Відповідність дій Російської Федерації проти України, її громадян та інших осіб, що мешкають па території України, нормативним вимогам принципу добросовісного виконання міжнародних зобов’язань

Зобов’язання РФ, які мають стосунок до її дій щодо України, передбаче­ні нормами Статуту ООН,^[1509] Декларації ГА ООН про принципи міжна­родного права 1970 р.,^[1510] Гельсінського заключного акта НБСЄ 1975 р.,^[1511] низки міжнародних договорів у сфері міжнародного гуманітарного права, захисту прав людини, положеннями Меморандуму про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядер­ної зброї 1994 р.,^[1512] Договору про дружбу та співробітництво між Росій­ською Федерацією та Україною 1997 р.,^[1513] угод про базування Чорномор­ського флоту Російської Федерації на території України 1997 р./^[1514]>^[1515] До­говору між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон від 2003 р.,^[1516] Харківської угоди з питань перебування Чорноморського флоту РФ на території України 2010 р.)^[1517] та ряду інших.

Що стосується положень Статуту ООН,^[1518] порушених РФ, то йдеть­ся про всі норми Статуту, що закріплюють основні принципи міжнарод­ного права, нормативний зміст яких розкрито в Декларації про принци­пи міжнародного права 1970 р.^[1519]

Йдеться, по-перше, про принцип незастосування сили та погрози си­лою, передбачений положенням п. 4 ст. 2, відповідно до якого всі члени ООН утримуються у своїх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несуміс­ним з цілями Об’єднаних Націй. Йдеться про війну Російської Федерації проти України, за якої численні дії першої порушують і положення осно­вних актів міжнародного гуманітарного права, передбачені Женевськими конвенціями про захист жертв війни 1949 р.

По-друге, принцип розв’язання міжнародних спорів мирними засо­бами, закріплений нормою п.

По-третє, принцип невтручання у справи, що належать до внутріш­ньої компетенції держав, передбачений п. 7 ст. 2 Статуту про заборону втручання «у справи, суттю такі, що входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави». Росія явно втручалась у відносини між центральною владою України та владою і населенням Криму. Це ж стосується відносин між центральною владою та населенням окупованої нині частини Луган­ської та Донецької областей, відносин між Україною та ЄС стосовно Уго­ди про асоціацію та інших аспектів співпраці, взаємодії нашої держави з іншими державами Східної Європи щодо енергоресурсів.

По-четверте, принцип співробітництва, передбачений положенням п. З ст. 1 Статуту О ОН, відповідно до якого мета Організації — здійсню­вати міжнародне співробітництво у розв’язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру. Пе­ред анексією Криму РФ відмовилась від будь-якого співробітництва щодо проблем на півострові, які її нібито хвилювали. Це ж стосується і військо­вого вторгнення на сході України. Агресивна війна Росії проти нашої дер­жави унеможливлює співпрацю практично в усіх сферах двосторонньої взаємодії, загальні положення щодо яких містяться в Договорі про друж­бу, співробітництво і партнерство 1997 р.

По-п’яте, принцип суверенної рівності держав, закріплений у п. 1 ст. 2 Статуту («Організація заснована на принципі суверенної рівно­сті її членів»). Анексія Кримського півострова — території суверенної дер­жави, окупація її іншої території (частини Донецької та Луганської облас­тей), продовження «газової війни», обмежень у торгівлі з метою тиску на Україну і зміни її політичної системи, погрози щодо подальших ворожих дій, перешкоджання веденню нашою державою на власний розсуд відно­син з іншими державами, європейської та євроатлантичної інтеграції — явні та грубі порушення вказаного положення.

По-шосте, принцип рівноправності і самовизначення народів (п. 2 ст. 1), порушення якого проявилось у військовій окупації Кримсько­го півострова, організації «референдуму» з використанням збройних сил РФ, анексії Криму, і тих же діях, за винятком анексії, вчинених у Донецькій та Луганській областях.

По-сьоме, принцип добросовісного виконання міжнародних зобов’язань (п. 2 ст. 2); дії РФ стосовно нього аналізуються в цьому розділі.

Однак порушення Статуту ООН не обмежуються цими положення­ми. Блокування роботи Ради Безпеки ООН, перешкоджання ухваленню нею будь-яких рішень, які сприяли б розв’язанню конфлікту щодо Криму та конфлікту на сході України, шляхом використання права вето станов­лять пряме порушення норми п. 1 ст. 24 про покладення на РБ ООН го­ловної відповідальності за підтримання міжнародного миру і безпеки, по­ложень про розслідування Радою Безпеки спору або ситуації, які загрожу­ють підтриманню миру і безпеки (ст. 33-38), розділу VII про заходи щодо загрози мирові, порушень миру і актів агресії.^[1520]

Російська Федерація порушила і норми, які закріплюють основні принципи міжнародного права, передбачені Гельсінським заключним ак­том НБСЄ 1975 р. («Декларацією принципів, якими держави будуть керу­ватись у взаємних відносинах»).^[1521] Окрім вказаних у Статуті ООН та Де­кларації ГА ООН про принципи міжнародного права 1970 р., йдеться про принципи поваги до прав людини й основних свобод, непорушності кор­донів та територіальної цілісності.^[1522]

Найболісніші тут грубі порушення Росією принципу поваги до прав людини й основних свобод, зокрема її зобов’язань, які містяться в Єв­ропейській конвенції про захист прав людини та основоположних сво­бод 1950 р. та ряді протоколів до неї, Міжнародному пакті про громадян­ські та політичні права та Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принизливих для людської гідності видів поводження і покарань 1984 р., Конвенції про права дитини 1989 р.

Крім положень, що безпосередньо закріплені «Декларацією принци­пів, якими держави будуть керуватись у взаємних відносинах» як складни­ком Заключного акта НБСЄ 1975 р., Російська Федерація порушила й інші норми Заключного акта: діяти в інтересах народів, для покращення і акти­візації їхніх відносин, сприяння в Європі мирові, безпеці, справедливості і співробітництву, зближенню між ними, а також з іншими державами сві­ту (преамбула акта); сприяти покращенню відносин між ними та забезпе­ченню того, щоб їхні народи жили в умовах справжнього і міцного миру, захищені від загроз їх безпеці; робити свій внесок у зміцнення міжнарод­ного миру і безпеки («Питання, які стосуються безпеки в Європі»), скоро­чувати або поступово усувати всякого роду перешкоди на шляху розвитку торгівлі («Співпраця в галузі економіки, науки і техніки і навколишнього середовища»).^[1524] Різноманітні обмеження на імпорт українських товарів до РФ становлять пряме порушення останнього зобов’язання.

Російська Федерація у «Правовому обґрунтуванні позиції щодо Кри­му та України», з одного боку, стверджує, що її дії повністю відповідають Заключному актові Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р., з другого — вказує, що «своїми діями влада в Києві істотно порушила свої зобов’язання стосовно поваги до права народів вільно розпоряджати­ся своєю долею, відмовляючи Криму у праві на самовизначення, а також щодо дотримання прав людини та основних свобод».^[1525]

Ретельний аналіз питання відповідності подій у Криму до міжнарод­но-правових норм щодо принципу рівності і самовизначення народів до­зволяє стверджувати, що, згідно з міжнародним правом саме РФ порушує цей принцип, але аж ніяк не Україна.

