Міжнародні договірні та інституційні механізми захисту нрав людини
Більшість дослідників міжнародного права датують появу міжнародного захисту прав людини етапом класичного міжнародного права.998,999,1000,1001 Однак, як слушно зазначає О.
Буткевич, поняття прав людини, окремі прояви їх захисту на міжнародно-правовому рівні (і переважно на ньому, бо ідея та відповідні механізми виникають саме у міжнародному праві), елементи закріплення цих прав у міжнародно-правових актах сформувались у стародавній період.[998] [999] [1000] [1001] [1002]Так, одним із перших інститутів міжнародного права став інститут іноземців, що пояснюється першочерговою необхідністю врегулювання їхнього статусу, бо такі особи були первинною ланкою міжнародних відносин, важливість функцій торгівців та офіційних представників зумовила сприятливий характер норм щодо їхнього захисту.
Міжнародні договори стародавнього періоду містили положення, що стосувалися різних видів прав, зокрема прав осіб при їх видачі як злочинців і перебіжчиків (наприклад, договір єгипетського фараона Рамзеса II та царя хетів Хатусіліса 1276 р. до н. е.), права притулку (договір царя хетів Суппілуліуми І з правителем Митанні Шаттівазою 1350 р. до н. е.); заборони вбивства іноземних торгівців і купців (наприклад, документи дипломатичних архівів Богазкея та Угариту); майнових прав іноземців, зокрема права на володіння нерухомим майном (документи архіву палацу Марі); встановлення дипломатичних привілеїв, сприятливого статусу іноземних офіційних представників (наприклад, документи Тель-ель-Амарнського дипломатичного листування XIV ст. до н. е.); обов’язку іноземних військ на території держави перебування не порушувати прав та інтересів місцевого населення (наприклад, договір царя хетів Суппілуліуми І з правителем Амурру Азірасом 1380 р. до н. е.); вилучення окремих категорій населення з воєнних дій, заборони їх вбивати (договір царя Ассирії Есар- хаддона з правителем Тиру Баалом 676 р.
до н. е.); забезпечення іноземця у країні перебування необхідною їжею, житлом, лікуванням (положення законів Ману, Артхашастри) тощо. Надалі ці ідеї, втілені і в міжнародних звичаях, були запозичені внутрішніми правовими системами.[1003]У період середньовічного міжнародного права відбувається розвиток і поглиблення нормативного масиву в питанні гуманізації права війни, ідеї щодо прав людини визнають християнство та іслам як провідні світові релігії.
Характерна для Середньовіччя обумовленість прав належністю до вищих станів суспільства аж ніяк не применшує значення англійської Великої хартії вольностей 1215 р. (Magna Carta), що вперше закріпила право на недоторканність особи (ст. 39): «Жодна вільна людина не буде заарештована чи ув’язнена, чи позбавлена майна, чи піддана утискам... інакше, аніж за законним вироком... і за законом країни».[1004]
Період класичного міжнародного права, початок якого датується Вестфальським конгресом 1648 р., позначений закріпленням на міжнародно-правовому рівні принципу свободи релігії (віросповідання), вперше відображеного у ст. 7 Оснабрюкського договору,[1005] прав національних меншин, що також передбачені положеннями Вестфальського миру.[1006]
Розвиток ідей щодо захисту прав людини втілено в англійському Біллі про права 1689 р.,[1007] Декларації про права Вірджинії 1776 р.,[1008] Декларації незалежності США 1776 р. (відома теза: «...Всі люди створені рівними і наділені Творцем певними невідчужуваними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення до щастя»),[1009] Конституції США 1787 р.,[1010] Біллі про права 1791 р.,[1011] а також французькій Декларації про права людини і громадянина 1789 р. та Конституції Франції 1793 р., що відобразили концепцію природно-правової природи прав людини та міжнародно- правову теорію універсальних прав людини.[1012] Ці акти, хоча і були спрямовані на регулювання внутрішньодержавних відносин, справили суттєвий вплив на міжнародне право.
