Співвідпошеппя дій Росії проти України з вимогами поваги територіальної цілісності держав

З погляду РФ, приналежність Криму — «колишньої» частини території на­шої держави змінено і вона є одним із суб’єктів Російської Федерації. Ви­ходячи з цього, дотримання чи порушення Росією принципу територіаль­ної цілісності залежить, по-перше, від того, чи відповідали її дії, спрямова­ні на зміну статусу півострова, визначеним міжнародним правом право­мірним способам зміни належності території і, по-друге, від того, як вони співвідносяться з обов’язками держав, закріпленими нормативним зміс­том вказаного міжнародно-правового принципу.

Російська Федерація прогологошує події щодо Криму прикладом се­цесії та дальшого приєднання незалежної держави до, власне, Росії. Така єдина позиція притаманна і офіційним документам, наприклад «Догово­ру про приєднання Криму до Російської Федерації» від 18.03.2014 р.,^[464] за­яві МЗС Росії «Щодо звинувачень у порушенні Будапештського меморан­думу» від 1.04.2014 р.,^[465] «Правовому обґрунтуванню позиції Російської Федерації щодо Криму та України»,^[466] і роботам з цього питання пред­ставників російської правової доктрини (Г. Вельямінова,^[467] О. Хлєстова,^{[468] [469] [470]} В. Томсінова,^469,470 В. Тол стих,^[471] К. Сазонової^[472] К. Толкачова^[473] тощо). При цьому порушення РФ принципу територіальної цілісності стосовно Украї­ни, звісно, заперечується. Аналіз відповідності дій Росії до останніх неми­нуче змушує звертатись до взаємозв’язку цього принципу з іншим міжна­родно-правовим принципом — самовизначення народів. Це питання буде розглянуте детально.

При розгляді власне принципу територіальної цілісності держав пе­редусім слід коротко змалювати хід подій, те, як саме фактично прохо­дили процеси «самовизначення». З 23.02.2014 р.

Паралельно на півострові швидко зростала кількість російських вій­ськових і представників спецслужб. У ніч на 27 лютого озброєні особи, які оголосили себе «самообороною російськомовних громадян», захопили бу- дів лі Верховної Ради та Уряду АР Крим і встановили на них прапори РФ.^{[475] [476] [477]} Утім нині вже відомо, що ці сили були підрозділи російської армії.^476,477’^[478] Наступного дня під їхнім контролем кримський парламент «затвердив» рі­шення про проведення 25.05.2014 р. референдуму щодо розширення по­вноважень автономії, «проголосував» за відставку Ради міністрів АРК на чолі з А. Могильовим, «обрав» нового «голову Ради міністрів Криму» С. Аксьонова.^[479] Того ж дня до Севастополя прибула група депутатів Дер­жавної думи Росії, на чолі з віце-спікером В. Васильєвим, під «наглядом» яких і відбувалась «зміна влади» на півострові.^[480]

Вже того ж дня, 27.02.2014 р., російські військовослужбовці захопи­ли аеропорт «Бельбек», поромну переправу «Крим — Кавказ», наступно­го дня збудували блокпости на в’їздах з материкової України до Автоном­ної Республіки Крим. Вони ж зайняли ключові інфраструктурні об’єкти,^[481] зокрема «Укртелекому», ТРК «Крим», пункти на автодорогах,^[482] аеропорти тощо. До кінця березня 2014 р. вони захопили більшість суден ЧФ Украї­ни, всі частини українських збройних сил, що перебували в Криму. Осо­бовий склад останніх виведений з півострова.

1.03.2014 р. С. Аксьонов оголосив про тимчасове п ер епідпо ряд куван­ня собі силових структур на півострові і звернувся до президента Росії по допомогу «в забезпеченні миру і спокою на території Автономної Респу­бліки Крим».^[483] Путін миттєво, того ж дня, звернувся до Ради Федерації по дозвіл використовувати збройні сили РФ на території України «через за­грозу життю громадян Російської Федерації, наших співвітчизників, осо­бового складу військового контингенту збройних сил Росії».^[484] 1 Рада Фе­дерації так само блискавично, теж 1.03.2014 р., ухвалила постанову, якою надала такий дозвіл.^[485]

6.03.2014 р.

17.03.2014 р. президент Росії підписав Указ «Про визнання Республі­ки Крим», відповідно до якого «республіка» була визнана РФ незалежною державою.^[488] Вже наступного дня укладено «Договір про прийняття в Ро­сійську Федерацію Республіки Крим та утворення у складі Російської Фе­дерації нових суб’єктів».^[489]

21.03.2014 р. ухвалено Федеральний закон про ратифікацію цьо­го «договору»^[490] і Федеральний конституційний закон «Про при­йняття в Російську Федерацію Республіки Крим та утворення у скла­ді РФ нових суб’єктів Республіки Крим та міста федерального значен­ня Севастополя»,^[491] яким були внесені зміни до ст. 65 Конституції Ро­сії 1993 р.^[492]

Нарешті, на підставі того, що Кримський півострів уже «належить» Росії наприкінці березня 2014 р. влада РФ оголосила про денонсацію Хар­ківських угод 2010 р. та угод щодо базування Чорноморського флоту Ро­сії на території нашої держави. Федеральний закон «Про припинення дії угод, що стосуються перебування Чорноморського флоту Російської Фе­дерації на території України» ухвалено 31.03.2014 р., президент підписав його 2.04.2014 р.^[493] Надалі РФ провадить повний контроль над усією те­риторією Криму.

Усі факти щодо ролі російських військових і представників спецелужб у подіях на півострові, які діяли за наказом В. Путіна, прямо і цілком офі­ційно підтверджує саме керівництво Росії, зокрема президент, і обґрунто­вуються необхідністю «захисту громадян РФ та співвітчизників».

Щодо подій на сході України, порушення її територіальної ціліснос­ті Росія заперечує, адже події вона офіційно зображає як «суто внутріш­ній конфлікт», до якого вона як держава нібито не має стосунку, і не ви­знає незалежності «ЛНР» та «ДНР», тому декларує відданість територіаль­ній цілісності України. Втім ці події також мають розглядатись у контексті принципу територіальної цілісності, бо є підстави припускати його пору­шення Росією. Питання про фактичні обставини та міжнародно-правові підстави оцінки висвітлимо нижче.

