РОЗДІЛ 10 МІЖНАРОДНІ ДОГОВОРИ У НАЦІОНАЛЬНОМУ ПРАВІ

Місце міжнародних договорів у національному праві та питання їхньої імплементації в рамках національної системи права є одним з ключових питань як міжнарод­ного, так і внутрішньодержавного, передусім конститу­ційного, права.

Особливо це стосується тих міжнародних договорів, які передбачають надання прав фізичним особам, напри­клад у сфері захисту прав людини. Взагалі в міжнарод­ному праві існує значна кількість договорів, зміст яких спрямований на врегулювання відносин за участю суб’єк­тів національного права.

Однак, як відомо, міжнародне право взагалі і міжна­родний договір зокрема накладають юридичні зобов’я­зання на державу'В'Цілому, а не на суб’єктів національ­ного права.

Причому, як зазначав відомий дореволюційний ро­сійський учений П.Є. Казанський, “внутрішньодержавне право не може суперечити міжнародному. Якщо ж подіб­ні суперечності виникли з якоїсь причини, держава зобов’язана не лише морально... а й юридично узгодити 274

свої внутрішні порядки з узятими на себе зобов’язан­нями. Міжнародне право повинно виконуватися. Узгод­жується чи не узгоджується з ним внутрішнє право краї­ни, це з міжнародно-правового погляду не має зна­чення”^[240].

Основним принципом міжнародного права, який бу­ло закріплено у ст. 26 Віденської конвенції, є принцип pacta sunt servanda, відповідно до якого “кожен чинний договір є обов’язковим для його учасників і має ними добросовісно виконуватися”.

Цей принцип підкріплюється ст. 27 Віденської кон­венції, згідно з якою “учасник не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання ним договору”.

Реалізація згаданих норм передбачає, що коли для виконання міжнародних зобов’язань за договором треба прийняти чи змінити відповідне внутрішнє законодав­ство, держава має зробити це до моменту набрання договором чинності.

Вщринципі, питання про дію міжнародних договорів у внутрішньому праві залежить від співвідношення між

національним і міжнародним правом. У наш час у док­трині і практиці міжнародного права існують три основні теорії щодо такого співвідношення: дуалістична теорія і два різновиди моністичної теорії.

Одні вчені-юристи вважають, що домінує дуалістич- на концепція, інші переконані в тому, що поширенїшою є різновид такої моністичної теорії,-якпрнматміжнарод- ЯбгоТґрава’над національним-правом.

Водночас окремі юристи констатують тенденцію посту­пового відходу від моністичного погляду на проблему спів­відношення між національним і міжнародним правом.

Так, наприклад, американський юрист-міжнародник К. Райт вважає: “Ми повинні прийняти дуалістичну точку зору. Міжнародні суди застосовують міжнародне право, національні суди - національне право” ^[241].

Ми поділяємо точку зору 1.1. Лукашука з цього пи­тання, який стверджує:^Найпоширенішою концепцією співвідношення міжнародного і національного права є, очевидно, дуалістична, яка виходить з того, що між ци­ми двома правовими системами не існує якогось підпо­рядкування, кожна діє у своїи_сфері. Для того щоб між- народні норми могли застосовуватися судами, вони мають бути_іцкорпоровані національною правовою системою” ^[242]-

Більшість представників вітчизняної доктрини між­народного права традиційно дотримується теорії так зва- ного^Діалектичного дуалізм'у^згідно з якою “міжнародне і національне право - дві самостійні системи права, які тісно^пов’язані і взаємодіють між собою” ²⁴³·

Водночас як у вітчизняній, так і в зарубіжній док- трині більшість учених підтримує концепцію.т^нсфо^) С.

Однак не всі вітчизняні автори поділяють концепцію трансформації’. Зокрема, відомий російський учений І.П. Блі- щенко висловлює таку думку: “...вважаю особливо важ­ливим перейти від стереотипів трансформації міжнарод­ного договору у внутрішнє право до прямого застосуван­ня договору нашими судами, фізичними і юридичними особами та державними установами... Це потребуватиме не лише усунення бар’єрів між договором і внутрішнім законом, а й нових досліджень можливостей договору у вирішенні питань внутрішнього розвитку” ²⁴⁴.

Втім, такого погляду дотримується незначна кіль­кість юристів-міжнародників, оскільки на практиці обій­тися без механізму трансформації договорів у внутрішнє право надзвичайно важко. Довгого ж необхідність про­цесу трансформації зумовлюється тим, що міжнародне і національне право регулюють різні за своїм змістом і по-

цьому різні методи регулювання.

²⁴³ Панов В.П. Международное право. - М., 1997. - С. 9.

²⁴⁴ Блищенко И.П. Некоторые проблемы советской науки международного права / / Советское государство и право. - 1991. - № 3. - С. 134-135.

Якщо ж у юридичній літературі йдеться про,примат міжнародного права над правом національним, то під цим треба розуміти не пряму, безпосередню дію міжна­родних договорів у внутрішньому праві, а необхідність приведення національної системи права у відповідність з міжнародними договорами, обов’язковими для цієї дер­жави.

