Правонаступництво держав щодо міжнародних договорів після закінчення “холодної війни”

Після закінчення “холодної війни” в міжнародній політиці сталися радикальні зрушення, що зумовили істотну зміну політичної карти Європи і як наслідок- знову стали актуальними питання, пов’язані з правона- ступництвом держав щодо міжнародних договорів.

1. Об’єднання Німеччини. Об’єднання ФРН і НДР в єдину державу стало цікавим прикладом вирішення питань, пов’язаних з правонаступництвом, щодо догово­рів у разі об’єднання держав^[263].

У процесі об’єднання перед ФРН і НДР постали дві основні категорії питань стосовно правонаступництва щодо міжнародних договорів: по-перше, питання про можливе поширення дії договорів, укладених ФРН, на територію колишньої НДР; по-друге, можливе правона­ступництво ФРН щодо договорів, укладених свого часу НДР.

Відповідно до ст. 11 Договору про об’єднання, укла­деному між ФРН і НДР, всі договори, укладені ФРН,

залишаються чинними, а їхня географічна сфера засто­сування автоматично охоплюватиме територію колиш­ньої НДР. Незважаючи на той факт, що в силу прин­ципу pacta tertiis пес nocent пес prosunt Договір про об’єднання не може зобов’язувати треті держави, майже всі держави-партнери ФРН погодилися з положеннями ст. 11, зміст якої було також повідомлено державам-чле­нам ООН і відповідним депозитаріям багатосторонніх до­говорів.

Однак юридично більш коректну позицію з цього пи­тання зайняли Нідерланди, керівництво яких заявило, що розширення географічної сфери застосування догово­рів ФРН стосовно території НДР потребує згоди відпо­відної третьої держави.

Загалом розширення географічної сфери договорів ФРН на територію НДР відбулося не лише стосовно дво­сторонніх, а й щодо багатосторонніх договорів, включно з договорами про членство ФРН у міжнародних організа­ціях.

Як бачимо, у випадку “об’єднання” Німеччини не було дотримано правила, викладеного в ст. 31 (2) Віден­ської конвенції 1978 р., згідно з яким у разі об’єднання держав усі договори держав-попередниць залишаються чинними у відповідних територіальних межах. Замість цього правила ФРН скористалася принципом “рухомих кордонів”, що стосується не рівноправного об’єднання держав, а передання частини території держави.

Щодо договорів, укладених НДР, ст. 12 (1) Договору про об’єднання передбачала, що доля таких договорів буде обговорюватися з відповідними договірними сторо­нами з метою вирішення питань про доцільність і межі застосування цих договорів, “беручи до уваги законну довіру, інтереси відповідних Держав, договірні зобов’я­зання ФРН, так само як і принципи вільного, демокра­тичного основного порядку, що регулюється верховен­ством права, та відповідною юрисдикцією Європейського Співтовариства”. Другий параграф ст. 12 передбачав, що об’єднана Німеччина визначиться з приводу міжнарод­них договорів НДР шляхом консультацій з відповідними договірними сторонами та Європейським Співтоварис­твом.

Стосовно двосторонніх договорів НДР було проведе­но консультації з більш як 135 державами, у результаті яких у переважній більшості випадків було прийнято рі­шення, що ці двосторонні договори припинили свою дію на момент об’єднання Німеччини, тобто 3 жовтня 1990 р- Лише в окремих випадках договори НДР були бути чин-

ними після цієї дати, принаймні впродовж обмеженого періоду^[264].

Переважна більшість багатосторонніх договорів НДР також припинила своє існування з моменту об’єднання Німеччини. Одним із небагатьох прикладів багатосторон­ніх угод НДР, стороною яких у порядку правонаступниц- тва стала ФРН, є договір про створення міжнародної організації ІНТЕРСПУТНІК.

