договорі про взаємну допомогу між ФРН та Чехословаччиною 1973 р.

У преамбулі ж зазначено про укладення Договору «в історичному усвідомленні того, що гармонійне співіснування націй у Європі необхідне для миру, в рішучості покласти край раз і назавжди катастрофічному ми­нулому у своїх відносинах, особливо у зв’язку з Другою світовою війною, яка завдала незліченних бід народам Європи», також визнання того, що «Мюнхенський договір від 29.09.1938 р. щодо Чехословацької Республіки укладений нацистським режимом під загрозою сили», а у ст. 1 визначили, що Мюнхенський договір нечинний у їхніх двосторонніх відносинах.^[722]

Варто додати, що й договори між СРСР та ФРН, Польщею та ФРН, СРСР та Чехословаччиною, укладені в 1970-1977 рр., визнали Мюн­хенський договір 1938 р. нечинним від самого початку та таким, що не має жодного правового наслідку.^[723]

Отже, основними елементами принципу непорушності кордонів, за­кріпленими в цих договорах, стали:

по-перше, визнання вказаного принципу як найважливішої переду­мови для європейської безпеки;

по-друге, підтвердження сторонами непорушності кордонів, уста­новлених після Другої світової війни та післявоєнного врегулювання, що юридично закріпило відповідні політичні та територіальні реалії (особли­во важливим було визнання непорушності західного кордону Польщі по Одеру та Нейсе, встановленого Потсдамським договором, кордону між ФРН та НДР, а також кордону між Чехословаччиною та ФРН);

по-третє, висловлення сторонами відданості та чітких намірів забез­печувати непорушність кордонів і належну реалізацію договорів, укладе­них для забезпечення миру та безпеки.

Оздоровленню міжнародної ситуації в Європі у цей період сприяло й укладення в 1971 р. Чотиристоронньої угоди щодо Західного Берліна між СРСР, США, Великою Британією і Францією.^[724] Угода передбачала, що за­хідні сектори міста не складова частина Федеративної Республіки Німеч­чини і не перебувають під її врядуванням. ФРН дістала право представ­ляти інтереси Західного Берліна на міжнародній арені в окремих сферах (таких як представництво Західного Берліна в міжнародних організаціях, консульське обслуговування постійних жителів міста), не зачіпаючи пи­тань безпеки та статусу. Інші розділи угоди врегулювали загальні прин­ципи транзитного сполучення між Західним Берліном і ФРН, перебуван­ня жителів Західного Берліна на території НДР. Розв’язання питань тран­зиту і перебування на території НДР віднесено до компетенції німецької влади (тобто урядів НДР та ФРН і сенату Західного Берліна).^[725]

Після укладення Договору між НДР і ФРН 1972 р. першу визнали інші держави (раніше її визнали тільки СРСР, Польща, ЧехоСловаччи­на, Угорщина, Румунія, Болгарія та Фінляндія) і вона набула членства в ООН (1973 р.).

Отже, до середини 1970-х рр. були значною мірою розв’язані найбо­лючіші питання відносин між європейськими державами, на міжнарод­но-правовому рівні врегульовано відповідні відносини. Склався комплекс двосторонніх договорів, що встановлювали принцип непорушності кор­донів, було створено необхідні передумови для його загального визнання всіма державами Європи як основного принципу безпеки на континенті.

Завершенням процесу формування принципу непорушності кордо­нів стало його закріплення на багатосторонній основі в Заключному акті Гельсінської Наради з безпеки і співробітництва в Європі у системі прин­ципів взаємовідносин держав — учасниць НБСЄ.

Варто зазначити про відповідні положення інших актів, які закріпи­ли основні принципи міжнародного права — Статуту ООН та Декларації принципів міжнародного права 1970 р.