Держава як організація суверенної публічної влади приводить внутрішнє законодавство у відповідність з міжнародно-правовими зобов’язаннями і реалізує норми міжнародного договору, виходячи зі змісту свого націо­нального права, і спирається на національне законодав­ство і власні органи.

Звертає на себе увагу той факт, що в сучасній юри­дичній доктрині крім терміна “трансформація” викорис­товують і терміни “рецепція”, “імплементація”, “націо­нально-правова імплементація” та “інкорпорація”.

На нашу думку, термін “трансформацій є найприй- нятнішим, і під ним ми розуміємрдЦІЇ національно-право- лих.механізмів, спрямованих на узгодження міжнарод- ного і національного права.

Як вважаєТГЄПСЗзанський є

2. --Держава приймає відповідні норми національного

права (або змінює чи скасовує існуючі норми), спрямовані на реалізацію норм міжнародного дого­вору. Ці норми національного права можуть повто­рювати текстуально деякі норми міжнародного до­говору, конкретизувати та адаптувати їх до особли­востей національної правової системи. Такий вид трансформації іноді називають ^егітимацієїй?>

3. Нерідко практика окремих держав полягає у вклю­ченні до національного законодавства норм міжна­родного договору через застосування існуючих ма­теріальних норм внутрішньодержавного права для виконання міжнародндго-дотаеору· Такий вид транс­формації називают£цнкорпораціє^дЬ

Застосування певного виду трансформації залежить передусім від закріплення в національному праві (напри­клад у конституції) конкретної держави характеру спів­відношення між національним і міжнародним правом.

Незважаючи на те, що у світі практично немає іден­тичних конституцій, існують основні конституційні моделі>акого співвідношення^уалістична рйоністична.

В реальності навряд чи можна говорити про існування 279

монізму чи дуалізму в чистому вигляді в конституційному праві якоїсь країни. Монізм і дуалізм скоріше слід вва­жати “ідеальними типами”, які не існують в реальності, оскільки конституційне право більшості країн містить в як моністичні, так і дуалістичні елементи. Конституції окремих держав утворюють широкий спектр між моніз­мом та дуалізмом.

Водночас різні держави певною мірою тяжіють до моністичної або дуалістичної моделі. Так, наприклад, у конституційній системі В^цико^рИтанії в цілому домінує дуалістична модель, тоді як Швейцарію вважають краї­ною з найбільш розвинутою формою монізму.

Оскільки в підсумку дія і реалізація міжнародних до­говорів визначаються особливостями національної систе- щіональних систем права.

ми права конкретної держави, розглянемо деякі з цих

Почнемо наш аналіз з групи країн, в яких традицій- було укладено відповідно до конституції і він набрав чинності для конкретної держави. Однак у реальності навіть країни, які відносять до класичної моделі моніз­му, час від часу приймають законодавчі акти, спрямовані на імплементацію міжнародних договорів.

домінує

соністична модель.

відомо, принаймні з

погляду теорії, монізм передбачає, що міжнародний дого­

вір може стати частиною національного права без спе­ціально прийнятого законодавства, якщо цей договір

Загалом, попри різні варіації монізму, для держав, що належать до цієї групи, характерні три такі риси.

По-перше, хоча конституційне право цих країн вима­гає попереднього схвалення договору парламентом краї­ни, існують винятки з цього правила для окремих кате­горій договорів або певних обставин.

По-друге, договори відповідно до їхньої природи чи об’єкту регулювання, як правило, поділяють на два види: самовиковуванкта несамовиконувані, тобто такі, що по­требують прийняття відповідйого законодавства, перш ніж вони зможуть мати регулятивний ефект у внутріш­ньому праві.

По-третє, самовикопувані-договори можуть мати ви­щу юридичну силу порівняно з іншими законами, однак в окремих країнах, де парламент є вищим органом дер­жавної влади, наступні закони можуть мати пріоритет щодо раніше укладених договорів.

1. Франція. Як зазначає відомий французький кон­ституціоналіст Ф. Люшер, Конституція Франції базуєть­ся на моністичній концепції, оскільки “вона закріпила переваіу"над внутрішнім законодавством не лише міжна- родних договорів, а й усіх договорів і угод, належним чином схвалених чи ратифікованих, за винятком ви­падків, коли вони не підлягають застосуванню через їх недотримання іншою державою, що є контрагентом за угодою (ст.

Хоч у цій країні укладення міжнародних договорів є прерогативою виконавчої влади. Національна Асамблея і

Сенат мають датизгоду_на.4>атифікацію договору,_якщо! він стосується,-зокрема,, таких-питань, як мир, торгівля, вступ_до_міжнародної організації, яка має повноваженні обмежувати суверенітет Франції, позабюджетні видатки, статус індивідів чи території, або коли договір змінює

Хоча така згода надається у формі закону, вона не має нормативного ефекту, оскільки виконавча влада мо­же ратифікувати договір і без згоди французького пар­ламенту. В такому разі парламент зможе вдатися лише до політичних санкцій проти виконавчої влади.

Компетенцією французької Конституційної Ради (Con­seil Constitutionnel) є право визначати відповідність договору положенням конституції, однак право на таке звернення до Конституційної Ради мають лише прези­дент, прем’єр-міністр, президент Сенату, президент Національної Асамблеї або шістдесят депутатів однієї з палат парламенту.

