Сутність принципу територіальної цілісності держав. Правомірні підстави зміни належності державної території за сучасним міжнародним правом

Сутність принципу територіальної цілісності нерозривно пов’язана з тим, що державний суверенітет над визначеною територію — одна з не­одмінних ознак держави.^[396] У Міжамериканській конвенції про права та обов’язки держав 1933 р.

Л. Оппенгейм вказував, що неможливо уявити державу як суб’єкта міжнародного права, наділеного правами та обов’язками, без узгоджених територіальних рамок.^[398] Розвиток міжнародного права на основі винят­кової влади держав у межах визначених територіальних рамок привів до того, що територія стала, як стверджував Д. О’Коннелл, «можливо, най­важливішою категорією міжнародного права».^[399] Мають сенс і тези про те, що територія — найважливіший компонент суверенітету, адже вона, в державно-правовому аспекті, тісно пов’язана з верховенством і повно­тою влади всередині держави та незалежністю у зовнішньому середови­щі, тобто з державним суверенітетом.^[400]

Принцип виняткового суверенітету держави над своєю територі­єю передбачає як владу держави щодо території, так і те, що в інших дер­жав немає права претендувати на неї. У справі про протоку Корфу 1949 р. Міжнародний Суд ООН чітко визначив, що «принцип поваги до терито­ріального суверенітету в стосунках між незалежними державами — осно­ва міжнародних відносин».^[401]

Отже, сутність принципу територіальної цілісності полягає у ви­знанні права держав на територіальну цілісність як найважливішо­го права, властивого суверенітетові, що означає реалізацію державою всіх прав у їхній повноті і винятковим чином, у просторі, визначено­му державними кордонами, в межах сухопутної, водної, повітряної те­риторії, надр.^[402]

Вказаному праву відповідає обов’язок усіх інших суб’єктів міжна­родного права дотримуватись і поважати територіальну цілісність дер­жави; утримуватися від будь-яких дій, несумісних з цілями і принципа­ми Статуту О ОН, проти територіальної цілісності, політичної незалеж­ності або єдності будь-якої іншої держави; не застосовувати щодо неї силу чи погрозу силою.

Наприклад, Рада Безпеки ООН у Резолюції щодо Іраку та Кувейту № 662 від 9.08.1990 р., проголосивши рішучість покласти край іракській окупації, відновити суверенітет, незалежність і територіальну цілісність Кувейту, а також владу його законного уряду, заявила про таке:

по-перше, постановила, що анексія Кувейту Іраком у будь-якій фор­мі і під будь-яким приводом не має жодної юридичної сили (has no legal validity), і вважається недійсною (null and void);

по-друге, закликала всі держави, міжнародні організації та спеціалі­зовані установи не визнавати цю анексію й утримуватися від будь-яких дій, або контактів, які могли б тлумачитись як непряме визнання анексії;

по-третє, висунула Іраку вимогу відмовитись від своїх дій, спрямо­ваних на анексію Кувейту;

по-четверте, постановила залишити це питання у своєму порядку денному і продовжувати докладати зусиль, спрямованих на якнайшвид­ше припинення окупації.^[403]

Принцип територіальної цілісності передбачає, що будь-які зміни на­лежності державної території можливі лише мирним шляхом,^[404] на осно­ві угоди зацікавлених держав, за допомогою якої можуть бути встановле­ні і юридично оформлені нові державні кордони. Відповідно, держави ма­ють право вживати всіх допустимих, згідно із нормами міжнародного пра­ва, заходів для захисту та збереження своєї територіальної цілісності.^[405] У разі порушення прав держави на цілісність території, вона може застосу­вати примусові заходи, які допускаються міжнародним правом, зверну­тися до Генеральної Асамблеї і Ради Безпеки ООН, регіональних органі­зацій, створених відповідно до статей 52-54 Статуту ООН, а також вда­тися до індивідуальної чи колективної самооборони, передбачених поло­женням ст.