Закиди про порушення нашою державою у Криму зобов’язань щодо дотримання прав людини та основних свобод не були підтверджені жод­ним фактом. Парламентська Асамблея Ради Європи у своїй Резолюції «Останні події в Україні: загрози функціонуванню демократичних інститу­цій» № 1488 від 9.04.2014 р. констатувала неправдивість тверджень РФ про встановлення ультраправими контролю над центральним урядом у Києві, про існування безпосередньої загрози для прав російської етнічної мен­шини в країні, зокрема в Криму (п. 15), і, навіть більше, заявила про наяв­ність «інформації, яка заслуговує на довіру» про порушення Росією при окупації півострова прав етнічних українців і кримських татар (п. 12).^[1526]

Окрім принципу самовизначення народів, Росія вказує на принцип непорушності кордонів, який «забороняє посягання на кордони, а також забороняє захоплення і узурпацію частини або всієї території будь-якої держави-учасниці. Однак реалізація права на самовизначення у формі від­ділення — природний і законний процес, який правомірно змінює кордо­ни і території наявних держав і, отже, не може кваліфікуватися як «захо­плення» або «узурпація».

Таке тлумачення цього принципу було підтверджено практикою утво­рення держав на території СРСР, Югославії та інших країн Східної Євро­пи, які були визнані країнами ЄС і США (останні також підписанти За­ключного акта НБСЄ)».^[1527]

Саме формулювання тез передбачає залежність правомірності дій Ро­сії щодо принципу непорушності кордонів від дотримання нею у випадку з Кримом норм міжнародного права стосовно принципу рівноправнос­ті і самовизначення народів, що, як уже зазначено, були порушені. Однак і незалежно від цього дії Росії не відповідають першому з принципів, що аргументовано в монографії.

Важливі міжнародно-правові зобов’язання Російської Федерації без­посередньо перед Україною містяться у нормах Будапештського меморан­думу про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 р.,^[1528] а також двосторонніх до­говорів: Договору про дружбу та співробітництво між Російською Федера­цією та Україною 1997 р.,^[1529] Угоди між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Фе­дерації на території України 1997 р.,^[1530] Угоди між Україною і Російською Федерацією про параметри поділу Чорноморського флоту 1997 р.^[1531] і До­говору між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон від 2003 р.^[1532]

РФ порушила майже всі зобов’язання, передбачені Будапештським меморандумом 1994 р., окрім, звісно, зобов’язань домагатися негайних дій з боку РБ О ОН в разі, якщо Україна стане жертвою акту агресії або об’єктом погрози агресією з використанням ядерної зброї (бо Росія сама — агресор), а також не застосовувати проти нашої держави ядерної зброї:

- згідно з принципами Заключного акта НБСЄ поважати незалеж­ність і суверенітет та чинні кордони України (п.

- утримуватися від погрози силою чи її використання проти тери­торіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ні­яка зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Стату­том Організації Об’єднаних Націй (п. 2). Ретельне дослідження міжнародно-правових підходів до застосування державою сили та їхнє зіставлення з діями РФ доводить протиправність відпо­відних дій останньої. Слід відзначити і безпідставність спроб російської сторони стверджувати, що спільний елемент Буда­пештського меморандуму і концепції негативних гарантій в кла­сичному її розумінні — тільки зобов’язання не застосовувати і не погрожувати застосуванням ядерної зброї проти неядерних дер­жав, тому нібито дії РФ не підривають режим нерозповсюдження ядерної зброї.^[1533] Ці заяви прямо суперечать змістові положень Меморандуму і самому характерові цього акта;

- згідно з принципами Заключного акта НБСЄ утримуватись від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення Україною прав, притаманних її су­веренітету, і таким чином дістати будь-які переваги (п. 3). Еконо­мічний тиск РФ у вигляді «газового шантажу», торговельних об­межень став неодмінним атрибутом двосторонніх міждержавних відносин протягом багатьох років;

- проводити консультації у разі виникнення ситуації, внаслідок якої постає питання стосовно цих зобов’язань (п. б).^[1534]

У «Правовому обґрунтуванні позиції Росії щодо Криму і України» зазначено (п. 5): «Будапештський меморандум не міжнародний договір і не накладає додаткових юридичних зобов’язань на держави, крім тих, що вже були в них на момент підписання Меморандуму. Він підтверджує зобов’язання згідно з принципами Заключного акта НБСЄ.

Всі дії Росії робилися суворо відповідно до принципів Заключно­го акта НБСЄ. Територіальна цілісність України була зруйнована в ре­зультаті політики незаконної влади у Києві, насамперед щодо національ­них меншин. Як відомо, одночасно з Меморандумом 1994 р. в Будапешті ухвалено спільну заяву керівників Росії, Великої Британії, СІЛА та Украї­ни, в якій, серед іншого, підтверджувалась значущість зобов’язань у рам­ках ОБСЄ, покликаних протидіяти зростанню агресивного націоналіз­му та шовінізму. Переважання цих тенденцій і призвело до відокремлен­ня Криму...Будапештський меморандум не передбачає зобов’язань Росії щодо примусу Криму залишатися в складі України».^[1535]

Формулювання тез РФ, що, по-перше, Меморандум не міжнародний договір і не накладає на держави зобов’язань, окрім тих, що містяться у За­ключному акті НБСЄ (тобто все ж накладає на держави ті ж зобов’язання, що і Гельсінський заключний акт) і, по-друге, «Будапештський меморан­дум не передбачає зобов’язань Росії щодо примусу Криму залишатися в складі України» (тобто передбачає інші зобов’язання) дозволяють ствер­джувати — Будапештський меморандум все ж російська сторона визнає як джерело своїх міжнародних зобов’язань.

Це підтверджується і посиланням Російської Федерації на спільну зая­ву, зроблену при ухваленні Меморандуму, яка містить зобов’язання України. По-друге, не відповідає дійсності теза, що у Будапештському меморан­думі нема зобов’язань, не передбачених Заключним актом НБСЄ 1975 р.: досить звернути увагу на п. 6 Меморандуму.

По-третє, як уже зазначено, Меморандум справді, як і вказує РФ, не містить зобов’язань Росії щодо примусу Криму залишатися в складі Укра­їни, однак у ньому йдеться про зобов’язання не окуповувати чи анексову- вати територію нашої держави, норму, порушену Росією.

Не мають під собою жодної підстави й інші спекуляції російських по­літичних діячів і представників доктрини, які проголошують меморан­дум «політичним документом декларативного характеру»; таким, що ні­бито містить «лише зобов’язання не застосовувати проти України ядерну зброю», «тільки заборону застосування сили і лише в розумінні безпосе­редніх бойових дій», «лише колективні зобов’язання держав-гарантів»; як документа, що не має прямого стосунку до загального процесу ядерного роззброєння тощо. Усі такі тези прямо суперечать змістові меморандуму.

