Вплив поліцивілізаційної парадигми сучасного світу на розвиток цивільного процесу

Останні кілька століть розвитку цивільного процесу привели до істотних змін традиційних уявлень про здійснення правосуддя. Активний розвиток та поширення суспільних відносин між громадянами різних країн зумовлює також зміну підходів до цивільного судочинства, ускладненого іноземним елементом.

Багатополюсність і поліцивілізаційність сучасного світу зумовила істотні зміни у формуванні суспільної свідомості та сучасних правових концепцій. Посприяла цьому й істотна трансформація економічних відносин, які нині спрямовані на утворення стійких, стабільних регіональних союзів між економічно розвиненими державами з метою розвитку спільного ринку та забезпечення нормальної життєдіяльності суспільства.

Зміна парадигми сучасного суспільства й піднесення принципу співробітництва на основі міждержавних утворень і союзів та утвердження таких загальнолюдських і цивілізаційних цінностей, як верховенство права, цінність особистості, доступність судового розгляду, стала важливою передумовою переходу від кодифікаційного етапу розвитку цивільного процесу. Усе це безпосередньо сприяло процесам зближення правових систем та гармонізації цивільного процесу. Варто погодитися з В. В. Комаровим, який зауважив, що чітко виражена тенденція конвергенції різних національних і континентальних культур цивільного процесу активізувала пошук моделей ефективного судочинства відповідно до сучасних потреб забезпечення доступності правосуддя [116, с.

І це однозначно посприяло розвитку тенденцій до запровадження регіональних правил цивільного судочинства. Зближення правових систем і гармонізація цивільного процесу в ЄС ознаменували перехід до нового етапу розвитку цивільного процесу, який, за логікою Р. Ван Канегема, можна було б назвати ерою регіональних правил цивільного судочинства [501, рр. 71-189].

У своїй роботі ми спробуємо охарактеризувати сучасний якісно новий етап розвитку цивільного процесу, якому притаманні тенденції формування нової концепції цивільного процесу для країн, що сповідують спільні цивілізаційні або культурні цінності, які, на прикладі Європи, об’єднані також регіональними союзами. На наше переконання, на цьому етапі розвитку цивільного процесу саме запровадження регіональних правил як таких, що об’єднують спільні для певної групи держав засади, дозволить подолати перепони національного цивільного процесуального законодавства і створити економічно вигідні умови для розвитку міждержавних відносин, утвердження спільних цінностей.

Чим передусім обумовлена суспільна потреба в зміні традиційної концепції цивільного процесу? Що так докорінно вплинуло на зміну підходів до цивільного процесу?

Суспільна свідомість, яка стає мірилом для таких визначальних положень цивільного судочинства, як правосуддя і справедливість, формується під впливом суспільної парадигми та істотно залежить від поглядів, які є панівними. Але, поряд з тим, ліберальна концепція демократії не стала кінцем історії Заходу [259, с. 23], тож видається необхідно осмислити нову модель розвитку суспільства.

Післявоєнний гуманізм привів до лібералізації права, що у сфері цивільного процесу вилилося в кілька хвиль доступності правосуддя, запровадження більш спрощених і швидких моделей судового розгляду справ, що свідчило в цілому про підвищення ролі та цінності прав людини. Як цілком слушно зауважує Н. Ю. Сакара, наступний етап бурхливого розвитку концепції прав людини збігся із закінченням Другої світової війни й об’єднанням держав в Організацію Об’єднаних Націй, надбанням якої стала Загальна декларація прав людини, що закріпила права третього покоління, які набули подальшого розвитку в інших міжнародних правових актах, - так звані колективні права, забезпечення яких вимагає колективних зусиль держав і народів [215, с.

