Нормативний зміст принципу поваги прав і основних свобод людини

Загальне формулювання змісту принципу полягає в тому, що держави зобов’язані поважати права людини та основні свободи незалежно від раси, статі, мови, релігії, заохочувати та розвивати їх ефективну реалізацію.^[1080]

Права людини відрізняються від інших прав у двох аспектах.

Ідея основних прав людини виникла з необхідності захисту особис­тості від свавільного використання державної влади, тому увагу спочат­ку приділяли правам, які зобов’язують державу утримуватися від певних дій. Йдеться зазвичай про «свободи». Позаяк права людини розглядають як попередню умову для гідного життя, то вони керівні напрямки для за­конотворчості в державі загалом.

Специфічний характер прав людини передбачає, що вони можуть мати вплив на відносини як між людиною і державою (відносини «вер­тикального характеру»), так і між самими людьми (відносини «горизон­тального характеру»). Основна мета регламентації прав людини полягає у створенні та ефективній реалізації норм щодо відносин вертикального характеру.^[1081] Однак держава зобов’язана не лише утримуватися від по­рушення прав людини й вчиняти певні дії, що забезпечили б їх реаліза­цію, а й захищати особу від порушень її прав з боку інших.^[1082] Наприклад, положення ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні пра­ва 1966 р. зобов’язує держави захищати людей від незаконного втручан­ня в їхнє особисте життя.^[1083] Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р. зобов’язує держави запобігати расовій дискриміна­ції у відносинах між людьми.^[1084]

Зобов’язання держав у сфері захисту прав людини можуть передба­чати утримання від певних дій (наприклад, тортур) або вчинення визна­чених дій (наприклад, організовувати вільні вибори для належної реалі­зації виборчих прав).^[1085]

У доктрині міжнародного права усталене виділення так званих «трьох поколінь» прав людини:

1) громадянські та політичні права, що є права безпосередньої дії, дотримання яких від держави може вимагати кожна особа.^[1086] На міжнародному рівні діє система їхнього захисту, зокрема ме­ханізми розгляду індивідуальних скарг;

2) соціальні, економічні та культурні права, для яких характерний програмний характер, їх реалізація значною мірою об’єктивно залежить від розвитку конкретної держави.

3) колективні, комплексні права (право на сприятливе навколиш­нє середовище, право на розвиток, права національних меншин, право на мир тощо), окрема людина бере участь у реалізації таких прав, але вони пов’язані не з її особистим статусом, а з належніс­тю до певної спільноти.^[1088]

Основи нормативного змісту принципу містяться у положеннях За­ключного акта НБСЄ 1975 р. Актом до обов’язків держав віднесено: пова­гу прав людини та основних свобод; заохочення і розвиток ефективної ре­алізації прав і свобод (громадянських, політичних, економічних, соціаль­них, культурних, свободи віросповідання, прав меншин); постійну пова­гу державами цих прав і свобод у своїх взаємних відносинах; докладання зусиль спільно і самостійно, зокрема й у співпраці з ООН, для сприяння загальній і ефективній повазі прав людини; забезпечення реалізації пра­ва осіб знати свої права і обов’язки та діяти відповідно до них; дії згідно з цілями і принципами Статуту ООН, положеннями Загальної декларації прав людини, виконання своїх зобов’язань, як вони встановлені в міжна­родних деклараціях і угодах у цій сфері.

При цьому повагу прав людини та основних свобод розглядають як важливий фактор для миру, справедливості та добробуту, забезпечення розвитку дружніх відносин і міждержавного співробітництва.^[1089]

Надалі права та обов’язки держав, пов’язані з принципом поваги прав і основних свобод людини, були найповніше відображені в докумен­тах НБСЄ (ОБСЄ), особливо у Підсумковому документі Віденської зустрі­чі 1989 р.^[1090] та Документі Копенгагенської наради Конференції з людсько­го виміру НБСЄ 1990 р.,^[1091] а також, певною мірою, у Віденській деклара­ції і програмі дій, ухваленій на Всесвітній конференції О ОН з прав лю­дини 1993 р.^[1092]

У першому з цих актів держави, серед іншого, проголосили, що вони будуть гарантувати, щоб ані особа, яка реалізує, має намір реалізувати або намагається реалізувати ці права і свободи, ані будь-хто з членів її сім’ї не були внаслідок цього піддані дискримінації в будь-якій формі; забезпечу­вати, щоб ефективні засоби правового захисту, а також повна інформа­ція про них були доступні тим, хто заявляє про порушення їхніх прав лю­дини та основних свобод; ефективно застосовувати засоби правового за­хисту у виконавчих, законодавчих, судових чи адміністративних органах; удосконалювати свої закони, адміністративні правила і політику у сфері громадянських, політичних, економічних, соціальних, культурних та ін­ших прав людини та основних свобод і застосовувати їх на практиці для того, щоб гарантувати ефективне здійснення цих прав і свобод; розгля­дати питання про приєднання до міжнародних інструментів у сфері за­хисту прав людини; ефективно забезпечувати право осіб знати свої пра­ва і обов’язки в цій сфері і діяти відповідно до них; поважати право сво­їх громадян, самостійно або спільно з іншими робити внесок у розвиток і захист прав людини та основних свобод.^[1093]

Документом Копенгагенської наради Конференції з людського виміру НБСЄ 1990 р.

