Дії Російської Федерації проти Україпи з огляду па обов’язки держав з мирпого розв’язаппя міжпародпих спорів

Характеризуючи поведінку Російської Федерації в контексті принципу мирного розв’язання міжнародних спорів, слід передусім вказати на те, що її міжнародно-правові зобов’язання дотримуватись вказаного прин­ципу у відносинах з Україною передбачені не лише зазначеними міжна­родно-правовими актами універсального та регіонального характеру, а й багатосторонніми та двосторонніми міжнародними договорами, укладе­ними РФ та Україною після розпаду СРСР.

В Угоді про створення Співдружності Незалежних Держав від 8.12.1991 р. сторони (Україна, Росія, Білорусь) вказали про намір роз­вивати свої відносини на основі, серед іншого, врегулювання спірних про­блем погоджувальними засобами (преамбула) та встановили, що спори щодо тлумачення і застосування норм цієї Угоди підлягають розв’язанню шляхом переговорів між відповідними органами, а при необхідності — на рівні голів урядів і держав (ст. 9).^[1352]

Такий підхід підтверджено і в Алма-Атинській декларації 21.12.1991 р.: незалежні держави — колишні республіки СРСР проголосили прагнення по­будувати демократичні правові держави, відносини між якими розвивати­муться на основі, в тому числі, мирного врегулювання спорів (преамбула).^[1353]

В Угоді між Україною і Російською Федерацією про подальший розви­ток міждержавних відносин від 23.06.1992 р. сторони зобов’язались спів­робітничати в запобіганні та урегулюванні конфліктів, які можуть завда­ти шкоди їхній безпеці або іншим чином суттєво зачіпатимуть їхні інтер­еси (ст. 10).^[1354]

Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 31.05.1997 р. містить положення про те, що сто­рони будують відносини одна з одною на основі, поряд з іншими, прин­ципу мирного врегулювання спорів (ст. 3), спори щодо тлумачення і за­стосування положень цього Договору підлягають урегулюванню шляхом консультацій і переговорів між сторонами (ст.

Норми щодо мирного розв’язання міждержавних спорів містяться і в низці інших таких угод — стосовно різних напрямків взаємодії. Так, відповідно до ст. 15 Договору про правонаступництво щодо зовнішнього державного боргу та активів Союзу PCP від 4.12.1991 р., підписаного, крім України та РФ, Вірменією, Білоруссю, Грузією, Казахстаном, Киргизією та Таджикистаном, усі спори між двома чи декількома сторонами з виконан­ня і тлумачення цього Договору будуть розв’язуватись шляхом перегово­рів або консультацій на основі подання відповідної письмової претензії. Якщо спір не розв’язано протягом 21 дня з моменту заяви претензії, кож­на зі сторін спору має право звернутись до міжнародних погоджувальних процедур і міжнародних судових органів.^[1356]

Угода між Урядом України та Урядом Російської Федерації про віль­ну торгівлю від 24.06.1993 р. передбачає, що суперечки між сторона­ми стосовно тлумачення або застосування положень цієї Угоди будуть розв’язуватися шляхом переговорів. Для досягнення домовленості Сто­рони керуються положеннями цієї Угоди і документами, укладеними на її основі (ст. 14).^[1357]

В Угоді між Україною і Російською Федерацією про статус та умо­ви перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на терито­рії України від 28.05.1997 р. передбачено, що для розв’язання спорів щодо тлумачення та застосування цієї Угоди створюється Змішана комісія. Змі­шана комісія діятиме на підставі ухвалених нею правил. Якщо Змішана ко­місія не зможе розв’язати переданий їй спір, то він буде розв’язуватися ди­пломатичним шляхом за якнайкоротший термін.^[1358]

Певна парадоксальність, з юридичного погляду, україно-російського конфлікту, пов’язаного зі збройною агресією Російської Федерації проти України у Криму та на сході нашої держави, окупацією та анексією Крим­ського півострова, окупацією частини Донецької та Луганської областей, полягає в тому, що йому не передував спір. Попри окремі заяви одіозних російських політиків (які, втім, наразі на тлі керівництва Росії аж ніяк не виглядають маргіналами), офіційно РФ не висувала жодної претензії на ці території.