По-друге, слід вказати на загальне визнання міжнародною спіль­нотою територіальної цілісності України в її міжнародно визнаних кордонах, разом із Кримським півостровом, що відображено в Ре­золюції Генеральної Асамблеї ООН «Територіальна цілісність Укра­їни» № 68/262 від 27.03.2014 р.,^[494] Ради Безпеки ООН № 2202 (2015) від 18.02.2015 р.,^[495] Рішенні Ради ЄС 2014/145/CFSP щодо вжиття об­межувальних заходів у зв’язку з діями, що підривають або створюють загрозу територіальній цілісності, суверенітетові і незалежності Укра­їни від 17.03.2014 р.,^[496] Рішенні Ради ЄС 2015/241/CFSP про зміну Рі­шення 2014/145/CFSP стосовно накладення санкцій на окремих осіб від 9.02.2015 р.^[497] та інших актах Європейського Союзу, Гаазькій де­кларації Великої сімки від 24.03.2014 р.,^[498] резолюціях ПАРЄ «Остан­ні події в Україні: загрози функціонуванню демократичних інституцій» № 1988 від 09.04.2014 р.,^[499] «Гуманітарна ситуація щодо українських біжен­ців та вимушених мігрантів» № 2028 від 27.01.2015 р.^[500] та у деяких інших, Резолюції ПА ОБСЄ «Очевидне, грубе і невиправлене порушення прин­ципів Гельсінкі Російською Федерацією» від 1.07.2014 р.^[501] тощо.

Важливо, що зміст цих актів не допускає можливості спекуляцій щодо того, чи вважати Кримський півострів частиною України. Так, у Резолю­ції ГА О ОН від 27.03.2014 р. підтверджена її прихильність до сувереніте­ту, політичної незалежності, єдності і територіальної цілісності України в її міжнародно визнаних кордонах (п. І).^[502] У Резолюції ПА ОБОЄ «Оче­видне, грубе і невиправлене порушення принципів Гельсінкі Російською Федерацією» від 1.07.2014 р. йдеться, зокрема, про підтримку територіаль­ної цілісності України «в її міжнародно визнаних кордонах» (п. 13); Асамб­лея привітала зусилля та ініціативи ОБОЄ розвивати присутність «в Укра­їні, зокрема в Криму» (п. 9), закликала держави надавати ресурси та по­літичну підтримку, що дозволила б Організації працювати в Україні, зо­крема в Криму» (п. 21).^[503]

По-третє, слід зазначити про наявність чітких і однозначних між­народно-правових зобов’язань Росії дотримуватись щодо України прин­ципу територіальної цілісності держав у міжнародно визнаних кордонах нашої держави і, звісно, Криму як частини України: це передбачено не лише універсальними та регіональними договорами, а й багатосторон­німи та двосторонніми договорами, в яких прямо вказано про відповідні зобов’язання РФ щодо нашої держави. Підкреслимо, що протягом усьо­го пострадянського періоду Росія як держава жодного разу не ставила під сумнів територіальну цілісність України, належність до її складу Крим­ського півострова і підтверджувала зобов’язання поважати це як юридич- но-встановлені положення.

У зв’язку з цим відзначимо, що положення п. 4 ст. 2 Статуту О ОН зобов’язує держави утримуватися у своїх міжнародних відносинах від погрози силою або використання сили проти територіальної недотор­канності або політичної незалежності будь-якої держави. У Декларації про принципи міжнародного права 1970 р., Заключному акті НБСЄ 1975 р., Паризькій хартії для нової Європи 1990 р. та інших актах конкретизова­но основні обов’язки держав, пов’язані з принципом територіальної ціліс­ності, — не лише утримуватись від дій, які являють собою безпосередньо застосування сили або погрози силою проти територіальної цілісності ін­шої держави, перетворення території іншої держави на об’єкт окупації чи привласнення прямо чи опосередковано, застосовуючи силу в порушен­ня міжнародного права, а й від інших дій проти територіальної ціліснос­ті — організації або заохочення організації іррегулярних сил або зброй­них банд, зокрема найманців, для вторгнення на територію іншої держави; організації, допомоги, розпалювання, фінансування, заохочення збройної, підривної або терористичної діяльності в іншій державі та не допускати підготовки до відповідних дій на власній території; від будь-яких дій по­літичного, економічного або іншого характеру проти територіальної ці­лісності, політичної незалежності, єдності іншої держави; не підтримува­ти та не потурати діяльності будь-яких рухів, функціонування яких спря­моване на руйнування територіальної цілісності держави.

Прямі договірні зобов’язання Російської Федерації безпосередньо пе­ред Україною дотримуватись щодо неї принципу територіальної цілісності закріплені у ст. 5 Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав від 8.12.1991 р.,^[504] преамбулі та п. 1 двосторонньої Угоди про подальший розвиток міждержавних відносин від 23.06.1992 р.,^[505] п. 2 Будапештсько­го меморандуму про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 5.12.1994 р.,^[506] ст. 2 До­говору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Росій­ською Федерацією 1997 р.,^[507] преамбулі Договору про україно-російський державний кордон 2003 р.^[508]

Визнання приналежності Кримського півострова до складу нашої держави неодноразово підтверджувала Росія як держава: і в 1993 р. при розгляді Радою Безпеки ООН питання про статус міста Севастополя (20.07.1993 р. заява голови Радбезу, в якій вказувалось про його належність Україні, підтримана всіма членами РБ ООН,^[509] зокрема, звісно, і Росій­ською Федерацією, щоправда, належність Криму тоді навіть не обговорю­валась, не викликаючи сумнівів),^[510] і, у процесі узгодження двосторонньо­го договору про дружбу, співробітництво і партнерство протягом 1995— 1997 рр., і пізніше, наприклад, у 2005 р., коли про статус півострова як складника України заявив В. Путін на саміті Росія — ЄС, і на численних зустрічах, переговорах, при укладенні договорів тощо.

Так, 29.08.2008 р. В. Путін в інтерв’ю німецькій телекомпанїї ARD зая­вив: «Крим ніяка не спірна територія. Там не було жодного етнічного кон­флікту, на відміну від конфлікту між Південною Осетією і Грузією. І Росія давно визнала кордони сьогоднішньої України. Ми, по суті, закінчили за­галом і в цілому наші переговори щодо кордону. Мова йде про демарка­цію, але це вже технічні справи. Питання про якісь подібні цілі для Росії, вважаю, віддає провокаційним сенсом. Там, усередині суспільства в Кри­му, відбуваються складні процеси. Там проблеми кримських татар, укра­їнського населення, російського населення, взагалі слов’янського населен­ня. Але це внутрішньополітична проблема самої України. У нас є договір з Україною з приводу перебування нашого флоту до 2017 року, і ми буде­мо керуватися ним».^[511]