І насамперед ці зміни стосувалися розвитку сучасного суспільства. На початку 1990-х рр. С. Хантінгтон у своїй статті запропонував кілька ідей про нову побудову сучасного світу - зміну суспільної парадигми післявоєнного світу до поліцивілізаційного та багатополюсного. У своїй книзі «Зіткнення цивілізацій» він доволі аргументовано довів, що сучасний світ є світом культурних відмінностей, які мають найбільшу цінність для людини: походження, релігія, мова, історія, звичаї та суспільні інститути [262, с. 17]. Багатополюсна міжнародна система в межах західної цивілізації протягом доволі тривалого часу, на його переконання, надавала можливість країнам взаємодіяти й конкурувати, тоді як післявоєнний світ «холодної війни» став біполярним, хоча поряд із процвітаючими країнами та країнами комуністичного табору існували й так звані країни третього світу. У сучасних умовах, як зауважує С. Хантінгтон, основними гравцями на полі світової політики залишаються національні держави, поведінка яких зумовлена прагненнями до могутності і процвітання, але, поряд із цим, вона залежить від культурних уподобань [262, с. 37].

Справді, виходячи із засад поліцивілізаційної парадигми, не важко зрозуміти успіх і еволюційне значення Європейської конвенції 1950 р. та Брюссельської конвенції 1968 р., які закріпили єдині спільні для європейської цивілізації уявлення про справедливе правосуддя, для розвитку і зближення правових систем сучасних європейських країн.

Запровадження в результаті Вестфальського миру XVII ст. нового світового порядку, де визначальну роль відігравали суверенні держави, і стало початком ери кодифікацій цивільного судочинства, що сприяла становленню національних процесуальних моделей сучасного світу. Нинішній етап, що характеризується впливом поліцивілізаційного підходу, стане перехідним, що в поєднанні з розвитком стабільних економічних зв’язків приведе до узагальнення близьких за засадами національних процесуальних моделей та утворення єдиних регіональних правил цивільного судочинства.

Дихотомія понять «цивілізація» - «варварство» була запропонована французькими науковцями на початку XVII ст. Як влучно зауважив Ф. Бродель, коли цивілізації програють боротьбу, переможцем завжди постає «варвар», оскільки для грека варвар - це буде не грек; для китайця - не китаєць; а ще зовсім недавно основним виправданням європейської колонізації було принесення «цивілізації» варварам і первісним народам... на щастя, XX ст. позбавилося деяких поверхових суджень і вже [суспільство] не бере на себе сміливості визначити найкращу (виходячи з яких критеріїв?) з цивілізацій [20, с. 34-37].

О. Шпенглер на початку XX ст. розглядав цивілізацію як стадію або етап розвитку певної культури - наприклад, відмінність цивілізації від культури він пояснював на прикладі давньогрецької культури, яка дійшла ступеня цивілізації в епоху Стародавнього Риму, об’єднавши грецьку душу і римський інтелект [279, с. 12].

Надалі ці ідеї завдяки активним науковим дослідженням А. Тойнбі, Ф. Броделя, С. Хантінгтона та інших учених трансформувались у теорію цивілізацій, які у своїй багатоманітності доволі об’єктивно відтворюють картину сучасного світу.

Наукові погляди на природу цивілізаційних утворень різняться. Зокрема, на думку Г еродота, в основі цивілізацій лежать кров, мова, релігія і стиль життя [29, с. 12], а в більш сучасній інтерпретації - культурний простір, сукупність культурних характеристик і феноменів, географічного простору і економічних зв’язків (Ф. Бродель) [20, с. 34-37, с. 22-89], найвища культурна цілісність і найбільш широкий рівень ідентифікації - поза тим, що відрізняє людину від інших біологічних видів (С. Хантінгтон) [262, с. 51].

Справді, для сучасного покоління, яке засуджує дискримінацію за національними, расовими чи гендерними ознаками, більш прийнятною підставою для об’єднання є культурні цінності.

