Зміст принципу, особливості різпих видів зобов’язань держав

Зміст принципу добросовісного виконання міжнародних зобов’язань на­самперед полягає у покладенні на держави обов’язку належним чином виконувати зобов’язання, взяті ними відповідно до Статуту ООН, свої зобов’язання відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжна­родного права та міжнародних договорів.

У Статтях про відповідальність держав 2001 р. передбачено, що між­народно-протиправне діяння держави відбувається, коли поведінка, яка полягає в дії або бездіяльності: (а) стосується держави відповідно до між­народного права, і (Ь) являє собою порушення міжнародного зобов’язання держави (ст. 2).^[1457] Протиправність, отже, обумовлена порушенням між­народного зобов’язання.

Постійна палата міжнародного правосуддя у справі про фосфати в Ма­рокко чітко пов’язала виникнення міжнародної відповідальності з наявніс­тю «діяння, яке стосується держави і кваліфікується як таке, що суперечить договірному праву іншої держави».^[1458] Міжнародний Суд ООН у кількох ви­падках також посилався на ці два елементи. У справі про дипломатичний і консульський персонал Сполучених Штатів у Тегерані він вказав, що з ме­тою встановлення відповідальності Ісламської Республіки Іран він повинен, по-перше, визначити, якою мірою, у юридичному сенсі, відповідні дії можна розглядати як дії Ірану, і, по-друге, розглянути питання про їх відповідність або невідповідність до зобов’язань цієї держави згідно з чинними міжна­родними договорами чи будь-якими іншими нормами міжнародного пра­ва, що можуть бути застосовані в цьому випадку.^[1459] Подібні положення міс­тились у рішеннях МС ООН у справах щодо проекту «Габчіково — Надьма- рош» (Чехословаччина/Словаччина проти Угорщини)^[1460] та щодо військо­вих і напіввійськових дій (Нікарагуа проти США).^[1461]

Мексикансько-американська комісія, розглядаючи справу щодо ком­панії «Діксон», визначила, що міжнародна відповідальність держави на­стає, якщо «незаконна дія, яка вчинена, стосується до держави; відбу­вається порушення зобов’язань, накладених міжнародним правовим стандартом».^[1462]

Як слушною зазначає А.

М. Фітцморіс та О. Елаєс вказали, що міжнародні зобов’язання мо­жуть встановлюватися звичаєвою нормою міжнародного права, дого­вором, загальними принципами, що застосовуються в міжнародно­му правопорядку (general principle applicable within the international legal order), одностороннім актом, яким держава бере на себе певні міжнарод­ні зобов’язання, положеннями, які передбачають розгляд спорів міжна­родним судовим органом.^[1464]

Добросовісне виконання зобов’язань означає наявність обов’язку сторін зробити все від них залежне для повної реалізації зобов’язань.^[1465] А. Талалаєв вказував, що добросовісне виконання означає «точне ви­конання змісту зобов’язань, в тому числі щодо термінів, якості, місця виконання».^[1466]

Порушення державою міжнародного зобов’язання відбувається, якщо діяння цієї держави не відповідає тому, що вимагає від неї зобов’язання, незалежно від його походження чи характеру (ст. 12 Статей про відпові­дальність держав 2001 р.).^[1467]

Як відзначала Комісія міжнародного права, вказане формулювання дозволяє стверджувати про наявність порушення, якщо діяння держави лише частково суперечить її міжнародному зобов’язанню. У деяких ви­падках точно визначено, що саме держава повинна вчинити; в інших — зобов’язання тільки встановлює мінімальний стандарт, якому мають від­повідати дії держави. Поведінка, заборонена міжнародним зобов’язанням, може стосуватися дії або бездіяльності, поєднання дій і бездіяльності, ухвалення певного законодавчого акта, вчинення адміністративних чи ін­ших заходів або навіть погроза таких дій, незалежно від того, чи така по­гроза втілюється; ухвалення судового рішення.

