Розвиток міжнародно-нравової регламентації відносин держав щодо кордонів

Виникнення поняття «державний кордон» пов’язують з виникненням ін­ституту держави у період середньовічного міжнародного права. Однак договірне визначення лінії кордонів та закріплення норм щодо їхньої не­доторканності відбувалось й у період міжнародного права Стародавньо­го світу.

У період Середньовіччя територіальна держава стає суб’єктом між­народного права, основа якого — населення і територія, окреслена кор­донами, територія, яку правитель охороняв та з населення якої стягував податки. В епоху феодальної роздробленості суттєвий внесок в інститу- ціоналізацію кордонів внесено у зв’язку з розвитком процедури стягнен­ня митних платежів за транзит територією.^[675]

Повсюдно укладали угоди, які стосувались територіального верхо­венства; важливе місце з-поміж них належить мирним договорам, укла­деним після завершення бойових дій (мирний договір імператора Фрідрі- ха І з Лігою міст Ломбардії 1183 р., мирний договір між королем Данії та Ганзейськими містами 1370 р.).

Належність та правовий статус територій врегульовано низкою до­говорів про союз — договором між імператором Фрідріхом II і королем Франції Луї IX 1227 р., союзом Карла Анжуйського, Філіппа Куртенойсько- го та Венеції 1281 р., договором короля Англії Едварда І і романського ко­роля Адольфа Нассау 1294 р., договором короля Англії Едварда III та коро­ля Португалії Альфонсо IV 1353 р.^[676] Відповідно до Тордесільяського дого­вору 1494 р.

Особливо кривавою стала Тридцятилітня війна 1618-1648 рр. між єв­ропейськими державами, найруйнівніша в історії людства до світових війн XX ст. За підсумками цього збройного конфлікту укладено Вестфальський мир — Оснабрюцький договір між імператором Священної Римської ім­перії та його союзниками із Швецією і її союзниками^[679] та Мюнстерський договір між імператором Священної Римської імперії, папською курією та Францією.^[680] Вестфальські договори сформували територіально-політич­ний устрій в Європі на основі закріплення післявоєнного status quo, відпо­відних територіальних змін, стали основою для наступних міжнародних договорів між європейськими державами, стабільності їхніх територій та кордонів. Кордони, закріплені Вестфальським миром, протримались у не­змінному вигляді до наполеонівських війн 1799-1815 рр.^[681]

Втім війни за території у Європі, хоч і меншого масштабу, не при­пинялись, їх визнавали правомірними, за їх підсумками укладали мир­ні договори, що фіксували належність відповідних земель (Аахенський мир 1668 р., мирні договори Німвегенського конгресу 1678-1679 рр., Рі- сквікський мирний договір 1697 р., договори Утрехтського конгресу 1713- 1714 рр., Ніштадтський мирний договір 1721 р.).

Особливе значення Вестфальського миру (Мюнстерського договору) пов’язане із закріпленням у ньому принципу utipossidetis, ita possideatis — «як володієте, так і володійте», тобто збереження наявного стану стосов­но державних територій, який можна вважати праобразом принципу не­порушності кордонів.^[682]

Цей термін першопочатково використовували магістрати у Старо­давньому Римі при розв’язанні питань, пов’язаних із застосуванням норм приватного права.

Принцип uti possidetis відіграв важливу роль на початку XIX ст., коли використовувався для запобігання колонізації колишніх територій Іспан­ської імперії іншими європейськими державами. Латиноамериканські дер­жави побоювалися, що європейці вважатимуть деякі території колишньої імперії «нічийною землею» чи ненаселеною територією і, отже, зможуть набувати їх просто шляхом ефективної окупації. По суті, utipossidetis пе­редбачає, що кордони нових держав збігаються з кордонами, які в них були, коли вони були адміністративними одиницями колоніальної дер­жави.^[689] Цей підхід відіграв важливу роль у XX ст., у часи деколонізації та розпаду Радянського Союзу і Югославії.

Подальший розвиток класичного міжнародного права пов’язують із подіями Великої французької революції 1789-1799 рр. і Віденського конгресу 1815 р., із закріпленням концепції основних прав і обов’язків суб’єктів міжнародного права (передусім держав), міжнародної юрисдик­ції, територіального верховенства та суверенітету держав. Суверенітет, не­залежність, територіальна цілісність, невтручання у внутрішні справи де­кларувалися як основні засади відносин між державами.^[690] Принцип те­риторіальної цілісності держав був закріплений в конституціях, інших законодавчих актах європейських держав, у міжнародних договорах.^[691] Однак його застосування було обмежене у зв’язку з продовженням ви­знання права держави на війну, що вважали правомірною підставою на­буття території.