Складніші питання постали у зв’язку з договорами НДР територіального характеру. Так, договори щодо лі­нії кордону між НДР і Польщею фактично залишилися чинними і після дати об’єднання Німеччини. Аналогічна ситуація склалася і довкола договорів про кордон між НДР і Чехословаччиною. Крім того, залишилися чин­ними два двосторонні договори, укладені НДР відповідно із США та СРСР щодо певних прав власності на терито­рії НДР, а також угоди НДР зі Швецією стосовно спів­робітництва у боротьбі з забрудненням Балтійського мо­ря та делімітації континентального шельфу.

2. Розпад СРСР. Розпад СРСР спричинив чимало труднощів юридичного характеру, у тому числі пов’яза­них з правонаступництвом колишніх радянських респуб­лік щодо міжнародних договорів^[265]. У зв’язку з різними підходами стосовно правонаступництва колишніх радян­ських республік їх доцільно поділити на три окремі

категорії: 1 ) Російська Федерація як “держава-продовжу. вач” СРСР (государство-продолжатель); 2) інші колишні республіки СРСР окрім країн Балтії; 3) Балтійські дер­жави, які офіційно не вважають себе правонаступниця- ми СРСР.

Стосовно правонаступництва РФ, то, як зазначає 1.1. Лукашук, “Після розпаду СРСР гостро постала про­блема визначення статусу Росії в системі міжнародних відносин. Найбільш раціональним виявилося рішення по­сісти місце, що належало СРСР, звісно, в межах можли­вого. Юридично це було зробити складно, оскільки Ро­сія - лише одна з держав-правонаступниць СРСР....То­му рішення мало значною мірою політичний характер. На відміну від інших правонаступників СРСР, Росія набула статусу “держави-продовжувача”, який означає, що вона посіла місце СРСР у світовій політиці. Юридич­но цей статус означає, що Росія є генеральною правона- ступницею Союзу PCP і на ній лежить головна відпові­дальність за виконання його міжнародних зобов’язань”^[266].

Статус Росії як держави-продовжувача СРСР було ви­знано значною кількістю країн-членів Ради Європи, які або уклали угоди з Росією, в яких це прямо визнавалося (наприклад, Фінляндія, Франція, Греція, Норвегія, Швей­царія та Великобританія), або в односторонньому поряд­ку зробили заяви про визнання такого статусу за Росією (наприклад, Бельгія, Італія, Німеччина та Швеція).

Саме на цьому тлі РФ офіційно поінформувала інші держави та депозитаріїв багатосторонніх договорів про

те, що вона бере на себе всі міжнародні права та обов’яз­ки за договорами колишнього СРСР. Комітет Міністрів Ради Європи взяв цю заяву Росії до уваги і на своїй 472 зустрічі заявив, що РФ є стороною всіх конвенцій, укла­дених під егідою Ради Європи, в яких брав участь СРСР. Більше того, РФ продовжила виконання прав і обов’яз­ків СРСР в рамках ООН та її спеціалізованих установ, включно з постійним членством у Раді Безпеки ООН.

З огляду на статус Росії як держави-продовжувача СРСР треті сторони двосторонніх договорів, укладених за участю СРСР, прийняли як загальний принцип, що всі двосторонні договори, укладені ними з СРСР, є чин­ними стосовно РФ, якщо ці договори не застаріли через докорінну зміну обставин.

Таким чином, статус РФ як держави-правонаступни- ці щодо договорів колишнього СРСР у цілому узгоджу­ється з положеннями ст. 35 Віденської конвенції 1978 р.

Інші колишні радянські республіки після проголо­шення своєї незалежності або приєдналися до багатосто­ронніх договорів, укладених раніше СРСР, або зробили відповідні заяви про своє правонаступництво. Однак у цілому практика колишніх радянських республік стосов­но правонаступництва щодо договорів СРСР як багато­сторонніх, так і двосторонніх, не є належним чином уні­фікованою. Тут ми можемо виділити декілька груп країн, які входили до складу СРСР: якщо перша група таких країн вважала, що всі двосторонні договори СРСР є ав­томатично обов’язковими для цих країн, то друга група висловилася на користь презумпції стосовно свого пра­вонаступництва щодо багатосторонніх договорів СРСР, третя група остаточно не визначилася в питанні право-

наступництва, а четверта група вирішила скористатися принципом “чистої дошки”.