Отже, з формального погляду, міжнародний спір розпочався вже під час операції Російської Федерації з анексії Криму. Заяви про непідко­рення владі України вперше відкрито пролунали на мітингу у Севастопо­лі 23.02.2014 р. від «обраного» тоді ж «народного мера», підконтрольного російській владі О. Чалого.^[1359] Публічні квазіюридичні дії з «виведення» Криму зі складу України розпочались 27.02.2014 р., коли оголошено про те, що кримський парламент затвердив рішення про проведення 25.05.2014 р. референдуму щодо «розширення повноважень автономії», проголосував за відставку Ради міністрів АРК на чолі з А. Могильовим і обрав новим головою Ради міністрів Криму С. Аксьонова, а до Севастополя прибула труна депутатів Державної думи Росії на чолі з віце-спікером В. Васильє­вим (у ніч напередодні будівлі Верховної Ради та уряду АР Крим захопи­ли підготовлені та озброєні РФ бойовики).^[1360] Поряд з окупацією півост­рова російськими військами, підготуванням у Криму «референдуму» про «вихід» зі складу України 7.03.2014 р. російська Рада Федерації заявила, що готова підтримати «рішення Криму про приєднання до РФ». Цю ін­формацію оприлюднила спікер В. Матвієнко на зустрічі з «кримською делегацією».^[1361] 11.03.2014 р. маріонеткова «влада Криму» проголосила «Декларацію про незалежність Республіки Крим», 18.03.2014 р. підписано сумнозвісний «Договір про прийняття до Росії Республіки Крим»,^[1362] зго­дом, як відомо, «юридично оформлено» анексію півострова.

Ситуація навколо Криму, з формального погляду, означає наявність конфлікту, адже РФ окупувала півострів, тоді як Україна та світова спіль­нота вимагають припинення окупації на підставі того, що вона явно су­перечить засадничим нормам міжнародного права, зокрема нормам до­говорів, сторона яких і Російська Федерації, і, отже, у зв’язку з обома вка­заними обставинами, її міжнародно-правовим зобов’язанням.

Масові та грубі порушення РФ прав людини на окупованих територі­ях зумовили виникнення відповідного спору між державами та подання Україною низки заяв до Європейського суду з прав людини (це питання докладно проаналізовано в розділі щодо принципу поваги прав людини і основних свобод). Крім того, МЗС України повідомило про застосування механізмів розв’язання спорів, передбачених Міжнародною конвенцією про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р.^[1363]

Що стосується інших спорів, пов’язаних із подіями у Криму та на схо­ді України, то 14.11.2014 р. міністр закордонних справ України П. Клімкін повідомив, що Україна готує звернення до Міжнародного Суду ООН та міжнародних арбітражів щодо повернення захопленого Росією майна в Криму.^[1364] Як саме можуть бути використані ці механізми, не уточнено.

26.11.2014 р. прем’єр-міністр України А. Яценюк повідомив (рані­ше те ж заявляв міністр юстиції П. Петренко), що наша держава розпо­чала процедуру притягнення Росії до відповідальності у Міжнародному Суді О ОН за порушення Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансу­ванням тероризму 1999 р.: «РФ фінансує тероризм в Україні, підтримує тероризм в Україні і порушує конвенцію про боротьбу з тероризмом».^[1365]

Наприкінці грудня 2014 р. МЗС України повідомило, що внаслідок міжнародно-протиправної поведінки Російської Федерації наша держава закликала РФ до міжнародно-правової відповідальності та вимагає по­вного відшкодування завданої шкоди шляхом припинення міжнародно- протиправних діянь, реституції порушених прав, компенсації завданої міжнародно-протиправними діяннями шкоди та наданням запевнень у неповторенні вказаних міжнародно-протиправних діянь у майбутньому.