Декларацію 1789 р. нерідко розглядають як фундамент Загальної декларації прав людини 1948 р., визнаючи і її безсумнівний вплив на національне законодавство держав у сфері регламентації прав людини.[1013]Ряд конституцій європейських держав, ухвалених у першій половині XIX ст., не тільки закріпили положення щодо класичних прав, але й поклали на державу обов’язки із забезпечення права на працю, охорону здоров’я, освіту.[1014]
В період класичного міжнародного права відбувається виділення інституту захисту прав людини, до якого додаються норми щодо захисту вторинних прав (економічних, соціальних, культурних), у XIX ст. формується галузь міжнародного гуманітарного права, складник якої — комплекс норм із захисту прав людини в умовах збройного конфлікту. Створено Міжнародний Комітет Червоного Хреста (1863 р.),[1015] укладено Першу Женевську конвенцію 1864 р., в якій закріплено норми, спрямовані на охорону та полегшення долі хворих та поранених військових, положення щодо статусу лікарського та допоміжного персоналу, місцевих мешканців, які приймали поранених і хворих військових.[1016]
Подальший розвиток міжнародного гуманітарного права пов’язаний із Гаазькими конференціями миру 1899 та 1907 рр., де ухвалено низку конвенцій, в яких, серед іншого, містився значний масив норм щодо прав військових і цивільних осіб за збройних конфліктів.[1017]
Початок XX ст. позначився і утвердженням загальних міжнародних стандартів у сфері економічних та соціальних прав людини. Першим багатостороннім договором, спрямованим на їх захист, стала Бернська конвенція про нічну працю жінок у промисловості 1906 р. У 1919 р. при Лізі Націй заснована Міжнародна організація праці (МОП),[1018] в рамках якої до Другої світової війни укладено понад 60 конвенцій у цій сфері (нині їх 189).
Після завершення Першої світової війни президент США В. Вільсон у своїх відомих «Чотирнадцяти пунктах» висунув концепцію права народів на самовизначення.
На Паризькій мирній конференції він запропонував закріпити у Статуті Ліги Націй положення про відмову держав від дискримінації за релігійною ознакою,[1019] делегація Японії запропонувала передбачити заборону дискримінації за ознакою раси чи національності,[1020] Великої Британії — положення про втручання інших держав у разі переслідувань за мотивами віросповідання.Хоча відповідні норми не були закріплені в Статуті, діяльність Ліги Націй безпосередньо стосувалась захисту прав людини. Ряд міжнародних договорів, укладених у рамках цієї організації (це стосується й інших її актів), спрямовано на захист певних трун осіб: йдеться про п’ять спеціальних договорів про меншини, укладених з Польщею, Чехословаччиною, Сербсько-Хорватсько-Словенською державою, Румунією 1919 р. та Грецією 1920 р.; розділи про захист меншин чотирьох мирних договорів — з Австрією, Болгарією 1919 р., Угорщиною, Туреччиною 1920 р.; декларації, проголошені на засіданнях Ради Ліги Націй Албанією 1921 р., Литвою 1922 р., Латвією, Естонією 1923 р., Іраком 1932 р. і Фінляндією 1921 р. (останньою — про меншини на Аландських островах); Польсько-Дан- цизька конвенція 1920 р., Німецько-Польська конвенція про Верхню Сілезію 1922 р., Конвенція про Мемель 1924 рФ:>[1021]>[1022]>[1023]>[1024] а також Конвенція про рабство 1926 р.[1025] (чинна й нині зі змінами, внесеними протоколом 1953 р.)[1026] та ряд конвенцій МОП.
Однак вказані міжнародні договори щодо меншин не розглядали їх як групи, колективи людей однієї національності, мови, релігії, а були спрямовані на захист конкретних індивідів певної національності, що першо- початково звужувало обсяг прав та інтересів меншин.[1027]
їх захист у рамках Ліги Націй не мав ні універсального, ні навіть регіонального характеру і поширювався на обмежену кількість держав. Попри те, що в договорах були проголошені права на культурний і соціальний розвиток меншин, вони не передбачали жодної можливості щодо національного самовизначення; не були вказані критерії віднесення тієї чи іншої особи до меншини, що дозволяло державам, на території яких вони проживали, тлумачити відповідні положення угод на свій розсуд.