Водночас ми можемо констатувати певну, хоч і не стійку, тенденцію серед колишніх радянських республік підтримувати існуючі договірні відносини, що виплива­ють з відповідних договорів колишнього СРСР і станов­лять для них інтерес.

У вирішенні питань правонаступництва стосовно договірної спадщини колишнього СРСР держави-право- наступниці, що створили СНД, значною мірою спира­лися на норму міжнародного права, втілену у Віденській конвенції 1978 р., згідно з якою відповідні питання мо­жуть вирішуватися за домовленістю між державами- правонаступницями. В засновницьких актах СНД (Мін­ська угода про створення СНД від 8 грудня 1991 року, Алма-Атинський протокол до неї і Декларація від 21 груд­ня 1991 року) держави-члени СНД передбачили, що вони гарантують виконання міжнародних зобов’язань СРСР.

Питанням правонаступництва країн СНД щодо дого­ворів СРСР присвячені, зокрема, такі документи, як: Рі­шення Ради глав держав СНД з питань правонаступниц­тва від 12 березня 1992 року та Меморандум про взає­морозуміння щодо договорів колишнього СРСР, які явля­ють взаємний інтерес, від 6 липня 1992 року.

У цих документах щодо багатосторонніх договорів СРСР сформульовано загальне правило, згідно з яким кожна держава-член СНД вирішує питання про участь у цих договорах самостійно, “залежно від специфіки кож­ного конкретного випадку, характеру і змісту договору”·

Стосовно правонаступництва трьох країн Балтії (Лит­ви, Латвії та Естонії), то після проголошення незалеж- 322 ності вони оголосили про свою ідентичність з трьома державами, які існували на їхній території до 1940 р., тобто до моменту приєднання цих держав до СРСР. Від­повідно до цього статусу держави Балтії не вважають се­бе правонаступницями за договорами СРСР, про що во­ни поінформували Генерального Секретаря ООН. Деякі треті держави вважають чинними окремі двосторонні договори, укладені з країнами Балтії в 1919-1940 рр. З іншого боку, низка третіх країн висловилася на користь того, що на держави Балтії також мають поширюватися норми міжнародного права стосовно правонаступництва.

На нашу думку, позиція держав Балтії щодо догово­рів СРСР і питань правонаступництва взагалі є політич­но мотивованою, але не є достатньо обґрунтованою з по­гляду міжнародного права.

3.Розпад СФРЮ. До 1993 р. чотири колишні рес­публіки СФРЮ (Боснія і Герцеговина, Хорватія, Маке­донія, Словенія) були визнані як незалежні суверенні держави, а сама СФРЮ з точки зору Ради Безпеки ООН та інших міжнародних організацій юридично при­пинила своє існування. На цьому тлі виникли гострі питання про правонаступництво держави, яка не лише розділилася на декілька держав-правонаступниць, а й взагалі припинила існування.

Кожна з чотирьох згаданих держав ухвалила закон про правонаступництво та поінформувала Генерального 323

Секретаря 00Н про те, що вважає себе пов’язаною в силу правонаступництва тими багатосторонніми міжна­родними договорами, стороною яких була СФРЮ. Оскіль­ки СФРЮ була учасницею Віденської конвенції 1978 р_, чотири нові держави, керуючись ст. 9 (1) та 34 цієї Кон­венції, зробили повідомлення про правонаступництво відповідному депозитарію Конвенції. У такий самий спо­сіб було оформлено правонаступництво щодо інших ба­гатосторонніх договорів колишньої СФРЮ. Причому датою правонаступництва відповідно до ст. 23 Віденської конвенції 1978 року стала дата повідомлення про пра­вонаступництво. Це було також важливо у зв’язку з тим, що точна дата здобуття незалежності кожною з чо­тирьох балканських держав була невідома. Вони також оформили своє правонаступництво щодо двосторонніх договорів СФРЮ. Зокрема, Хорватія і Словенія шляхом обміну нотами з Великобританією визначили, які саме двосторонні договори з цією державою залишатимуться чинними; причому Словенія оформила своє правонаступ­ництво у такий спосіб з більш як 20 країнами.