Договори, які стосуються прав і обов’язків індивідів, мають бути опубліковані в “Journal Officiel”. Лише у та­кому разі вони матимуть пріоритет щодо існуючого чи майбутнього законодавства.

До моменту публікації французькі суди не мають права застосовувати договори, їхнє застосування можли­ве лише після публікації і з моменту набрання догово­ром чинності для Франції. Причому суди не застосову­ватимуть договори, якщо їхні положення не є достатньо чіткими і конкретними або якщо їхня реалізація вимагає прийняття відповідного законодавства, тобто якщо ці Д⁰' говори не є самовиконуваними.

2. Німеччина. Згідно з Конституцією Німеччини (Основним законом) укладення договорів також є пре­рогативою виконавчої влади, хоча парламентський комі­тет із закордонних справ має бути поінформовано про укладення договору. Лише обмежене коло договорів ви- магає згоди німецького парламенту перед їхньою ратифі­кацією. До таких договорів, зокрема, належать угоди, реалізація яких потребує прийняття нового законодав­ства, договори, що стосуються федерального законодав- стваТабо особливо важливі політичні угоди.

Навіть у разі таких договорів парламент не має права доповнити чи змінити положення договору, зроби­ти застереження до нього або запропонувати певні умо­ви для його прийняття.

Згода німецького парламенту на договір, так само як і у Франції, надається у формі закону. Причому цей закон первтдщзкж-лог^вф-на.частину національного~ііріГ ва з моменту набрання чинності договором для Німеччи- ни. Якщо договір стосується існуючого законодавства чи потребує прийняття нового, парламент приймає окремий закон.

Питання про те, чи потребує договір згоди парла­менту, остаточно вирішує Конституційний Суд, однак на практиці, якщо парламентський комітет із закордон­них справ вважає згоду необхідною, виконавча влада, як правило, звертається до парламенту за такою згодою.

3. Нідерланди. У праві цієї країні найбільшою мі­рою виражена повага до міжнародних договорів і до між­народного права в цілому. 1.1. Лукашук зазначає з цього приводу: “Тут передбачається можливість розходження договірних постанов навіть з конституцією. Постанова

договору, що суперечить конституції, повинна бути схва­лена парламентом більшістю у дві третини поданих голо­сів (ст. 91/3 Конституції). Після цього суд застосовує відповідну постанову договору, а не конституційну нор­му, яка йому суперечить” ^[247].

Конституція Нідерландів передбачає, що в принципі всі договори мають ухвалюватися парламентом, якщо во­ни не вилучені з цього правила законом парламенту.

Закон 1994 р. вказує, які саме договори підлягають схваленню парламентом (яке може бути явно вираже­ним або мовчазним), і вимагає, щоб міністр закордонних справ подавав парламенту перелік договорів, щодо яких ведуться переговори, якщо ці переговори не мають кон­фіденційного характеру.

Договір, який суперечить положенням конституції, підлягає явно вираженому схваленню парламентом.

Схвалення парламентом не потребують, зокрема, такі договори: 1) договори, що мають на меті реалізацію раніше схваленого договору; 2) договори, термін дії яких не перевищує року і які не накладають суттєвих зобов’я­зань; 3) договори, спрямовані на подовження терміну дії раніше укладеного договору; 4) договори, укладені з ме­тою доповнення чи зміни існуючого договору; 5) догово­ри, що мають секретний чи конфіденційний характер, якщо це в інтересах держави.

Якщо договір є самовиконуваним, тобто не потребує прийняття відповідного законодавства, він має пріоритет щодо існуючого або майбутнього законодавства.

4. Російська Федерація (РФ). Відповідно до ст. 15 (4)

новлено інші правила, ніж передбачено законом, то за­

стосовуються правила міжнародного договору”.

Ця стаття є конституційним закріпленням -^ран?- формГції^Лку за її способом і масштабами можна визна­чити як автоматичну і загальну трансформацію, а за ви­

Конституції РФ 1993 р. “загальновизнані принципи і норми міжнародного права та міжнародні договори Ро­сійської Федерації є складовою її правової системи. Якщо міжнародним договором Російської Федерації вста- дом здійснення - як інкорпорацію.

Загалом міжнародний-договірмає.пряму дію на те­риторії Росії, якщо він набрав чинності для РФ, “його бу­ло офіційно- оприлюднено і він не потребує прийняття імплемгПїаціиного законодавства, тобто є самовиконува-

ним.______

У 1995 р. РФ прийняла федеральний закон “Про міжнародні договори Російської Федерації”, який досить детально регламентує процес укладення договорів і чітко визначає компетенцію органів державної влади в цьому процесі з огляду на складну конституційну структуру і федеративний устрій цієї держави.

У цілому цей закон відповідає положенням Віден­ської конвенції 1969 р. і в основі його термінології - тер­мінологія цієї конвенції.