Серед найбільш традиційних підходів до світового цивілізаційного порядку пропонувалася сім плюс-мінус одна ймовірна цивілізація С. Хантінгтона (сінська, японська, індуїстська, ісламська, західна, православна, латиноамериканська та, можливо, африканська) [262, с. 54-60], вісім основних культур О. Шпенглера (єгипетська, індійська, вавилонська, китайська, аполлонівська (греко-римська), магічна (візантійсько-арабська), фаустівська (західноєвропейська) і культура майя) [279, с. 22-28], географічні цивілізації Ф. Броделя (іслам і мусульманський світ, Африка, Далекий Схід (Китай та Індія), Приморський Далекий Схід (Індокитай, Індонезія, Філіппіни, Корея та Японія), Америка (США, Латинська Америка), Європа та Друга Європа - Московія, Росія та СССР) [20, с. 99-189], а також більше двадцяти цивілізацій трьох поколінь А. Тойнбі [241, с. 850-852], які представляють мозаїку сучасного світу. Не вдаючись до детального аналізу критеріїв, можна зазначити, що ключову роль у виокремленні різних цивілізацій відіграють релігія та культура, спільність історичного минулого та побутові традиції.

Для України питання поліцивілізаційного розвитку сучасного світу має надзвичайно важливе значення. Об’єднуючи найбільшу територію, яка повністю розташована в Європі, а також одну з найчисленніших громад, Україна перебуває майже на кордоні між різними культурами і цивілізаціями. Тим часом як на Заході країни переважає вплив європейських культурних, релігійних та звичаєвих традицій, Схід країни певною мірою тяжіє до іншої культури, яка сформувалася на територіях колишньої Російської імперії. На переконання С. Хантінгтона, ця православна цивілізація розвинулася під впливом візантійських коренів, татарського іга, бюрократичного деспотизму й обмеженого впливу Відродження, Реформації, Просвітництва тощо [262, с. 56]. Відповідно вона відрізняється доволі змішаною самобутньою цивільною процесуальною системою [148, с.

Незважаючи на те, що гармонізація цивільного процесу більшою мірою зумовлена економічними чинниками, ніж культурними, подальша доля цивільного процесу, безумовно, пов’язана з тим цивілізаційним простором людей, які поділяють спільні правові цінності та уявлення про справедливе правосуддя. Зокрема, з утворенням ЄС та запровадженням спільного ринку між незалежними державами - його членами було заплановано становлення справжнього європейського простору правосуддя, що й зумовило виникнення єдиного цивільного процесу ЄС.

М. Каппеллетті і Б. Гарт зауважували, що система цивільного судочинства виходить за межі уряду, бізнесу або інтересів фізичних осіб, які реально подають цивільні позови. Люди зазвичай розглядають судочинство як останній, але можливий варіант захисту, що, без сумніву, впливає на їхню поведінку при реалізації своїх прав [306, р. 1-2]. В умовах єдиного спільного ринку та міждержавного утворення жителі ЄС, яким установчими договорами гарантували рівні права та доступ до суду, виявилися такими самими іноземцями в інших державах-членах, як і громадяни держав - не членів ЄС, а національні процесуальні системи держав-членів, як показала практика, значно відрізняються своїми процедурами.

Статистичні дані свідчать, що існують доволі істотні відмінності між національними процесуальними системами держав - членів сучасного Європейського Співтовариства. Так, Програмою The EU Justice Agenda for 2020 [324], яку було ухвалено 11 березня 2014 р., було запроваджено надзвичайно важливу ініціативу - The EU Justice Scoreboard, або Інформаційне табло ЄС з питань правосуддя, яке надає допомогу державам-членам та установам шляхом проведення об’єктивних, достовірних досліджень і порівняльного аналізу даних про ефективність національних систем правосуддя.

За даними The 2015 EU Justice Scoreboard, між системами цивільного процесу в різних державах - членах ЄС існують істотні відмінності. Зокрема, варто звернути увагу на своєчасність і результативність розгляду справ: час, необхідний для вирішення цивільних, комерційних, адміністративних та інших справ (тривалість розгляду - це час (у днях), необхідний для вирішення справи в суді, тобто час, прийнятий судом для ухвалення рішення в першій інстанції), - менш ніж 100 днів у таких країнах, як Данія, Естонія, Литва, Польща, Австрія, Болгарія, Нідерланди, Фінляндія, до 400 днів в Італії, Греції, Португалії, а також на Кіпрі та на Мальті [324].