Складніші питання постали у зв’язку з правонаступ- ництвом Федеративної Республіки Югославії (ФРЮ), яку створили Сербія і Чорногорія після розпаду СФРЮ.

Хоча ФРЮ одразу ж проголосила себе продовжува­чем колишньої СФРЮ, цей статус не було визнано за нею ні іншими колишніми югославськими республіками, ні більшістю третіх держав. У вересні 1992 р. Генеральна Асамблея 00Н вирішила, що ФРЮ не може автоматич­но отримати місце СФРЮ в 00Н і що вона повинна офі­ційно звернутися в 00Н з проханням вступити до цієї організації як новий член.

Незважаючи на це, ФРЮ намагалася підтвердити

свій статус як продовжувача СФРЮ, зробивши заяву від 27 квітня 1992 року, в якій йшлося про те, що “ФРЮ, продовжуючи державну, міжнародно-правову та політич­ну суб’єктність СФРЮ, суворо дотримуватиметься всіх зобов’язань СФРЮ, узятих на міжнародному рівні”. У зв’язку з таким підходом ФРЮ до питань правонаступ- ництва перед західними державами постала дилема: з одного боку, вони були зацікавлені в тому, щоб ФРЮ продовжувала виконувати міжнародні договори колиш­ньої СФРЮ, зокрема у галузі захисту прав людини; од­нак з іншого боку, західні країни з суто політичних мір­кувань виступали проти правонаступництва ФРЮ як держави-продовжувача СФРЮ. Крім того, вони побою­валися, що правонаступництво ФРЮ стосовно договорів СФРЮ може тягнути за собою її правонаступництво що­до інших прав і обов’язків СФРЮ, пов’язаних з власніс­тю та боргами.

Ця дилема існувала навіть після формального ви­знання ФРЮ в 1996 р. Хоча питання так і не було розв’язано остаточно, деякі західні країни, зокрема Великобританія, пішли шляхом прагматизму і окремо узгодили з ФРЮ перелік договорів, які залишилися чинними між цими країнами і ФРЮ. Великобританія після визнання ФРЮ 10 травня 1996 року в офіційному листі на ім’я президента ФРЮ заявляла, що вважатиме чинними низку договорів, сторонами яких колись були Великобританія і СФРЮ, а пізніше ФРЮ і Великобри­танія узгодили конкретний перелік 25 двосторонніх договорів, які продовжували бути чинними у відносинах між цих держав.

Отже, питання правонаступництва ФРЮ щодо дого­ворів СФРЮ вирішувалися передусім не на основі яко-

гось загального принципу, а скоріше у кожному конкрет­ному випадку окремо.

4. Розпад Чехословаччини. З 1 січня 1993 року дер­жава Чехословаччина припинила своє існування, і на її місці утворилися дві окремі держави: Чехія і Словаччи­на. Обидві нові держави одразу ж заявили, що вважають себе правонаступницями Чехословаччини і будуть сум­лінно виконувати її міжнародні зобов’язання. При цьому Чехія і Словаччина обґрунтовували своє правонаступ- ництво щодо міжнародних договорів Чехословаччини ст. 34 Віденської конвенції 1978 р., а Чехія, яка за тери­торією є більшою з двох країн, не ставила питання сто­совно свого статусу як держави-продовжувача Чехосло­ваччини. Щодо багатосторонніх договорів, в яких брала участь Чехословаччина, обидві нові країни узяла на себе правонаступництво стосовно цих договорів разом з усіма застереженнями та деклараціями, зробленими Чехосло- ваччиною. Крім того, кожна з цих країн вважала себе такою, що підписала договір щодо тих багатосторонніх договорів, які були підписані, але не ратифіковані Чехо- словаччиною. Обидві країни поінформували про це Гене­рального секретаря 00Н і держави-депозитарії багато­сторонніх договорів.