Д. Боветт вказував, що впродовж історії міжнародного права право на самооборону пов’язувалось передусім саме із захистом власної терито­рії, а на проведених після Другої світової війни Нюрнберзькому та Токій­ському трибуналах визначення «злочинів проти миру» базувалось пере­дусім на порушенні права на територіальну цілісність.^[407]

М. Вуд підкреслює, що факт оскарження суверенітету держави над певною територією в жодному разі не дає право іншій державі застосову­вати силу для «відновлення» або «встановлення» власного суверенітету над територією, на яку вона претендує; такі дії являють собою грубе по­рушення принципу територіальної цілісності держави, в сенсі права на контроль над спірною територією. Сила не може використовуватись як за­сіб розв’язання міжнародних спорів, у тому числі територіальних, і про­блем, пов’язаних з кордонами.^[408]

М. Філімонова вказує, що одне з найважливіших підтверджень існу­вання принципу територіальної цілісності — визнання законності засто­сування сили в разі зазіхань на територію держави, порушення принци­пу таким, що являє собою casus belli, тобто достатнє правове обґрунту­вання військових дій.^[409]

Те, що агресія і, відповідно, право на самооборону в сучасному міжна­родному праві пов’язуються із захистом територіальної цілісності прямо випливає і з формулювань Резолюції ГА ООН «Визначення агресії» 1974 р., про які вже йшлося.^[410] На Кампальській конференції 2010 р. внесено по­правки до Римського статуту Міжнародного кримінального суду: до ньо­го внесено статтю 8-bis, відповідно до якої акт агресії визначено відповід­но до положень Резолюції 1974 р., тобто як застосування військової сили проти держави, in ter alia її територіальної цілісності.^[411]

Право на самооборону у зв’язку з порушенням територіальної ціліс­ності передбачене й іншими міжнародними актами. Наприклад, відповід­но до установчого акту НАТО — Північноатлантичного договору 1949 р.

М. Вуд звертає увагу на те, що вказаний принцип передбачає забо­рону ведення або потурання будь-якій діяльності, спрямованій проти ці­лісності держави: «Територіальна цілісність держави може бути поруше­на вторгненням збройних сил іншої держави на її суходільну територію, повітряний простір і, де вони є, внутрішні води і територіальне море. Але це може бути вчинене й опосередковано, наприклад, шляхом організа­ції або заохочення організації іррегулярних сил або збройних банд для вторгнення (incursion) на територію іншої держави, а також підтримки та озброєння повстанців. Територіальна цілісність може бути порушена і шляхом дозволу на переміщення через кордон організованих озброєних груп приватних осіб».^[414]

М. Остроухов додає: «Порушення територіальної цілісності може відбуватись і без застосування збройної сили проти держави, а саме шля­хом впливу на внутрішнє життя держави або сприяння негативним про­цесам, що відбуваються в державах, наприклад збройним конфліктам не- міжнародного характеру.

Нерідко держави таємно або відкрито підтримують ті чи інші сили, що знаходяться на їхній території або території іншої держави, діяльність яких спрямована на розчленування території іноземної держави. Кожна держава зобов’язана утримуватися від організації, підбурювання, надан­ня допомоги або участі в актах громадянської війни або терористичних актах в іншій державі або від потурання організаційній діяльності в меж­ах власної території, спрямованій на вчинення таких актів.

Жодна держава не повинна також організовувати, допомагати, роз­палювати, фінансувати, заохочувати або допускати збройну, підривну або терористичну діяльність в іншій державі».^[415]

Водночас важливий елемент нормативного змісту вказаного прин­ципу — обов’язок держав у своїх міжнародних відносинах утримуватись від політичної, економічної чи будь-якої іншої форми тиску, спрямова­ного проти політичної незалежності або територіальної цілісності будь- якої держави, і не робити спроб часткового або повного руйнування на­ціональної єдності чи територіальної цілісності держави або країни чи їх­ньої політичної незалежності. Ці положення очевидно передбачають забо­рону будь-яких дій проти територіальної цілісності держави, пов’язаних із політичними, економічними, іншими факторами, що може тлумачи­тись досить широко.