Що стосується Договору про дружбу та співробітництво між Росій­ською Федерацією та Україною 1997 р., то російська сторона порушила ці­лий ряд передбачених у ньому зобов’язань:

- відповідно до положень Статуту ООН та зобов’язань за Заключ­ним актом НБСЄ поважати територіальну цілісність іншої сторо­ни і непорушність чинних між ними кордонів (ст. 2). Формулю­вання «чинних між ними кордонів», до речі, прямо упеможливлює спекуляції щодо «невизначеності кордонів між Україною та РФ»;

- будувати відносини одна з одною на основі принципів взаємної поваги суверенної рівності, територіальної цілісності, непоруш­ності кордонів, мирного врегулювання спорів, незастосування сили або загрози силою, зокрема економічних та інших способів тиску, права народів вільно розпоряджатися своєю долею, не­втручання у внутрішні справи, додержання прав людини та осно­вних свобод, співробітництва між державами, добросовісного виконання взятих міжнародних зобов’язань, а також інших за­гальновизнаних норм міжнародного права (ст. 3). Важливо заува­жити, що цим договором РФ взяла перед Україною зобов’язання дотримуватись усіх основних принципів міжнародного права;

- докладати зусиль до того, щоб врегулювання всіх спірних про­блем відбувалося тільки мирними засобами, і співробітничати у відверненні та врегулюванні конфліктів і ситуацій, які зачіпають інтереси сторін (ст. 4);

- проводити регулярні консультації з метою забезпечення подаль­шого поглиблення двосторонніх відносин, регулярні зустрічі на найвищому рівні (ст. 5). Проводячи анексію Криму, РФ уникала контактів з представниками нової української влади;

- утримуватися від участі або підтримання хоч би яких дій, спря­мованих проти іншої високої договірної сторони (ст. 6). Навіть якщо прийняти невідповідні очевидним фактам версії РФ про те, що і події у Криму були «виявом волі народу Криму», і бойовики в Донбасі самостійні, то дії РФ з підтримки цих сил явно супер­ечать вказаній нормі;

- у разі виникнення ситуації, яка, на думку однієї зі сторін, створює загрозу мирові, порушує мир або зачіпає інтереси її національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності, обмінюватися інформацією і за потреби вживати узгоджених або спільних за­ходів з метою подолання такої ситуації (ст. 7). Агресія Російської Федерації супроводжується прямо протилежними діями;

- розвивати відносини у сфері військового, військово-технічного співробітництва, забезпечення державної безпеки, а також спів­робітництва з прикордонних питань, митної справи, експортного та імміграційного контролю (ст. 8);

- гарантувати громадянам іншої сторони права і свободи на тих же підставах і такі ж, що й своїм власним громадянам (ст. 9). Найявніше порушення цієї норми — викрадення та ув’язнення Н. Савченко;

- вживати на своїй території необхідних заходів, зокрема ухва­лення відповідних законодавчих актів, для відвернення і при­пинення будь-яких дій, що являють собою підбурювання до на­сильства або насильство проти окремих осіб чи груп громадян, яке ґрунтується на національній, расовій, етнічній або релігійній нетерпимості (ст. 11). Брутальна антиукраїнська пропаганда, яку систематично ведуть усі російські державні та контрольовані владою ЗМІ, приховані й явні висловлювання та заклики провід­них російських політиків до війни проти українського народу — очевидні порушення вказаної норми;

- забезпечувати захист етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин на своїй території, ство­рювати умови для заохочення цієї самобутності; гарантувати право відповідних осіб, що належать до національних меншин, індивідуально або разом з іншими особами, які належать до на­ціональних меншин, вільно висловлювати, зберігати та розвива­ти свою етнічну, культурну, мовну або релігійну самобутність і підтримувати і розвивати свою культуру, не зазнаючи будь-яких спроб асиміляції всупереч їхній волі; сприяти створенню рівних можливостей і умов для вивчення української мови в Російській Федерації та російської мови в Україні, підготування педагогіч­них кадрів для викладання на цих мовах в освітніх закладах і на­давати з цією метою рівноцінну державну підтримку (ст. 12). Про дотримання жодного з цих зобов’язань не може йтися за відмови російської влади від відкриття шкіл з вивченням предметів укра­їнською мовою, не кажучи вже про підготування відповідних ка­дрів або державну підтримку, дарма що проживання на її тери­торії проживають мільйони українців;^{[1536] [1537] [1538] ліквідації Федеральної національно-культурної автономії українців Росії; дій із закриття єдиної на всій території Російської Федерації Бібліотеки україн­ської літератури; відомих переслідувань Об’єднання українців Росії,1537,1538’[1539] а також представників українських організацій, зменшення рівня української культурної присутності в Росії, ско­рочення кількості театрально-концертних гастролей, виставок, поширення друкованих видань;[1540]}

- розвивати рівноправне і взаємовигідне співробітництво в еконо­міці, утримуватись від дій, які можуть завдати економічної шко­ди одна одній; створення умов для вільного пересування товарів, послуг, капіталів і робочої сили (ст. 13). Систематичні порушен­ня російською стороною цих зобов’язань — різноманітні обме­ження імпорту українських товарів, «торговельні війни», «газо­ва війна», інші заходи, спрямовані на завдання якомога більшої шкоди економіці України. Підтверджує розгляд цих заходів як чіткої стратегії російської влади, серед іншого, тези відомої статті прем’єр-міністра РФ Д. Медведєва від 15.12.2014р.;^[1541]

- забезпечувати сприятливі умови для прямих торговельних та інших економічних відносин і співробітництва на рівні адміні­стративно-територіальних одиниць, приділяти особливу увагу розвиткові економічних зв’язків прикордонних регіонів (ст. 14). Обмеження імпорту українських товарів та інші подібні дії уне­можливлює дотримання Росією першого зобов’язання, а агресія РФ у Східній Україні — другого;

- заохочувати різні форми кооперації і прямих зв’язків між госпо­дарськими суб’єктами обох держав незалежно від форм власнос­ті (ст. 15). Дії РФ з обмеження кооперації з метою завдання шкоди економіці України прямо суперечать цьому зобов’язанню;

- взаємодіяти в ООН та інших міжнародних організаціях (ст. 16); приклади такої «взаємодії» широко відомі.

Дії РФ, що супроводжують військову агресію проти України, пря­мо суперечать зобов’язанням щодо співробітництва в галузі транспор­ту (ст. 17), забезпечення функціонування національних паливно-енерге­тичних комплексів, транспортних систем і систем зв’язку та інформати­ки (ст. 20), співпраці в дослідженні і використанні космічного простору, спільному виробництві і розробленні ракетно-космічної техніки (ст. 21), співробітництва в галузі освіти, науки і техніки, в розвитку дослідниць­кої діяльності (ст. 23), а також у галузі культури, літератури, мистецтва, засобів масової інформації, туризму і спорту (ст. 24), захисту і поліпшен­ня стану навколишнього середовища, запобігання транскордонним за­брудненням, раціонального і ресурсоощадного природокористування, ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру (ст. 25), соціального захисту, зокрема соціального забезпечен­ня громадян (ст. 27), рятування і зберігання природного середовища Азо- во-Чорноморського басейну, проведення морських і кліматологічних до­сліджень, використання рекреаційних можливостей і природних ресур­сів Чорного і Азовського морів, розвитку судноплавства та експлуатації морських комунікацій, портів і споруд (ст. 29), у правовій сфері (ст. 34), у питаннях міжпарламентських контактів (ст. 35).