Питання постали лише щодо членства в міжнарод­них організаціях, оскільки жодна з нових держав не вва­жала себе продовжувачем Чехословаччини. З огляду на це Чехія і Словаччина самостійно вирішували питання про вступ до тих міжнародних організацій, в яких брала участь Чехословаччина. У випадках, коли Чехословач­чина була членом якогось органу в рамках певної міжна­родної організації, обидві нові держави домовлялися, яка з них намагатиметься посісти це місце.

Чехія і Словаччина виразили намір дотримуватися двосторонніх договорів Чехословаччини, за винятком тих ситуацій, коли це не є доцільним. Так, наприклад, окре­мі двосторонні договори стосувалися виключно території Словаччини, зокрема договір 1977 р. стосовно побудови дамби на річці Дунай. У цьому зв’язку Міжнародний Суд ООН у справі “Габчіково” (Угорщина проти Словач­чини) дійшов висновку, що ст. 12 Віденської конвенції 1978 р. є вираженням звичаєвої норми і як така має за­стосовуватися до згаданого договору^[267]. Таким чином, правонаступництво Словаччини щодо договорів Чехосло­ваччини не позначилося на застосуванні цього договору до Словаччини, і він залишився чинним і після розпаду Чехословаччини.

Чехія і Словаччина провели переговори з іншими країнами з метою зберегти чинність двосторонніх дого­ворів Чехословаччини. Так, наприклад, Чехія і Велико­британія в обміні нотами підтвердили у взаємних відно­синах чинність вісімнадцяти договорів, окремі з яких були укладені ще у 20-х роках XX ст. Наприкінці 1998 р. Чехія врегулювала питання щодо свого правонаступниц- тва з 70 державами, а Словаччина - з близько ЗО країнами.

Водночас угоди стосовно правонаступництва Чехії, укладені з ФРН і колишніми югославськими республіка­ми, були дещо незвичайними, оскільки в них йшлося про договори, укладені між державами, які припинили своє існування, тобто про договори за участю НДР і СФРЮ.

5. Повернення Гонконгу Китаєві. Опівночі ЗО черв­ня 1997 року Великобританія офіційно повернула Китай-

ській Народній Республіці (КНР) Гонконг, який до цього був однією з найрозвинутіших колоній Великобританії. У зв’язку з передачею Гонконгу під юрисдикцію Китаю постало багато питань, пов’язаних із статусом міжнарод­них договорів, які стосувалися території Гонконгу. Серед таких двосторонніх і багатосторонніх договорів можна виділити дві категорії: 1) договори, укладені Великобри­танією, дія яких охоплювала територію Гонконгу (зага­лом майже 200 договорів); 2) договори, укладені безпо­середньо Гонконгом.

З точки зору економічної стабільності та розвитку Гонконгу було важливо визначити статус міжнародних договорів, що діяли на його території до моменту пере- ходу під юрисдикцію КНР.

Це питання почало вирішуватися ще до повернення Гонконгу в комплексі інших політичних і економічних питань шляхом переговорів між Великобританією і КНР.

Як відомо, майбутній статус Гонконгу було узгодже­но між Великобританією і КНР у договорі від 14 грудня 1984 року, який дістав назву “Спільна декларація про питання Гонконгу”. Згідно з цим договором після пере­дачі Гонконгу він матиме статус спеціального адміністра­тивного району Китаю і буде офіційно називатися “Гон- конзький спеціальний адміністративний район” (ГСАР)· Крім того, ГСАР матиме значний ступінь автономії, окрім сфери зовнішньої та оборонної політики, яка залишати­меться в руках Центрального народного уряду (ЦНУ) КНР.