Навіть коли 21.05.1992 р. Верховна Рада РФ ухвалила відому скандаль­ну постанову № 2809-1,^[512] якою «визнала» Постанову Президії Верховної Ради РРФСР «Про передання Кримської області зі складу РРФСР до скла­ду Української PCP» від 5.02.1954 р.^[513] такою, що «не має юридичної сили з моменту ухвалення» з огляду на те, що вона нібито ухвалена «з порушен - ням Конституції (Основного Закону) РРФСР і законодавчої процедури»,^[514] російський парламент все-таки підтвердив «конституціювання подальшим законодавством РРФСР цього факту й укладення між Україною та Росією двостороннього договору від 19.11.1990 р., в якому сторони відмовляються від територіальних претензій, і закріплення цього принципу в договорах і угодах між державами СНД».^[515] Тобто навіть тоді йшлося про визнання півострова складника нашої держави і наявності у РФ зобов’язань пова­жати такий статус Криму. В ухваленій наступного дня заяві російського парламенту, адресованій Верховній Раді України, вказувалось: «....Вино- сячи сьогодні це питання на засідання Верховної Ради Російської Федера­ції, ми в жодному разі не маємо на меті висунути будь-які територіаль­ні претензії до України, братнього українського народу. Завдання в іншо­му — сказати про реальний вкрай неблагополучний стан справ у самому СНД».^[516] Зауважимо, що на той момент ще не були укладені більшість дво­сторонніх міждержавних договорів, якими РФ взяла на себе зобов’язання поважати територіальну цілісність України.

Важливо додати, що положення цілої низки україно-російських дого­ворів, з-поміж яких виділимо угоди 1997 та 2010 рр. про базування Чор­номорського флоту РФ на території України — на Кримському півостро­ві прямо походять з визнання суверенітету нашої держави над Кримом.

Російська доктрина міжнародного права до подій у Криму в 2014 р. також чітко і недвозначно підтримувала територіальну цілісність Украї­ни, стверджувалось, що РФ не має жодного права на Крим і територіаль­них претензій до України.

Міжнародно-правова характеристика дій Росії у 2014-2015 рр. вима­гає, значною мірою, зіставлення нормативного змісту принципів територі­альної цілісності та рівноправності і самовизначення народів. А. Кассезе з цього приводу вказував: «З моменту виникнення на міжнародній арені по­літичного принципу самовизначення держави завзято відкидають навіть можливість того, що народностям, групам і меншинам буде надане право відділення від тієї території, на якій вони проживають. Територіальна ці­лісність і суверенні права незмінно розглядаються як першочергово важ­ливі; по суті справи, їх вважають такими, що припиняють полеміку на цю тему».^[517] Він наводить зауваження про те, що: «міжнародний звід право­вих норм про самовизначення не містить жодних норм, що дають етніч­ним групам і меншинам право на відділення з тим, щоб стати окремим і відмінним незалежним утворенням».^[518]

Дж. Кроуфорд вказує: «З 1945 р. міжнародна спільнота вкрай неохо­че погоджується з одностороннім відділенням частин незалежних держав, якщо проти відділення виступає уряд цієї держави. У таких випадках об­меження — принцип територіальної цілісності. З 1945 р. жодна держава, утворена в результаті одностороннього відділення, не була прийнята в ООН всупереч оголошеним побажанням держави-попередниці... Резю­муючи вищесказане, поза колоніальним контекстом принцип самовизна­чення не визнається як такий, що породжує односторонні права на відді­лення частин незалежних держав... З 1945 р. практика держав вказує на їхнє крайнє небажання визнавати одностороннє відділення поза колоні­альним контекстом. Ця практика не змінилася з 1989 р, попри виникнен­ня протягом цього періоду 23 нових держав. Навпаки, ця практика була значно посилена».^[519]

Д. Раїч зазначає, що міжнародно-правові акти свідчать про пріори­тетність принципу територіальної цілісності, відповідно до якого (і лише таким чином) може бути реалізоване право на самовизначення. Він також вказує, що міжнародна спільнота здебільшого не підтримує прагнень різ­них утворень до відділення.^[520]

Важливо розуміти, що нібито суперечності між принципом терито­ріальної цілісності та принципом рівноправності і самовизначення наро­дів, про яку інколи зазначають, насправді немає, адже згідно з Декларацією про принципи міжнародного права 1970 р. в діях держав «ніщо не пови­нно тлумачитися як таке, що санкціонує або заохочує будь-які дії, які вели б до розчленування або до часткового або повного порушення територі­альної цілісності або політичної єдності суверенних і незалежних держав, які дотримуються у своїх діях принципу рівноправності і самовизначення народів».^[521] Це основна норма, в якій відображено зв’язок між принципа­ми територіальної цілісності та самовизначення народів. Вона надалі була відтворена в багатьох актах універсального та регіонального характеру.

Верховний суд Канади в справі про відділення Квебека дійшов тако­го висновку: «Міжнародне право передбачає, що право на самовизначен­ня буде реалізовуватись народами в межах існуючих суверенних держав і при дотриманні територіальної цілісності цих держав... Принцип між­народного права, що стосується самовизначення, склався в рамках по­ваги територіальної цілісності існуючих держав. Різні міжнародні доку­менти, що підтримують існування права народів на самовизначення, міс­тять також паралельні положення про те, що здійснення такого права має бути в достатній мірі обмеженим, щоб не допускати загроз територіаль­ній цілісності існуючих держав чи стабільності відносин між суверенни­ми державами».^[522] Арбітражна комісія з Югославії у Висновку № 2 під­креслила, що «незалежно від обставин, право на самовизначення не пови­нно вести до змін кордонів, які існують на момент здобуття незалежності (uti possidetis juris), крім випадків, коли відповідні держави домовляють­ся про інше».^[523]

Т. Франк вказує, що за відсутності і дозволу, і заборони сецесії, ви­нятки, передбачені міжнародним правом, пов’язані з принципом терито­ріальної цілісності.^[524] Аналізуючи консультативний висновок МС ООН у справі Косова, А. Петерс відзначає: міжнародне право і не дозволяє, і не забороняє акти проголошення незалежності. Однак така «нейтральність» пов’язана з тим, що утворенню, від імені якого певний орган видає акт про одностороннє проголошення незалежності, не заборонено стати суверен­ною державою, але досягнення незалежності — й, отже, набуття статусу держави відповідно до міжнародного права — вимагає значно більше, ніж простих декларацій. Проголошення незалежності не створює нову дер­жаву, навіть якщо відповідне утворення має ознаки державності.^[525] Під­тримуючи таку позицію, Ю. Відмар вказує, що зрештою утворення може стати державою, але це неможливо, якщо заперечення держави, зі складу якої це утворення прагне вийти, про необхідність дотримання принципу територіальної цілісності чинне і його не нехтує міжнародна спільнота.^[526] Спрямованість зазначеної клаузули Декларації про принципи між­народного права 1970 р. стосовно принципу самовизначення народів («ніщо не повинно тлумачитися як таке, що санкціонує або заохочує...») все ж полягає в тому, щоб посилити примат принципу територіальної ці­лісності та політичної єдності суверенних і незалежних держав та вод­ночас підтвердити важливість поведінки держав відповідно до принци­пу самовизначення.