Серйозним недоліком було й те, що питання про порушення або небезпеку порушення міжнародних зобов’язань щодо меншин з боку держави мала право поставити не меншина, а інша держава — член Ради Ліги Націй. Належного контрольного механізму загалом не було.[1028]Мандатна система Ліги Націй передбачала захист прав людини в колоніях та на несамоврядних територіях. Йдеться, наприклад, про захист свободи думки, совісті й віросповідання у колишніх колоніях Туреччини та Німеччини. Підготування підмандатних територій до набуття незалежності передбачала діяльність мандатаріїв (Великої Британії, Франції та Бельгії), спрямовану на досягнення такого стану, при якому незалежні вже держави могли б гарантувати захист прав меншин, іноземців, дотримання свободи думки, совісті й віросповідання.[1029]
Відомі трагічні події 1930-х рр. і Друга світова війна засвідчили, що у разі систематичних порушень прав людини, зневаги до її честі й гідності в окремих державах, виникає загроза втягнення людства в кровопролитні збройні конфлікти, зіткнення, каральні акції. Доведено, що неповага до прав людини — латентне джерело кризи в міжнародних відносинах.
Головним завданням створеної після завершення війни Організації Об’єднаних Націй проголошено підтримку і зміцнення міжнародного миру і безпеки, розвиток співробітництва між державами, спрямованого і на захист прав людини. У преамбулі Статуту ООН зазначено про рішучість «знову утвердити віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків і жінок та в рівність прав великих і малих націй». Положенням ч. З ст. 1 Статуту передбачено, що одна з цілей ООН — ведення міжнародного співробітництва у розв’язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру й у заохоченні та розвитку поваги до прав людини й основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови, релігії.[1030]
Це загальне положення конкретизовано в інших нормах Статуту, основні з яких передбачені статтями 55 і 56.
Так, згідно із нормою ст. 55 з метою створення умов стабільності і добробуту, необхідних для мирних і дружніх відносин між націями, заснованих на повазі принципу рівноправності і самовизначення народів, ООН сприяє: а) підвищенню рівня життя, повній зайнятості населення і умовам економічного і соціального прогресу та розвитку; Ь) розв’язанню міжнародних проблем в економіці, соціальній сфері, щодо охорони здоров’я та подібних проблем; міжнародному співробітництву в галузі культури та освіти; с) загальній повазі й дотриманню прав людини та основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії. Положенням ст. 56 закріплено обов’язок усіх членів Організації вживати спільних і самостійних заходів у співробітництві з ООН для досягнення цілей, зазначених у статті 55.[1031]Крім того, передбачені обов’язок Генеральної Асамблеї організовувати дослідження і надавати рекомендації з метою сприяння міжнародному співробітництву у сфері економічній, соціальній, культури, освіти, охорони здоров’я та сприяння реалізації прав людини та основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії (ст. 13), наділення Економічної і Соціальної ради ООН (ЕКОСОР) повноваженнями надавати рекомендації з метою заохочення поваги та дотримання прав людини та основних свобод для всіх (ч. 2 ст. 62), створення Радою комісії із заохочення прав людини (ст. 68), а серед основних завдань системи опіки вказано заохочення поваги прав людини та основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови, релігії (ст. 76).[1032]
На початку своєї діяльності Організація Об’єднаних Націй ухвалила низку документів з найважливіших питань життя народів і окремих людей. Визначальним актом стала Загальна декларація прав людини, ухвалена Генеральною Асамблеєю ООН 10.12.1948 р.[1033] У ній вперше в історії людства були сформульовані для реалізації в усіх державах основні права і свободи людини, які розглядаються як загальні стандарти,[1034] зразки для відповідних міжнародних договорів і національних нормативно-правових актів.
