Підстави обмежень нрав людини та відступу держав від своїх міжнародних зобов’язань

Міжнародне право визнає можливість обмежень і відступів у цій сфері в певних випадках. Так, у Загальній декларації прав людини 1948 р. вказа­но, що при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнава­ти тільки таких обмежень, які встановлені законом лише з метою забезпе­чення в демократичному суспільстві, по-перше, належного визнання і по­ваги прав і свобод інших, по-друге, справедливих вимог моралі, громад­ського порядку і загального добробуту (п.

Практика демонструє необхідність обмежень прав людини або навіть прямих винятків з загальних норм щодо прав людини.^[1108] Права обмеж­уються в інтересах суспільства у зв’язку з потребами захисту національ­ної безпеки, охорони громадського порядку, здоров’я населення, для під­тримки моральних засад, забезпечення поваги прав і свобод інших осіб або для добробуту суспільства.^[1109]

Наприклад, об’єктивні обмеження свободи слова пов’язані з необхід­ністю боротьби проти наклепів і загрозою свободи думки, совісті та релі­гії: свобода слова не поширюється на підбурювання до війни або безладів, руйнування конституційного ладу, наклепи, випадки дифамації.^[1110] Пра­во на рівність перед законом не означає позбавлення законодавчого ор­гану влади повноважень із класифікації осіб для законодавчих цілей і за­конотворчої діяльності щодо них, за умови, що класифікація не свавіль­на та ґрунтується на реальних і суттєвих відмінностях для досягнення за­конних цілей.^[1111]

Водночас положення п. 2 ст. 29 Декларації 1948 р., яке передбачає встановлення обмежень щодо прав законом, повинні тлумачитись лише у взаємозв’язку з нормами п. З ст. 29, відповідно до якої здійснення цих прав і свобод ні в якому разі не повинно суперечити цілям і принципам О ОН, та ст. ЗО, якою закріплено, що ніщо в Декларації не може тлумачи­тись як надання будь-якій державі, групі осіб або окремим особам права займатися будь-якою діяльністю або вчиняти дії, спрямовані на знищен­ня прав і свобод, викладених у цій Декларації.^[1112]

У Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні пра­ва 1966 р.

Розгляд норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. дозволяє стверджувати про надання державам права на введення обмежень щодо реалізації прав і свобод у разі необхідності та­ких дій у демократичному суспільстві лише з метою:

- забезпечення інтересів національної та громадської безпеки;

- забезпечення економічного добробуту країни;

- запобігання заворушенням чи злочинам;

- захисту здоров’я чи моралі;

- захисту прав і свобод інших осіб;

- запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду (йдеться про об­меження передбаченої ст. 10 свободи вираження поглядів).

Специфіка різних прав передбачає застосування до них різних під­став для обмежень. Так, відповідно до ч. 2 ст. 9 свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встанов­лені законом і необхідні в демократичному суспільстві в інтересах громад­ської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Норма ч. 2 ст. 11 (щодо свободи зібрань та об’єднань) доповнює цей перелік випадками необхідності запобігання заворушенням чи злочинам.^[1114]

В Африканській хартії про права людини і народів 1981 р. положен­ня щодо деяких прав доповнені нормами, які передбачають можливість їх обмеження. Так, у ст. 11 про право на зібрання вказано, що реалізація цього права підлягає тільки необхідним обмеженням, передбаченим зако­ном, зокрема тим, що встановлені в інтересах державної та громадської безпеки, охорони здоров’я і моральності населення та захисту прав і сво­бод інших осіб.

Положенням ч. 2 ст. 12 передбачено, що кожна людина має право за­лишати будь-яку державу, зокрема свою власну, і повертатися до своєї дер­жави. Це право може бути об’єктом тільки тих обмежень, які встановлені з метою охорони державної безпеки, правопорядку, здоров’я чи мораль­ності населення.^[1115]

У Документі Копенгагенської наради Конференції з людського вимі­ру НБСЄ 1990 р. вказано (п. 24), що держави-учасники будуть забезпечу­вати, щоб здійснення всіх прав людини та основних свобод не могло бути об’єктом ніяких обмежень, крім тих, які передбачені законом і відповіда­ють їхнім зобов’язанням за міжнародним правом, зокрема Міжнародним пактом про громадянські і політичні права 1966 р., і їхнім міжнародним зобов’язанням, зокрема за Загальною декларацією прав людини 1948 р. Ці обмеження мають характер винятків. Держави-учасниці будуть забез­печувати, щоб обмеженнями не зловживали і щоб вони застосовували­ся не довільно, а так, щоб забезпечувалося ефективне здійснення відпо­відних прав.

Визначено, що будь-які обмеження прав і свобод у демократичному суспільстві повинні бути чітко пов’язані з однією з цілей закону і суворо пропорційні до призначення цього закону.^[1116]

Отже, міжнародне право надає державам можливість обмежувати права і свободи людини лише у виняткових та чітко визначених випадках. Міжнародними договорами виділена особлива категорія фундаменталь­них прав людини, що не підлягають обмеженню з боку держав за жодної обставини (право на життя, заборона катувань, заборона рабства, свобо­да думки і переконань, право на судовий захист).