У Віденській декларації і Програмі дій Всесвітньої конференції О ОН з прав людини 1993 р. відображені основні міжн ар о дно-правові підходи до обов’язків держав, пов’язаних із необхідністю поважати права людини. Так, вказано, що захист і заохочення прав людини та основних свобод — найперший обов’язок урядів; священний обов’язок усіх держав — вико­нувати свої зобов’язання щодо заохочення загальної поваги, дотриман­ня та захисту всіх прав людини та основних свобод для всіх відповідно до Статуту ООН, інших договорів щодо прав людини, норм міжнародного права (п. 1). При цьому всі права визнані універсальними, неподільними, взаємозалежними і взаємопов’язаними; міжнародна спільнота має стави­тися до прав людини глобально, на справедливій і рівній основі, з однако­вим підходом і увагою. Держави, незалежно від їхніх політичних, еконо­мічних і культурних систем, зобов’язані заохочувати і захищати всі пра­ва людини та основні свободи (п. 5).^[1095]

Теза про неподільність і взаємозалежність прав була чітко сформу­льована у Відозві Тегеранської конференції з прав людини 1968 р., в якій відзначено, що повна реалізація громадянських та політичних прав не­можлива без реалізації економічних, соціальних і культурних прав.^[1096]

У Віденській декларації і Програмі дій констатована і взаємозалеж­ність демократії, розвитку суспільства та поваги до прав людини і осно­вних свобод.^[1097] Зазначено, що демократія ґрунтується на вільно вираже­ній волі народу визначати свої власні політичну, економічну, соціальну та культурну системи і на повній участі народу в усіх аспектах свого життя. Процес заохочення і захисту прав людини та основних свобод на націо­нальному та міжнародному рівнях повинен мати універсальний характер і відбуватися без будь-яких умов, а міжнародна спільнота повинна спри­яти зміцненню та заохоченню демократії, розвиткові та поваги прав лю­дини та основних свобод у всьому світі (п.

Відзначено, що кожній державі слід створити ефективну систему за­собів правового захисту для розгляду скарг у зв’язку з порушеннями прав людини та усунення таких порушень. Функціонування системи правосуд­дя повністю відповідно до стандартів, закріплених у міжнародних дого­ворах про права людини, має винятково важливе значення для всебічної та ^дискримінаційної реалізації прав людини і це невіднятний елемент процесів демократії та сталого розвитку. Вказано заходи, яких необхідно вжити для досягнення такого стану (п. 27).^[1099]

У Резолюції «Захист прав людини і принцип невтручання у вну­трішні справи держави» 1989 р. Інститут міжнародного права вказав, що зобов’язання держав забезпечувати дотримання прав людини — зобов’язання erga omnes, перед усією міжнародною спільнотою, і держа­ва, що порушує це зобов’язання не може уникнути міжнародної відпові­дальності під приводом того, що такі питання належать насамперед до сфери її внутрішньодержавної юрисдикції. При цьому держави, діючи ін­дивідуально або колективно, мають право на дипломатичні, економічні та інші заходи щодо будь-якої держави, яка порушує зобов’язання з дотри­мання прав людини, за умови, що такі заходи дозволені міжнародним пра­вом і не передбачають застосування збройної сили з порушенням Стату­ту ООН. Важливо, що такі заходи не можуть розглядатися як незаконне втручання у внутрішні справи відповідної держави.^[1100]

У Документі Московської конференції з людського виміру НБСЄ 1991 р. прямо вказано: «питання, що стосуються прав людини, основних свобод, демократії, верховенства закону мають міжнародний характер... і не належать до винятково внутрішніх справ відповідної держави».^[1101]

Заходи із забезпечення колективного захисту прав людини виправ­дані в тих випадках, коли їх вживають у зв’язку з грубими, широкомасш­табними або систематичними порушеннями, а також порушеннями прав, відстун від яких не допускається за жодної обставини.