У будь-якому разі, наявність порушення визначається шляхом зістав­лення, порівняння поведінки держави з тією, що передбачена змістом між­народного зобов’язання. Вислів «не відповідає» досить гнучкий, що до­зволяє поширювати його на багато різних способів, в яких зобов’язання може бути виражене, а також різних форм, які порушення може мати.^[1468]

При цьому особливого значення набуває взаємність як основа засто­сування принципу добросовісності виконання міжнародних зобов’язань. Взаємність означає, що добросовісно виконувати зобов’язання мають усі відповідні сторони. Разом із тим лише серйозне порушення договору дає підстави для його припинення іншою стороною; таким вважають пору­шення положення, яке має істотне значення для здійснення об’єкта і ці­лей договору (ст. 60 Віденської конвенції про право міжнародних дого­ворів 1969 р.).^[1469] Вимога добросовісності передбачає обов’язок держави утримуватися від дій, спрямованих проти об’єкта і мети договору,^[1470] це відзначила і Комісія з міжнародного права.^[1471] Такий підхід застосовує і Міжнародний Суд О ОН.^[1472]

Добросовісність при виконанні зобов’язань означає не лише дотри­мання конкретних приписів, а й створення належних умов для реалізації зобов’язання в цілому. Важливе значення має й відповідність дій держав не лише до «букви», а й до «духу» договору.

Добросовісність передбачає також, що зобов’язання учасників кон­кретного договору не суперечать іншим їхнім зобов’язанням згідно із між­народним правом.^[1473]

Заборонене і зловживання договірними правами, тобто їх викорис­тання на шкоду правам і законним інтересам інших суб’єктів. Відмова від договору можлива тільки відповідно до норм міжнародного права.^[1474] По­стійна палата міжнародного правосуддя^[1475] та МС ООН^[1476] визначали, що держава не може посилатись на положення конституції або внутрішнього законодавства для ухилення від виконання зобов’язання за міжнародним правом.

Ці норми — одні з найважливіших компонентів нормативного зміс­ту принципу добросовісного виконання зобов’язань. Міжнародне право не регламентує питання засобів виконання зобов’язань суб’єктами міжна­родного права. Держава, взявши на себе договірні зобов’язання, повинна дотримуватись цього принципу як загальновизнаного принципу міжна­родного права.^[1478] Він породжує обов’язок держав вжити всіх необхідних заходів для застосування норм міжнародного договору, досягнення цьо­го відбувається шляхом встановлення механізмів імплементації його по­ложень і належних механізмів їх реалізації.

Принцип добросовісного виконання зобов’язань поширюється на міжнародні договори, що набрали чинності. Особливий характер дії ма­ють універсальні правотворчі конвенції. Вони значною мірою являють со­бою кодифікацію наявних норм, тому положення таких конвенцій не мо­жуть ігноруватися і до набуття чинності. У цьому сенсі становить інтерес рішення Міжнародного Суду ООН у справах про континентальний шельф Північного моря (ФРН проти Данії, ФРН проти Нідерландів) 1969 р. Щодо Женевської конвенції про континентальний шельф^[1479] Суд заявив: більш ніж половина держав стали або стануть її сторонами, і «тому слід вважа­ти... реально чи потенційно діють у здійснення Конвенції».^[1480]

Важливо, що поведінку посадової особи або установи, що не є дер­жавний орган, але уповноважена законодавством цієї держави реалізову­вати елементи державної влади, розглядають як діяння держави за міжна­родним правом, за умови, що вона діяла в цій якості в кожному конкрет­ному випадку (ст. 5 Статей 2001 р.). Поведінку особи або труни осіб роз­глядають як діяння держави, якщо вона (вони) насправді діяла (діяли) за дорученням або під керівництвом чи контролем цієї держави (ст.

Отже, можна дійти висновку про наявність таких прав та обов’язків держав у зв’язку з принципом добросовісного виконання міжнародних зобов’язань:

- обов’язку держави дотримуватися всіх своїх міжнародних зобов’язань, незалежно від джерел, в яких вони містяться;

- права держави вимагати від іншої держави неухильного дотри­мання міжнародних зобов’язань перед нею;

- обов’язку сторін робити все від них залежне для повної реалізації зобов’язань;

- обов’язку забезпечувати точне виконання зобов’язань, згідно з усіма передбаченими у відповідному джерелі міжнародного пра­ва умовами, та право іншої сторони (сторін) вимагати саме тако­го виконання;

- обов’язку не брати участі в договорах, які суперечать нормам Статуту ООН;

