Тлумачення міжнародних договорів національними судами

Окрім тлумачення договорів на міжнародному рівні існує тлумачення на національному рівні, яке здійсню­ється національними судовими органами державами.

В принципі, національні суди у процесі тлумачення міжнародних договорів мають виходити зі специфіки міжнародних договорів і тлумачити їхні положення, спи-

раючись на міжнародно-правові' принципи тлумачення, зафіксовані у Віденській конвенції, тобто враховувати міжнародну природу договорів.

Водночас слід мати на увазі, що національні судді завжди перебували під помітним впливом загальних пра­вил тлумачення, які склалися та існують в їхніх націо­нальних системах права, що не може не позначатися на тлумаченні міжнародних договорів.

У цьому плані в судовій практиці різних країн істо­рично склалося два основних напрями тлумачення догово­рів. Згідно з першим, так званою теорією волі, перевага віддається внутрішньому змісту волевиявлення сторін.

Відповідно до другого - “теорії волевиявлення” - наголос робиться на зовнішніх проявах волевиявлення, тобто внутрішній зміст волевиявлення може мати зна­чення лише тією мірою, якою він не виходить за межі звичайного правового смислу, якого надає своєму воле­виявленню розумна людина.

Обидві теорії тлумачення на сьогодні поступово втрачають своє значення, оскільки в практичній діяль­ності національні суди керуються не так абстрактними принципами інтерпретації юридичного тексту, як більш прагматичними міркуваннями, пов’язаними з усією су­купністю обставин конкретної справи.

Німецькі цивілісти К. Цвайгерт та X. Кетц зазна­чають з цього приводу: “Нині всі згодні з тим, що в пи­танні волевиявлення не можна обмежуватися лише тим значенням, яке в нього вкладав “волевиявляч” чи той, кому воно було адресовано під час укладення договору або в певний момент. Визначальним є значення, якого могла б надати волевиявленню уявна розумна людина У 268

становищі адресата цього волевиявлення, яка приймає рішення про його зміст на підставі його письмово зафік­сованого тексту і з урахуванням всіх інших важливих і відомих їй обставин, що мають до цього стосунок” ^[238].

Ця тенденція була закріплена в ст. 8 Віденської кон­венції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р. і в Принципах міжнародних комерційних договорів УНІДРУА 1994 р.

Говорячи про судове тлумачення положень міжна­родного договору, слід наголосити, що воно спирається на загальну теорію і практику тлумачення права, яке, у свою чергу, втілено в низці загальних принципів і пра­вил, що беруть свій початок від часів Давнього Риму. Наведемо лише деякі з цих принципів, що мають без­посереднє значення для тлумачення міжнародних до­говорів^[239].

Так, при тлумаченні виходять з того, що кожна нор­ма є розумною і диктується розумом (lex est dictatemen rationis). Результат тлумачення не повинен бути без­глуздим чи некорисним (закон не передбачає некорис­ного - lex non praecipit inutilia) або нереальним (закон не вимагає неможливого - lex non intendit aliquid impo- sibile). Тлумачення має бути таким, щоб угода була дію­чою, а не недіючою - interpretatio fienda est ut res magis valeat quam pereat. Водночас тлумачення не повинно суперечити нормі права (тлумачення права не повинно порушувати права - constructs legis facit injuriam). Hop-

ма права має тлумачитися відповідно до інших норм права (узгоджувати один закон з іншим - це найкращий спосіб тлумачення - concordare leges legibus est optimus interpretandi). Необхідно також спиратися на накопичу ний досвід і враховувати наслідки тлумачення (найкра­ще тлумачення випливає з того, що передує, і з того, що слідує - ex antecedentibus et consequentibus fit opti­ma interpretatio). При тлумаченні необхідно уникати су- І то формального підходу і не зосереджуватися лише на букві закону (хто дотримується букви, той тримається Я поверхні - qui haeret in litera, haeret in cortiee). Іншими a словами, слід враховувати не лише букву, а й намір сто- я рін (у договорах треба виходити з наміру сторін, а не лише з використаних ними слів - in conventionibus con- trahentium voluntas potius quam verba spectari placuit).