Важливо зазначити, що у тексті договору не місти­лося згадки стосовно правонаступництва Гонконгу, оскіль-

ки КНР ніколи не визнавала правомірність передачі Гон­конгу Великобританії.

Водночас частина Хі Додатку 1 до згаданого договору передбачала таке: "Застосування до ГСАР міжнародних угод, стороною яких є чи буде Китайська Народна Рес­публіка, вирішуватиметься ЦНУ відповідно до обставин і потреб ГСАР і після з’ясування думки уряду ГСАР. Міжнародні угоди, стороною яких не є Китайська Народ­на Республіка, але які були імплементовані в Гонконгу, можуть залишатися імплементованими в ГСАР”.

З метою реалізації цих положень Спільною деклара­цією про Гонконг було створено спеціальну китайсько- британську групу зв’язку (далі - Група), на яку серед іншого покладалися завдання щодо того, яких конкрет­них заходів слід вжити “обом Урядам для забезпечення подальшого застосування міжнародних прав і зобов’я­зань, що стосуються Гонконгу”. Ця Група провела низку зустрічей, на яких представники урядів КНР і Велико­британії обговорювали питання щодо договорів, які стосувалися території Гонконгу.

Впродовж одного десятиліття Група розглянула більш як 225 договорів і визначилася стосовно подальшого за­стосування щодо ГСАР 213 договорів. Група зосередила увагу на розгляді двох категорій міжнародних договорів: 1) договорів, стороною яких була Великобританія, і сфе­ра дії яких охоплювала Гонконг незалежно від того, чи був їхньою стороною також Китай; 2) договорів, сторо­ною яких була Великобританія, а не Китай. Причому до­говори, що належали до першої категорії, мали залиша­тися чинними за згоди на це Китаю.

Крім цього, Група узгодила механізм повідомлення третіх сторін відповідних договорів про статус цих дого­ворів стосовно Гонконгу. Так, 20 червня 1997 року Ки­тай направив дипломатичну ноту Генеральному секрета­реві 00Н з проханням довести до відома членів 00Н і спеціалізованих установ 00Н перелік договорів, які й надалі застосовуватимуться до ГСАР. Перелік договорів містився в першому додатку до ноти і охоплював 126 ба­гатосторонніх договорів, стороною яких був Китай, що: 1) застосовувалися до Гонконгу напередодні 1 липня 1997 року; або 2) стосувалися закордонних справ (на­приклад, Статут 00Н) чи питань оборонного характеру (наприклад, договори з питань роззброєння) і повинні були застосовуватися щодо всієї території Китаю; або 3) не застосовувалися до Гонконгу напередодні 1 липня 1997 року, але щодо яких було прийнято рішення про їхнє застосування після цієї дати.

Другий додаток до згаданої ноти містив перелік 87 багатосторонніх договорів, що вже застосовувалися до Гонконгу, але стороною яких Китай не був.

Великобританія, зі свого боку, також направила Генеральному секретареві 00Н дипломатичну ноту, в якій містився перелік 231 договору, які з 1 липня 1997 року припиняли свою дію стосовно Гонконгу.

Щодо двосторонніх міжнародних договорів, укладе­них Великобританією з третіми державами (окрім Ки­таю), які охоплювали територію Гонконгу, а також дво­сторонніх договорів, укладених самим Гонконгом, то згід­но з положеннями Спільної декларації такі договори в принципі могли застосовуватися до ГСАР. Однак оскіль­ки двосторонні договори за участю Великобританії неріД- 330

ко були результатом взаємних поступок лише тих сто­рін, які брали безпосередню участь в їх укладанні, в рамках Групи було прийнято рішення, що жоден з дво­сторонніх договорів Великобританії з третіми державами не застосовуватиметься до ГСАР після 1 липня 1997 року. Водночас у рамках Групи було узгоджено проце­дуру укладання Гонконгом безпосередньо з іншими дер­жавами відповідних договорів замість двосторонніх дого­ворів Великобританії до моменту передачі Гонконгу Ки­таєві. Згідно з цією процедурою Гонконг уклав чимало двосторонніх договорів з третіми державами, зокрема у таких галузях, як захист інвестицій, повітряний транс­порт, взаємна правова допомога у кримінальних і цивіль­них справах та ін.