Декларацією визнавала, що права людини — «невіднятні права всіх членів людської сім’ї». Отже, ці права мають загалом застосовуватись до кожного, незалежно від громадянства. Загальна декларація прав людини закріпила базові права, які заклали основи для всього комплексу норм і принципів, що стосуються прав людини: право на життя, право на свободу, право на особисту недоторканність, право на рівність; наголошується, що ніхто не повинен утримуватися в рабстві, зазнавати тортур або поводження, такого, що принижує його гідність. Кожна людина, хоч би де вона перебувала, має право на визнання її правосуб’єктності, всі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на рівний захист закону.[1035]
Передбачені основні громадянські та політичні права — право на зібрання, свобода асоціації, свобода думки та віросповідання, право на участь в керуванні державою, соціальні, економічні та культурні права (право на соціальне забезпечення, працю, відпочинок, освіту, участь у культурному житті суспільства). При цьому Декларація закликає держави забезпечити права людини без жодної дискримінації.[1036]
Універсальний характер прав і свобод, їх орієнтованість на все людство дозволили ряду науковців (зокрема Г. Лаутерпахтові, Μ. Макдугало- ві, Л. Ченові) вважати Декларацію 1948 р. Великою хартією вольностей усього людства (Magna Carta), а її норми мають характеру^ cogens.[1037] Багато положень конституцій держав або містять посилання на Загальну декларацію прав людини 1948 р., або майже дослівно повторюють її статті.
Хоча за способом ухвалення Декларація — резолюція-рекомендація ГА ООН, її положення стали загальними звичаєвими нормами міжнародного права.[1038]
У Відозві Міжнародної конференції з прав людини (Тегеран, 1968 р.) заявлено, що «Загальна декларація прав людини відображає спільну домовленість народів світу щодо невіднятних і непорушних прав кожної людини і являє собою зобов’язання для членів міжнародної спільноти».[1039] У Документі Копенгагенської наради Конференції з людського виміру НБСЄ 1990 р. передбачено (п. 24), що держави-учасниці діють відповідно до своїх міжнародних зобов’язань, зокрема за Декларацією 1948 р.[1040]
Значення Декларації полягає і в тому, що вона створила правову базу для подальшого кодифікаційного процесу в цій сфері, сприяючи еволюції концепції прав людини у трьох основних напрямках: по-перше, тлумачення принципів, основоположних для концепції прав людини; по-друге, деталізації та конкретизації фундаментальних прав і свобод людини та їх регламентації щодо окремих соціальних груп; по-третє, створення інституту міжнародного захисту прав людини.[1041]
Після ухвалення Загальної декларації прав людини укладено цілу низку універсальних міжнародних договорів, з-поміж яких виділяють ті, що разом з нею формують Міжнародний білль прав людини — Міжнародний пакт про громадянські і політичні права та Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., протоколи до першого з пактів 1966 та 1989 рр.
Держави — учасниці пактів взяли на себе юридичні зобов’язання перед міжнародною спільнотою сприяти реалізації основоположних прав людини і наділили міжнародні органи правом контролю за виконанням цих зобов’язань.[1042]
Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. надає громадянам держав-учасниць можливість звертатися до Комітету з прав людини ООН по захист своїх політичних і громадянських прав,[1043] Другий факультативний протокол 1989 р. спрямований на скасування смертної кари.[1044]
Ухвалені після Декларації 1948 р. універсальні міжнародні договори у сфері захисту прав людини можна поділити на такі групи:
1) договори, спрямовані на захист певних категорій осіб чи трун осіб (Конвенція про статус біженців 1951 р.,[1045] Конвенція про права дитини 1989 р.,[1046] Конвенція МОП про корінні народи і народи, що ведуть племінний спосіб життя в незалежних країнах 1989 р.,[1047] Міжнародна конвенція про захист прав усіх трудящих-мігрантів та членів їхніх сімей 1990 р.,[1048] Конвенція ООН про права інвалідів 2006 р.);[1049]
2) договори, які детально регламентують окремі права людини (Конвенція про запобігання злочинові геноцидові та покарання за нього 1948 р.,[1050] Конвенція ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р.,[1051] Міжнародна конвенція про захист усіх осіб від насильницьких зникнень 2006 р. [1052]тощо);
3) договори, спрямовані на усунення різних форм дискримінації (Конвенція МОП про дискримінацію в галузі праці і занять 1958 р.,[1053] Конвенція ЮНЕСКО про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти 1960 р.,[1054] Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р.,[1055] Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р.[1056]). Ці акти сукупно стали універсальною договірно- правовою основою захисту прав людини.