З іншого боку, в практиці національних судів дедалі ' ширшого визнання набуває принцип доброзичливого ■ ставлення до міжнародних договорів, суть якого полягає Я 270

в презумпції, що законодавець, приймаючи новий закон, не мав наміру порушувати зобов’язання за міжнародни­ми договорами певної держави.

Це означає, що в разі суперечностей між нормами національного права і положеннями міжнародного дого­вору національний суд намагатиметься тлумачити відпо­відні норми національного права у світлі договірних по­ложень таким чином, щоб по змозі запобігти порушенню договору.

Привертають до себе увагу принципи, вироблені ан­глійськими судами в процесі тлумачення міжнародних договорів, за допомогою яких судам цієї країни вдалося пом’якшити деякі проблеми, пов’язані з дуалістичною системою співвідношення між національним законодав­ством і міжнародними договорами.

Серед цих найважливішими є такі.

1. Якщо мова законодавства, за допомогою якого здій­снюється імплементація договору, є достатньо чіт­кою і зрозумілою, суди не розглядатимуть текст самого договору, а обмежаться лише аналізом тек­сту відповідного закону.

2. Якщо мова закону є двозначною, суди звернуться до положень договору, на основі якого було прий­нято закон, навіть якщо в самому законі не містить­ся посилання на договір.

3. Двозначне законодавство тлумачитиметься таким чином, щоб це якнайповніше узгоджувалося з між­народними зобов’язаннями Великобританії, включа­ючи неінкорпоровані в національну правову систему договори (наприклад, Європейську конвенцію про права людини).

4. Тією мірою, якою положення договору були інкор- поровані в національне законодавство, це законодав­ство має тлумачитися судами відповідно до норм міжнародного права, зокрема ст. 31-33 Віденської конвенції 1969 р.

Щодо права ЄС, то англійські суди повинні тлумачи­ти норми цього права як право ЄС, а не як право Вели­кобританії, а також враховувати при цьому рішення Єв­ропейського суду.

В рамках американської судової практики також сформувалися свої правила тлумачення міжнародних договорів.

Так, коли американський суд тлумачить міжнарод­ний договір, він не стільки аналізує сам текст договору, скільки з’ясовує намір його сторін. Крім того, амери­канські суди в процесі тлумачення приділяють велику увагу об’єкту та цілі договору, а також історії його ство­рення.

Якщо у процесі тлумачення з’ясовується, що існує декілька можливих версій тлумачення, суд США найімо­вірніше обере той із варіантів, який найбільшою мірою сприяє захисту приватних прав.

Зазначимо, що суди США не враховують правила тлумачення, викладені у ст. 31 та 32 Віденської конвен­ції 1969 р., оскільки США ще не є стороною цієї кон­венції. Загалом американські суди надають суттєвого значення письмовим заявам уряду США як amicus cu­riae стосовно того, як саме слід тлумачити договір. Крім того, суд враховує версію тлумачення договору, вираже­ну сенатом США під час надання його “поради та зго­ди” на ратифікацію договору президентом.

При тлумаченні міжнародного договору національ­ним судом можуть виникати колізії між трьома видами норм тлумачення: 1) міжнародно-правовими нормами тлумачення, викладеними у ст. 31 і 32 Віденської кон­венції 1969 р., а також звичаєвими нормами тлумачен­ня; 2) нормами тлумачення, закріпленими в тексті само­го договору; 3) національними нормами тлумачення.

Виходячи з пріоритету норм міжнародного права пе­ред нормами національного права і правила юридичної логіки lex specialis derogat legi generali, у разі таких колізій перевага має передусім надаватися правилам тлумачення, закріпленим у договорі як спеціальні норми, відтак загальним міжнародно-правовим нормам тлума­чення і, нарешті, національним нормам тлумачення.

З огляду на вищесказане вважаємо за доцільне за­пропонувати включити до Закону України “Про міжна­родні договори” відповідні положення про принципи і правила тлумачення міжнародних договорів при їх засто­суванні національними судами. Очевидно, що основним таким принципом має бути правило, згідно з яким при застосуванні і тлумаченні міжнародного договору україн­ськими судами необхідно враховувати міжнародний ха­рактер договору, а також керуватися міжнародними зви­чаєвими нормами і правилами, закріпленими у ст. 31 і 32 Віденської конвенції 1969 р.