Слід погодитися з юридичним аналізом представництва Азербайджа­ну при О ОН про конфлікти на просторі ГУАМ у тому, що головний пункт клаузули,, безсумнівно, положення про принцип територіальної ціліснос­ті. Це підтверджується й тим, що відразу після неї в Декларації 1970 р. міс­титься норма, згідно з якою «кожна держава повинна утримуватися від будь-яких дій, спрямованих на часткове або повне порушення національ­ної єдності і територіальної цілісності будь-якої іншої держави або кра­їни». Це положення наводиться без будь-яких умов або застережень і не ставиться в залежність від тієї чи іншої конкретної фактичної ситуації.

По-друге, вказана клаузула передбачає звернення до принципу са­мовизначення в сенсі представницького і недискримінаційного характе­ру уряду для того, щоб народ міг ефективно реалізовувати таке право че­рез участі в управлінні державою, про яку йде мова, на основі рівності.^[527] Йдеться про чітке посилання на «внутрішнє самовизначення», як його проаналізував і визнав Комітет з прав людини, в рамках реалізації стат-

ті 1 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, що перед­бачає право всіх народів на самовизначення.

Було б вкрай незвично, якби істотна зміна в правовому принципі, така як узаконення права на відділення від незалежної держави, нехай на­віть в екстремальних обставинах, була внесена шляхом двозначної підпо­рядкованої клаузули, сформульованої негативним чином, особливо вра­ховуючи те, що принцип територіальної цілісності прийнятий і прого­лошений як один з основних принципів міжнародного права. Крім того, вказівка на принцип територіальної цілісності повторюється як перед ви­значальною клаузулою, так і відразу ж після цього пункту.

Також у Декларації 1970 р. передбачено, що кожен принцип, який міс­титься в цьому акті, треба тлумачити в контексті інших принципів, і що всі ці принципи взаємопов’язані. Принцип суверенної рівності включає беззастережне положення про те, що «територіальна цілісність і політич­на незалежність держави недоторканні». Відповідно, важко зробити ви­сновок про те, що «рятувальна» або «захисна» клаузула так опосередко­вано передбачає такий важливий виняток з принципу територіальної ці­лісності.^[528] Характерно, що аналогічна за своєю спрямованістю позиція (наприклад, твердження «принцип територіальної цілісності держав — за­порука миру», «самовизначення у вигляді сецесії можливе лише у разі за­грози самому існуванню народу») відображена у Письмовій заяви Росій­ської Федерації до МС ООН щодо справи Косова від 16.04.2009 р. (п. 78, п. 87 та інші).^[529]

Розглядаючи питання тлумачення співвідношення двох основних принципів міжнародного права, російський професор В. Романов звер­нув увагу на заяви генеральних секретарів ООН У Тана, який безпосеред­ньо перед схваленням Декларації 1970 р. підкреслив, що «як міжнарод­на організація Об’єднані Нації ніколи не погоджувалися, не погоджують­ся і я не думаю, що коли-небудь погодяться з принципом відокремлення частини її держави-члена» і Б. Бутроса-Галі, який під час візиту до Росії в 1992 р. «висунув два положення кардинальної значущості»: «...принцип самовизначення не може застосовуватися всередині будь-якої держави»; «якщо будь-яка меншина в державі вимагає права на самовизначення... принцип самовизначення непридатний, переважає принцип територіаль­ної цілісності».^[530]

Крім того, В. Романов вказує, що заперечення допустимості відділен­ня як однієї з форм реалізації права на самовизначення неодноразово під­креслюється у проведеному в рамках ООН дослідженні «Право народів на самовизначення», в якому, зокрема, вказано, що «принцип рівноправ­ності і самовизначення, встановлений у Статуті ООН, не дає необмеже­ного права на відділення населенню, що проживає на території будь-якої незалежної і суверенної держави, і таке право не можна вважати станом lex lata» (п. 173); «принцип самовизначення повинен служити об’єднанню народів на добровільній і демократичній основі, а не дробити наявні наці­ональні утворення. Необхідно уникати будь-яких формулювань принци­пу, які могли б тлумачитись як такі, що розширюють сферу його дії і обу­мовлюють його застосування до народів, які вже становлять частину на­селення незалежної і суверенної держави. Діяти іншим чином означало б потурати сепаратистським рухам у суверенних державах і могло б стати приводом для того, щоб поставити під загрозу національну єдність, тери­торіальну цілісність суверенних держав» (п. 209).^[531]

Суттєвим кроком в оптимізації співвідношення двох принципів дер­жав дослідник вважає відповідні положення Декларації принципів, що регулює стосупки в рамках НВЗДА — Наради із взаємодії і заходів дові­ри в Азії (Алма-Ата, 1999 р.), в якій самовизначення не трактоване як са­мостійний принцип, яким в цьому документі визначена, зокрема, тери­торіальна цілісність держав-членів. Про самовизначення йдеться при ви­кладі принципу невтручання у внутрішні справи і при цьому в контексті обов’язків з протидії сепаратизмові.^[532] Такий підхід Алма-Атинської декла­рації означає, що самовизначення не розглядають як принцип загального характеру. Йдеться про право на самовизначення, передбачене для обме­женого кола суб’єктів — народів, що живуть за іноземної окупації, і, обу­мовлене його, права, відповідністю до Статуту ООН і міжнародного пра­ва загалом. Таке визначення назване «оптимальним».^[533]

М. Кампельман, розглядаючи проблеми правомірності сецесії, вказує на те, що хоча право на самовизначення — міжнародно визнаний прин­цип, питання сецесії належать винятково до внутрішньої компетенції держави. Наприклад, держава може у своєму національному законодав­стві передбачити, щоб її складники мали право на відділення, але немає жодного міжнародно-правового акта, який містить зобов’язання або на­віть настанови державам ухвалювати такі норми. Він вказує, що устале­ні підходи до самовизначення передбачають inter alia право на культур­ну автономію, свободу віросповідання, використання власної мови, але не на відділення.^[534]

Поряд з цим варто звернути увагу і на фактичні суперечності одного з основних аргументів Росії для обґрунтування правомірності подій щодо Криму: позаяк уряд, який сформувався після втечі Януковича та його по­плічників, нібито не «представляв весь народ, який проживає в Україні, особливо населення Криму», то «вихід» півострова зі складу нашої держа­ви відповідає міжнародному праву і зумовлений недотриманням Україною у своїх діях принципу рівноправності і самовизначення народів. Про це йдеться, зокрема, у «Правовому обґрунтуванні позиції Росії щодо Криму та України» МЗС Російської Федерації («...Факт є те, що відділення Криму від України і його входження до складу Росії відбулося в екстремальних умовах неможливості реалізації права на самовизначення в рамках Украї­ни, приходу до влади незаконних властей, які не представляють весь укра­їнський народ»),^[535] варіації цієї тези ж трапляються і в офіційних заявах, і в майже всіх роботах представників російської доктрини міжнародного права, які стосуються подій на Кримському півострові.