Не може йтися і про співробітництво з питань відновлення прав де­портованих народів (ст. 28). Навпаки, після анексії Криму РФ систематич­но порушує права кримськотатарського народу.^[1542]

Нормою ст. 33 Договору Україна та Російська Федерація взяли на себе зобов’язання співробітничати у боротьбі із злочинністю, передусім з орга­нізованою, тероризмом у всіх його формах і проявах, в тому числі злочин­ними вчинками, спрямованими проти безпеки морського судноплавства, цивільної авіації та інших видів транспорту, незаконним обігом радіоак­тивних матеріалів, зброї, наркотичних засобів і психотропних речовин, контрабандою, зокрема незаконним переміщенням через кордон предме­тів, що становлять культурну, історичну і художню цінність. Керуючи ді­ями бойовиків у Східній Україні, РФ, відповідно, керує і злочинними ді­яннями, терористичними актами.^[1543]

Отже, Російська Федерація порушує практично всі зобов’язання, передбачені основним двостороннім міждержавним україно-росій- ським договором — Договором про дружбу, співробітництво і партнер­ство 1997 р.^[1544] Агресією Росії унеможливлено і виконання положень ці­лої низки міждержавних, міжурядових та міжвідомчих угод щодо співп­раці двох держав практично в усіх сферах.

У «Правовому обґрунтуванні позиції Росії щодо Криму і України», з одного боку, зазначено (п. 5), що дії Росії повністю відповідають Догово­рові про дружбу, співробітництво і партнерство між Російською Федера­цією і Україною 1997 р., з другого — що нібито «київська влада грубо по­рушує статтю 11 Договору 1997р., згідно з якою сторони вживають на сво­їй території необхідних заходів, зокрема ухвалюючи відповідні законодав­чі акти, для відвернення і припинення будь-яких дій, що являють собою підбурювання до насильства або насильство проти окремих осіб чи груп громадян, яке ґрунтується на національній, расовій, етнічній або релігій­ній нетерпимості. Стверджується, що «порушення цих положень Догово­ру владою в Києві ставить під сумніви її право посилатися на зобов’язання Росії за цим договором».^[1545]

Тобто, з одного боку РФ заявляє про дотримання нею положень До­говору, з другого — про те, що в нашої держави нема підстав для звинува­чень російської сторони в їхньому порушенні, бо нібито сама Україна по­рушила принцип самовизначення народів, а також положення ст. 11 До­говору 1997 р.

Попри цю суперечність, зазначимо, що аргументи про нібито насилля в Україні «на ґрунті національної, расової, етнічної чи релігійної нетерпи­мості» не були підтверджені жодною фактичною обставиною. Ба більше, Парламентська Асамблея Ради Європи у своїй Резолюції від 9.04.2014 р. прямо вказала, що загрози правам меншин з боку України нема (п. 11), і, як уже зазначено, на неправдивість тверджень РФ про встановлення уль­траправими контролю над центральним урядом у Києві, як нема і безпо­середньої загрози для прав російської етнічної меншини в країні, зокре­ма в Криму (п. 15), та, навпаки, заявила про наявність «інформації, що за­слуговує на довіру» про порушення Росією при окупації півострова прав етнічних українців та кримських татар (п. 12).^[1546]

По-друге, Конвенцією про право міжнародних договорів 1969 р. (ст. 60) передбачено право держави посилатись на істотне порушення як на підставу для припинення договору або зупинення його дії в ціло­му або в частині. При цьому під істотним порушенням договору розумі­ється така відмова від договору, яка не допускається цією Конвенцією, чи порушення положення, яке має істотне значення для здійснення об’єкта і цілей договору. Росія не ухвалювала жодного рішення про відмову від своїх зобов’язань, передбачених Договором 1997 р., ні на цій, ні на будь- якій іншій підставі. Ані норми Конвенції, ані будь-які інші норми міжна­родного права не містять положень щодо «сумнівів у праві посилатись на зобов’язання сторони договору», про які стверджує РФ. Крім того, поло­ження ст. 11 Договору 1997 р. аж ніяк не можуть розцінюватись як такі, що мають істотне значення для здійснення об’єкта і цілей цього комплек­сного міждержавного договору.

Дії РФ являють собою і грубе порушення положення іншої важливої міждержавної угоди — Договору між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон 2003 р. Нормою ст. 2 Дого-

вору передбачено, що українсько-російський державний кордон прохо­дить так, як це зазначено в Описі проходження державного кордону між Україною та Російською Федерацією (Додаток 1) і зображено суцільною лінією червоного кольору на картах державного кордону між Україною та Російською Федерацією (Додаток 2).^[1547] Відповідно до опису і карт держав­ного кордону Кримський півострів входить до складу України.

Окремий комплекс міжнародних зобов’язань РФ, порушених нею, — зобов’язання боротися з міжнародним тероризмом. Як нео­дноразово зазначено в інших дослідженнях, дії «ДНР» та «ЛНР» на сході України підпадають під визначення тероризму, надане законо­давством України,^{[1548] [1549] [1550] [1551] [1552] [1553] [1554] [1555] багатосторонніми договорами (універсальни- _миі549,і55о,і55і,1552 | регіональними),1553,1554,1555’[1556]’[1557] актами міжнародних організацій,[1558] доктриною міжнародного права,[1559] а також законодав­ством самої Російської Федерації[1560] [1561] [1562] та російською доктриною міжнарод­ного права.1561,1562}

Про керування «ДНР» та «ЛНР» російською владою красномовно свідчать такі факти: призначення лідерів бойовиків з числа кадрових офі­церів російських спецслужб (І. Гіркій, О. Бородай, В. Антюфеев, І. Без­лер та ряд інших); постачання бойовикам Російською Федерацією вели­кої кількості зброї, в тому числі важкої;^[1563] фінансування російською вла­дою «збройних сил» «ДНР» і «ЛНР»;^[1564] проходження бойовиками на­вчання на території Росії, про що, наприклад, заявляв один з ватажків «ДНР» О. Захарченко;^[1565] надання бойовикам «зелених коридорів» на кор­доні з Україною; зміст контактів лідерів бойовиків зі своїми «куратора­ми» у ФСБ та ГРУ Росії;^[1566] створення ряду «офіційних представництв» «ДНР» та «ЛНР» у РФ, якими керують російські посадовці;^{1567,1568,1569} про­ведення одним ватажками «ДНР» «консультацій» з представниками ро­сійської владної верхівки;^{[1567] [1568] [1569] [1570] офіційне звернення В. Путіна «до ополчен­ня Новоросії» із вказівками бойовикам;[1571] визнання «ДНР» незалежною державою підконтрольної Кремлю владою Південної Осетії;[1572] визнання В. Путіним впливу на бойовиків «ЛНР» та «ДНР» на зустрічі із європей­ськими лідерами у червні 2014 р.;[1573] координація російськими спецслуж- бами дій із захоплення будівель органів влади у квітні 2014 р./[1574]»[1575] сис­тематична антиукраїнська пропаганда російських державних ЗМІ, зокре­ма із закликами до «добровольців» ставати до збройної боротьби проти України; постійна присутність у цих ЗМІ ватажків бойовиків і ціла низ­ка інших фактів.}

Ці дії не лише — складниики злочину агресії, а й зумовлюють немож­ливість дотримання Росією цілої низки своїх зобов’язань за міжнародни­ми договорами з боротьби з тероризмом, в яких вона учасниця, зокрема:

- Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням терориз­му 1999 р., згідно з якою держави, серед іншого, повинні вжи­вати необхідних заходів для того, щоб можна було притягнути юридичну особу, яка перебуває на її території або заснована згід­но з її законами, до відповідальності в разі вчинення фізичною особою, відповідальною за керування цією юридичною особою або контроль за нею, яка виступає в своєму офіційному стату­сі, фінансування тероризму; визначати, виявляти, блокувати або заарештовувати будь-які кошти, які використовуються або виді­ляються з метою фінансування тероризму;^[1576]

- Міжнародної конвенції про боротьбу із захопленням заруч­ників 1979 р., яка покладає на держави-учасниці зобов’язання вживати всіх практично можливих заходів для запобігання під­готуванню в межах їхніх відповідних територій до вчинення цих злочинів у межах чи поза межами їхніх територій, зокрема вжит­тя заходів для заборони на їхній території незаконної діяльності осіб, груп і організацій, які заохочують, підбурюють, організують чи беруть участь у вчиненні актів захоплення заручників;^[1577]

- Конвенції Ради Європи про запобігання тероризмові 2005 р., учасниці якої повинні, серед іншого, вживати відповідних за­ходів, зокрема у сфері підготування кадрів для правоохоронних та інших органів, а також у сферах освіти, культури, інформації, засобів масової інформації та розвитку обізнаності населення, з метою запобігання терористичним злочинам і їхнім негативним наслідкам;^[1578]

- Договору про співробітництво держав — учасниць Співдружнос­ті Незалежних Держав у боротьбі з тероризмом 1999 р., в якому сторони зобов’язалися здійснювати співробітництво в питаннях запобігання, виявлення, припинення і розслідування актів теро­ризму (Україна не ратифікувала цей договір, проте РФ порушує зобов’язання перед іншими сторонами).^[1579]

Усі зазначені договори чинні, РФ визнає їх та, відповідно, всі свої зобов’язання, передбачені їхніми положеннями. Це унеможливлює твердження про правомірність невиконання Російською Федерацією зобов’язань у зв’язку з наявністю будь-якої з обставин, передбачених Ві­денською конвенцією про право міжнародних договорів 1969 р.:

по-перше, із недійсністю договору— відносною, обумовленою явним порушенням положень внутрішнього права, які стосуються компетенції укладати договори (ст. 46), наявністю спеціальних обмежень правомож- ності на вираження згоди держави (ст. 47), помилкою в договорі (ст. 48), обманом (ст. 49), підкупом (ст. 50) чи абсолютною, зумовленою примусом представника держави (ст. 51), примусом держави шляхом погрози силою або її застосування (ст. 52);

по-друге, із зупиненням чинності або припиненням договору — згід­но з положеннями договору, за згодою або наміром учасників (ст. 54-58), у зв’язку з укладенням нового договору з того ж питання (ст. 59), порушен­ням договору (ст. 60), подальшою неможливістю виконання (ст. 61), до­корінною зміною обставин (ст. 62), розривом дипломатичних чи консуль­ських відносин, необхідних для виконання договору (ст. 63).^[1580]

До цих зобов’язань не можуть застосовуватись і норми Конвенції, що стосуються норм jus cogens і являють собою єдині міжнародно-правові об­меження принципу добросовісного виконання міжнародних зобов’язань. Йдеться про положення ст. 63, за якою, у разі виникнення нової імпера­тивної норми загального міжнародного права, будь-який договір, що су- перечитиме цій нормі, стає нечинним і припиняється, а також ст. 53, від­повідно до якої договір є неважним, якщо на момент укладення він супер­ечить імперативній нормі загального міжнародного права.^[1581]

Так само жодне з наведених зобов’язань, порушених Росією, не супер­ечить нормам Статуту ООН або рішенням органів ООН, що відповідно до ст. 103 могло б привести до питань стосовно цих зобов’язань.

Як відомо, Російська Федерація не заявляла про відмову від жодно­го із зазначених зобов’язань. Заява В. Путіна, зроблена на початку берез­ня 2014 р., про те, що після приходу нової влади в Україні нібито виникла «нова держава», перед якою РФ не має зобов’язань, безграмотна з юри­дичного погляду (події у Києві, незалежно від їхнього тлумачення, аж ніяк не можуть означати виникнення нової держави), надалі не була розвине­на, рішень, що передбачали б відмову Російської Федерації від виконан­ня своїх зобов’язань, передбачених вказаними договорами, не ухвалено.

Винятком стали рішення щодо договорів про базування Чорномор­ського флоту РФ на території України 1997 р.^[1582]>^[1583]-^[1584] _та Харківської уго­ди 2010 р. (Угода між Україною та Російською Федерацією з питань перебу­вання Чорноморського флоту РФ на території України від 21.04.2010 р.),^[1585] які були денонсовані шляхом ухвалення Федерального закону «Про при­пинення дії угод, що стосуються перебування Чорноморського флоту Ро­сійської Федерації на території України».^[1586]

Угодою між Україною та Російською Федерацією з питань перебуван­ня Чорноморського флоту РФ на території України від 21.04.2010 р. пе­редбачено (ст. 1), що сторони подовжують дію трьох вказаних угод щодо ЧФ Росії на двадцять п ять років з 28.05.2017 р. з наступним автоматич­ним подовженням на дальші п’ятирічні періоди, якщо жодна зі сторін не повідомить письмово іншу сторону про припинення їх чинності не пізні­ше, ніж за один рік до завершення терміну чинності.^[1587] Угода не містить інших положень про зупинення її чинності або припинення.

У самому законі про денонсацію не вказано її підстав, однак у пояс­нювальній записці до проекту закону зазначено: «...B результаті підпи­сання 18.03.2014 р. Договору між Російською Федерацією і Республікою Крим про прийняття в Російську Федерацію Республіки Крим та утворен­ня в складі Російської Федерації нових суб’єктів предмет російсько-укра­їнських угод втрачений, зважаючи на фактичне припинення правовідно­син оренди Російською Федерацією об’єктів її Чорноморського флоту на території України. З урахуванням викладеного Російська Федерація на під­ставі статей 61 і 62 Віденської конвенції про право міжнародних догово­рів 1969 р. має право припинити чинність вказаних угод»).^[1588] Нагадаємо, що положення ст. 61 регулюють відносини щодо наступної неможливос­ті виконання, ст. 62 — щодо докорінної зміни обставин.

Прем’єр-міністр РФ Д. Медведєв, обґрунтовуючи позицію держави, також посилався на докорінну зміну обставин. 21.03.2014 р. він, серед ін­шого, заявив: «...3 урахуванням обставин, що змінилися і того, що Крим тепер — частина території Російської Федерації, нема підстав для продо­вження дії Харківської угоди. Є такий міжнародно-правовий принцип, що договір зберігає силу доти, поки діють обставини, що його породили, — clausula rebus sic stantibus. Такий договір підлягає денонсації в установле­ному порядку».^[1589]

Справді, застереження rebus sic stantibus застосовується у праві між­народних договорів. Згідно із загальним формулюванням відповідної док­трини, договір продовжує зобов’язувати сторони, якщо основні обстави­ни, які існували на момент укладання договору, залишаються незмінними. Водночас, позаяк вказане застереження при необґруптованому або сва­вільному застосуванні може загрожувати обов’язковому характерові до­говірних зобов’язань, ставлячи тим самим під загрозу і принцип добро­совісного виконання міжнародних зобов’язань, його застосовують лише у виняткових випадках.^[1590]

Відповідно до п. 1 ст. 62 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р., на докорінну зміну, яка сталася щодо обставин, що іс­нували при укладенні договору, і якої не передбачали учасники, не мож­на посилатись як на підставу для припинення договору або виходу з ньо­го, за винятком тих випадків, коли: а) наявність таких обставин станови­ла істотну підставу згоди учасників на обов’язковість для них договору; і Ь) наслідок зміни обставин докорінно змінює сферу чинності зобов’язань, які все ще підлягають виконанню за договором.