Часто наголошують на тому, що принцип територіальної цілісності передбачає заборону втручатися у справи, які належать до внутрішньої компетенції держави, з метою порушення цілісності території або будь- яким іншим чином порушувати право на цілісність. Так, Μ. Шоу вказує, що «принцип територіальної цілісності держав усталений та загальновиз­наний, і захищений низкою норм, зокрема тими, що забороняють втру­чання у внутрішню компетенцію держав».^[416] Л. Оппенгейм відзначав, що заборона втручання — «безпосередній наслідок права кожної держави на суверенітет, територіальну цілісність і політичну незалежність».^[417] А. Ель Уалі, автор ґрунтовного дослідження принципу територіальної ціліснос­ті, вказує, що заборона втручання у внутрішні справи належить до осно­вного змісту цього принципу.^[418]

Крім того, доцільно навести і позицію Конституційного суду РФ, який у постанові від 13.03.1992 р.

Територіальну цілісність держав слід, безумовно, розглядати як уні­версальний міжнародно-правовий принцип, тісно пов’язаний з принци­пом незастосування сили та іншими основними принципами. Інтеграль­ний взаємозв’язок простежується, зокрема, в тому, що принцип терито­ріальної цілісності передбачає заборону силових або несилових дій, їх­ніх спроб або погроз таких дій проти територіальної цілісності держави (принцип заборони застосування сили або погрози силою); обов’язок змі­нювати кордони лише за взаємною згодою держав (принцип непоруш­ності кордонів); обов’язок кожної держави поважати правосуб’єктність інших держав (принцип суверенної рівності держав); співпрацю щодо запобігання та боротьби з діями, спрямованими проти територіальної цілісності держав (принцип співробітництва); заборону втручання у вну­трішні справи, спрямованого на повне або часткове розчленування дер­жави (принцип невтручання); виконання зобов’язань щодо поваги тери­торіальної цілісності інших держав (принцип добросовісного виконання міжнародних зобов’язань) тощо.

Отже, принцип територіальної цілісності держав як основний прин­цип міжнародного права покладає на держави такі обов’язки та надає їм такі права:

- обов’язок утримуватись від дій, які являють собою застосування сили або погрози силою проти територіальної цілісності іншої держави;

- обов’язок не перетворювати територію жодної іншої держави на об’єкт окупації чи надбання прямо чи опосередковано, порушу­ючи міжнародне право;

- обов’язок утримуватися від організації або заохочення організа­ції іррегулярних сил або збройних банд, зокрема найманців, для вторгнення на територію іншої держави;

- обов’язок не чинити будь-якого політичного, економічного або іншого тиску, що загрожує територіальній цілісності іншої дер­жави;

- обов’язок утримуватись від будь-яких дій політичного, економіч­ного або іншого характеру проти територіальної цілісності, по­літичної незалежності, єдності іншої держави;

- обов’язок утримуватися від будь-яких дій, що можуть прямо або опосередковано завдати шкоди території держави або її частинам;

- обов’язок не надавати допомогу державі — порушниці територі­альної цілісності;

- право держави на цілісність своєї території;

- право вимагати від інших держав утримуватись від вчинення або припиняти дії, що становлять загрозу територіальній цілісності;

- право застосовувати до порушників примусові заходи, відповід­но до Статуту ООН;

- право вимагати від інших суб’єктів міжнародного права не нада­вати допомогу державі — порушниці територіальної цілісності;

- право та обов’язок не визнавати змін належності території, зро­блених внаслідок військової окупації або будь-яких інших пря­мих чи опосередкованих заходів застосування сили з порушен­ням міжнародного права;

- обов’язок дотримуватись інших принципів міжнародного права в тому, що стосується територіальної цілісності держав;

- обов’язок не організовувати, допомагати, розпалювати, фінан­сувати, заохочувати збройну, підривну або терористичну діяль­ність в іншій державі та не допускати підготування до відповід­них дій на власній території;

- обов’язок не підтримувати та не потурати діяльності будь-яких рухів, функціонування яких спрямоване на руйнування терито­ріальної цілісності держави;

- право вимагати від інших суб’єктів міжнародного права утриму­ватись від сприяння і потурання діям проти територіальної ціліс­ності держави.