Видається, що ці твердження абсурдні, бо аж ніяк не можуть вважа­тись обставинами, які свідчать про нібито «непредставлення в уряді на­роду Криму» (зрозуміло, що під «урядом» у міжнародно-правових актах з цих питань розуміється влада в цілому) і загалом порушення нашою дер­жавою щодо цього «народу» принципу самовизначення: по-перше, під­тримка Януковича більшістю громадян України, які проживають на пів­острові, з тих, що взяли участь у голосуванні на виборах 2010 р., бо тоді про такі обставини щодо різних областей нашої держави йдеться після кожних президентських виборів; по-друге, втрата більшості у парламенті Партією регіонів та КПУ, бо Верховна Рада продовжила представляти на­селення Криму і як єдиний представницький орган народу України, і через депутатів, обраних від АРК за мажоритарною системою у 2012 р., і членів парламентських партій, за яких голосували громадяни на півострові;^[536] по- третє, відсутність представників вказаних партій в новому уряді, бо тоді про такі «обставини» може, знову ж таки, йтися після кожної зміни уря­ду; по-четверте, у зв’язку з тим, що Крим — єдина автономна республіка в складі України — наділений особливим статусом, який передбачає мож­ливості «внутрішнього самовизначення» в рамках нашої держави. Та й, за­галом, до «приєднання» півострова до РФ не було жодної обставини «не­можливості реалізації народом Криму права на самовизначення в рам­ках України». Додамо, що дії самої Росії щодо відносин з нібито «незакон­ним урядом» однозначно суперечать тезам про його нібито невизнання.

Посилання на положення Декларації 1970 р. при обґрунтуванні ніби­то недотримання Україною принципу рівноправності і самовизначення на­родів абсурдні за своїм змістом ще й тому, що в ній йдеться про обов’язок держав дотримуватися у своїх діях вказаного принципу, і, внаслідок цьо­го, «мати уряди, що представляють незалежно від раси, віросповідання чи кольору шкіри весь народ, що проживає на відповідній території», тобто наголос робиться на визначених критеріях, а не на кількісному представ­ленні вихідців з того чи іншого регіону у виконавчій владі.

Крім того, доцільно навести і позицію Конституційного суду РФ, який у постанові від 13.03.1992 р. № 3-П у справі про перевірку конституційнос- ті Декларації про державний суверенітет Татарської PCP від 30.08.1990 р. і низки законодавчих актів Республіки Татарстан про проведення референ­думу заявив, що одностороннє встановлення суб’єктом Російської Федера­ції права на вихід з федерації означало б визнання правомірності повного або часткового порушення територіальної єдності суверенної федератив­ної держави і національної єдності її народів. Визначено, що будь-які дії, спрямовані на порушення цієї єдності, завдають шкоди конституційно­му ладові й несумісні з міжнародними нормами про права людини і пра­ва народів.^[537] Саме таким «одностороннім встановленням» права на вихід Криму зі складу нашої держави, що не передбачено Конституцією і зако­нами України та АРК, можна вважати рішення кримського парламенту у березні 2014 р., навіть якщо «виводити за дужки» примус, вчинений ро­сійськими силовими структурами.

Інший аспект — проблема невідповідності дій РФ стосовно Криму до сутності принципу територіальної цілісності держав у зв’язку з актив­ною участю цієї держави у процесі «самовизначення». Така невідповід­ність підтверджується навіть аналізом сучасних, зумовлених політични­ми «настановами», тез представників російської доктрини. Так, віце-пре­зидент Російської асоціації міжнародного права О. Хлєстов, оцінюючи по­дії у Криму, заявив: «...Принцип територіальної цілісності спрямований на захист від дій ззовні, з боку інших держав, зокрема, збройного напа­ду...проведення референдуму в Криму — це подія внутрішнього життя країни, внутрішня справа держави... Проведення референдуму у Криму не зачіпає принципу територіальної цілісності, як і проведення референ­думу в Шотландії».^[538] Справді, ставлення до принципу територіальної ці­лісності як до такого, що застосовується до міждержавних відносин, а не відносин всередині держави, поширене,^[539] водночас вказують і на помил­ковість такого підходу.^[540]

Однак поряд з багатьма фактичними обставинами, які свідчать про безпосереднє керівництво Росією процесом «самовизначення народу Кри­му», подібні «логічні» міжнародно-правові конструкти представників ро­сійської доктрини зруйновані зізнаннями В. Путіна,^[541]1. Гіркіна,^[542] іншими численними фактами про примус російських силових структур при ухва­ленні рішень членами кримського парламенту, бо в цих умовах дії Росії однозначно суперечать нормам міжнародного права: її втручання у будь- якому разі порушує принцип територіальної цілісності.

Зображення російською владою процесів у Криму як таких, що від­бувались у два етапи: перший — сецесія та створення Республіки Крим і другий — прийняття та входження цієї нової держави до складу РФ не ма­ють під собою ніяких фактичних підстав. «Республіка Крим» не мала мож­ливості здобути незалежну публічну владу, як одну з необхідних підстав визнання державності.^[543] Про брак навіть наміру здійснювати державний суверенітет свідчать і самі положення Декларації про незалежність Кри­му, і надзвичайно малий проміжок часу від «референдуму» 16.03.2014 р., проголошення його результатів (17.03.2014 р.) до ухвалення російським парламентом рішень про «приєднання» півострова й укладення «Догово­ру про входження до складу Російської Федерації» 18.03.2014 р. (всі рішен­ня ухвалено одночасно), і повна підпорядкованість «влади Криму» сило­вим структурам РФ.