Положення п. 2 ст. 62 Конвенції передбачає, що на докорінну зміну обставин не можна посилатись як на підставу для припинення договору або виходу з нього: а) якщо договір встановлює кордон; або Ь) якщо така докорінна зміна, на яку посилається учасник договору, — результат по­рушення цим учасником або зобов’язання за договором, або іншого між­народного зобов’язання, взятого ним на себе стосовно будь-якого іншо­го учасника договору.^[1591]

Формулювання ст. 62 демонструє винятковий характер застосуван­ня rebus sic stantibus, і, як висловився X. ван Хутте: «підпорядковування за­гальному принципові добросовісного виконання договірних зобов’язань, викладеному в ст. 26 Віденської конвенції».^[1592]

Загальний міжнародно-правовий підхід до тлумачення rebus sic stantibus, відображений у доктрині та рішеннях міжнародних судових ор­ганів, полягає в тому, що зміна обставин як підстава для припинення до­говору або виходу з нього має бути фундаментальна, ставити під загро­зу безпеку держави,^[1593] саме її існування;^[1594] натомість, збитки, втрата економічної вигоди,^[1595] грошові реформи^[1596] або інші подібні обставини недостатні.^[1597]’^[1598]’^[1599] Як вказав Міжнародний Суд ООН у справі про риб­ні промисли (Fisheries Jurisdiction case), зміни повинні бути життєво важ­ливі, тобто «ставити під загрозу існування або життєво важливі аспекти розвитку однієї зі сторін». Крім того, зміна обставин має бути непередба- чуваною.^[1600]

Справді, хоча при розгляді справ у MC OOH сторони договорів до­сить часто намагаються використати застереження про докорінну зміну обставин як аргумент для обґрунтування відмови від виконання договір­них зобов’язань, Суд жодного разу не задовольнив їхні вимоги на цій під­ставі.^[1601] І Міжнародний Суд ООН, і інші міжнародні судові органи завжди відмовлялися застосовувати rebus sic stantibus до договорів.

К. Біндер відзначає, що єдиним винятком стало прийняття поси­лання на докорінну зміну обставин Судом Європейського Союзу у спра­ві Рекке,^[1602] проте навіть у цьому випадку це застереження розглядали об­межено — в контексті помилок Ради ЄС щодо оцінення умов застосуван­ня ст. 62 Віденської конвенції 1969 р.

Події навколо Криму не можна вважати докорінною зміною обста­вин, адже відповідно до норм міжнародного права півострів залишаєть­ся у складі України, що визнала світова спільнота. З-поміж низки відпо­відних актів держав, універсальних і регіональних міжнародних органі­зацій, Європейського Союзу виділимо Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН «Територіальна цілісність України» № 68/262 від 27.03.2014 р.^[1603] Але і поза тим посилання Російської Федерації на «приєднання» Криму як на докорінну зміну обставин, на підставі якої вона відповідно до міжнарод­ного права може припинити чинність угод щодо Чорноморського флоту, неправомірні: по-перше, відповідно до п. 2 ст. 62 Віденської конвенції на докорінну зміну обставин у цьому випадку посилатись не можна у зв’язку з тим, що вона стала результатом порушення низки зобов’язань самої Ро­сії за цілим рядом міжнародних договорів, а також порушення інших між­народних зобов’язань і являє собою окупацію та анексію; по-друге, зміни обставин, навіть при їх визнанні, не були фундаментальні, не ставили під загрозу безпеку РФ як держави або її існування, життєво важливі аспек­ти розвитку; по-третє, вказані обставини аж ніяк не можна назвати непе- редбачуваними, бо їх створила сама Росія.

Що стосується наступної неможливості виконання (ст. 61 Віден­ської конвенції 1969 р.), то нормою п. 1 вказаної статті передбачено, що учасник має право посилатись на цю обставину як на підставу для припи­нення договору або виходу з нього, якщо така неможливість — наслідок безповоротного зникнення або знищення об’єкта, необхідного для вико­нання договору.^[1604] Однак таких обставин, як відомо, у цій ситуації нема. Крім того, застосування положень ст. 61 не допустиме ще й тому, що, як і уразі докорінної зміни обставин, Віденська конвенція забороняє посила­тись на неможливість виконання як на підставу для припинення чиннос­ті договору, виходу з нього або зупинення його чинності, якщо ця немож­ливість — результат порушення цим учасником або зобов’язання за дого­вором, або іншого міжнародного зобов’язання, взятого ним на себе сто­совно будь-якого іншого учасника договору (п. 2 ст. 61).

Отже, Росія порушила норми не лише ст. 26 Віденської конвенції («Pacta sunt servanda»), а й ст. 61 («Наступна неможливість виконання») та ст. 62 («Докорінна зміна обставин»).

Не було й інших обставин, які могли 6 бути підставами для припи­нення чинності договорів щодо Чорноморського флоту — закріплення від­повідних норм у самих договорах, згоди або наміру України як іншої сто­рони договорів (ст. 54-58 Віденської конвенції), укладення нового дого­вору (договорів) з тих же питань (ст. 59), порушення Україною положень договорів (ст. 60), розриву дипломатичних або консульських відносин, не­обхідних для виконання договорів (ст. 63).

Необґрунтована відмова від договору не веде до його припинення: у рішенні у справі про гідровузол «Габчіково — Надьмарош» (Угорщина проти Словаччини) Міжнародний Суд ООН визначив, що «нотифікація Угорщини про припинення договору... не мала юридичного значення для припинення Договору 1977 р. і пов’язаних з ним актів».^[1605]

Зобов’язання Росії перед Україною за двосторонніми угодами щодо перебування Чорноморського флоту РФ на території нашої держави про­довжують бути чинними. Відповідно, йдеться про порушення їхніх поло­жень, а саме:

- п. 1 ст. 4 Угоди про статус та умови перебування ЧФ Російської Федерації, згідно з яким загальна чисельність особового складу, кількість кораблів, суден, озброєнь та військової техніки Чор­номорського флоту Росії, що перебуває на території України, не будуть перевищувати рівнів, визначених в Угоді між Україною і Російською Федерацією про параметри поділу Чорноморського флоту 1997 р.;

- п. 1 ст. 6 щодо зобов’язань військових формувань вести свою ді­яльність у місцях дислокації відповідно до законодавства Росій­ської Федерації та поважати суверенітет України, дотримуватися її законодавства та не допускати втручання у внутрішні справи України;

- п. 2 ст. 8 щодо проведення навчань та інших заходів бойового і оперативного підготування в межах навчальних центрів, поліго­нів, позиційних районів і районів розосередження, стрільбищ та, крім заборонених зон, у відведених зонах повітряного простору за погодженням з компетентними органами України;