Статут ООН зобов’язує утримуватися від погрози силою або її за­стосування проти територіальної недоторканності держави (ч.

a) обов’язок держави «утримуватися від будь-яких дій, спрямова­них на порушення національної єдності і територіальної ціліс­ності будь-якої держави чи країни»;

b) «територія держави не повинна бути об’єктом воєнної окупації, яка стала результатом застосування сили з порушенням Статуту ООН»;

c) «територія держави не повинна бути об’єктом набуття іншою державою в результаті погрози силою чи її застосування»;

сі) територіальні набуття, отримані через силу чи погрозу її застосу­вання, не повинні визнаватись.^[727] У Декларації побіжно вказано на непорушність кордонів у контексті принципу незастосування сили та погрози силою: «Кожна держава зобов’язана утримува­тися від погрози силою або її застосування з метою порушен­ня чинних міжнародних кордонів іншої держави або як засобу розв’язання міжнародних спорів, у тому числі територіальних суперечок і питань, що стосуються державних кордонів».

Відповідно, заборона обмежується порушенням кордонів шляхом за­стосування сили або погрози силою. Від держав не вимагається взаємно­го визнання кордонів та відмови від територіальних претензій. Скоріше, такі претензії презюмуються, бо йдеться про несилове розв’язання спо­рів.^[728] Отже, питання розв’язане в рамках передбаченого Статутом ООН та Декларацією 1970 р. принципу незастосування сили чи погрози силою.^[729]

Держави зобов’язані утримуватися від погрози силою або її засто­сування з метою порушення не тільки кордонів, а й демаркаційних лі­ній (маються на увазі тимчасові або попередні кордоні, зокрема лінії перемир’я). Це стосується ліній, що мають юридичну основу, тобто таких, які встановлені і відповідають міждержавним договорам або яких держа­ва зобов’язана дотримуватися з інших підстав.

Дотримання цього правила не завдає шкоди позиції зацікавлених дер­жав щодо статусу та наслідків встановлення таких ліній.^[730] Це стосуєть­ся і постійних кордонів, бо принцип незастосування сили сам по собі не зобов’язує до визнання чинних кордонів.

При підготуванні до Наради з безпеки і співробітництва у Європі 1975 р.

У Заключному акті НБСЄ 1975 р. держави-учасниці визнали, що вони «розглядають як непорушні всі кордони одна одної, як і кордони всіх дер­жав у Європі, і будуть утримуватися тепер і в майбутньому від будь-яких посягань на ці кордони. Вони будуть, відповідно, утримуватися також від будь-яких вимог чи дій, спрямованих на захоплення і узурпацію частини або всієї території будь-якої держави-учасниці».^[732] У контексті Принципу І «Суверенна рівність, повага прав, властивих суверенітетові» передбаче­но, що кордони держав можуть змінюватися відповідно до міжнародного права, мирним шляхом і за домовленістю.

Гельсінський заключний акт став виразом основних політичних і пра­вових підсумків Другої світової війни і оформив у міжнародно-правовому сенсі післявоєнні територіальні та політичні реалії у європейському регі­оні.^[733] Це відображено й у закріпленні та нормативному змісті принципу непорушності кордонів як основоположного для збереження миру в Єв­ропі. Положення Гельсінського заключного акта стали водночас і підсум­ком накопиченого впродовж багатьох сторіч досвіду, і чіткими орієнтира­ми на майбутнє для всіх держав регіону. Сторони усвідомлювали, що кор­дони в Європі, встановлені впродовж післявоєнного врегулювання, не за­вжди збігаються з межами розселення народів, однак погодилися з тим, що лише непорушність кордонів може гарантувати мир і безпеку, й навпаки, порушення кордонів будь-якої з держав вкрай небезпечне для всіх інших.