Міжнародне право передбачає кілька випадків правомірності набуття території: 1) зміни, пов’язані з природними процесами (акреція); 2) зміни, що відбулись за взаємною згодою держав — тієї, якій належала територія і тієї, до якої вона перейшла (цесія); 3) поділ держави за згодою суб’єктів, з яких вона складається (втім йдеться не про набуття території, а про при­пинення існування держави-попередниці та появу держав-наступниць як суб’єктів міжнародного права); 4) зміна належності території за рішенням уповноваженого міжнародного органу (ад’юдикація); 5) здобуття сувере­нітету над територією за давністю володіння; 6) реалізація міжнародно- правового принципу самовизначення (йдеться про сецесію, тобто вихід частини території зі складу держави); 7) об’єднання двох або більше дер­жав в одну чи входження однієї держави до складу іншої.

1. Акреція відбувається тоді, коли внаслідок природних подій тери­торія держави збільшується. Наприклад, якщо в гирлі річки утво­рюється дельта або коли в межах територіальних вод держави утворюються нові острови, можна сказати, що територія держа­ви, якій належать ріка і територіальні води, збільшується за раху­нок цих нових ділянок суходолу. Якщо ці процеси відбуваються явно в межах територіального суверенітету однієї держави, про­блем зазвичай не виникає.^[421] Наприклад, коли 1986 р. відбулось виверження вулкану в Тихому океані й виник новий острів, Ве­лика Британія заявила: «Ми усвідомлюємо, що острів розташова­ний у територіальному морі острова Іводзіма, належного Японії, і, отже, визнаємо його частиною території Японії».^[422] Водночас належність острова, що виник внаслідок циклону на річковому кордоні між Індією та Бангладеш у 1970 р.,^[423] досі предмет спору. У разі зміни течії річки, якою проходить міждержавний кордон, питання належності розв’язується залежно від того, чи значна зміна і чи відбулась вона внаслідок дій держави (авульсія).^[424] Втім ці проблеми відносно незначні у відносинах держав.

2. Зміни територіальної належності за взаємною згодою держав (цесія). Територіальне верховенство охоплює верховну владу (imperium) і суверенне володіння (dominium), яке полягає в праві розпоряджатися державною територією, зокрема й передавати ту чи іншу її частину іноземній державі.^[425] Держава може ухвалити таке рішення, керуючись різними мотивами — політичними, еко­номічними, господарськими.

Ключовий фактор, що характеризує це сію — наявність угоди між сто­ронами про передання територій, яка повинна відповідати принципам міжнародного права (передусім принципові рівноправності і самовизна­чення народів, незастосування сили чи погрози силою) та вимогам, що висуваються до міжнародних договорів. Приклади цесії — Франція пере­дала Сполученим Штатам у 1803 р. Луїзіану, Росія продала США у 1867 р. Аляску,^[426] Австрія безоплатно передала Італії в 1866 р. Венецію, Данія про­дала США в 1917 р. деякі з Віргінських островів;^[427] до них відносять і пе­редання Китаєм Гонконгу (Нанкінський договір 1842 р.)^[428] та Коулупу (Пе­кінська конвенція 1864 р.)^[429] Великій Британії, Тайваню та ПескадОрських островів Японії (Сімоносекський договір 1895 р.)^[430]>^[431] тощо.