- п. 2 ст. 8, відповідно до якого військові кораблі та судна військо­вих формувань можуть плавати в територіальних водах України з метою заходу (виходу) в порти України, в яких дислоковані вій­ськові формування лише із попереднім сповіщенням компетент­них органів України;

- п. 4 ст. 8 стосовно вжиття військовими формуваннями заходів з охорони в місцях їхньої дислокації та під час пересування лише у взаємодії з компетентними органами України;

- п. 1 ст. 12 щодо зобов’язання мати на службових транспортних засобах ЧФ РФ реєстраційний номер і чіткий знак;

- п. 1 ст. 15 стосовно дотримання військовими формуваннями ЧФ РФ прикордонного, митного та інших видів державного контролю під час перетинання українсько-російського кордону;

- п. 5 ст. 15 щодо можливості пересувань, пов’язаних з діяльністю військових формувань поза місцями їхньої дислокації лише після узгодження з компетентними органами України.^[1606]

Порушено і норму п. 1 ст. 1 Угоди про параметри поділу Чорномор­ського флоту, відповідно до якої кількість бойових броньованих машин у складі ЧФ РФ не може перевищувати 132 одиниці, а також п. З ст. 7, яка передбачає, що чисельність особового складу в частинах морської піхоти та морської авіації не може перевищувати 1987 осіб,^[1607] а також цілу низ­ку положень угод щодо Чорноморського флоту, які передбачають дотри­мання на території Криму законодавства України.

У контексті дій Російської Федерації варто розглянути і норми між­народного права, які стосуються обставин, що усувають відповідаль­ність держав за порушення міжнародно-правових зобов’язань. Сучас­ні підходи до цього питання відображені у Статтях про відповідальність держав Комісії з міжнародного права ООН, затверджених Резолюцією ГА ООН 56/83 від 12.12.2001 р. У Статтях до таких підстав віднесені — зго­да відповідної держави (ст. 20), самооборона (ст. 21), контрзаходи у зв’язку з міжнародно-протиправним діянням (ст. 22), форс-мажор (ст. 23), лихо (ст. 24), стан необхідності (ст. 25), дотримання імперативних норм між­народного права (ст. 26). Російська Федерація не посилалася на ці поло­ження для обґрунтування своїх дій, жодне з них, у зв’язку з самою їхньою природою не може бути застосоване до ситуації в Криму та на Сході Укра­їни. Потенційно сумніви можуть виникнути лише у випадку правомірно­го застосування сили порядком самооборони, спекуляції можуть стосу­ватися форс-мажору або стану необхідності.

Положення про самооборону містяться у ст. 21 Статей, відповідно до якої протиправність діяння держави усувається, якщо це діяння — за­конний захід самооборони, вчинений відповідно до Статуту ООН. Ана­ліз міжнародно-правових норм щодо самооборони, передусім Статуту ООН, переконливо свідчить — по-перше, дії РФ у Криму та Східній Укра­їні не можуть розглядатися як самооборона та, по-друге, Російська Феде­рації, відповідно до міжнародного права, не мала і не має жодної підста­ви для самооборони.

Що стосується положень про стан необхідності (ст. 25 Статей 2001 р.) та форс-мажор (ст. 23), то їх вважають найважливішими міжнародно-пра­вовими механізмами уникнення відповідальності держави за порушення договірних зобов’язань у разі подальшої зміни обставин. Утім критерії за­стосування відповідних положень вкрай обмежені, що зумовлено необхід­ністю запобігання зловживанням.^[1608]

Норма ст. 23 передбачає, що протиправність діяння держави, яке не відповідає її міжнародно-правовим зобов’язанням, усувається, якщо це ді­яння обумовлене форс-мажором, тобто появою непереборної сили або не- передбалуваної події, що не піддається контролю держави, які за цих об­ставин роблять виконання зобов’язання матеріально неможливим.

Однак це положення не застосовується, якщо, по-перше, форс- мажорна ситуація обумовлена — або цілком, або в поєднанні з іншими факторами — поведінкою держави, що посилається на неї; чи, по-друге, держава взяла на себе ризик виникнення такої ситуації.

Комісія з міжнародного права в цьому контексті визначила, що фак­тична неможливість виконання, породжена форс-мажорними обставина­ми, може бути пов’язана з природною подією (наприклад, екстремальною погодою, що може змусити повітряне судно держави залетіти у повітря­ний простір іншої держави, землетрусами, повенями чи посухами), втру­чанням людей (наприклад, втратою контролю над частиною території дер­жави в результаті повстання або руйнувань у районі воєнної операції, яку проводить третя держава) чи певною комбінацією цих двох елементів.^[1609]

Ситуація повинна бути екстраординарною, невідворотною, такою, наслідків якої держава не має реальної можливості уникнути. Положен­ня про форс-мажор не поширюється на обставини, при яких виконати зобов’язання стало важче, наприклад через політичну чи економічну кри­зу, а також ситуації, викликані недбалістю або помилкою відповідної дер­жави, навіть якщо її дії були ненавмисні.^[1610]

Що стосується стану необхідності, то як зазначила сама КМП ООН, його вкрай рідко, лише за виняткових обставин можна вико­ристовувати як підставу для виправдання невиконання зобов’язання. Від­повідно до п. 1 ст. 25 Статей держава не може посилатися на стан необхід­ності як на підставу для усунення протиправності діяння, що не відпові­дає міжнародно-правовим зобов’язанням цієї держави за винятком тих випадків, коли це діяння: а) єдиний для держави шлях захисту суттєвого (essential) інтересу від великої і неминучої небезпеки; і Ь) не завдає сер­йозної шкоди суттєвому інтересові держави або держав, щодо яких існує це зобов’язання, або міжнародної спільноти в цілому.

У будь-якому разі держава не може посилатися на стан необхіднос­ті як на підставу для усунення протиправності, якщо: а) відповідне між­народно-правове зобов’язання не припускає можливості посилання на стан необхідності або Ь) ця держава сприяла виникненню стану необхід­ності (п. 2 ст. 25).^[1611]

Порушення Росією своїх міжнародних зобов’язань шляхом окупації та анексії Кримського півострова, ведення військових дій проти України у Донецькій та Луганській областях, грубих порушень прав людини за са­мим змістом цих дій аж ніяк не можна вважати ні способами захисту важ­ливих інтересів від небезпеки, ні діями, що не завдають серйозної шкоди інтересам України як держави, зобов’язання перед якою були порушені.

Як зазначено при дослідженні принципу незастосування сили або по­грози силою, Російська Федерація не мала жодної міжнародно-правової підстави, в тому числі і «виняткової», пов’язаної, наприклад, із грубими та системними порушеннями прав громадян Росії у нашій державі, вчи­няти будь-які силові дії проти України.

Отже, у подіях навколо Криму та Донбасу йдеться про зобов’язання РФ, покладені на неї Статутом ООН, загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права та міжнародними договорами. Зіставлення формулювань змісту цих зобов’язань та дій (бездіяльності) Росії дозволяє стверджувати про наявність обох складників протиправності, передбаче­них Статтями про відповідальність держав 2001 р., — віднесення діянь до держави і порушення її міжнародного зобов’язання.