Згідно з цим законом укладення договорів є преро­гативою виконавчої влади (президента), але певна кате­горія договорів потребує, схвалення російським парла­ментом шляхом прийняття федерального закону. До цієї категорії, зокрема, належать такі договори: договори, що потребують прийняття нового чи зміни існуючого зако- " 285

_Н£1?ІЯВСТВЯ; -Д0ГАПпри про пряна І свлбпди люпини; п.пглвп. ри про демаркації території, оборони і питань міжна- родної безпеки; договори, що стосуються вступу РФ до міжнародних організацій, якщо такий вступ пов’язаний з передачею повноважень РФ або якщо рішення міжна­родної організації матимуть обов’язкову силу для РФ.

" Згідно із ст. 125 Конституції РФ Конституційний Суд цієї країни вирішує справи про відповідність поло­женням Конституції міжнародних договорів РФ, які ще

не набрали чинності.

Як банимо,, в РФ. не допускається розгляд Конститу- ційним Судом договорів, які вже набрали чинності для РФ, що само по собі свідчить про “привілейований” ста­тус міжнародних договорів перед федеральним законо­давством та іншими нормативно-правовими актами. З іншопГ'ббку, як слушно зазначає російський учений В.А. Каланда, “небезпеку можливої дії на території Росії міжнародного договору, який суперечить конституцій­

ним положенням, може бути зменшено, якщо процедура

укладення міжнародних договорів передбачатиме екс­пертну оцінку міжнародного договору Росії Конституцій­ним Судом” ^[248].

5. Швейцарія. Згідно з Конституцією Швейцарії

повноваження на укладення міжнародних договорів належать Конфедерації. Федеральна“ Рада (орган вико­навчої влади) цієї країни має право укладати міжнародні договори навіть з питань, що належать до компетенції кантонів (суб’єктів Конфедерації). Хоча Конституцією

передбачено, що Федеральна асамблея держави має схвалювати договори, існує конституційна практика, згідно з якою майже 60% договорів не ухвалюються Фе­деральною асамблеєю.

'""'"Федеральна Рада уповноважена самостійно укладати “виконавчі договори” за умови, що Федеральна асамблея заздалегідь дозволила це у прямій чи непрямій формі або якщо’ йдеться про договори, які не мають важливого значення і не стосуються прав індивідів.

В інших випадках, коли необхідно терміново укласти договір, Федеральна Рада може застосовувати договір на тимчасовій основі, але не може ратифікувати його без згоди Федеральної асамблеї.

На практиці Федеральна Рада має досить широке

право розсуду з приводу подання договору на розгляд Федеральної асамблеї. Якщо Рада подає договір на такий розгляд, це має відбутися у період між підписанням і ра­

тифікацією договору.

Договір-може^ супроводжуватися текстом будь-яких

застережень до нього, запропонованих Федеральною Ра­дою, а Федеральна асамблея.-у -свою чергу, може зміни- ти ці застереження чи додати-нові-Договір, схвалений Федеральною асамблеєю, який має невизначений термін дії і який не може бути денонсовано, який передбачає участь Швейцарії у міжнародній організації або має багатосторонній характер, повинен виноситися наСрефе^ рендум усіх швейцарських громадян, якщо 50 тисяч гро­мадян або вісім кантонів вимагають це зробити. Інші до­говори виносяться на референдум, якщо так вирішать договори, що стосуються приєднання Швейцарії до

обидві палати швейцарського парламенту. З 1977 р.

системи колективної безпеки або її вступу до міжнарод­ної організації чи об’єднання з наднаціональними пов­новаженнями, повинні виноситися на референдум грома­дян і кантонів Швейцарії. Так, наприклад, більшість гро­мадян і кантонів цієї країни у 1986 р. проголосувала про­ти вступу Швейцарії до 00Н, а в 1992 р. - проти приєднання до Європейського Економічного співтова­риства. Однак на референдумі 2002 р. мінімальною кіль­кістю голосів більшість швейцарських громадян і кантонів проголосувала за вступ Швейцарії до 00Н.

_чЯк тільки міжнародний договір набирає чинності для Швейцарії, він одразу стає складовоюою її правової си­стеми без формальної інкорпорації і може застосовува­тися її судами за умови, що цей договір є самовиконува- ним. Причому набрання чинності договором в її системі права відбувається незалежно від схвалення договору Федеральною асамблеєю. В принципі, договори, укладені Швейцарією, мають у рамках її правової системи пріо­ритет щодо чинного чи майбутнього законодавства. Вод­ночас швейцарський парламент може прийняти закон, який суперечить положенням договору, за умови, що це робиться з явним наміром. З іншого боку, в судовій практиці Федерального трибуналу (Верховного суду) Швейцарії дедалі більше простежується тенденція на користь визнання примату міжнародних договорів перед національним законодавством.

Таким чином, у праві Швейцарії виразно домінують риси монізму.

6. Великобританія. В доктрині міжнародного пра­ва Великобританія вважається прикладом країни кла­сичного дуалізму. Згідно з концепцією дуалізму міжная 288

родні договори не мають жодного ефекту в рамках націо­нальної системи права, тобто не створюютьібезпосеред- ніх прав_1 обов’язків для суб’єктів внутрішнього права без прийняття відповідного законодавства, за допомогою якого здійснюється трансформація норм міжнародного права у внутрішнє право. Зауважимо, що про трансфор­мацію норм міжнародного' права в норми внутрішнього права в цьому контексті можна говорити лише (умовн^) оскільки жодного перетворення міжнародно-правових' норм н^норми внутрішнього права не відбувається. Насправді норми міжнародного права продовжують існу­вати і діяти на міждержавному рівні. З огляду на це коректніше говорити прогге; що на базі норм міжнарод­ного права шляхом прийняття відповідного внутрішньо­державного нормативно-правового акта створюються норми внутрішнього права ідентичного змісту.