- права діставати вигоди та переваги від участі в міжнародних до­говорах;

- обов’язку держав поважати правосуб’єктність одна одної у сфері міжнародної нормотворчості;

- обов’язку добросовісно виконувати зобов’язання на основі вза­ємності;

- обов’язку при здійсненні своїх суверенних прав, зокрема права встановлювати свої закони та адміністративні правила, узгоджу­вати відповідні дії зі своїми юридичними зобов’язаннями з між­народного права;

- обов’язку увідповіднювати внутрішнє законодавство своїм між­народним зобов’язанням;

- обов’язку забезпечувати належне функціонування внутрішньо­державних механізмів реалізації своїх міжнародних зобов’язань;

- обов’язку не зловживати договірними правами, тобто не ви­користовувати їх на шкоду правам і законним інтересам інших суб’єктів;

- обов’язку поважати зобов’язання інших держав відповідно до міжнародного права;

- права держави вимагати від інших суб’єктів міжнародного права поваги до її міжнародних зобов’язань;

- права діставати захист, необхідний для реалізації приписів між­народних договорів і звичаїв;

- права у випадках, передбачених нормами міжнародних договорів та інших джерел міжнародного права, припинити або змінити зобов’язання, що походять з міжнародних договорів або звичаїв.

Віденська конвенція 1969 р. не встановлює будь-якого поділу між­народних зобов’язань за ступенем важливості, черговості виконання, бо передбачає, що всі зобов’язання повинні бути виконані.^[1482] Однак, як уже зазначено, певна ієрархія все ж є (формулювання ст. 103 Стату­ту ООН) і може мати практичне значення, зокрема, за потреби зіставити зобов’язання держав, передбачені Статутом ООН та міжнародними до­говорами держави.

Особливе значення має звернення до зобов’язань за нормами jus cogens, тобто імперативними нормами загального міжнародного права, що міжнародна спільнота держав у цілому визнає як норми, відхилення від яких недопустиме і які можуть бути змінені лише наступними нор­мами загального міжнародного права, що мали б такий самий характер (ст. 53 Віденської конвенції 1969 р.).^[1483]

Як вказує К. Хусейн, цим положенням встановлено чотири критерії, дотримання яких дозволяє визначити норму нормою jws cogens: (1) відне­сення норми до загального міжнародного права; (2) її прийняття міжна­родною спільнотою держав у цілому; (3) існування заборони відхилен­ня від норми; (4) можливість зміни норми тільки новою нормою, що має той же статус.^[1484]

Концепція імперативних норм побіжно згадана в рішеннях МС ООН у справах про континентальних шельф Північного моря 1969 р.^[1485] і про вій­ськові та напіввійськові дії (Нікарагуа проти США) 1986 р.,^[1486] детально вона розглянута в рішеннях у справах про збройну діяльність на терито­рії Конго (ДР Конго проти Руанди) 2006 р.,^[1487] про застосування Конвен­ції про запобігання злочинові геноциду та покарання за нього (Боснія та Герцеговина проти Сербії та Чорногорії) 2007 р.,^[1488] про питання стосовно зобов’язання кримінального переслідування та екстрадиції (Бельгія про­ти Сенегалу) 2012 р.,^[1489] а також у рішенні Міжнародного кримінального трибуналу щодо колишньої Югославії (МКТКЮ) у справі «Прокурор про­ти А. Фурунджія» (1998 р.). В останньому, зокрема, вказано, що заборона тортур, передбачена договорами про захист прав людини, закріплює аб­солютне право, відступати від якого не дозволяється навіть у надзвичай­них ситуаціях. З огляду на важливість цінностей, які ця норма захищає, її визнано нормою jus cogens, тобто нормою, яка в ієрархії норм міжнарод­ного права перебуває на вищому рівні, ніж норми договірного та «звичай­ного» звичаєвого права. Трибунал вказав, що наслідок цього — заборона державам відступати від неї, як через договірний порядок, так і через зви­чаєві норми, що не мають такої ж юридичної сили.^[1490]

Μ. Боссуйт та Я. Воутерс зазначають, що кількість імперативних норм вважається обмеженою, але їх перелік чітко не визначено. Вони як такі не закріплені певним міжнародно-правовим актом, а походять зі звичаєво­го права.^[1491]