Що стосується першого складника, то аналіз положень Статей 2001 р., рішень Міжнародного Суду ООН та інших міжнародних судових уста­нов, доктрини дозволяє стверджувати, що відповідно до міжнародного права не лише бойові операції підрозділів збройних сил Російської Феде­рації проти України, дії російських спецслужб, бойовиків, безпосередньо направлених Росією на територію нашої держави (акти агресії відповід­но до п. a, d, g ст. 2 Резолюції ГА ООН «Про визначення агресії» 1974 р.^[1612] та поправок 2010 р. до Римського статуту Міжнародного кримінально­го суду (п. 2 ст. 8 bis статуту)^[1613]), а й «добровольців» — громадян як Ро­сії, так і України, керують якими російські спецслужби, належать до дій Російської Федерації як держави, за які вона повинна нести міжнародно- правову відповідальність.

Остання теза підтверджується обома наявними міжнародно-пра­вовими підходами з цього питання — і доктриною ефективного контр­олю (відображеною у рішеннях МС ООН у справі Нікарагуа проти США 1986 р.,^[1614] та у справі Боснія і Герцеговина проти Сербії 2007 р.),^[1615] що передбачає розгляд дій особи чи групи осіб як дій держави, якщо остання або надає їм вказівки (інструкції), або керує чи контролює цих осіб (ст. 8 Статей 2001 р.),^[1616] і доктриною загального контролю (вперше застосована МКТКЮ у справі Д. Тадіча 1999 р.),^[1617] що передбачає певну роль іноземної держави в організації, озброєнні, фінансуванні військових угруповань, координації або плануванні їхніх дій, тобто ведення «загаль­ного контролю» над ними.^[1618]

За обома доктринами Росія як держава відповідальна за дії «ополчен­ня», адже скеровує його діяльність, надає озброєння, фінансує, безпосе­редньо керує діями бойовиків, тобто провадить і загальний, і, що робить її відповідальність явнішою, ефективний контроль над «ополченням».

Щодо ж до другого компонента, то діяння РФ повністю підходять під ознаки, надані у ст. 12 Статей 2001 р. («Порушення державою міжнарод­ного зобов’язання відбувається, якщо діяння цієї держави не відповідає тому, що вимагає від неї відповідне зобов’язання, незалежно від його по­ходження чи характеру»).^[1619]

У частині випадків йдеться про дії, що становлять пряме порушення змісту зобов’язань (наприклад, щодо заборони агресії, поваги до терито­ріальної цілісності та непорушності кордонів України, дотримання осно­воположних прав людини); в інших — про порушення у зв’язку з безді­яльністю, наприклад відмовою від передбачених положеннями ст. 12 укра- їно-російського міждержавного договору 1997 р. створення можливостей і умов для вивчення української мови в Російській Федерації, підготуван­ня педагогічних кадрів для викладання на цих мовах в освітніх закладах і надання рівноцінної державної підтримки; або поєднання дій та без­діяльності, наприклад, при керівництві, прямій та опосередкованій під­тримці тероризму в Східній Україні й відмові від заходів боротьби про­ти цього явища.

Частина зобов’язань Російської Федерації була порушена нею через ухвалення законодавчих актів, наприклад про дозвіл на використання збройних сил на території України, анексію Кримського півострова, де­нонсацію договорів щодо Чорноморського флоту.

Як уже зазначено, добросовісність при виконанні міжнародних зобов’язань означає не лише дотримання конкретних приписів, а й ство­рення належних умов для реалізації зобов’язань у цілому. Вимога добро­совісності передбачає обов’язок держави утримуватися від дій, спрямо­ваних проти об’єкта і мети договору. Ціла низка порушень норм міжна­родного права російською стороною виявилася в упеможливленні вико­нання договорів між Україною та РФ у більшості сфер міждержавного співробітництва, загальні положення щодо якого містяться у «Великому договорі» 1997 р.

Загалом, своїми діями в Криму, у Східній Україні, іншими діями проти нашої держави Російська Федерація знехтувала своїми ключови­ми зобов’язаннями як перед усією міжнародною спільнотою (за Стату­том ООН, Декларацією про принципи міжнародного права 1970 р., Гель­сінським заключним актом НБСЄ 1975 р., Віденською конвенцією про право міжнародних договорів 1969 р., цілим рядом інших багатосторон­ніх договорів), так і перед Україною (Будапештський меморандум 1994 р., Договір про дружбу та співробітництво між Російською Федерацією та Україною 1997 р., Договір між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон від 2003 р. тощо).

Частина зобов’язань, порушених Російською Федерації, належать до зобов’язань за нормами jus cogens, тобто імперативними нормами загаль­ного міжнародного права, відхилення від яких недопустиме у будь-якому разі. Йдеться про агресію РФ проти України та пов’язані з нею злочини, в тому числі вбивства, тортури, викрадення людей, вчинені на території нашої держави бойовиками, керує якими Росія. Як уже зазначено, за між­народним правом відповідальність за такі порушення суворіша, аніж за порушення інших його норм. Ці зобов’язання — також зобов’язання erga omnes, що передбачає право всіх держав добиватись притягнення поруш­ника до міжнародно-правової відповідальності, незалежно від того, чи за­знали вони безпосередньо негативних наслідків порушень.

Проведений аналіз дозволяє стверджувати про порушення Росій­ською Федерацією всіх міжнародно-правових норм, які закріплюють принцип добросовісного дотримання міжнародних зобов’язань і міс­тяться в Статуті О ОН (п. 2 ст. 2), конкретизовані в Декларації про прин­ципи міжнародного права 1970 р., передбачені «Декларацією принципів» Гельсінського заключного акта 1975 р., Віденською конвенцією про пра­во міжнародних договорів 1969 р. (ст. 26 та інші положення). При цьому знехтувано практично всіма обов’язками держави, що становлять основу нормативного змісту принципу: добросовісно виконувати зобов’язання повністю згідно з відповідною міжнародно-правовою нормою; дотриму­ватися всіх своїх міжнародних зобов’язань, незалежно від джерел, в яких вони містяться; обов’язок держави робити все від неї залежне для реаліза­ції зобов’язання повністю; не брати участі в договорах, які суперечать нор­мам Статуту ООН (хоча так званий «Договір про прийняття до Російської Федерації Республіки Крим та утворення в складі РФ нових суб’єктів» від 18.03.2014 р.^[1620] не міжнародний договір навіть у розумінні ст. 2 Зако­ну Російської Федерації «Про міжнародні договори РФ» 1995 р.,^[1621] бо його «сторони» — Росія та фізичні особи, не уповноважені укладати договори від імені жодної держави (держав) або міжнародної організації); при ухва­ленні своїх законів узгоджувати їх зі своїми юридичними зобов’язаннями з міжнародного права (порушення — ухвалення зміни до Конституції РФ у зв’язку з анексією Криму,^[1622] Постанови Ради Федерації про дозвіл на вико­ристання збройних сил Росії на території України,^[1623] Закону про денонса­цію договорів про базування Чорноморського флоту РФ на території на­шої держави);^[1624] увідповіднювати внутрішнє законодавство своїм міжна­родним зобов’язанням (дії російського керівництва прямо протилежні); забезпечувати належне функціонування внутрішньодержавних механіз­мів реалізації своїх міжнародних зобов’язань.

7.4.