Становлення принципу як поєднання поваги суверенітету держав і рівноправності в міжнародних відносинах

Юридична рівність держав — невіднятний складник їхньої міжнародної правосуб’єктності,^[1625] походить з визнання суверенітету найважливішою рисою, притаманною всім державам.^[1626] Державний суверенітет, унікаль­ний за своїм характером, — основа міжнародних відносин і міжнародного права як особливої системи права, відображає його основну рису як пра­ва рівних суб’єктів («par in parem not habet imperium» — «рівний над рів­ними влади не має»).^[1627]

Μ.

Як відзначив В. Буткевич, період становлення принципу суверен­ної рівності держав достеменно не визначено; науковці виводять окре­мі елементи принципу зі звичаїв, що функціонували понад три тисячі років тому.^[1631]

Г. Кельзен вказував, що історично принцип суверенної рівності фор­мувався на основі двох взаємопов’язаних правових основ — поваги су­веренітету всіх держав та їхньої рівноправності в міжнародних відноси­нах.^[1632] Так, принцип територіального суверенітету, передбачений Осна- брюкським і Мюнстерським договорами Вестфальського миру 1648 р., якими визнано й існування множинності суверенних рівноправних дер­жав як утворень у міжнародному середовищі зі стабільними кордонами, взаємними правами та обов’язками, закріплена незалежність держав від церкви, державам дозволено вступати в союзи,^[1633] зроблено значні кроки в обмеженні зовнішнього втручання у справи держави.^[1634] Втім Вестфаль- ська система міжнародних відносин, побудована на основі концепції тери­торіального суверенітету, звісно, мала регіональний характер.^[1635]

Як вказує О.

Водночас важливість рівності держав здавна визнавалась доктриною міжнародного права. П. Куїманс у своєму дослідженні доводить, що ви­знання рівності держав було невіднятним елементом міжнародно-право­вої теорії Г. Гроція (1583-1645 рр.).^[1637] Е. де Ваттель у своїй роботі 1758 р. вказував: «Позаяк люди за природою рівні, їхні особисті права і обов’язки однакові, народи, які складаються з людей і можуть розглядатися як ве­ликі групи вільних людей, що живуть разом у природному стані, за своєю природою рівні та мають від природи однакові зобов’язання і права. Сила або слабкість, у цьому разі, не мають жодного значення. Карлик така ж людина, як і гігант; маленька республіка не менш суверенна держава, ніж найпотужніше королівство».^[1638] Е. Дікінсон зауважував, що рівність між державами «необхідна в умовах відсутності всесвітньої імперії, і потрібна державам для співіснування в міжнародній спільноті на основі права».^[1639]

В арбітражному рішенні у справі про острів Пальмас (США проти Нідерландів) 1928 р. арбітр М. Губер з цього приводу зазначив: «Сувере­нітет у відносинах між державами означає незалежність. Незалежність щодо частини земної кулі являє собою право здійснювати там, вилуча­ючи будь-яку іншу державу, функції держави. Розвиток національної ор­ганізації держав протягом кількох останніх століть і, як наслідок, розви­ток міжнародного права встановили цей принцип виключної компетенції держави стосовно її власної території таким чином, щоб зробити його від­правним пунктом для розв’язання багатьох питань, що стосуються між­народних відносин».^[1640]

Положення про рівність держав були відображені в міжнарод­них договорах,^[1641] зокрема в Міжамериканській конвенції про права та обов’язки держав 1933 р., у ст.

Дві основи — повага суверенітету всіх держав і рівноправність дер­жав у міжнародних відносинах оформилися в загальний принцип у се­редині XX століття.^[1643] Він визнаний фундаментальним для сучасних міжнародних відносин, що відображено у формулюванні положення п. 1 ст. 2 Статуту О ОН: «Організація заснована на принципі суверенної рівності всіх її членів», а також преамбули, в якій вказано про «рішучість держав знов утвердити віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків і жінок і в рівність прав великих і малих націй».^[1644]

Крім того, положенням ст. 78 Статуту (розділ XII «Міжнародна систе­ма опіки») передбачено, що «система опіки не поширюється на країни, що стали членами Організації Об’єднаних Націй, відносини між якими пови­нні засновуватися на повазі принципу суверенної рівності».^[1645]

Принцип суверенної рівності закріплено як основоположний також у статутах міжнародних організацій системи О ОН, значної більшості регіо­нальних міжнародних організацій, у багатосторонніх і двосторонніх між­народних договорах, у правових актах міжнародних організацій.

Нормативний зміст принципу розкрито в Декларації принципів між­народного права 1970 р. Її положеннями передбачено, що суверенною рів­ністю наділені всі держави, вони мають однакові права і обов’язки та рів­ноправні члени міжнародної спільноти, незалежно від відмінностей еко­номічного, соціального, політичного або іншого характеру.

