Поняття правонаступництва держав щодо міжнародних договорів і Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо договорів 1978 р.

Коли держава стає стороною міжнародного догово­ру, встановлюється юридичний зв’язок між договором і територією цієї держави, оскільки, як правило, держава несе відповідальність за реалізацію своїх міжнародно- правових зобов’язань у межах власної території.

У доктрині міжнародного права під правонаступниц- твом у загальному аспекті розуміють зміну однієї держави іншою у несенні відповідальності за міжнародні відносини відповідної території і в здійсненні прав і зобов’язань, які існують на момент правонаступництва^[257]. Правона­ступництво держав щодо міжнародних договорів є од-

нією з найважливіших сфер, в яких воно здійснюється. Причому в процесі здійснення правонаступництва, неза­лежно від того, скільки держав беруть у ньому участь, завжди виділяють дві сторони: державу-попередницю, яку повністю або щодо частини території якої змінює новий носій відповідальності за міжнародні відносини, включно з міжнародними договорами, і державу-право- наступницю, тобто державу, до якої ця відповідальність переходить. Таке поняття, як “момент правонаступниц­тва”, означає дату зміни державою-правонаступницею держави-попередниці в несенні означеної відповідальнос­ті. Об’єктом правонаступництва є територія, щодо якої змінюється держава, яка несе відповідальність за її між­народні відносини. Найпоширенішими підставами право­наступництва є: об’єднання декількох держав у єдину державу; поділ однієї держави на декілька нових держав; передача частини території однієї держави іншій дер­жаві.

У повоєнний період у міжнародній практиці питання про правонаступництво поставали передусім у зв’язку з процесом деколонізації в 60-х, а також після закінчення “холодної війни” із розпадом СРСР і системи європейсь­ких комуністичних країн.

Віденська конвенція 1969 р. не регулює питання, пов’язані з правонаступництвом держав щодо міжнарод­них договорів, оскільки ст. 73 передбачає, що “положен­ня цієї Конвенції не вирішують наперед жодного з питань, які можуть виникнути щодо договору з правона­ступництва держав”.

Головним міжнародним документом, спеціально при­свяченим питанням правонаступництва держав щодо

міжнародних договорів, є Віденська конвенція про пра- вонаступництво держав щодо міжнародних договорів 1978 р. (далі - Віденська конвенція 1978 р.), яка стала результатом роботи Комісії міжнародного права і після п’ятнадцятої ратифікації набрала чинності в 1996 р. Україна приєдналася до Віденської конвенції 1978 р. у вересні 1992 р.^[258].

Як бачимо, знадобилося вісімнадцять років, щоб ця Конвенція набрала чинності, і в 1998 р. її учасницями були лише 15 держав, передусім східноєвропейських. У чому причина такого невисокого рівня участі в цій Кон­венції?

По-перше, більшість країн не вважала за необхідне брати участь у Віденській конвенції 1978 р., оскільки на момент прийняття Конвенції процес деколонізації було майже завершено, а випадки поділу держав до закінчен­ня “холодної війни” були досить рідкісними і здавалися не дуже актуальними.

По-друге, Комісія міжнародного права, розробляючи проект цієї Конвенції, в основному спиралася на досвід і практику стосовно колишніх колоній, яка не була достат­ньо послідовною.

Таким чином, положення Віденської конвенції 1978 р. не враховують сучасні тенденції і сучасну практику, пов’я­зану з правонаступництвом держав стосовно договорів, що не сприяє її популярності для більшості країн світу.

З іншого боку, хоча Віденську конвенцію 1978 р. слід

вважати більшою мірою прикладом “прогресивного роз­витку” міжнародного права, ніж кодифікацією існуючих норм звичаєвого права, міждержавна практика та рішен­ня Міжнародного Суду ООН у період після “холодної війни” надали деяким її положенням нового імпульсу.

Віденська конвенція 1978 р.

Так, при об’єднанні держав і створенні єдиної дер- жави-правонаступниці будь-який договір, який був чин­ним на момент правонаступництва стосовно кожної держави-попередниці, продовжує діяти стововно держа- ви-правонаступниці, якщо ця держава та інша держава- учасниця договору не домовляться про інше (ст. 31). Цей договір застосовується лише до тієї частини тери­торії держави-правонаступниці, щодо якої він був чин­ним у момент правонаступництва. Однак за двосторон­нього договору держава-правонаступниця та інша дер- жава-учасниця договору можуть домовитися про інше. У такий самий спосіб можуть домовитися держава-право­наступниця та всі інші учасники багатостороннього до­говору з обмеженою кількістю держав-учасниць або до­говору, об’єкт і цілі якого передбачають згоду всіх його учасників на застосування договору щодо згаданої час­тини території держави-правонаступниці.

Якщо багатосторонній договір не належить до жод­ної з вищевказаних категорій, держава-правонаступниця

може повідомити інших учасників договору, що він за­стосовується щодо всієї її території за умови, що таке застосування не є несумісним з об’єктом і цілями дого­вору і не змінює докорінно умови його дії.

При поділі держави-попередниці і створенні замість неї декількох держав-правонаступниць будь-який дого­вір, який був чинним стосовно всієї території держави- попередниці, залишається чинним стосовно кожної дер- жави-правонаступниці, що виникли внаслідок такого поділу. Однак ці держави можуть домовитися про інше (ст. 34, 35).

Якщо в момент правонаступництва договір діє лише стосовно частини території держави-попередниці, яка стала територією однієї держави-правонаступниці, він продовжує діяти стосовно тільки цієї держави-правона­ступниці.

У разі відокремлення частини території однієї дер­жави, коли ця частина території стає територією іншої держави, договори держави-попередниці, як правило, втрачають чинність щодо цієї території і починають дія­ти договори держави-правонаступниці, за винятком ви­падків, коли встановлено, що застосування договору до певної території було б несумісним з його об’єктом та цілями або докорінно змінило б умови його дії (ст.

Якщо після відокремлення частини території дер- жава-попередниця продовжує існувати, чинний договір, який стосувався лише території, що відокремилася, про­довжує діяти стосовно держави-попередниці, якщо заці­кавлені держави не домовилися про інше.

Спираючись на принцип непорушності державних кордонів, Віденська конвенція 1978 р. передбачає, Ш° 308

правонаступництво держав не стосується кордонів, вста­новлених міжнародними договорами, а також договірних прав і зобов’язань, щодо режиму державного кордону (ст. 11). Крім того, правонаступництво держав не стосу­ються зобов’язань, щодо використання будь-якої тери­торії або обмежень на це, встановлених договором на ко­ристь іноземної держави, групи держав або взагалі всіх держав, так само як і прав, встановлених договором на користь певної території, групи держав або всіх держав, що стосуються використання або обмежень використан­ня території іноземної держави (ст. 12).

Проте на сьогодні основним джерелом регулювання питань правонаступництва держав є міжнародний зви­чай. Однак виявити міжнародні звичаєві норми у цій сфері буває досить важко, оскільки вона є надто полі- тизованою, а інтереси і погляди держав-попередниць, держав-правонаступниць і третіх держав можуть бути настільки відмінними, що це не дає змоги сформулювати єдині звичаєві правила. Тому на практиці багато що залежить від згоди між зацікавленими державами у кожному окремому випадку.

11.2.