При цьому «Республіка Крим» не могла відповідати жодній з вимог визнання утворення незалежною державою, навіть при розгляді макси­мально широкого їхнього переліку, при якому до них відносять наяв­ність стабільної політичної організації, здійснення влади без іноземних військ;^[544] дотримання принципів мирного розв’язання спорів, незастосу- вання сили або погрози силою; економічна самостійність; здатність всту­пати у відносини з іноземними держава та виконувати взяті на себе міжна­родні зобов’язання^[545] (практика держав та міжнародних організацій, між­народних судових органів та доктринальні підходи); повага до положень Статуту ООН і зобов’язань, передбачених Заключним актом НБСЄ 1975 р. і Паризькою хартією для нової Європи 1990 р.; повага до непорушності всіх кордонів, які можуть бути змінені тільки мирним шляхом і за взаєм­ною згодою; відданість зобов’язанням врегулювати шляхом домовленос­тей, у відповідних випадках — через звернення до арбітражу, всіх питань, що стосуються правонастунництва держав і регіональних спорів (Декла­рація Європейського Союзу про керівні принципи визнання країн у Схід­ній Європі і Радянському Союзі 1991 р.)^[546]

Отже, відповідно до норм міжнародного права участь РФ у процесі «самовизначення народу Криму» унеможливлює його правомірність. По­силання на принцип рівноправності та самовизначення народів для об­ґрунтування правомірності дій Російської Федерації щодо Кримського пів­острова не має під собою міжнародно-правових підстав.

Показова в цьому контексті і позиція самої Росії, висловлена нею при розгляді в Міжнародному Суді ООН справи «Відповідність міжнарод­ному праву одностороннього проголошення незалежності тимчасовими органами самоврядування Косова» у 2009 р.^[547] Основою цієї позиції були тези про те, що «принцип територіальної цілісності — імперативна норма, обов’язкова не лише для держав, а для всіх суб’єктів міжнародного пра­ва» (п. 78 Письмової заяви РФ до МС ООН від 16.04.2009 р.) і «право на самовизначення не може тлумачитися як таке, що санкціонує або заохо­чує будь-які дії, які б вели до розчленування або до часткового чи повно­го порушення територіальної цілісності або політичної єдності суверен­них і незалежних держав» (п. 85).^[548] 16.10.2014 р. президент РФ підтвер­див незмінність позиції держави та продовження визнання виходу Косо­ва зі складу Сербії таким, що суперечить міжнародному праву,^[549] хоч уже наступного дня, при порівнянні двох випадків, він же вказав: «...У Криму не зроблено нічого іншого, крім того, що зроблено у Косові»,^[550] тим самим чітко визнавши порушення міжнародного права діями щодо півострова.

Проведений аналіз демонструє, що позиція, яку висловлювала Росія стосовно принципу територіальної цілісності у випадку Косова, якраз має під собою підстави, що неодноразово підтверджували акти міжнародних організацій, держав, рішення судових органів (про деякі з них йшлося), підкреслювали представники доктрини міжнародного права.^[551] Варто за­уважити, що РФ послідовно дотримувалась визнання пріоритету принци­пу територіальної цілісності, це відображено і в офіційних заявах, і в під­тримці відповідних актів міжнародних організацій, і рішеннях Конститу­ційного суду Росії, і в доктрині міжнародного права. Це значною мірою пояснюється внутрішніми проблемами, що постали перед цією державою після розпаду Союзу PCP, передусім проблемою Чечні. Вказані підходи, що формулювались, висловлювались, просувались протягом десятиріч, були кардинально і фактично миттєво змінені у зв’язку з прагненням РФ при­власнити територію Криму.

Оцінюючи дії Росії в контексті обов’язків держав, передбачених нор­мативним змістом принципу територіальної цілісності держав, зазначи­мо таке.

1. Рішення російського парламенту про дозвіл на використання збройних сил РФ на території України від 1.03.2014 р.,^[552] численні фактичні обставини, що свідчать про використання російської армії під час подій у Криму, зізнання В. Путіна про використан­ня ЗС Росії при проведенні «референдуму», без чого це «було б неможливо»,^[553] 1. Гіркіна про те, як депутатів кримського парла­менту силою примушували голосувати за «вихід» зі складу нашої держави,^[554] блокування російською армією підрозділів Збройних сил України, блокада нею портів, щоб українські військові судна не могли залишити їх; взяття ЗС Росії під свій контроль усіх осно­вних об’єктів життєдіяльності Криму, зокрема аеропортів, доріг, інших інфраструктурних об’єктів, становлять пряме порушення Російською Федерацією своїх міжнародно-правових зобов’язань щодо незастосування сили або погрози силою проти територі­альної цілісності України^[555] і відповідного обов’язку, передбаче­ного вказаним основним принципом міжнародного права.

2. Що стосується «самооборони Криму», «казаків» та інших груп, озброєних і керованих Росією для операції на півострові, йдеть­ся про порушення РФ обов’язку не організовувати іррегулярні сили або збройні банди, зокрема найманців, для вторгнення на територію іншої держави; не розпалювати, фінансувати, заохо­чувати збройну чи підривну діяльність в іншій державі; утриму­ватися від будь-яких дій, що можуть прямо або опосередковано завдати шкоди території держави або її частинам; дотримува­тись інших принципів міжнародного права в тому, що стосу­ється територіальної цілісності держав (йдеться про принципи незастосування сили, невтручання у внутрішні справи, суве­ренної рівності держав).

У цьому контексті доцільно нагадати тези російського дослідника принципу територіальної цілісності, професора М. Остроухова 2013 р., за якими: «...порушення територіальної цілісності може відбуватись і без прямого застосування збройної сили проти держави, а саме шляхом впли­ву на внутрішнє життя держави або сприяння негативним процесам, що відбуваються в державах, наприклад збройним конфліктам неміжн ар од­ного характеру; шляхом таємної або відкритої підтримки сил, діяльність яких спрямована на розчленування території іноземної держави... Кожна держава зобов’язана утримуватися від організації або заохочення органі­зації іррегулярних сил або збройних банд, зокрема найманців, для втор­гнення на територію іншої держави. Це стосується і організації, підбурю­вання, надання допомоги або участі в актах громадянської війни або теро­ристичних актах в іншій державі або потурання в межах власної території організаційній діяльності, спрямованій на вчинення таких актів, в тому разі, коли відповідні акти пов’язані з погрозою силою або її застосуванням.

Жодна держава не повинна також організовувати, допомагати, роз­палювати, фінансувати, заохочувати або допускати збройну, підривну або терористичну діяльність в іншій державі».^[556]

3. При підтримці, зокрема офіційній, очевидній з усіх заяв росій­ського керівництва протягом лютого — березня 2014 р., і менш явній — протягом попередніх років, сепаратистських сил на пів­острові Росія порушила обов’язки утримуватись від будь-яких дій політичного характеру проти територіальної цілісності та єдності іншої держави; не підтримувати будь-які дії проти тери­торіальної цілісності іншої держави; дотримуватись інших прин­ципів міжнародного права в тому, що стосується територіальної цілісності держав (йдеться передусім про принцип суверенної рівності, невтручання у внутрішні справи); не заохочувати під­ривну діяльність в іншій державі; не підтримувати та не потурати діяльності будь-яких рухів, функціонування яких спрямоване на руйнування територіальної цілісності іншої держави.