Враження справляє кількість справ, що розглядаються судом у поточному періоді, яка впливає на тривалість їх розгляду. Так, кількість цивільних,

комерційних та адміністративних справ, що провадяться в першій інстанції, коливається від менш ніж дві на 100 жителів у Швеції, Литві, Болгарії, Нідерландах, Латвії та Данії до більш ніж вісім у Греції, Хорватії, Словенії та Португалії (в останній найбільше - 16 справ на 100 жителів) [324].

The 2015 EU Justice Scoreboard є надзвичайно важливим інформаційним інструментом, який сприяє державам - членам ЄС у досягненні більш ефективного правосуддя шляхом надання об’єктивних, достовірних і порівнянних даних про якість, незалежність та ефективність систем правосуддя в державах-членах. При цьому він не представляє рейтинг держав - членів ЄС з певних питань, які показують рівень та якість функціонування національної системи правосуддя на основі різних показників, що становлять спільний інтерес для всіх держав-членів, і не сприяє будь-якій конкретній системі правосуддя, оскільки, незалежно від моделі національної системи правосуддя або правової традиції, своєчасність, незалежність і зручний доступ є основними характеристиками ефективних систем правосуддя.

Таким чином, правосуддя у цивільних справах в державах-членах ЄС будується на міжнародних стандартах гарантування прав людини, постійному аналізі судової практики щодо тривалості і ефективності розгляду справ судами, фінансовому моніторингу щодо використання коштів на судочинство і оптимізації витрат, що має стати об’єктом аналізу державних інстанцій в Україні.

Ці показники ефективності цивільного процесу в різних державах - членах ЄС мають надзвичайно важливе значення для його подальшого розвитку. Як цілком слушно зауважує К. Ван Реє, неузгодженість правил цивільного судочинства в європейському контексті стала на заваді нормальному функціонуванню європейського внутрішнього ринку. У цьому контексті важливо визначити, чи правильною є панівна думка про природу процесуального права, згідно з якою процедури настільки тісно пов’язані із суспільством, для якого вони призначені, що будь-які зусилля, спрямовані на гармонізацію, не доцільні. Навіть незважаючи на те, що впродовж доволі тривалого часу на територіях європейських держав успішно функціонував симбіоз реципійованого римського процесу та канонічних процедур судового розгляду справ [504, рр. 589-611].

Відмінності процедур цивільного судочинства, як слушно зауважує М. Сторм, створюють надзвичайні труднощі для суддів та юристів, а до того ж зумовлюють непередбачуваність та непрогнозованість результату цього процесу для сторін [473].

Відчуваючи загрозу, яку становлять відмінності в ефективності цивільних процесуальних систем різних держав - членів ЄС для ефективної розбудови спільного ринку, останніми програмами ЄС було започатковано істотно нові напрями їхнього розвитку. Ті процеси, що нині відбуваються в ЄС, яскраво свідчать про те, що суспільство стає на новий шлях розбудови загальної моделі суспільних цінностей, які притаманні певним цивілізаційним утворенням. Не можна заперечити наявності загальнолюдських цінностей, яких дотримується весь світ, але щодо конкретних форм і механізмів внутрішньосуспільної взаємодії на сучасному етапі розвитку варто все ж таки вести мову про певні групи, яким притаманні єдині цінності.

Так, положення про необхідність розбудови справжнього європейського простору правосуддя було закріплено на засіданні Ради в Тампере в 1999 р. Зокрема, було зазначено, що фізичні і юридичні особи не повинні втрачати можливість реалізувати свої права через несумісність або складність правових і процесуальних систем у державах-членах. Серед шляхів досягнення цієї ідеї було визначено поліпшення доступу до правосуддя в Європі, а також взаємне визнання судових рішень [479]. Зокрема, було запропоновано подальше скорочення проміжних заходів з визнання і приведення у виконання судового рішення або постанови в запитуваній державі, що в результаті має привести до автоматичного визнання в усіх державах - членах ЄС. Як перший крок мало бути скасовано такі механізми щодо дрібних спорів. Окрім цього, було визнано за необхідне розвивати заходи щодо забезпечення доказів, їх витребування та отримання в інших державах-членах.