Що стосується можливості відступу держави від своїх зобов’язань за міжнародними договорами у сфері захисту прав людини, то відповідні положення загалом схожі. Так, нормою ч. 1 ст. 4 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. передбачено, що під час надзвичай­ного становища в державі, при якому життя нації перебуває під загрозою і про наявність якого офіційно оголошується, держави — учасниці цього Пакту можуть вживати заходів, відступаючи від своїх зобов’язань за цим Пактом тільки такою мірою, якою це диктується гостротою становища, при умові, що такі заходи не несумісні з їхніми іншими зобов’язаннями за міжнародним правом і не тягнуть за собою дискримінації тільки на осно­ві раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії чи соціального походження.^[1117]

Разом з тим закріплено, що не може бути відступів від положень ст. 6 (про право на життя), ст.

Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. передбачені два загальних випадки, за яких держава може відступати від своїх зобов’язань за цим договором:

a) війна або інша суспільна небезпека, яка загрожує життю нації (ст. 15). При цьому, по-перше, будь-яка держава-учасниця може вживати заходів, що передбачають відступ від її зобов’язань за цією Конвенцією, тільки в тих межах, яких вимагає гостро­та становища, і за умови, що такі заходи не суперечать іншим її зобов’язанням за міжнародним правом; по-друге, неможливо відступати від положень ст. 2 («Право на життя»), крім випадків смерті внаслідок правомірних воєнних дій, ст. З («Заборона кату­вання»), ст. 4 («Заборона рабства і примусової праці») і ст. 7 («Ні­якого покарання без закону»); по-третє, держава, використо­вуючи право на відступ від своїх зобов’язань, у повному обсязі інформує генерального секретаря Ради Європи про вжиті нею заходи і причини їх вжиття, а також повинна повідомити гене­рального секретаря про час, коли такі заходи перестали застосо­вуватися, а положення Конвенції знову застосовуються повною мірою;

b) встановлення для іноземців обмежень щодо політичної діяльнос­ті (ст. 16).

Водночас важливе закріплення у ст. 18 Конвенції норми, відповідно до якої обмеження, дозволені згідно з цією Конвенцією щодо прав і сво­бод, не застосовуються для інших цілей, ніж ті, для яких вони встановлені.

Наприклад, право на свободу та особисту недоторканність, перед­бачене нормами ст. 5, може бути обмежене для того, щоб підозрюваний у правопорушенні постав перед судом. Використання досудового утриман­ня під вартою як засобу тиску, залякування людини або з іншою метою і, отже, обмеження права для досягнення цілей, не передбачених законом, суперечить положенню ст. 18.^[1119]

Згідно зі ст. ТІ Американської конвенції про права людини 1969 р. дер­жав а-учасниця може вживати заходів, відступаючи від своїх зобов’язань за цією Конвенцією, тією мірою і на такий період, що необхідні у зв’язку з гостротою становища: а) під час війни; Ь) виникнення небезпеки для дер­жави; с) за інших надзвичайних обставин, які ставлять під загрозу неза­лежність або безпеку держави. Однак відступ можливий тільки за умови, що такі заходи не несумісні з іншими зобов’язаннями держави за міжна­родним правом і не передбачають дискримінації за ознакою раси, кольо­ру шкіри, статі, мови, релігії чи соціального походження.

Водночас зазначене положення не санкціонує будь-якого при­зупинення чинності таких статей: статті 3 («Право на визнання правосуб’єктності»); статті 4 («Право на життя»); статті 5 («Свобода від катувань»); статті 6 («Свобода від рабства»); статті 9 («Свобода від зако­нів ex post facto»); статті 12 («Свобода совісті та релігії»); статті 17 («Пра­ва сім’ї»); статті 18 («Право на ім’я»); статті 19 («Права дитини»); стат­ті 20 («Право на громадянство»); та статті 23 («Право участі в державно­му врядуванні») або ж правових гарантій, необхідних для забезпечення захисту цих прав.

Крім того, передбачено, що будь-яка держава-учасниця, яка викорис­товує права призупинення чинності положень цього міжнародного дого­вору, негайно інформує інші держави-учасниці через генерального секре­таря Організації американських держав про відповідне (відповідні) по­ложення, про причини та дату призупинення його (їхньої) чинності.^[1120]

У Документі Копенгагенської наради Конференції з людського виміру НБСЄ 1990 р.

по-перше, заходи, що являють собою відступ від зобов’язань, пови­нні вживатися суворо відповідно до процедурних вимог, викладених у цих інструментах;

по-друге, про введення надзвичайного стану мають оголосити офіцій­но, публічно і відповідно до положень, закріплених законом;

по-третє, заходи, що являють собою відступ від зобов’язань, суворо обмежені лише тими рамками, яких вимагає гострота становища;

по-четверте, такі заходи не можуть передбачати будь-якої дискримі­нації на основі раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, соціального похо­дження чи належності до меншини.^[1121]

Підсумовуючи, зазначимо, що основні засади нормативної регламен­тації відносин у сфері прав людини і основних свобод — незалежність від держави (права людини походять з притаманної їй гідності, а не надаються державою, яка не має права посилатись на свою юрисдикцію щодо особи для уникнення відповідальності за порушення прав людини); універсаль­ність (держави зобов’язані вживати заходів, спрямованих на забезпечення дотримання прав людини, незалежно від громадянства відповідної особи); заборона дискримінації; непоширення принципу взаємності (обов’язок держав дотримуватися прав людини, незалежно від їх дотримання інши­ми державами); неподільність, взаємозалежність і взаємопов’язаність прав людини; винятковий характер випадків правомірності відступу держави від своїх зобов’язань у сфері захисту прав людини; пріоритетність прав людини у міждержавному співробітництві.

5.4.