Україна офіційно на дипломатичному рівні також заявила про вчи­нення Російською Федерацією збройної агресії проти України, про пору­шення нею своїх зобов'язань як держави-окунанта за міжнародним гума­нітарним правом, про фінансування РФ тероризму, а також про дискри­мінацію етнічного українського та кримськотатарського населення на оку­пованій частині території України.

В контексті збройної агресії Російської Федерації, Україна не лише до­вела до відома РФ численні факти вчинення нею актів агресії проти Украї­ни, а й закликала російську сторону до міжнародно-правової відповідаль­ності і запропонувала розв’язати наявний спір, шляхом звернення до Між­народного Суду ООН або до ad hoc арбітражу. У відповідь російська сто­рона обмежилася загальними запереченнями фактів, що свідчать про акти агресії проти України, без належного обґрунтування своєї позиції відмо­вилася визнавати наявність спору та свою відповідальність, а також від­мовилася від розв’язання спору мирними засобами.

Щодо порушень Росією міжнародного гуманітарного права та її зобов’язань як держави-окунанта, Україна теж запропонувала розв’язати наявний спір, звернувшись до Міжнародного Суду ООН або до ad hoc ар­бітражу.

Звинувачуючи РФ у численних порушеннях нею своїх зобов’язань у рамках Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням терориз­му 1999 р. та Конвенцією про ліквідацію всіх форм расової дискриміна­ції 1965 р. Україна, виходячи з вимог зазначених договорів, запропонува­ла російській стороні провести переговори для розв’язання наявного спо­ру щодо тлумачення і застосування згаданих конвенцій.

Повідомлено, що попри активні зусилля і гнучку позицію України, Російська Федерація необґрунтовано затягує організацію переговорного процесу, зокрема надає відповідь про неможливість проведення перего­ворів у запропоновані дати після їх настання і проходження. Своєю чер­гою, пропонуючи обговорити це питання ще через місяць — півтора, Росія упереджено заперечує проведення переговорів у Києві та ігнорує запропо­новані Україною альтернативні місця, зокрема на майданчиках міжнарод­них організацій, робить спроби внести до порядку денного переговорів питання, які не належать до врегулювання згаданими конвенціями тощо.

З огляду на зазначене, МЗС України стверджує, що наша держава добросовісно намагається використати всі наявні механізми мирного розв’язання міжнародних спорів, зокрема шляхом проведення перегово­рів, і в разі неможливості врегулювати наявні спори з РФ шляхом перего­ворів, вживатиме подальших заходів мирного врегулювання спорів спо­собом, передбаченим положеннями згаданих конвенцій.^[1366]

Однак необхідно зауважити, що згідно з п. 1 ст. 24 Конвенції 1999 р. будь-який спір між двома або більше державами-учасницями щодо тлума­чення або застосування цієї Конвенції, який не може бути врегульований шляхом переговорів протягом розумного періоду, передається на прохан­ня однієї з них до арбітражу. Якщо протягом шести місяців з дня звернен­ня з проханням про арбітраж сторони не зможуть домовитися про його організацію, будь-яка з цих сторін може передати спір до Міжнародного Суду, звернувшись із заявою відповідно до його Статуту.^[1367]

Навіть при проходженні Україною вказаних процедур із переговорів та звернення до арбітражу перспективи розгляду справи в МС ООН ви­глядають непевно, бо відповідно до п. 2 і п. З ст. 24 Конвенції згода на обов’язковість розгляду справи в Міжнародному суді може бути відкли­кана державою в будь-який час.