В англійській юридичній доктрині прийняття законо­давства з метою надання внутрішнього ефекту положен­ням міжнародного договору називають інкорпорацією положень цього договору в національне право.

Дуалістичний підхід є відображенням конституційної теорії розподілу влади між її гілками. Так, згідно з тео­рією розподілу влади виконавча гілка влади має консти­туційне право брати від імені держави міжнародні зо­бов’язання без попереднього дозволу законодавчої вла­ди, тоді як законодавча влада має виняткове конститу­ційне право створювати внутрішнє законодавство. Інши­ми словами, виконавча влада здійснює суверенні права держави і представляє її на міждержавному рівні, а за­конодавча влада здійснює суверенні права на внутріш­ньому рівні.

Як відомо з історії, у Великобританії розподіл влади став результатом конституційної боротьби між королем і парламентом у XVII ст. Внаслідок тривалої боротьби право приймати закони майже повністю закріпилося за парламентом, а за королівською владою залишилися так звані “королівські прерогативи” (права діяти без дозволу парламенту), які серед іншого охоплювали повноважен­ня щодо здійснення зовнішньої політики та право укла­дати міжнародні договори від імені країни.

Цікаво зауважити, що англійська модель розподілу влади вплинула на конституційне право її колишніх ко­лоній, і СІНА.

Дуалістична концепція також передбачає, іцо поло­ження договору, інкорпоровані у внутрішнє право, ма­ють такий же статус, як і звичайні закони, тобто ці поло­ження можуть бути змінені чи скасовані наступним за­конодавством. Навіть якщо результатом прийняття нового закону англійським парламентом стає порушення норм міжнародного договору, це не вважається порушенням внутрішньодержавного характеру, і в англійському праві немає відповідних засобів правового захисту.

Водночас у певних обмежених обставинах англійські суди можуть враховувати положення неінкорпорованих договорів. _;

Загалом перевагою дуалістичногюпідходу можна вважати вищий ступінь визначеності щодо ефекту, який має договір у внутрішньому правк

У конституційній практиці Великобританії існує де­кілька методів інкорпорації міжнародних договорів У внутрішнє право. Зупинимося на деяких із них.

У Великобританії повноваження щодо укладення міжнародних договорів здійснюються міністром закор- 290

РОЗДІЛ 10 донних справ (Secretary of State for Foreign and Com­monwealth Affairs), який при цьому «еруються не лише формальними приписами конституційного права, а й пев­ними неписаними правилами.

Так, хоча конституційне право Великобританії не пе­редбачає необхідність попередньої згоди парламенту на укладення договору виконавчою владою, відповідно до конституційної практики (так зване правило “Ponson- by”) договір, що підлягає ратифікації чи аналогічній про­цедурі, передається до парламенту з коротким поясию- вальним меморандумом протягом двадцяти одного дня під час парламентської сесії з метаю-шформуваппя пар­ламенту про зміст договору. Парламент може провести спеціальщ-дебахц з приводу цього договору, але це пере­важно трапляється лише в тому разі, необхідними для виконання зобов’язань за договорами, що будуть „укладені в майбутньому.

Акт парламенту, який встановлює певні правові рамки, в яких може прийматися “вторинне законодав­ство” (secondary legislation) з метою надання ефекту певній категорії договорів.

Оскільки у правовій системі Великобританії догово­ри не мають вищої юридичної сили порівняно з закона­ми, англійський парламент, будучи вищим органом дер­жавної влади, має право приймати законодавчі акти, що суперечать договірним зобов’язанням цієї країни. До ре- _ чі, у практиці Європейського луду з прав людини були випадки,.крли__цей Суд виносив, рішення щодо супереч- ностей між англійським законодавством та Європейсь­кою конвенцією про права людини. Як правило, у таких випадках англійський парламент приймав новий закон або змінював чинне законодавство для приведення його у відповідність з положеннями Європейської конвенції, незважаючи на те, що конституційне право не вимагало цього. Положення Європейської конвенції були інкорпо­ровані у право Великобританії прийняттям “Акта про права людини” 1998 р., в якому міститься вимога до су­дів і державних органів цієї країни застосовувати чинне та майбутнє законодавство у такий спосіб, щоб воно як­найповніше узгоджувалося з положеннями Європейської конвенції про права людини. Якщо англійський суд дійде висновку, що певний закон не відповідає положенням Європейської конвенції, він може зробити так звану “заяву про невідповідність” (declaration of incompatibility), а відтак прийняти “наказ” щодо усунення цієї невідпо­відності. Параграф 19 “Акта про права людини” вимагає, щоб проект акта парламенту супроводжувався заявою, що він відповідає положенням Європейської конвенції. 11 292