Інколи держави для підвищення ефективності господарського керу­вання обмінюються певними незначними територіями (договори СРСР із Польщею 1951 р. та Іраном 1954 р.).^[432] 2002 р. Україна передала Молдо­ві 450 метрів берегової лінії на Дунаї, завдяки чому остання дістала змогу побудувати морський порт Джурджулешти.^[433]

3. Внутрішньодержавні нормативні та інституційні механізми, при застосуванні яких відбувається поділ держави. Класичний при­клад такого поділу — події в Чехословаччині. «Оксамитова ре­волюція» 1989 р. поставила питання про національне самовизна­чення чеського та словацького народів. Спочатку було знайдене чисто формальне компромісне рішення — писати офіційну на­зву держави як Чехо-Словаччина (повністю — Чеська і Словаць­ка Федеративна Республіка, ЧСФР), яке діяло протягом 1990— 1992 рр.^[434] Однак 17.07.1992 р. словацький парламент ухвалив декларацію про незалежність. Президент ЧСФР В. Гавел, який виступав проти поділу, пішов у відставку.^[435]

Як вказує Е. Стайн, поділ став результатом майже трирічних консти­туційних переговорів, які зайшли в глухий кут, коли словацька сторона висунула вимогу утворити конфедерацію або «союз», а чеська сторона від­мовилася від будь-яких варіантів, крім так званої «функціональної феде­рації». В умовах цейтноту сторони погодилися на поділ держави при укла­денні угод, які визначили основні засади їхніх двосторонніх відносин.^[436]

25.11.1992 р. Федеральні збори ухвалили закон про розділ держа­ви з 1.01.1993 р.^[437] Попри те, що іноді виділяють негативні наслідки цих подій,^[438] ЧСФР закінчила своє існування відповідно до міжнародного пра­ва. Жодна з нових держав — ані Чеська, ані Словацька Республіка, не здо­була правонаступництва щодо первісного суб’єкта міжнародного права — ЧехоСловаччини (і не претендувала на це). При цьому, як відзначає К. Во- дічка, поділ ЧСФР пройшов цивілізовано, вдалося шляхом консенсусу розв’язати питання щодо державного кордону і розподілу федеративної власності, останнє відбувалося здебільшого відповідно до кількості насе­лення суб’єктів федерації. Розділ привів також до нормалізації чехо-сло- вацьких відносин, що раніше нерідко загострювалися.^[439] Чехія та Словач­чина стали новими членами О ОН,^440,441 заявили про продовження дії щодо них відповідних міжнародних договорів Чехословаччини.

Так само правомірним був і розпад Союзу PCP. Попри нинішні спе­куляції деяких представників РФ, цей процес пройшов із дотриманням принципу територіальної цілісності, тому що відбувся шляхом укладен­ня відповідного договору суб’єктами, які заснували СРСР, — Догово­ру про утворення СНД від 8.12.1991 р. («Ми, Республіка Білорусь, Ро­сійська Федерація (РРФСР), Україна як держави — засновниці Сою­зу PCP, що підписали Союзний договір 1922 р., констатуємо, що Союз PCP як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припи­няє своє існування»);^{[440] [441] [442] 21.12.1991 р. в Алма-Аті підписано протокол до цієї угоди, яким передбачено, що СНД утворюють всі держави — колиш­ні республіки Союзу PCP, окрім Грузії, Литви, Латвії та Естонії;[443] чин­ні на момент розпаду Конституція Радянського Союзу 1977 р.[444] і Закон СРСР «Про розмежування повноважень між Союзом PCP і суб’єктами федерації» 26.04.1990 р.[445] передбачали право республік на вихід з його складу.}

Попередньо в республіках СРСР пройшли референдуми, які засвідчи­ли прагнення їхніх народів до незалежності (в Україні референдум відбув­ся 1.12.1991 р., Акт проголошення незалежності України від 24.08.1991 р. підтримано в усіх 27 адміністративних регіонах понад 90% осіб з 84% громадян з-поміж усього населення, наділеного правом голосу, що взя­ли участь у голосуванні);^[446] результати референдумів визнали всі інші суб’єкти Союзу PCP.