Відповідно до положень міжнародних договорів зазвичай засновують спостережні та юрисдикційні процедури, що виконують спеціальні органи, серед них: Комітет (Рада) з прав людини (Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р.);[1057] Комітет з економічних соціальних і культурних прав (Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 р.);[1058] Комітет проти тортур (Конвенція ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р.);[1059] Комітет з ліквідації дискримінації щодо жінок (Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р.).[1060]
Вони наділені правом вимагати від держав періодичного надання доповідей про відповідність їхнього законодавства до положень конвенцій, а деякі (Комітет з ліквідації расової дискримінації, Рада з прав людини, Комітет проти тортур) — розглядати скарги держав щодо порушення в інших державах прав людини, передбачених відповідною конвенцією, а також індивідуальні скарги громадян на державу, і мають право надавати рекомендації щодо усунення порушень.[1061]
Ухвалено і низку багатосторонніх регіональних договорів, покликаних бути основою регламентації захисту прав людини в різних частинах світу. До них належать Американська конвенція про права людини (Пакт Сан-Хосе), ухвалена Організацією американських держав 1969 р. (набула чинності 1978 р.);[1062] ухвалена Організацією африканської єдності Африканська хартія прав людини і прав народів 1981 р. (чинна з 1986 р.),[1063] [1064] [1065] а також протоколи до неї;1064,1065 ухвалена Лігою арабських держав Арабська хартія прав людини 2004 р., що набула чинності у 2008 р.[1066] У рамках Співдружності Незалежних Держав 1995 р. укладена Конвенція СНД про права та основні свободи людини, ратифікована Росією, Таджикистаном, Білорусією, Киргизією, підписана, але не ратифікована Грузією, Вірменією та Молдавією.[1067]
Окремої уваги, зокрема з огляду на предмет дослідження, заслуговує Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.[1068] Її ухвалення стало одним із ключових етапів у становленні сучасного європейського правопорядку та одним із найбільших досягнень Ради Європи. Конвенцію справедливо вважають найуспішнішим міжнародним договором, укладеним на основі Загальної декларації прав людини, а система, створена відповідно до положень Конвенції 1950 р., — найефективнішим міжнародним механізмом захисту прав людини у світі.[1069]
Правова система, що функціонує на основі Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод являє собою sui generis феномен, аналогів якого сьогодні нема. Автономність правопорядку Конвенції поряд із його взаємозв’язком з національними правопорядками та загальним міжнародним правопорядком, а також чинний контрольний механізм, робить Європейську конвенцію не лише унікальною міжнародною угодою, а й «основним законом» Європи у сфері захисту прав людини.[1070]
Основа цього механізму — Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) — незалежний наднаціональний орган правосуддя, який на європейському рівні проводить контроль за дотриманням основних прав людини всіма державами — учасницями Конвенції.[1071] Суд виконує це завдання шляхом розгляду конкретних справ, ухвалених ним на основі скарг, поданих фізичною особою, неурядовою організацією або групою осіб.[1072]
Конвенція 1950 р. та протоколи до неї містять практично весь перелік громадянських і політичних прав і свобод, які передбачені документами ООН. Йдеться про право на життя, заборону тортур і нелюдського поводження, заборону рабства і примусової праці, право на свободу, безпеку і особисту недоторканність, право на справедливий судовий розгляд і покарання лише на підставі закону, право на повагу до приватного і сімейного життя, свободу думки, совісті, релігії та вираження поглядів, свободу асоціацій, право на вступ у шлюб, право на ефективні засоби захисту, заборону дискримінації.