Важливо, що принцип непорушності кордонів у Європі, як і інші за­кріплені в Заключному акті 1975 р., застосовується незалежно від політич­них, економічних або соціальних систем, розміру, географічного розташу­вання, рівня економічного чи соціального розвитку держав.^[734] Заключний акт загалом має надблоковий характер, у п. 1 Правил процедури Прикін­цевих рекомендацій консультацій в Гельсінкі йшлося: «Всі держави, які бе­руть участь у Нараді, виступають як суверенні і незалежні держави і в умо­вах повної рівності. Нарада проводиться поза військовими союзами».^[735]

Що стосується нормативного змісту принципу непорушнос­ті кордонів, то він покладає на держави в європейському регіо­ні такі зобов’язання: 1) визнавати наявні кордони держав — учасниць НБСЄ (ОБСЄ) як юридично встановлені згідно з міжнародним правом; 2) визнавати непорушність кордонів усіх держав Європи; 3) відмовитися від будь-яких територіальних домагань або дій, спрямованих на окупацію час­тини або всієї території будь-якої держави тепер і в майбутньому; 4) від­мовитися від будь-яких зазіхань на наявні кордони нині і в майбутньому (держави зобов’язані утримуватися від погрози силою або її застосуван­ня з метою порушення не тільки кордонів, а й демаркаційних ліній)^[736]; 5) змінювати свої кордони тільки за взаємною згодою відповідних держав.^[737]

До обов’язків держав, пов’язаних із принципом недоторканності кор­донів, відносять і обов’язок держав дотримуватися чинної лінії кордону на місцевості; не допускати довільного переміщення лінії кордону на міс­цевості та її перетину без відповідного дозволу або поза встановленими правилами; право кожної суверенної держави контролювати перетин її кордонів людьми і транспортними засобами.^[738] Однак, видається, що ці обов’язки швидше характерні для норм міжнародного права в межах ін­ституту державних кордонів, про що йтиметься нижче.

В умовах існування двох ворожих військових блоків, НАТО та ОВД, значення принципу непорушності кордонів полягало ще й у забо­роні використання їхніх військових сил у будь-яких діях, пов’язаних із посяганнями на ці кордони. Хоча формулювання принципу не втратило своєї актуальності й після розпуску Організації Варшавського договору, адже передбачає заборону будь-яких збройних конфліктів щодо кордонів (прикордонних конфліктів), незалежно від їхнього «обсягу» та територі­ального поширення.

Втім йдеться не лише про застосування сили, а про заборону будь- яких територіальних домагань, претензій щодо кордонів, ініціювання, підбурювання, підтримки реваншистських ідей та рухів, будь-яких ін­ших спроб перегляду кордонів та підриву міжнародних угод щодо чин­них у Європі кордонів.

Об’єктом захисту принципу непорушності кордонів вважають усі види співробітництва держав із забезпечення їх безпеки та захисту — укладення договорів з делімітації та демаркації кордонів, колективна са­мооборона, розв’язання прикордонних спорів і створення відповідних ме­ханізмів реалізації цього принципу.

Обов’язкам держав відповідають права: укладати договори щодо ко­лективної безпеки та самооборони, зокрема стосовно дій у разі порушення кордонів, перешкоджати посяганням на недоторканність і непорушність кордонів усіма можливими засобами, в тому числі військовими (при до­триманні умов правомірного застосування сили, що висуваються норма­ми міжнародного права).^[739]

Розуміння нормативного змісту принципу непорушності кордонів не­можливе без розкриття його зв’язків з іншими принципами, передбаче­ними у Гельсінському заключному акті. Всі вони, більшою чи меншою мі­рою, взаємопов’язані між собою. Втім для принципу непорушності кор­донів характерна пряма взаємозалежність із рядом інших. Так, принцип суверенної рівності держав у тому вигляді, в якому він сформульований («Держави-учасниці будуть поважати суверенну рівність одна одної, а та­кож усі права, що властиві їхньому суверенітетові й охоплюються ним, до яких входить, зокрема, право кожної держави на юридичну рівність, на територіальну цілісність, на свободу і політичну незалежність») не може бути дотриманий без забезпечення непорушності кордонів. Право кож­ної держави на юридичну рівність, на територіальну цілісність, на свобо­ду та політичну незалежність передбачає обов’язкову повагу до недотор­канності території і, відповідно, непорушності та стабільності їхніх кордо­нів. Отже, принцип непорушності кордонів забезпечує дотримання права держави на територіальну цілісність, притаманну суверенітетові.