У преамбулі більшості таких договорів містилася вказівка на те, що уряд Гонконгу уклав ці договори з дозволу “суверенного уряду, який несе відповідальність за його закордонні справи”.

Після передачі Гонконгу Китаєві ГСАР отримав об­межену договірну правоздатність і уклав від свого імені низку двосторонніх договорів переважно економічного і торговельного характеру.

6. Правонаступництво України щодо міжнарод­них договорів СРСР і УРСР. Питання про правонаступ­ництво України щодо міжнародних договорів, укладених СРСР і УРСР, регулюються на основі Закону України “Про правонаступництво України", прийнятого Верхов­ною Радою України 12 вересня 1991 року^[268].

Згідно із ст. 6 цього Закону “Україна підтверджує свої зобов’язання за міжнародними договорами, укладе­ними Українською PCP до проголошення незалежності України”.

Щодо договорів СРСР, то відповідно до ст. 7 Закону “Україна є правонаступником прав і обов’язків за між­народними договорами Союзу PCP, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки”. На нашу думку, це положення ст. 7 не повністю узгоджується зі ст. 34 Віденської конвенції 1978 р., оскільки ст. 34 не передбачає можливості правонаступництва щодо догово­рів, яке б обумовлювалося необхідністю відповідати кон­ституції та “інтересам” держави-правонаступниці. До того ж поняття “інтереси республіки” є доволі розпливчас­тим і позбавлене конкретного юридичного змісту.

Після проголошення незалежності МЗС України роз­почало активний процес оформлення правонаступництва України щодо міжнародних договорів колишнього СРСР. З цією метою МЗС України, переважно направило від­повідним іноземним посольствам ноти приблизно такого змісту: “Після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року в процесі міжнародного співробітниц­тва постають питання практичного характеру, пов’язані з проблемою правонаступництва України щодо двосто­ронніх міжнародних договорів колишнього СРСР.

У зв’язку з цим Міністерство має честь повідомити, що Україна відповідно до свого законодавства, Закону України “Про правонаступництво України” від 12 верес­ня 1991 року та в силу міжнародного права є однією з держав-правонаступниць колишнього СРСР у всьому ком-

плексі наслідків правонаступництва, в тому числі щодо міжнародних договорів, укладених колишнім СРСР.

Враховуючи вищенаведене. Міністерство заявляє, що Україна згідно з її законодавством застосовує двосто­ронні міжнародні договори колишнього СРСР в тих час­тинах, що стосуються України, у відносинах з Вашою краї­ною до того часу, поки обидві сторони не домовляться про інше. Виходимо з того, що конкретні питання вирі­шуватимуться у процесі консультацій і переговорів”.

У процесі оформлення правонаступництва України щодо двосторонніх договорів СРСР використовувалося декілька форм; 1) спільна заява про двосторонні договір­ні відносини (Нідерланди); 2) обмін нотами (США, Ту­реччина, Швейцарія); 3) обмін листами міністрів закор­донних справ (Австрія, Фінляндія, Японія); 4) протокол між Кабінетом Міністрів України та урядом відповідної іноземної країни про двосторонні договірні відносини (Чехія, Швеція). За допомогою таких форм оформлення правонаступництва Україна узгодила з багатьма дер­жавами перелік тих двосторонніх договорів колишнього СРСР, які мають залишатися чинними у відносинах з цими державами.

Крім того, Україна оформила своє правонаступниц- тво щодо деяких багатосторонніх міжнародних договорів колишнього СРСР, наприклад щодо Конвенції про режим проток 1936 р., Конвенції про фізичний захист ядерного матеріалу, Всесвітньої конвенції з авторського права та ін.