Про констатацію державами СНД наявності цих зобов’язань у відно­синах між собою свідчать положення Декларації про дотримання сувере­нітету, територіальної цілісності та недоторканності кордонів держав — учасниць Співдружності 1994 р., в якій вони, з-поміж іншого, заявили про підтвердження того, що, будуючи свої відносини як дружні держави, вони будуть утримуватися від... підтримки і використання сепаратизму про­ти територіальної цілісності і недоторканності, а також політичної неза­лежності будь-якої з держав — учасниць Співдружності (п. 2), і вказали, що будуть припиняти відповідно до свого національного законодавства створення і діяльність на своїх територіях організацій і груп, а також дії окремих осіб, спрямовані проти незалежності, територіальної цілісності держав — учасниць Співдружності чи на загострення міжнаціональних відносин (п. 5).^[557]

4. При офіційній і вираженій, зокрема, у заявах найвищих керівни­ків Росії підтримці процесів «виходу» Криму зі складу України РФ порушила обов’язок не визнавати неправомірних змін ста­тусу території (останнє детально обґрунтовано й у розділі цього дослідження, присвяченому принципові рівноправності і само­визначення народів).

5. «Торговельна війна» 2013 р. та різні види боротьби проти «Май­дану» та нової української влади, яка сформувалась після втечі Януковича, спрямовані на дестабілізацію ситуації в нашій дер­жаві та її розпад, являють собою грубе порушення обов’язку не чинити будь-яких дій політичного, економічного або іншого ха­рактеру проти територіальної цілісності, політичної незалежнос­ті, єдності іншої держави.

Що ж до подій на сході України, попри заперечення РФ своєї учас­ті, наявні факти, в тому числі офіційні заяви керівництва цієї держави та відкриті дії Росії, свідчать зовсім про інше, що також потребує зіставлен­ня цих дій зі змістом обов’язків, передбачених принципом територіаль­ної цілісності.

1. Нині РФ, використовуючи підрозділи своєї армії, чинить військо­ву агресію проти України на території Донецької та Луганської областей, захоплюючи частини цих адміністративних одиниць нашої держави. Це підтверджується достатньо великим масивом інформації з різних джерел. Хоча про ведення збройними сила­ми Російської Федерації бойових дій, тобто військову агресію на сході України було відомо і раніше, значна кількість уже відомих даних дозволяє стверджувати про їхнє активне використання саме як армійських підрозділів з липня 2014 р.^[558]>^[559] 15.08.2014 р. іноземні журналісти зафіксували проходження російської вій­ськової техніки та солдат з боку Ростовської області до України, голова МЗС Великої Британії Ф. Геммонд тоді заявив, що Ро­сія повинна негайно вивести військовий персонал та техніку зі сходу України,^[560] проникнення російської військової техніки в Україну підтвердив також генеральний секретар НАТО А. Фог Расмуссен,^[561] 21.08.2014 р. РНБО оголосила, що під час бою до українських військових потрапила БМД-2, що належить повітря­но-десантним військам Росії. У ній виявили особисті документи, зокрема і журнал вечірньої перевірки, що містить прізвища сол­датів і номер частини — В/Ч 74268 першої парашутно-десантної роти Псковської дивізії повітряно-десантних військ Росії.^[562]

24.08.2014 р. СБУ повідомила про затримання у Донецькій області десантників із 331 полку 98 Свірської дивізії повітряно-десантних військ (м. Кострома);^[563] російська влада заявила, що вони нібито загубились під час патрулювання кордону^{[564] [565] [566] (і при цьому перебували на території Украї­ни за 20 км від кордону!); 26.08.2014 р. російські ЗМІ повідомили про про­ведення у різних містах держави, зокрема у Пскові, поховань військових РФ, що нібито загинули «за нез ясованих обставин».565,566}

28.08.2014 р. НАТО оприлюднило низку сунутникових знімків росій­ських військ на території України,^[567] лідер «ДНР» О. Захарченко заявив про участь військових із Росії як «відпускників»,^[568] 4.09.2014 р. про загибель од­ного з таких «відпускників» — десантника А. Травкіна з Костроми навіть повідомив російський владний «Перший канал».^[569] 1 з погляду законодав­ства РФ, і при розгляді очевидних фактів, зрозуміло, що без наказу влади участь таких осіб у бойових діях в Україні неможлива.

На початку вересня у російських ЗМІ з’явились дані про участь у боях на сході України 76-ї Псковської дивізії повітряно-десант­них військ РФ,^[570] 4.09.2014 р. — 31-ї окремої десантно-штурмо­вої бригади (Ульяновськ),^[571] Тульської 106-ї гвардійської повітря­но-десантної дивізії,^{[572] [573] [574] 1 7-ї окремої мотострілецької бригади (Шалі, Чечня),573,574 02.10.2014 р. — 76-ї (Псков), 98-ї (Кострома) дивізій, мото­стрілецьких бригад з Чечні, а також з Нижнього Новгорода, Самари, Орен­бурга.[575] Саме армія дозволила РФ зайняти із серпня 2014 р. значну час­тину Донецької і Луганської областей, яку до того контролювали україн­ські військові (при цьому спостерігалась чітка тенденція до її збільшення).}

Подібна інформація постійно з’являється і надалі. Так, російські вій­ськові брали активну участь у боях за Дебальцеве в лютому 2015 р.,^[576] і в ранніших операціях.^[577] Рада Європейського Союзу, уникаючи раніше та­ких формулювань і вказуючи переважно про «підтримку Росією сепара­тистів та бойовиків на Сході України», у Рішенні про накладення обмеж­увальних санкцій на окремих осіб РФ від 9.02.2015 р., щодо заступників міністра оборони Росії А. Антонова та А. Бахіна прямо вказала на їхню «участь у введенні російських військ в Україну».^[578]

Отже, йдеться про очевидне порушення Росією, з-поміж іншого, основного обов’язку держави, передбаченого міжнародно-правовим прин­ципом територіальної цілісності — утримуватись від дій, які являють со­бою застосування сили або погрози силою проти територіальної ціліснос­ті іншої держави, не перетворювати територію жодної іншої держави на об’єкт володіння прямо чи опосередковано, застосовуючи силу і порушу­ючи міжнародне право; а також обов’язків утримуватись від будь-яких дій проти територіальної цілісності, політичної незалежності, єдності іншої держави; від будь-яких дій, що можуть прямо або опосередковано завда­ти шкоди території держави або її частинам; дотримуватись інших прин­ципів міжнародного права (незастосування сили, суверенної рівності, співробітництва) утому, що стосується територіальної цілісності держав.