З іншого боку, принцип суверенної рівності держав служить для зміцнення принципу непорушності кордонів. Юридична рівність щодо недоторканності та цілісності території означає рівні права щодо непо­рушності і стабільності кордонів усіх держав. Усі кордони держав Євро­пи, США і Канади, тобто всіх сторін Акта рівною мірою повинні поважа­ти інші держави.^[740]

Найтісніше принцип непорушності кордонів пов’язаний із принци­пом територіальної цілісності, а також із принципом незастосування сили чи погрози силою. Саме формулювання «кордони держав можуть зміню­ватися відповідно до міжнародного права, мирним шляхом і за домовле­ністю» передбачає заборону застосування сили чи погрози силою. Водно­час вказане положення аж ніяк не може тлумачитись як таке, що обмеж­ує зміст або межі застосування принципу непорушності кордонів. Бага­то міжнародних договорів щодо кордонів містять положення щодо їхніх змін, щодо лінії проходження кордонів у певній місцевості. Важливо, щоб ці зміни відбувались суворо відповідно до принципу суверенної рівності, були вираженням волі держави. Так, Мюнхенський договір 1938 р. був ви­знаний нечинним угодами між ФРН та державами Центрально-Східної Європи, укладеними у 70-х рр. XX ст. Положення Гельсінського заключ­ного акта спрямовані на упеможливлення тиску або диктату, відроджен­ня у Європі реваншистських чи ревізіоністських ідей щодо територій або кордонів, подібних до тих, що призвели до найбільшої катастрофи в істо­рії людства — Другої світової війни.

Принцип непорушності державних кордонів як імперативна норма міжнародного права склався у відносинах європейських держав, США і Канади. Деколи зазначають про універсалізацію принципу непорушнос­ті кордонів і розширення його територіальної сфери дії за активної участі міжнародних організацій, що представляють основні правові системи світу (ООН, Африканський союз, Рада Європи, Організація «Ісламська конферен­ція», Організація з безпеки і співробітництва у Європі). Звідси, зокрема, за допомогою звернення до opinio juris, яке відображають резолюції цих між­народних організацій, доходять висновку щодо універсального характеру принципу непорушності кордонів.^[741] Враховуючи загальність, однаковість, тривалість практики держав з охорони державних кордонів, констатують існування цього принципу, що відображений у двосторонніх союзницьких договорах, статутах універсальних і регіональних політичних організацій.^[742]

Згідно з іншою позицією, універсальному міжнародному праву харак­терний інститут державних кордонів, а принцип непорушності державних кордонів як універсальна імперативна норма в ньому ще не склався. Нор­ми інституту державних кордонів диспозитивні за своєю природою, ство­рюються зазвичай на двосторонній основі і присвячені регулюванню кон­кретних питань, зокрема: встановленню, зміні державних кордонів, режи­мові прикордонної лінії, прикордонному режимові, порядкові перетинан­ня державних кордонів тощо.

У вказаному інституті діють і такі норми як utipossidetis, принцип мов­чазної згоди (як умова мовчазного визнання державного кордону), принцип естоппеля (невизнання заперечень тих кордонів, які були раніше) тощо.^[743]

Ці принципи не імперативні норми і їх не можна вважати такими, що мають вищу юридичну силу в універсальному міжнародному пра­ві. Міжнародний Суд ООН, при розв’язанні спорів з приводу держав­ного кордону, в кожному конкретному випадку ухвалював рішення на основі різних принципів: в англо-норвезькому спорі про риболовну зону (1951 р.)^[744] і бельгійсько-голландському спорі про деякі прикордонні землі (1959 р.)^[745] — на принципі мовчазної згоди, в камбоджійсько-таїландсько­му спорі про храм Преах Віхеар (1962 р.) — на принципі uti possidetis,^[746] а Постійна палата міжнародного правосуддя, розв’язуючи спір між Данією та Норвегією про Східну Гренландію керувалась принципом естоппеля.

Незалежно від оцінок, не піддається сумніву те, що принцип непо­рушності кордонів у Європі — імперативна норма міжнародного права.

3.3.