Визначна роль належить Віденському конгресові 1815 р., що відбувся після поразки Наполеона в кровопролитних завойовницьких війнах у Єв­ропі (1799-1815 рр.). Були встановлені нові кордони між державами регіо­ну і нормативно закріплена нова система міжнародних відносин на осно­ві принципу балансу сил між найбільшими державами — Францією, Ве­ликою Британією, Австрією, Пруссією та Росією (так званий «Європей­ський концерт»), що проіснувала до Першої світової війни 1914-1918 рр.

Віденська система міжнародних відносин, як і Вестфальська, мала єв- ропоцентричний характер та передбачала імперський принцип контролю над територіями в межах колоніальних імперій. Хоч анексії і контрибуції залишалися формами міжнародної практики, великі держави вже не роз­глядали як реальну мету розчленування або ліквідацію іншої великої дер­жави. У цей період розвивається міжнародно-правова аргументація прин­ципу невтручання, правомірності або заборони загарбницьких війн.^[692]

На Берлінському конгресі 1878 р. визнано незалежними державами Сербію, Чорногорію та Румунію, обмежено територію Болгарії, що, з по­літичного погляду, зміцнило її суверенітет та ліквідувало подальшу фео­далізацію з боку Туреччини.^[693]

Дальшим великим збройним конфліктом, найбільшим в історії люд­ства на той момент, стала Перша світова війна 1914-1918 рр. Вона стала першим військовим конфліктом справді глобального масштабу, жертва­ми якої стали понад 20 млн людей.^{[694] [695] [696] До подій 1939 р., пов’язаних із Дру­гою світовою війною, Перша світова війна називалася «Світовою війною» або «Великою війною».695,696 Причиною війни 1914-1918 рр. були спори за території та вплив між імперіалістичними державами Європи[697] (у США її називали «Європейською війною»), більшість жертв і руйнувань також зазнав цей регіон.[698]}

Через півроку після закінчення бойових дій Німеччина була змушена підписати Версальський договір від 28.06.1919 р., складений державами - переможницями на Паризькій мирній конференції.^[699] Договір став «між­народно-правовим завершенням» Першої світової війни і, поряд з іншими післявоєнними договорами, юридично закріпив відповідні територіаль­ні зміни.^[700] У Версальському договорі і Статуті Ліги Націй 1919 р.

У Додатку А Локарнського договору між Німеччиною, Бельгією, Францією, Італією і Великою Британією 1925 р. (стаття 1) передбачало­ся: високі договірні сторони гарантують індивідуально і колективно, як це встановлено в нижченаведених статтях, збереження територіального status quo, що випливає з кордонів між Німеччиною та Бельгією і між Ні­меччиною та Францією, і недоторканність зазначених кордонів, як вони встановлені Версальським мирним договором 1919 р., або на виконання мирного договору, а також дотримання положень ст. 42 і 43 зазначеного договору щодо демілітаризованої зони.^[702]

У Паризькому договорі 1928 р. (Пакт Бріана — Келлога) сторони за­явили про засудження звернення до війни для врегулювання міжнарод­них спорів і відмову у своїх відносинах від війни як знаряддя національ­ної політики, а також визнали, що врегулювання або розв’язання всіх спо­рів чи конфліктів, які можуть виникнути між ними, хоч би якого характе­ру або якого походження вони були, повинні завжди знаходитися тільки в мирних засобах (ці зобов’язання стосувались і спорів щодо кордонів між державами).^[703]

Однак ці угоди не змогли зупинити агресивні режими, що встанови­лись у Європі у 20-30-х рр. XX ст. і розв’язали Другу світову війну, най- жахливіший збройний конфлікт в історії. Її початок був значною мірою спровокований ганебними договорами, укладеними напередодні війни: Мюнхенською угодою 1938 р., коли перелякані перспективою війни з гіт­лерівським режимом Велика Британія і Франція погодились на окупа­цію частини Чехословаччини, що призвело до подальшого розділу цієї держави,^[704] та Договором про ненапад між СРСР та Німеччиною 1939 р.