Щрдр Шотландська нещодавно отримала ширшу автономію в рамках Великобританії, згідно з “Актом Шотландії” 1998 р. шотландська адміністрація компетент­на виконувати договірні зобов’язання Великобританії з питань, що були цим актом передані у відання Шотлан­дії. І хоча право приймати закони стосовно імплемента­ції міжнародних договірних зобов’язань Великобританії залишилося за англійським парламентом, спірні питан­ня, пов’язані з такими законами в контексті автономії Шотландії, вирішуються у кожному окремому випадку на основі консультацій між.англійським урядом, шот­ландською адміністрацією і шотландським парламентом. Причому щодо питань, які було передано у відання Шотландії, англійський парламент не приймає законів без згоди Шотландії. Ситуація з Північною Ірландію сто­совно міжнародних договорів, пов’язаних з Північною Ір­ландією, в цілому аналогічна ситуації з Шотландією.

Щодо статусу норм права ЄС у правовій системі Ве­ликобританії, то це право також застосовують у рамках внутрішнього права країни "лише за наявності відповід­ного англійського законодавства. Водночас при засто­суванні права ЄС англійські суди повинні тлумачити норми- права ЄС саме як право ЄС, а не як англійське право, і враховувати при цьому рішення Європейського Суду.

—Зауважимо, що переважна більшість країн Спів­дружності, що колись були колоніями Великобританії, після здобуття незалежності закріпила у своєму консти­туційному праві дуалістичну модель, і їхня практика щодо міжнародних договорів має багато спільних рис з правом Великобританії.

7. США. Американська конституційна модель, що визначає статус міжнародних договорів у праві США, містить _ак дуалістичні, так і моністичні елементи і з огля- ду _на.це є доволі складною. Відповідно до ст.П (2) Кон­ституції СПІД президент може ратифікувати договір ли­ше за_наявності “поради і згоди” (advice and consent) двох третин присутніх членів Сенату. Цю процедуру схва­лення Сенатом договору іноді неправильно називають “ратифікацією”, хоча насправді якт_ратифікації може здійснювати лише американський президент

Процедура укладенню міжнародних договорів США охоплює три стаді?⁴⁹х^ПП5чгершЄ? президент безпосеред­ньо або через своїіГп^едставників веде переговори з представниками іноземної держави; за позитивного ре­

зультату таких переговорів створюється проект догово-

ру.який ще не має юридичної сили, навіть якщо він під­писаний президентом США і рівними йому за рангом представниками іншої сторони."^о-друге, дві третини, присутніх-сенадорів дають свою згбду президентові на ратифікацію схваленого договору. Юридично це оформ­

ляється резолюцією Сенату, в якій обумовлюються мо­менти, що стосуються згоди Сенату на ратифікацію.

Причому іноді Сенат може в підсумку настільки істотно

змінити міжнародний договір...то для іншої сторони ^Йо-третє, отримання “поради і згоди” Сенату є обов’яз­ковою умовоЮ-Для ратифікації договору, але сам акт ра­тифікації здійснює лише президент. ^[249]

.переговорів цей договір_може-виявитися неприйнятним.

Для уникнення процедури схвалення договору в Се­наті американські президенти нерідко укладають так зва- ні₍хВик6навчГ~уг5^ (executive agreements), які за своїм статусом у міжнародному праві є справжніми міжнарод­ними договорами.

Виконавчі угоди, у свою чергу, поділяють на такі категорії:

1) угоди, дозвіл на укладення яких було надано по­переднім актом (законом) Конгресу США;

2) угоди, дозвіл на укладення яких було надано актом Конгресу після укладення цих угод;

3) угоди, укладені президентом США в межах його “виконавчих повноважень”^[250] ;

4) угоди, укладення яких було дозволено попереднім договором чи виконавчою угодою.

Згідно з федеральним законом усі виконавчі угоди мають бути повідомлені Конгресу протягом 60 днів після набрання ними чинності і щорічно публікуватися.

Стаття VI (2) Конституції США визначає міжнарод­ні договори, стороною яких є США, як “вище право краї­ни” (supreme law of the land)^[251]. Це конституційне поло­ження тлумачиться Верховним Судом США як таке, що стосується і виконавчих угод. Крім того, воно часто неправильно інтерпретується як таке, що нібито робить договори самовиконуванцґми, однак насправді це поло­ження означає лише, що міжнародний договір після на­брання чинності може прямо застосовуватися, ніби він був актом Конгресу. Питання про те, чи є певний дого­вір самовиконуваним, визначаетьдя-лкррмп у кожнпмД конкретному випадку й тому, незважаючи на значну су­дову практику, відповісти на нього на абстрактному рів­ні буває досить важко. Ключовий критерій у вирішенні таких питань - намір сторін договору. Однак якщо дого- вір передбачає необхідність прийняття відповідного на- ціонального законодавства з метою імплементації його положень, він навряд чи вважатиметься самовиконува­ним. Окрім наміру сторін, до уваги також беруться такі фактори, як мова договору, його цілі, обставини укла­дення, природа зобов’язань і наслідки дозволу приватно­го права позову без прийняття національного закону. І Якщо договір є самовиконуваним, його положення можуть увійти в конфлікт з нормами національного зако­нодавства США. У цих випадках американські суди на­магатимуться передусім тлумачити відповідний договір і національний закон у такий спосіб, щоб уникнути кон­флікту між ними, однак якщо це неможливо, в рамках американської судової практики існують такі правила розв’язання подібних колізій:

/1) договори мають пріоритет щодо норм загального права;

2) договори превалюють над законодавством штатів;

3) Конституція США. превалює над усіма договорами. До речі, це правило спонукало американський Сенат останніми роками вимагати від президента при укла­денні міжнародних договорів про права людини ро­бити до них застереження приблизно такого змісту: “Ніщо в цій Конвенції не вимагає або дозволяє за­конодавство чи іншу дію з боку Сполучених Штатів

Америки, заборонену Конституцією Сполучених Шта- /~лтів, як вона тлумачиться Сполученими Штатами”.

АуУ. разі колізії, між договором і актом Конгресуїтобто 'S законом США) застосовується правило lex posterior derogat legi priori. Водночас залишається спірним

питанням стосовно того, чи поширюється це прави­ло на виконавчі угоди. Виходячи з судової практики США, можна зробити припущення, що, як правило,

виконавча угода, укладена в межах виконавчих пов­новажень президента, не матиме пріоритету щодо попереднього акта Конгресу.

Невирішеним остаточно в американському конститу­ційному праві є питання про денонсацію чинних міжна­родних договорів США. Хоча Конституція США не дає

відповіді на це питання, з перших років існування аме­

риканської республіки склалася практика денонсації до-

канські президенти денонсують договори одноосібн Противники такої практики висувають такі два аргуме

ти: по-перше, якщо міжнародні договори укладаються президентом за “порадою і згодою” Сенату, то вони по­винні денонсуватися також за згодою Сенату; по-друге, якщо президенту не дозволяється самостійно скасовува-

ти закони, чому він має право припиняти дію договорів,

які за Конституцією США нарівні з законами є “вищим

правом країни”.

Це питання набуло особливої гостроти після того, як у 1978 р. президент США Дж. Картер одноосібно денон­сував американо-тайванський договір 1954 р. і деякі члени Конгресу звернулися до федеральних судових органів з вимогою підтвердити право Конгресу брати

участь у процедурі денонсації договорів. Проте Верхов­ний Суд не підтримав позицію позивачів, пославшись на те, що предмет позову становить “політичне питання”, яке не підлягає вирішенню в суді. Таким чином, питання про денонсацію міжнародних договорів і досі є відкри­тим²⁵².

8. Україна. Стаття 9(1) Конституції України перед­бачає: “Чинні міжнародні договори, згода на обов’язко­вість яких надана Верховною Радою України, є части­ною національного законодавства України”.

. На наш погляд, таке формулювання не є вдалим,

Аур^^оскільки з ним пов’язані принаймні чотири проблеми.

По-перше, формулювання, що міжнародний дого­вір - “частина національного законодавства” не є юри­дично коректним, оскільки, як наголошує І.І. Лукашук, “договір може бути частиною права країни, може мати силу закону, але його не можна віднести до законодав- ства” ^{[252] [253]. До речі, у першому проекті Конституції РФ містилося таке саме формулювання, однак під час Кон­ституційної наради було звернуто увагу на некорект­вість яких надана Верховною Радою”, але в ньому не визначено статус усіх інших міжнародних договорів, що не потребують згоди Верховної Ради.}

ність цього формулювання, і його було змінено.

По-друге, ст. 9 (1) Конституції України не визначає пріорителу_щодо міжнародних договорів України і націо­нальних законаів у разі їхньої колїзіїг ———

^»По-третє, в цьому конституційному положенні йдеть­ся лише про міжнародні договори, “згода на обов’язко-

По-четверте, не цілком зрозумілим є поняття “згода на обов’язковість” договору та його співвідношення з поняттям “ратифікація”, яке також зустрічається в тек­сті Конституції.

Водночас трансформація міжнародного договору в національне право України, тобто надання згоди на обов’язковість договору Верховною Радою, відбувається шляхом прийняття відповідного закону, що є характер­ним тля країн з пуадіетичною-моделлю |

Як вважає відомий фахівець з конституційного пра­ва, колишній суддя Конституційного Суду України, про­фесор П.Ф. Мартиненко, “...положення частини першої статті 9 Конституції України потрібно розуміти так, що ратифіковані міжнародні договори за згодою Верховної Ради України стають частиною національного законодав­ства тільки після їх оприлюднення державною мовою (або ж з перекладом державною мовою) в офіційних друкованих виданнях України” ^2И.

Причому відповідно до Указу Президента України, яким на сьогодні врегульовано це питання, офіційними друкованими виданнями України є "Офіційний вісник України”, “Відомості Верховної Ради України”, а також газета “Урядовий кур’єр”.

У другій частині ст. 9 Конституції України записано: “Укладення міжнародних договорів, які суперечать Кон-

²⁵⁴ Мартиненко П.Ф. Міжнародне право і українська Конституція // Науковий вісник Дипломатичної академії України. Випуск 4. - К., 2000. - С. 138.