Визначено, що поняття «суверенна рівність» містить такі елементи:

a) держави юридично рівні;

b) кожна держава користується правами, властивими повному су­веренітетові;

c) кожна держава зобов’язана поважати правосуб’єктність інших держав;

d) територіальна цілісність і політична незалежність держави недо­торканні (inviolable);

e) кожна держава має право вільно обирати і розвивати свої полі­тичні, соціальні, економічні та культурні системи;

£) кожна держава зобов’язана виконувати добросовісно і повністю свої міжнародні зобов’язання і жити в мирі з іншими держава­ми.^[1646]

Деякі з вказаних елементів раніше були відображені в Резолюції ГА ООН «Мирні і добросусідські відносини між державами» № 1236 (XII) від 14.12.1957 р., в якій вказано про усвідомлення необхідності розвитку мирних і толерантних відносин між державами відповідно до Статуту, на основі взаємної поваги і вигоди, відмови від агресії, поваги до сувереніте­ту держав, рівності та територіальної цілісності й невтручання у внутріш­ні справи, а також необхідність суворого дотримання державами у своїх відносинах Статуту ООН, незалежно від відмінностей або характеру їх­нього політичного, економічного і соціального розвитку, тобто підкрес­лено обов’язок виконувати положення Статуту та жити в мирі з іншими державами, а також право вільно обирати і розвивати свої політичні, со­ціальні, економічні та культурні системи.^[1647]

Про принцип суверенної рівності держав йдеться й у низці інших актів, ухвалених у рамках Організації Об’єднаних Націй. Так, у Деклара­ції тисячоліття ООН 2000 р.

У Декларації Ради Безпеки ООН про забезпечення ефективної ролі Радбезу у справі підтримання міжнародного миру і безпеки, особливо в Африці, 2000 р. вказано, що РБ ООН зобов’язується захищати цілі і прин­ципи Статуту Організації, підтверджує свою прихильність до принципів суверенної рівності, національного суверенітету, територіальної недотор­канності і політичної незалежності всіх держав (п. І).^[1649]

У Підсумковому документі Всесвітнього саміту ООН 2005 р. держави підтвердили, що рівність — одна зі спільних фундаментальних цінностей (п. 4) і домовилися «підтримувати всі зусилля, спрямовані на забезпечення суверенної рівності всіх держав і поваги їхньої територіальної цілісності та політичної незалежності» (п. 5).^[1650] Останнє положення було відображене і в Глобальній контртерористичній стратегії ООН 2006 р. (преамбула).^[1651]

Важливі положення, що стосуються нормативного змісту принципу, закріплені в Заключному акті НБСЄ 1975 р. В ньому йдеться про «прин­цип суверенної рівності, поваги прав, властивих суверенітетові». Держа- ви-учасниці заявили, що будуть поважати суверенну рівність і своєрід­ність (individuality) одна одної і такі права держав:

- всі права, властиві державному суверенітетові й охоплені ним, до яких належить, зокрема, право кожної держави на юридичну рівність, на територіальну цілісність, на свободу і політичну не­залежність;

- вільно обирати і розвивати свої політичні, соціальні, економічні та культурні системи, встановлювати свої закони та адміністра­тивні правила;

- рівні права та обов’язки всіх держав-учасниць у рамках міжна­родного права;

- визначати і вести на свій розсуд відносини з іншими державами відповідно до міжнародного права і в дусі Декларації принципів Гельсінського акта;

- належати або не належати до міжнародних організацій;

- бути чи не бути учасницями двосторонніх або багатосторонніх договорів, зокрема, союзних договорів;

- право дотримуватись нейтралітету.

- змінювати свої кордони відповідно до міжнародного права, мир­ним шляхом і за домовленістю.^[1652]

Положення щодо принципу суверенної рівності містяться і в низ­ці дальших актів НБСЄ (ОБСЄ). Так, у Підсумковому документі Мадрид­ської зустрічі 1983 р. зазначено про намір держав-учасниць вживати захо­дів для зміцнення довіри на основі рівності прав, збалансованості та вза­ємності, однакової поваги інтересів безпеки всіх держав — учасниць На­ради і на основі їхніх відповідних зобов’язань.^[1653]

У Паризькій хартії для нової Європи 1990 р. держави НБСЄ прого­лосили намір співпрацювати в справі захисту демократичних інститутів від дій, що порушують незалежність, суверенну рівність або територіаль­ну цілісність держав-учасниць. До них віднесено незаконні дії, що охо­плюють тиск ззовні, примус і підривну діяльність (розділ «Напрямки на майбутнє»).^[1654]

У Хартії європейської безпеки, ухваленій державами ОБСЄ 1999 р., зазначено, що всі без винятку зобов’язання, взяті в рамках Організації, рівною мірою поширюються на кожну державу-учасницю (п. 7); підтвер­джено визнання притаманних кожній із них права вільно обирати або змі­нювати способи забезпечення своєї безпеки, зокрема союзні договори, в міру їхньої еволюції та права на нейтралітет, а також визнання держава­ми обов’язків поважати з цього погляду права всіх інших; не зміцнюва­ти свою безпеку за рахунок безпеки інших держав. Крім того, вказано, що рамках Організації жодна держава, труна держав або організація не може бути наділена переважною (чи виключною) відповідальністю (pre-eminent responsibility) за підтримання миру і стабільності в регіоні ОБСЄ або роз­глядати будь-яку частину регіону як сферу свого впливу (п. 8).^[1655]

Повага до принципу суверенної рівності держав відображена в уста­новчих та інших актах регіональних організацій — Статуті Організації американських держав 1948 р. (преамбула, ст. З),^[1656] Статуті Організації «Ісламська конференція» 1972 р. (ст. 2)^[1657] і документі, що замінив її 2008 р.

(преамбула, ст. 2),^[1658] Хартії африканської єдності 1963 р. (статті І, III, V),^[1659] Установчому акті Африканського союзу 2000 р., що замінив попередню організацію (ст. 4),^[1660] Договорі про дружбу і співробітництво в Південно- Східній Азії 1976 р. (ст. 2),^[1661] Статуті Асоціації держав Південно-Східної Азії 2007 р. (ст. 2).^[1662]

8.2.