В одній з доповідей Комісії з міжнародного права ООН до норм jus cogens віднесено: 1) принципи Статуту ООН, що забороняють неправомір­не застосування сили; 2) норми, які містять заборону вчинення будь-якого іншого діяння, злочинного відповідно до міжнародного права; 3) норми міжнародного права, які зобов’язують держави співпрацювати у бороть­бі проти певних дій, таких як торгівля рабами, піратство або геноцид.^[1492]

А. Кассезе доповнив цей перелік забороною укладати договори, які порушують права людини, принцип суверенної рівності держав або прин­цип самовизначення народів.^[1493] У Шойнер стверджував про належність до jus cogens: 1) норм, що захищають основи міжнародного порядку (забо­рона геноциду або застосування сили в міжнародних відносинах, окрім як порядком самооборони); 2) норм щодо мирного співробітництва для за­доволення загальних інтересів (наприклад, свобода морів) і тих, які захи­щають найфундаментальніші й найосновоположніші права людини; і 3) норм щодо захисту цивільного населення під час війни.^[1494]

Μ. Боссуйт та Я. Воутерс вказали на те, що загальний підхід полягає у віднесенні до норм jus cogens заборони агресивної війни, злочинів про­ти людяності, воєнних злочинів, морського піратства, геноциду, апартеї­ду, рабства, тортур.^[1495]

Спільне для всіх зазначених норм те, що зобов’язання, покладені ними на державу, обов’язково зачіпають життєві інтереси міжнародної спільноти в цілому і можуть передбачати суворіший режим відповідаль­ності, аніж той, який застосовується до інших порушень міжнародного права.^[1496]

Зазначають, що сам принцип pacta sunt servanda — норма jus cogens: це виходить із положення п. 2 ст. 2 Статуту ООН як норми, важливої для міжнародної спільноти в цілому та світового порядку,^[1497] а також прямо визначено положеннями преамбули Віденської конвенції 1969 р. («...прин­ципи вільної згоди і добросовісності та норма pacta sunt servanda здобули загальне визнання») та ст. 53 («...імперативна норма загального міжна­родного права є нормою, що приймається і визнається міжнародним спів­товариством держав у цілому»).^[1498] Дж. Фітцморіс вказував, що принцип pacta sunt servanda як принципjws cogens дає системі міжнародного права «останню об’єктивну дійсність», тобто дійсність, незалежну від волі оди­ниць, його суб’єктів.^[1499]

На основі зазначеного стверджують, що держава не може посилатися на невизнання нею принципу добросовісного виконання зобов’язань, об­ґрунтовуючи відмову виконувати свої зобов’язання за договором, бо цей принцип — норма jus cogens.^[1500]

Разом з тим єдиним обмеженням застосування принципу добросо­вісного виконання міжнародних зобов’язань вважають інші положення Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р., що стосу­ються;^ cogens — ст. 53, якою передбачено, що договір є неважним (void), якщо на момент укладення він суперечить jus cogens, імперативній нор­мі загального міжнародного права, та ст. 63, згідно з якою, у разі виник­нення нової імперативної норми загального міжнародного права, будь- який наявний договір, який суперечить цій нормі, стає нечинним і при­пиняється.^[1501]

Представники науки міжнародного права робили різні класифікації міжнародних зобов’язань. Узагальнивши наявні доробки, Ю. Івасава виді­лив двосторонні, звичайні багатосторонні, зобов’язання erga omnespartes, що поділяються на взаємозалежні й інтегральні, а також зобов’язання erga omnes.^[1502]

Двосторонні зобов’язання виникають на підставі двосторонніх дого­ворів або звичаїв, і якщо одна сторона не виконує своїх зобов’язань, інша сторона вважається постраждалою і має право на її притягнення до від­повідальності. Крім того, двосторонні зобов’язання можуть походити з положень багатосторонніх договорів, учасники яких понад дві держави, якщо одна сторона несе відповідальність перед певною іншою стороною. Наприклад, такі багатосторонні договори — Віденська конвенція про ди­пломатичні відносини 1961 р. і Конвенція з морського права 1982 р.