Друга світова війна стала вкрай болючою наукою для всієї світової спільноти, особливо для держав європейського регіону, відповідальних за загибель десятків мільйонів людей. Визнання непорушності кордонів, що склалися в результаті війни і післявоєнного розвитку, повинно було стати основоположним у забезпеченні миру та безпеки в Європі.^[707]

Кордони держав Європи після завершення Другої світової війни були закріплені Потсдамським договором 1945 р., укладеним СРСР, США та Ве­ликою Британією (встановлено нові кордони Німеччини із Радянським Союзом та Польщею),^[708] Паризькими мирними договорами союзників із сателітами гітлерівської Німеччини 1947 р., якими визначено кордо­ни між Італією та Югославією, Угорщиною та Словаччиною, Румунією й Угорщиною, Союзом PCP та Румунією, Болгарією і Румунією, Францією й Італією, СРСР та Фінляндією,^[709] а також кількома двосторонніми дого­ворами. Однак важливу роль відіграли Тегеранська (1943 р.) і Ялтинська (1945 р.) конференції, на яких лідери союзників (Й. Сталін, В. Черчилль, Ф. Рузвельт) узгоджували питання післявоєнних кордонів та нового сві­тового порядку загалом.

Щоправда, подальший розвиток подій у регіоні засвідчив, що ці між­народні договори не можуть повною мірою забезпечити стабільність і безпеку кордонів, закріплених після перемоги над агресором. Причиною цього стали передусім події «Холодної війни», що фактично розпоча­лась 1946 р. і розділ Європи між ворожими блоками.

Епіцентром протистояння СРСР та держав Заходу було питання ста­тусу Німеччини. Ця держава, окупована після закінчення Другої світо­вої війни Радянським Союзом (землі Мекленбург — Передня Помера­нія, Бранденбург, Саксонія-Ангальт, Саксонія, Тюрінгія) та Сполученими Штатами, Великою Британією і Францією (Західна Німеччина та Західний Берлін, територіально розташований усередині землі Бранденбург), була об’єктом інтересу обох сторін.^[710] СРСР прагнув зберегти єдину Німеччи­ну і перетворити її на «соціалістичну» державу та свій сателіт (подібно до держав Центральної та Східної Європи), керівництво яким здійснювала б Соціалістична єдина партія Німеччини (СЄПН).

Держави Заходу, звісно, намагалась не допустити цього: в груд­ні 1946 р. для відновлення німецької економіки та перешкоджання планам радянської влади Велика Британія та США об’єднали свої зони у «Бізо- нію» (в 1948 р. після приєднання до неї французької зони утворено «Три­зонно»), на цю територію була поширена дія плану Маршалла, створено умови для розвитку ринкової економіки, проведено грошову реформу.^[711]

Боротьба між СРСР та державами Заходу привела до Першої берлін­ської кризи 1948 р., коли радянська сторона спробувала вчинити еконо­мічну блокаду Західного Берліна.^[712] Після цих подій на території «Тризо- нії» утворено Федеративну Республіку Німеччина (ФРН), на окупованих СРСР східнонімецьких землях — прорадянську Німецьку Демократич­ну Республіку (НДР). Ці держави не визнавали одна одну, НДР визнавали тільки держави «Східного блоку» і Фінляндія.

У 1952 р. Й. Сталін порушив питання про об’єднання Німеччини, за­пропонував проект мирного договору, проте ця пропозиція не знайшла підтримки, в 1955 р. ФРН вступила до НАТО, НДР — до Організації Вар­шавського договору. У 1957 р. обговорювалася можливість створення кон­федерації НДР і ФРН з Державною радою як координаційним органом, однак інтереси СРСР і держав Заходу не збіглися, в тому ж році уряд За­хідної Німеччини на чолі з К. Аденауером надав чинності «доктрині Галь- штайна», яка передбачала автоматичний розрив дипломатичних відносин з будь-якою державою, що визнала НДР.^[713]

У 1958 р. розпочалась Друга берлінська криза: СРСР висунув ульти­матум, вимагаючи закінчення чотиристороннього керування містом і пе­ретворення Західного Берліна в демілітаризоване вільне місто, погрожу­ючи передати контроль доступу до міста владі НДР і укласти з нею се­паратний договір. Задоволення цієї вимоги у перспективі з великою ві­рогідністю призвело б до приєднання Західного Берліна до НДР. Після безуспішних переговорів із керівництвом США у Кемп-Девіді (1959 р.) і Відні (1961 р.) Радянський Союз усе ж відмовився від свого ультиматуму, але заохочував керівництво НДР до посилення контролю над кордоном між Східним і Західним Берліном і врешті-решт до будівництва Берлін­ської стіни в серпні 1961 р.

Ці події супроводжувались масштабними навчаннями американсько­го військового угруповання та так званим «інцидентом у КПП «Чарлі», що міг перерости у збройний конфлікт.^[714]

3.2.