У ст. 22 Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дис­кримінації 1965 р. передбачено, що будь-який спір між двома або кількома державами-учасницями стосовно тлумачення чи застосування цієї Кон­венції, який не розв’язано шляхом переговорів або процедур, спеціаль­но в ній передбачених, передається на вимогу будь-якої із сторін у цьому спорі на розгляд Міжнародного Суду, якщо сторони в спорі не домовили­ся про інший спосіб урегулювання.

Під спеціально передбаченими процедурами розуміють достатньо тривалі за часом дії Комітету з ліквідації расової дискримінації та спе­ціальної погоджувальної комісії, яку призначає голова Комітету (стат­ті 11-13).^[1368]

Водночас важливість проходження досудових процедур, пе­редбачених ст. 22 Конвенції 1965 р., продемонстровано при розгляді МС ООН справи про застосування Міжнародної конвенції про лікві­дацію всіх форм расової дискримінації (Грузія проти Російської Федера­ції). 12.08.2008 р., під час збройного конфлікту між цими державами, Гру­зія подала до Міжнародного Суду позов проти Росії, вимагаючи притягну­ти останню до відповідальності за порушення статей 2-6 Конвенції 1965 р. «на території Грузії та навколо неї», стверджуючи, що, починаючи з 1990 р., Росія безпосередньо, а також через підконтрольні їй структури Абхазії і Південної Осетії, дискримінує грузинське населення в цих республіках.^[1369]

Однак 1.04.2011 р. Суд опублікував своє рішення, яким постано­вив, що не має юрисдикції щодо розгляду позову, бо не була дотрима­на обов’язкова досудова процедура, передбачена нормою ст. 22 Конвен­ції 1965 р.^[1370] Четверо суддів вказали, що для відмови в розгляді справи існувала й інша підстава — на момент подання позову не було спору між державами про дотримання Росією Конвенції.^[1371]

Отже, наразі можна стверджувати про наявність таких міжнародних спорів між РФ та Україною:

1) спір, пов’язаний з агресією Росії проти нашої держави, в якому остання вимагає повного відшкодування завданої шкоди шляхом припинення міжнародно-протиправних діянь, реституції пору­шених прав, компенсації завданої міжнародно-протиправними діяннями шкоди, а російська сторона, своєю чергою, заперечує власну агресію;

2) спір про невиконання РФ своїх зобов’язань з боротьби з фінансу­ванням тероризму;

3) спір, пов’язаний з порушеннями Російською Федерацією своїх зобов’язань за міжнародним гуманітарним правом;

4) спір щодо дискримінації етнічного українського та кримськота­тарського населення на окупованій частині території України.

Характеризуючи відповідність дій Російської Федерації до обов’язків, покладених на держави нормами міжнародного права щодо принципу мирного розв’язання спорів, передусім зазначимо про порушення з почат­ку російської агресії базового, «стрижневого» обов’язку — розв’язувати спори мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжна­родний мир та безпеку і справедливість: це проявилось утому, що, заяв­ляючи про створення Україною «небезпеки для мешканців Криму» і за­стосовуючи силу проти нашої держави (наприклад, у Постанові Ради Фе­дерації від 1.03.2014 р. «Про використання збройних сил РФ на території України» йшлося про «інтереси безпеки життя громадян Російської Феде­рації, наших співвітчизників і особового складу військового континген­ту збройних сил Російської Федерації... на території України (Автоном­на Республіка Крим)»,^[1372] у виданій МЗС Росії «Білій книзі порушень прав людини і принципу верховенства права в Україні (листопад 2013 — бере­зень 2014 рр.)» перераховано понад 15 відповідних «випадків», що ніби­то стосуються мешканців Криму^[1373]), тобто, говорячи про міфічні «загро­зи» з боку України, висуваючи їй звинувачення, а паралельно скуповую­чи півострів і практично одразу ж анексувавши Крим, оголошуючи його частиною своєї території, РФ не звернулась до жодного засобу мирного розв’язання спорів.