Звичайні багатосторонні зобов’язання — це зобов’язання держав пе­ред групою держав за багатостороннім договором або звичаєм. Наприклад, відповідно до ст. 194 Конвенції з морського права держави зобов’язані за­побігати забрудненню моря. Держава, що найбільше постраждала в ре­зультаті забруднення, може притягнути до відповідальності державу, яка винна в такому забрудненні.^[1503]

Взаємозалежними вважають зобов’язання, виконання яких — переду­мова для виконання іншою державою своїх зобов’язань. Якщо одна сторо­на порушує зобов’язання, всі інші вважаються постраждалими. До цього типу зобов’язань належать зобов’язання, передбачені договорами про роз­зброєння, про без’ядерні зони, про Антарктику. Порушення однією зі сто­рін своїх зобов’язань призводить до того, що виконання своїх зобов’язань іншими сторонами втрачає сенс.

Інтегральні зобов’язання виникають тоді, коли договором створюється певний режим, у збереженні якого однаково зацікавлені всі сторони. При­клади — Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р., Же­невські конвенції про захист жертв війни 1949 р., Монреальський протокол про речовини, що руйнують озоновий шар 1987 р. У разі порушення цього типу зобов’язань усі сторони можуть притягнути до відповідальності дер- жаву-порушника, незалежно від того, постраждали вони чи ні.

Останній тип зобов’язань, який виділяє Ю. Івасава, — зобов’язання erga omnes, перед усіма членами світової спільноти. Будь-яка держава може притягнути порушника такого зобов’язання до відповідальності. Особли­вість erga omnes — вони спрямовані на захист найважливіших цінностей міжнародної спільноти, їхнє джерело — звичаєве міжнародне право.

Отже, зобов’язання, що виникають з імперативних норм загального міжнародного права, не виділено в окрему категорію.^[1504]

Дж. Кроуфорд відзначив, що зобов’язання erga omnes виникають із загального міжнародного права або відповідно до загальноприйнятих багатосторонніх договорів, наприклад у сфері захисту прав людини, і від­ступ від них не дозволяється. На його думку, вони практично збігаються із зобов’язаннями, що походять з імперативних норм міжнародного пра­ва.^[1505] М. Гердеген вказав, що більшість імперативних норм міжнародного права встановлюють зобов’язання erga omnes.^[1506]

Загальна позиція представників доктрини міжнародного права — визнання специфіки erga omnes, яка полягає в тому, що всі держави, неза­лежно від того, чи зазнали вони безпосередньо негативних наслідків по­рушення таких зобов’язань, мають право вимагати притягнення держа- ви-порушника до міжнародно-правової відповідальності.

Аналогічна практика Міжнародного Суду ООН. У рішенні у справі про компанію «Барселона Трекшн» 1970 р. МС ООН вказав на існування поряд із зобов’язаннями держав перед іншою державою, зобов’язань дер­жави перед усією міжнародною спільнотою в цілому. Суд наголосив, що останні стосуються важливих прав, а тому всі держави мають юридич­ний інтерес у їх захисті. Прикладами зобов’язань erga omnes МС ООН на­звав заборону актів агресії та геноциду, забезпечення принципів і норм, які стосуються основоположних прав людини, зокрема щодо захисту від рабства та расової дискримінації. Також зазначено, що зобов’язання erga omnes виникають із загального міжнародного права та міжнародних ін­струментів універсального та квазіунів ер сального характеру.^[1507]

О. Коптєва, детально дослідивши всі основні аспекти концепції зобов’язань erga omnes у міжнародному праві, відзначає, що емпіричний аналіз рішень і консультативних висновків МС ООН свідчить про відне­сення до erga omnes зобов’язань, які походять із: заборони агресії, заборони геноциду; заборони порушення прав людини, зокрема рабства та расової дискримінації; заборони завдання шкоди навколишньому природному се­редовищу; заборони порушень норм міжнародного гуманітарного права; за­борони випробовування та застосування ядерної зброї; заборони порушен­ня принципу самовизначення народів. Вони, на думку Суду, зобов’язання будь-якої держави перед усією міжнародною спільнотою в цілому, стосують­ся всіх держав та всі держави мають юридичний інтерес щодо їх захисту.^[1508]

7.3.