Отже, міжнародно-правовий принцип поваги прав і свобод людини покладає на держави такі основні зобов’язання:

- поважати права людини та основні свободи, незалежно від статі, раси, мови, релігії чи інших ознак;

- сприяти розвиткові та ефективній реалізації громадянських, по­літичних, економічних, соціальних, культурних та інших прав і свобод;

- поважати право людини на об’єднання з іншими для задоволен­ня своїх законних інтересів, брати участь у суспільному та полі­тичному житті;

- поважати права національних меншин, забезпечувати їм можли­вість користуватись правами людини та основними свободами, захищати їхні законні інтереси;

- приділяти особливу увагу захисту вразливих категорій населення (дітей, інвалідів, малозабезпечених);

- дотримуватись норм міжнародних договорів, у яких містяться зобов’язання держави щодо захисту прав людини та основних свобод;

- увідповіднювати національне законодавство міжнародним стан­дартам і своїм міжнародним зобов’язанням у сфері захисту прав людини;

- удосконалювати свої закони, адміністративні правила і політи­ку у сфері громадянських, політичних, економічних, соціальних, культурних та інших прав людини та основних свобод і належ­ним чином застосовувати їх на практиці;

- забезпечувати як необхідну передумову для дотримання прав людини належне функціонування демократичних інститутів — вільних виборів, представницької за своїм характером форми врядування, чіткого поділу між державою і політичними пар­тіями, незалежності суддів і адвокатів та інших атрибутів демо­кратії;

- виконувати рішення міжнародних органів, які наділені відповід­ними повноваженнями у сфері захисту прав людини;

- забезпечувати функціонування ефективної та доступної системи засобів правового захисту у виконавчих, законодавчих, судових чи адміністративних органах;

- визнавати та забезпечувати належну реалізацію права знати свої права і свободи, надавати можливості для отримання відповідної інформації;

- забезпечувати, щоб ані особа, яка реалізує, має намір або нама­гається реалізувати свої права і свободи, ані будь-хто з членів її сім’ї не були внаслідок цього піддані дискримінації в будь-якій формі;

- притягати до відповідальності осіб, винних у порушенні прав лю­дини;

- розв’язувати спори, пов’язані з правами людини, лише мирними засобами;

- забезпечувати постійну та неухильну повагу цих прав і свобод у своїх взаємних відносинах;

- докладати зусиль спільно і самостійно, зокрема й у співпраці з ООН, для сприяння загальному та ефективному дотриманню прав людини;

- поважати право своїх громадян, самостійно або спільно з інши­ми робити внесок у розвиток і захист прав людини та основних свобод.

Як уже зазначено, позаяк зобов’язання, що стосуються прав люди­ни, — зобов’язання erga omnes, то держави мають право вимагати від ін­ших їх неухильного виконання, і вживати щодо порушників індивідуаль­них чи колективних заходів.

Проте міжнародне право містить не лише права людини і відповід­ні обов’язки держави, а й обов’язки людини щодо своєї держави. Непри­пустиме зловживання правами людини на шкоду правам держави.^[1102] За­гальна декларація прав людини 1948 р. встановила, що кожна людина має обов’язки перед суспільством, лише в ньому можливий вільний розвиток її особистості (п. 1 ст. 29). Між правами держави і людини можуть вини­кати суперечності. Завдання полягає в тому, щоб гармонізувати їх реалі­зацію. Важлива роль у цьому належить міжнародному праву. Права дер­жави і права людини повинні реалізовуватись відповідно до цілей і прин­ципів Статуту ООН (п. З ст. 29 декларації).^[1103]

Загальна декларація прав людини та міжнародні договори в цій сфері не містять чіткого переліку обов’язків людини.^[1104] Наприклад, Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р. містить вказів­ки на обов’язки людини в контексті окремих прав. Йдеться про заборону примусової праці (ст. 4): праця не вважається примусовою при виконанні особою певних обов’язків у визначених ситуаціях; здійснення свободи ви­раження поглядів, що, як вказано, пов’язане з обов’язками і відповідаль­ністю (ст. 10); обов’язок не зловживати правами (ст. 17).^[1105]

Перелік обов’язків людини в загальному вигляді з урахуванням регіо­нальної специфіки міститься в Африканській хартії з прав людини 1981 р., в якій (ст. 28 і ст. 29) вказано на такі обов’язки: ставитися до своїх співгро­мадян з повагою, без дискримінації і підтримувати відносини, спрямовані на розвиток, захист і зміцнення взаємної поваги і терпимості; підтримува­ти гармонійний розвиток сім’ї та сприяти її зміцненню і повазі, незмінно поважати своїх батьків, матеріально підтримувати їх у разі потреби; слу­жити своїй нації, надаючи в її розпорядження свої фізичні та інтелекту­альні здібності; не підривати безпеку держави, чиїм громадянином або по­стійним жителем є особа; зберігати і зміцнювати соціальну та національ­ну солідарність; зберігати і зміцнювати національну незалежність і тери­торіальну цілісність своєї держави, а також сприяти її обороні відповідно до закону; працювати з повним застосуванням своїх здібностей і знань в інтересах суспільства; сплачувати податки, передбачені законом; зберіга­ти і зміцнювати позитивні африканські культурні цінності у своїх відно­синах з іншими членами суспільства в дусі терпимості, діалогу і консуль­тацій і в цілому сприяти зміцненню моральних засад суспільства; макси­мально, постійно і на всіх рівнях сприяти досягненню і зміцненню афри­канської єдності.^[1106]

5.3.