Формулювання статей Конвенції мають загальний характер, однак вони конкретизовані в сотнях рішень ЄСПЛ, що робить положення Конвенції життєздатними. Так формується прецедентне право Європейського суду з прав людини, яке, втім, не абсолютне і статичне, бо Суд не зв’язаний своїми попередніми рішеннями, а лише бере їх до уваги при розв’язанні аналогічних справ. ЄСПЛ розглядає Конвенцію як «живий» інструмент, що постійно розвивається, і тому його треба тлумачити з урахуванням чинного правопорядку.[1073]
Нарешті, принцип поваги прав і свобод людини як основний принцип міжнародного права був закріплений у Віденському заключному акті НБСЄ 1975 р. Держави-учасниці передбачили, що вони будуть поважати права людини та основні свободи, зокрема свободу думки, совісті, релігії і переконань, стосовно всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії; заохочувати і розвивати ефективну реалізацію громадянських, політичних, економічних, соціальних, культурних та інших прав і свобод, що походять із гідності, властивій людській особистості, і важливі для її вільного та повного розвитку; визнавати і поважати свободу особи сповідувати, одноосібно або спільно з іншими, релігію або віру.
Вказано, що у сфері прав людини та основних свобод держави-учасниці будуть діяти відповідно до цілей і принципів Статуту О ОН і Загальної декларації прав людини, виконувати свої зобов’язання, як вони встановлені в міжнародних деклараціях і угодах в цій галузі, в тому числі Міжнародних пактах про права людини 1966 р., якщо вони взяли на себе відповідні зобов’язання.
В Заключному акті виокремлено положення про захист прав меншин. Визначено, що держави-учасниці, на території яких є національні меншини, поважатимуть право осіб, належних до них, на рівність перед законом, будуть надавати їм повну можливість фактичного користування правами людини й основними свободами і таким чином захищати їхні законні інтереси в цій сфері.
Держави — учасниці НБСЄ визнали й загальне значення прав людини та основних свобод для миру, справедливості та добробуту, забезпечення розвитку дружніх відносин і міждержавного співробітництва. Виходячи з цього, вони проголосили, що будуть постійно поважати ці права і свободи у своїх взаємних відносинах, докладати зусиль, спільно і самостійно, зокрема у співпраці з ООН, задля сприяння їх загальній і ефективній повазі.[1074]
Надалі ці положення були розвинуті у Підсумковому документі Віденської зустрічі НБСЄ 1989 р.,[1075] Документі Копенгагенської наради Конференції з людського виміру НБСЄ 1990 р.,[1076] а також, певною мірою, у Віденській декларації і програмі дій 1993 р., ухваленій на Всесвітній конференції ООН з прав людини.[1077]
У Декларації тисячоліття ООН 2000 р. Держави — члени Організації підтвердили своє зобов’язання підтримувати всі зусилля, спрямовані на забезпечення поваги прав людини та основних свобод, дотримання рівних прав щодо всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії, міжнародного співробітництва в розв’язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного або гуманітарного характеру (п. 4).[1078]
Правам людини присвячено окремий розділ Декларації (розділ IV), в якому проголошено намір «не шкодувати зусиль для заохочення демократії та зміцнення правопорядку, а також для забезпечення поваги всіх міжнародно визнаних прав людини та основних свобод, зокрема права на розвиток» (п. 24), і, виходячи з цього, вживати ряд конкретних дій (п. 25).
У п. 6 Декларації вказано, що важливе значення для міжнародних відносин у XXI столітті матиме ряд фундаментальних цінностей, як: свобода (чоловіки і жінки мають право жити і ростити своїх дітей в гідних людини умовах, вільних від голоду і страху насильства, пригноблення і несправедливості; найкраща гарантія цих прав — демократична форма врядуван- ня, заснована на широкій участі і волі народу); рівність (жодна людина і жодна країна не повинні бути позбавлені можливості користуватися благами розвитку; має бути гарантована рівність прав і можливостей чоловіків і жінок); солідарність (глобальні проблеми повинні розв’язуватися відповідно до фундаментальних принципів рівності та соціальної справедливості); терпимість (при всьому розмаїтті віросповідань, культур та мов люди повинні поважати один одного; відмінності не повинні бути приводом для переслідувань, а повинні розглядатись як найцінніше надбання людства).
Дотримання державами договорів у сфері захисту прав людини розглядають як одну з умов миру і безпеки (п. 9).[1079]
Визнання важливості та відданість міжнародно-правовому принципові поваги прав і основних свобод людини відображене у багатьох багатосторонніх і двосторонніх міжнародних договорах, актах міжнародних організацій, односторонніх актах держав, положеннях їхнього внутрішнього законодавства.
5.2.