ституції України, можливе лише після внесення ВІДПО­ВІДНИХ змін до Конституції України”. Це^конституційн^ > положення можнатлумачити у такий спосіб, що Консти­туція України не забороняє укладення міжнародних договорів, що суперечать Конституції України, але уза­гальнює^-його від попереднього внесення відповідних змін до тексту Конституції²⁵⁵.

З огляду на те, що Конституція України має найви­щу юридичну силу, українські суди загальної юрисдикції застосовують міжнародні договори, якщо вони не супе­речать положенням Конституції. Якщо ж суд загальної юрисдикції під час розгляду конкретної'справи виявитв· невідповідність міжнародного -договору-нормам Консти- туцІЇГ'він-припиняє провадження-у справі і звертається до-Конституційного Суду України.для вирішення питан­ня стосовно конституційності договору.

Згідно з Конституцією України (ст. 151 (1)) на_Кон- ституційний Суд покладається функція подання виснов­ків про відповідність Конституції України чинних мійсНЙ¹, родних договорів України або міжнародних договорів, які вносяться до Верховної Ради для надання згоди на їхню обов’язковість.

Конституційний Суд України здійснює опосередкова­ний контроль^ за конституційністю міжнародних дого­ворів в Україні, який ттощирюється як на договори, що були інкорпоровані в національне законодавство, так і на ті, що були укладені без участі Верховної Ради і за­лишаються за межами національного законодавства.

²⁵⁵ Мартиненко П.Ф. Міжнародне право і українська Конституція /1 І, Науковий вісник Дипломатичної академії України. Випуск 4. - К., 2000. ' С. 140.

З огляду на недосконалість ст. 9 Конституції України і з урахуванням сучасного конституційного досвіду у сфері реалізації міжнародних договорів і здобутків док­трини міжнародного права пропонуємо включити до українського законодавства такі положення:

“1. Міжнародні договори України, що набрали чин­ності для України і які було належним чином ратифіко­вано та оприлюднено, є частиною її національного права і підлягають безпосередньому застосуванню судами, якщо вони за своїм характером можуть функціонувати як частина права держави і породжувати права і обов’яз­ки для суб’єктів національного права, тобто є самовико- нуваними.

2. Міжурядові та міжвідомчі міжнародні договори мають таку ж силу, як відповідні нормативно-правові ак­ти Кабінету Міністрів України або міністерства.

3. Якщо міжнародним договором, який було належ­ним чином ратифіковано і який набрав чинності для України, встановлюються інші правила, ніж ті, що перед­бачені в законі України, застосовуються правила міжна­родного договору.

4. Якщо міжурядовим міжнародним договором, який набрав чинності для України, встановлюються інші пра­вила, ніж ті, що передбачені у відповідній постанові Ка­бінету Міністрів України, застосовуються правила між­народного договору.

5. Якщо міжвідомчим міжнародним договором, який набрав чинності для України, встановлюються інші пра­вила, ніж ті, що передбачені у відповідному нормативно- правовому акті міністерства, яке уклало цей договір, за­стосовуються правила міжнародного договору”.

І

Щодо юридичної сили міжнародних договорів у рам­ках національного права, то правовий статус договорів у більшості країн визначається або в конституції, або в судовій практиці.

Професор 1.1. Лукашук поділяє всі країни на п’ять груп стосовно місця у них міжнародного договору порів­няно з національним законодавством^[256].

До першої відносно невеликої групи належать дер­жави, які надали договорам найвищого статусу, коли вони мають пріоритет не лише щодо “звичайних” зако­нів, а й щодо норм конституційного права (Бельгія, Люксембург, Нідерланди).

Друга група країн дотримується того, що у винятко­вих випадках, коли договір впливає на зміст конституції або встановлює інші правила, він має пріоритет або рів­ний з нею статус. Такі договори має схвалювати парла­мент кваліфікаційною більшістю (Австрія та Фінляндія). Причому в рамках ЄС договори у межах його повнова­жень мають пріоритет перед відповідними положеннями національної конституції.

Третя, доволі чисельна група країн, визнає пріоритет договорів, ухвалених парламентом, перед законами, прий­нятими як до, так і після укладення договору (Болгарія, Греція, Кіпр, Хорватія, Іспанія, Португалія, Словенія, Франція, Швейцарія).

Четверта група держав визнає пріоритет за догово­рами, які стосуються захисту прав людини (Ліхтен­штейн, Румунія, Чехія).

П’ята група країн, яка є найчисельнішою, визнає за договорами силу закону. У разі колізії між договором і законом така колізія вирішується на основі правил юри­дичної логіки: lex posterior derogat legi priori (наступна норма скасовує попередню норму) та lex specialis dero­gat legi generali (спеціальна норма має пріоритет перед загальною нормою). До п’ятої групи, зокрема, належать такі держави, як Албанія, Великобританія, Угорщина, Данія, Ірландія, Ісландія, Італія, Норвегія, Польща, Туреччина, ФРН, Швеція та інші.

Країни цієї групи, визнаючи, що їхня система може призвести до порушення міжнародних зобов’язань, ко­ристуються різними юридичними методами з метою за­побігання колізіям міжнародних договорів і норм націо­нального законодавства.