В Угоді про створення Співдружності Незалежних Держав від 8.12.1991 р. вказано (ст. 5), що сторони визнають і поважають терито­ріальну цілісність одна одної і недоторканність чинних кордонів у рамках Співдружності.^[447] Подібні положення відображені в Алма-атинській де­кларації держав СНД від 21.12.1991 р.,^[448] Декларації про дотримання су­веренітету, територіальної цілісності і недоторканості кордонів держав — учасниць Співдружності від 15.04.1994 р.^[449]

Відповідність вказаних подій принципу територіальної цілісності цілком усвідомлювала світова спільнота, яка визнала колишні республіки Союзу PCP незалежними державами. Водночас передбачались вимоги до них, якими обумовлювалось визнання: у Декларації Європейського Сою­зу про керівні принципи визнання країн у Східній Європі та Радянсько­му Союзі 1991 р. вказано, що визнання можливе, серед іншого, лише при повазі до положень Статуту ООН і зобов’язань, передбачених Заключним актом НБСЄ 1975 р. і Паризькою хартією 1990 р.; повазі до непорушнос­ті всіх кордонів, які можуть бути змінені тільки мирним шляхом і за вза­ємною згодою; відданості зобов’язанням врегулювати шляхом домовле­ностей, у відповідних випадках — через звернення до арбітражу, всіх пи­тань, що стосуються правонаступництва держав і регіональних спорів.^[450]

4. Ад’юдикація — розв’язання проблем суверенітету над терито­рією міжнародними судовими органами. Передбачає взаємну згоду держав — сторін спору, згідно з якою вони звертаються до органів, чиї рішення обов’язкові для сторін.^[451] Прикладами ад’юдикації є, зокрема, рішення Міжнародного Суду ООН.

Інколи до прикладів ад’юдикації відносять рішення з передання те­риторій міжнародних організацій, їхніх органів, держав-переможців піс­ля завершення Першої та Другої світових війн — рішення з територіаль­них питань, відображені у Версальському договорі 1919 р. і в мирних до­говорах із Німеччиною та Італією після Другої світової війни; рішення Ге­неральної Асамблеї ООН 1950 р. про передання Ефіопії території Еритреї (Резолюція Генеральної Асамблеї № 390 (V) від 2.12.1950 р. «Еритрея: допо­відь Комісії ООН для Еритреї; доповідь Міжсесійного комітету Генераль­ної Асамблеї по доповіді Комісії ООН для Еритреї»).^[452]

5. Набуття території за давністю володіння можливе при довго­тривалому, добросовісному, безперервному володінні або ко­ристуванні територією (possessio longa, continua, et pacifica, пес sit ligitima interruplio — «володіння довготривале, мирне, без переривання»),^[453] що відкрито здійснюється від імені суверена (à titre de souverain) та не оспорюється.^[454]

Л. Оппенгейм вказував: «...Давність володіння в міжнародному пра­ві може бути визначена як здобуття суверенітету над територією шляхом постійного і ніким не порушеного фактичного здійснення суверенітету протягом такого часу, який необхідний для створення, під впливом істо­ричного розвитку, загального переконання, що чинний стан справ відпо­відає міжнародному правопорядкові».^[455]

Для застосування давності володіння, держава, що першопочатково мала титул на територію, повинна протягом певного періоду погоджува­тися (не протестувати) з діями іншої держави з реалізації власного сувере­нітету над цією територією. Іншими словами, для заперечення появи пра­ва на суверенітет в іншої, держава повинна відкрито виказувати незгоду. Конкретні терміни залежать від умов справи.^[456]

Міжнародний Суд О ОН посилався на давність володіння у кількох справах. Так, у справі про храмовий комплекс Преах Віхеар (Таїланд про­ти Камбоджі) 1962 р., застосувавши принцип естоппель і відхиливши по­силання Таїланду на неправильність карти, яка встановлює межу між дер­жавами в районі комплексу, на тій підставі, що протягом 15 років Таїланд не заявляв про свою незгоду і, навіть більше, користувався вигодами, які це йому давало. У цей період суверенітет над відповідною територією здій­снювали Франція і Камбоджа (колонія першої до 1953 р.).^[457]