2. Про організацію, безпосереднє керівництво та повний контроль Росією «ДНР» та «ЛНР», які, нагадаємо, у квітні 2014 р., грубо порушуючи норми національного та міжнародного права (це вже обґрунтовано в дослідженнях),^{[579] [580] [581] проголосили про незалеж­ність від України,580,581 організували карикатурні «референдуми», проводили збройне захоплення частин Луганської і Донецької областей, свідчать численні дані: призначення лідерів бойови­ків з числа кадрових офіцерів російських спец служб (І. Гіркій, О. Бородай, В. Антюфєєв та ряд інших); постачання бойови­кам Російською Федерацією великої кількості зброї, зокрема, важкої;582’583,584,585 фінансування російською владою «збройних сил» «ДНР» і «ЛНР»;586 проходження бойовиками навчання на території Росії, про що, зокрема, прямо заявляв один з ватажків «ДНР» О. Захарченко;587 надання бойовикам «зелених коридорів» на кордоні з Україною; зміст перехоплених Службою безпеки України телефонних розмов лідерів бойовиків зі своїми «курато­рами» у ФСБ та ГРУ Росії;588 призначення російських офіційних осіб «представниками «ДНР» та «ЛНР» у суб’єктах рф;589>590-591 зу­стрічі лідерів «ДНР» та «ЛНР» із найвищими керівниками Росії та представниками найближчого оточення В. Путіна;592 визнання «ДНР» незалежною державою повністю підконтрольною Кремлю владою Південної Осетії;593 постійна присутність та підтримка бойовиків державними ЗМІ Росії.}

Ідеолог сепаратистів: Росія постачає «ДНР» сучасною бронетехнікою [Електро­нний ресурс]. — Режим доступу: http://www.hromadske.tv/society/boioviki-------------------

dnr---- zhaliyutsya-shcho-rosiya-pogano/.

Nato reports sightings of Russian tanks and troops entering eastern Ukraine // The Guardian. — 12.11.2014.

Herszehorn D. Fears Rise as Russian Military Units Pour Into Ukraine // New York Times. — 12.11.2014.

Press Availability With Ukrainian Prime Minister Arseniy Yatsenyuk After Meeting. Remarks by Secretary Kerry: February 2015 // U. S. Department of State. — 2015. — 6 p. — P. 3.

Луганські терористи подякували російським комуністам за підтримку // Еснре- со [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://espreso.tv/news/2014/06/25/ luhanski_terorysty_podyakuvaly_rosiyskym_komunistam_za_pidtrymku.

Премьер ДНР заявил о пополнении в 1200 бойцов, проходивших обучение в России И Московский комсомолец. — 16.08.2014.

СБ Украины публикует нерехват «разговора диверсантов» И Русская служба ВВС. — 14.04.2014.

Александров Д. Милонова назначили представителем ДНР в Петербурге И Слон. — 02.06.2014.

Представительство ДНР начинает работу в Москве И Коммерсант. — 19.06.2014. Макаренко В. В Ростове-на-Дону создано представительство Донецкой Народ­ной Республики И Новая газета. — 29.05.2014.

Пушилин проводит консультации в Москве но социально-экономическому развитию «Донецкой народной республики» И Коммерсант. — 17.06.2014.

Указ «О признании Донецкой Народной Республики» от 27.06.2014 И Прези­дент Республики Южная Осетия. Официальный сайт [Електронний ресурс]. —

5.06.2014 р. В. Путін у розмові з президентом Франції Ф. Олландом прямо заявив, що має вплив на сепаратистів в Україні;^{[582] [583] у зверненні Пу- тіна «до ополчення Новоросії» від 29.08.2014 р. він відкрито надавав їм вказівки,[584] 13.02.2015 р. прес-секретар президента РФ Д. Песков підтвер­див слова канцлера Німеччини А. Меркель про те, що Путін впливав на «лідерів» «ДНР» і «ЛНР» на переговорах у Мінську 11-12.02.2015 р.,[585] при обговоренні 17.02.2015 р. на засіданні Ради Безпеки ООН Резолюції № 2202 (2015) представник Великої Британії заявив, що ця держава за­кликає Росію використати свій вплив на сепаратистів, щоб ті припини­ли вогонь[586] тощо.}

Ці дії РФ являють собою грубі порушення передбачених принципом територіальної цілісності обов’язків держави — утримуватись від органі­зації або заохочення організації іррегулярних сил або збройних банд, зо­крема найманців, для вторгнення на територію іншої держави; не органі­зовувати, допомагати, розпалювати, фінансувати чи заохочувати зброй­ну, терористичну діяльність в іншій державі та не допускати підготування до відповідних дій на власній території; утримуватися від будь-яких дій, що можуть прямо або опосередковано завдати шкоди території держави або її частинам; дотримуватись інших принципів міжнародного права в тому, що стосується територіальної цілісності держав (йдеться передусім про принцип незастосування сили).

3. Росія, шляхом підтримки, зокрема публічної, представників се- раратистських сил у Донецькій та Луганській областях, порушила й обов’язок не підтримувати та не потурати діяльності будь-яких рухів, функціонування яких спрямоване на руйнування терито­ріальної цілісності іншої держави.

4. При офіційній і вираженій, зокрема, у заявах найвищих керівни­ків РФ підтримці процесів «виходу» територій Донецької і Луган­ської областей зі складу України (наприклад, про повагу проведе­них бойовиками «референдумів» у травні 2014 р.,^598,599 «виборів» у листопаді 2014 р.),^{[587] [588] [589] інших дій проти територіальної цілісності України Російською Федерацією порушено обов’язок утримува­тись від будь-яких дій політичного характеру проти територіаль­ної цілісності та єдності іншої держави; не підтримувати будь-які дії проти цілісності держави; дотримуватись інших принципів міжнародного права в тому, що стосується територіальної ціліс­ності (йдеться передусім про принцип суверенної рівності, не­втручання); не заохочувати збройну, підривну або терористичну діяльність в іншій державі; не підтримувати та не потурати ді­яльності будь-яких рухів, функціонування яких спрямоване на руйнування територіальної цілісності держави.}

5. Активна боротьба різними засобами проти «Майдану» та ново­го уряду України загалом спрямована на дестабілізацію ситуації в нашій державі та розпад України, передусім вихід з її складу До­нецької та Луганської областей, являє собою грубе порушення Російською Федерацією обов’язку не застосовувати будь-яких дій політичного, економічного або іншого характеру проти територі­альної цілісності, політичної незалежності, єдності іншої держави.

2.4.