Цей ключовий обов’язок порушує Росія й надалі, при російській агре­сії та окупації частини території Донецької і Луганської областей.

Однак це повною мірою стосується й інших передбачених принци­пом мирного розв’язання спорів обов’язків держав:

- відповідно до міжнародного права добросовісно виконувати всі положення угод щодо врегулювання спорів між ними. Передусім варто вказати на порушення Договору про дружбу, співробітни­цтво і партнерство 1997 р., що передбачає розв’язання спорів між Україною та РФ шляхом консультацій і переговорів;

- намагатись досягти якнайшвидшого і справедливого розв’язання своїх міжнародних спорів. Як уже зазначено, Росія, навпаки, всі­ма можливими способами затягує ці процеси;

- використовувати визнані у міжнародному праві мирні засоби — переговори, обстеження, посередництво, примирення, добрі послуги, звернення до регіональних органів або угод, арбітраж, судовий розгляд. РФ або порушує цей обов’язок, відмовляючись від врегулювання спорів цими засобами, або, «у кращому разі», погоджуючись на них, зокрема на переговори, намагається вико­ристати ситуацію для затягування часу, введення України та сві­тову спільноту в оману, викривляючи сам зміст мирних засобів розв’язання спорів;

- доходити згоди щодо таких мирних засобів, які відповідали б об­ставинам і характерові спору. Україно-російський міжнародний збройний конфлікт та його жахливі наслідки вимагають втру­чання Ради Безпеки ООН та ухвалення нею відповідних рішень, передбачених Статутом ООН, однак РФ, користуючись правом вето, паралізує діяльність цього органу. Уникнення російською стороною досягнення згоди щодо мирних засобів розв’язання, звісно, унеможливлює й обрання оптимальних саме для зазначе­них спорів засобів;

- утримуватися від будь-яких дій, які можуть так загострити ста­новище, що буде поставлене під загрозу підтримання міжнарод­ного миру і безпеки. Все нові й нові збройні напади російської армії та контрольованих нею бойовиків на населені пункти на сході нашої держави, на підрозділи ЗС України, масові вбивства мирних громадян, засилання Росією на територію нашої держа­ви озброєних найманців, постачання великої кількості зброї — найнаочніші приклади системних і грубих порушень РФ цього обов’язку;

- обов’язок сторін спору в разі, якщо вони не досягнуть його розв’язання шляхом застосування будь-якого (будь-яких) мир­них засобів, продовжувати намагатись розв’язати спір завдяки іншим узгодженим між ними мирним засобам і невідкладно кон­сультуватися з цих питань. Дії Росії прямо протилежні цим на­становам;

- діяти при розв’язанні спору та щодо будь-яких інших питань, пов’язаних із ним, відповідно до цілей і принципів Організації Об’єднаних Націй. Аналіз дій РФ щодо наявних спорів дозво­ляє дійти висновку про численні порушення цією державою ви­мог вказаних цілей і принципів, зокрема всіх цілей, вказаних у ст. 1 Статуту ООН. Навпаки, поведінка РФ щодо наявних спорів здебільше спрямована на ескалацію;

- враховувати інтереси другої сторони спору;

- докладати всіх зусиль для досягнення мирного розв’язання міс­цевих конфліктів за допомогою регіональних угод або органів державами-учасницями до передання цих спорів до Ради Безпеки ООН;

- у необхідних випадках використовувати можливості ГА ООН і РБ ООН у розв’язанні спорів та сприяти їх ефективній реалізації. Наведене вище не дає можливості стверджувати про дотримання Росією цих обов’язків, навпаки, практично всі дії Російської Фе­дерації протилежні вказаним настановам.

При цьому варто підкреслити, що зазначені порушення російською стороною всіх основних обов’язків держав, передбачених міжнародно- правовим принципом мирного розв’язання спорів, стосується всіх вище зазначених спорів між Україною та РФ.

6.4.