У 2008 р., розглянувши справу про суверенітет над островом Педра- Бранка/Пулау-Бату-Путех між Сінгапуром і Малайзією, суд вирішив, що у першого більше прав на цей невеликий острів, що, втім, має важливе стра­тегічне значення. Таке рішення ухвалене попри те, що Педра-Бранка роз­ташований ближче до берегів Малайзії, й обґрунтоване тим, що Сінгапур близько 130 років без заперечень з її боку використовував маяк на острові, а Малайзія, своє чергою, понад 100 років не робила спроб вести на Педра- Бранка будь-яку діяльність.^[458] 1, навпаки, ухвалюючи рішення у справі про острів Касікілі/Седуду (Ботсвана проти Намібії) 1999 р. MC ООН не при­йняв посилання на давність володіння, оскільки матеріали справи не під­тверджували, що представники племені масубія, яке проживає на терито­рії Намібії, окупували острів Касікілі/Седуду à titre de souverain, тобто, що вони здійснювали там функції державної влади. Факти свідчили про те, що представники племені використовували острів лише час від часу, залежно від сезону і власних потреб, та тільки з сільськогосподарською метою.^[459]

6. Сецесія (відділення) в рамках реалізації народом права на само­визначення може бути визнана правомірною у разі дотримання низки жорстких вимог — наявності суб’єкта, тобто народу, що має право на самовизначення; належні (виключні) підстави для самовизначення у формі сецесії; неможливості «внутрішнього са­мовизначення» у межах наявної держави; невтручання іноземних держав у процес самовизначення. Інакше кажучи, відповідні дії повинні відповідати нормам міжнародного права, що стосуються основних принципів, — територіальної цілісності, рівноправності і самовизначення народів, незастосування сили чи погрози силою тощо. До прикладів сецесії відносять деколонізацію Намібії та Східного Тимору, здобуття незалежності Бангладеш, Сінгапуром, Еритреєю, Південним Суданом. Для обґрунтування правомірнос­ті подій у Криму, РФ намагалась використати останній приклад, однак він не релевантний, бо референдум щодо незалежності Південного Судану в січні 2011 р. відбувся на виконання Найваш- ського договору, укладеного центральним урядом Судану та На­родною армією звільнення Судану.^[460] Те ж стосується теми сецесії Східного Тимору, на якій теж іноді намагаються спекулювати: ре­ферендум щодо самовизначення відбувся під егідою Організації Об’єднаних Націй у 1999 р., цьому передували завоювання та оку­пація Індонезією та збройна боротьба за незалежність, згода Ін­донезії на здійснення волевиявлення у формі плебісциту під між­народним контролем.^[461] Після референдуму на перехідний період була запроваджена Тимчасова перехідна адміністрація О ОН у Східному Тиморі, який, врешті-решт, здобув незалежність і став членом Організації Об’єднаних Націй у 2002 р.^[462]

7. Ключове у визначенні правомірності об’єднання держав чи приєд­нання держави до іншої — вільне вираження волі цими суб’єктами шляхом ухвалення рішення про об’єднання уповноваженими ор­ганами державної влади. Класичний випадок — об’єднання Ні­меччини після десятиліть штучного розділення. Об’єднання стало наслідком складних геополітичних процесів, можливим заяв дяки завершенню міжблокового протистояння. 18.05.1990 р. Федера­тивна Республіка Німеччина та Німецька Демократична Республі­ка підписали договір про створення єдиного економічного про­стору. З 1 липня на території НДР увійшла в обіг німецька марка ФРН, тоді як її грошова одиниця була скасована.

31.08.1990 р. укладено Договір про об’єднання. Була використана можливість, передбачена ст. 23 Конституції ФРН: до її складу ввійшла те­риторія НДР, і чинність Конституції була поширена на нову територію.

Нарешті, 12.09.1990 р. в Москві укладено Договір про остаточне вре­гулювання щодо Німеччини, підписаний головами зовнішньополітичних відомств ФРН, НДР, Союзу PCP, США, Франції і Великої Британії. Однією з умов об’єднання було внесення до Конституції ФРН положення про те, що після 1990 року всі частини Німеччини об’єднані і підписання догово­ру з Польщею про остаточне визнання кордону між двома державами.^[463]

2.3.