Наступними програмами було продовжено реалізацію ідеї про запровадження справжнього європейського простору правосуддя. Зокрема, Гаазькою програмою [322] було передбачено багаторічний план дій на 2005­2010 рр., яким встановлено пріоритети ЄС з метою досягнення справжнього простору свободи, безпеки та правосуддя. Так, було визначено основні вимоги доступності правосуддя, згідно з якими має бути гарантовано ухвалення й виконання рішень. З огляду на це вкрай необхідним було визнано завершення програм взаємного визнання судових рішень у цивільних і комерційних справах, а також встановлення мінімальних стандартів процедури захисту прав у межах ЄС.

Зазначені в Акті дій Гаазької програми заходи передбачали необхідність ухвалення процедури вирішення дрібних спорів (Proposal on small claims) (2005 р.), запровадження європейського порядку видачі судового наказу (Adoption of a regulation establishing a European Order for Payment Procedure) (2006 р.) [322], які було реалізовано впродовж наступних кількох років.

Ураховуючи успішність зазначених програм, у Стокгольмі у 2010 р. було продовжено ідею утвердження справжнього європейського простору правосуддя і встановлено нові пріоритети ЄС у галузі юстиції, свободи та безпеки. Так, підготовленою Програмою в галузі свободи, безпеки та правосуддя, що надаються громадянину, було започатковано амбітний проект на період 2010-2014 рр. [482], згідно з яким запропоновано заходи, спрямовані на подальше зміцнення співробітництва у сфері юстиції, свободи та безпеки, а також на захист інтересів і задоволення потреб громадян.

Зокрема, з метою розбудови справжнього європейського простору правосуддя на всій території ЄС і полегшення доступу до правосуддя для громадян, забезпечення ефективного співробітництва між судовими органами щодо взаємного визнання судових рішень у межах ЄС, було вирішено сприяти запровадженню електронного правосуддя (інформаційних і комунікаційних технологій у сфері правосуддя), прийняттю загальних мінімальних правил задля зближення кримінальних та цивільних правових норм держав-членів [482].

Успішна розбудова справжнього європейського простору правосуддя в межах ЄС у сфері цивільного процесу нині пов’язана з запровадженням так званого транскордонного цивільного процесу ЄС - European Civil Procedure або цивільного процесу ЄС. Він став результатом реалізації положень установчих договорів ЄС та програм, в яких підкреслювалася необхідність забезпечення внутрішнього ринку ЄС, ефективного судового співробітництва у сфері захисту прав жителів Євросоюзу. Ускладнення, що виникали під час судового розгляду транскордонних справ, спричинили погіршення рівня доступності судового захисту для жителів ЄС і, як наслідок, зниження економічної активності між державами, що запроваджували спільний ринок. Цивільний процес ЄС допоміг ефективно вирішити цю проблему.

Поступова гармонізація правил цивільного процесу сприяла запровадженню автономних комплексних процедур розгляду цивільних і комерційних справ транскордонного характеру, які є альтернативою для національного процесуального порядку їх розгляду. Вони стали вагомим внеском до вже ухвалених регламентів ЄС про юрисдикцію, визнання та виконання судових рішень, а також інших регламентів, які врегульовують діяльність з розгляду справ у суді в транскордонних справах. Істотне значення має також ухвалення та набуття чинності Регламентом ЄС № 1215/2012 [442], яким було скасовано процедури визнання судових рішень у Союзі.

Таким чином, цивільний процес ЄС відображає прагнення до створення спільного європейського простору цивільного правосуддя з метою забезпечення внутрішнього ринку й ефективного захисту прав учасників транскордонних відносин. Актуальним питанням є його взаємодія з національними процесуальними системами держав - членів ЄС і подальший розвиток.

Критикуючи політику загальноєвропейського врегулювання транскордонних спорів і незастосування цих положень до внутрішніх спорів, М. Сторм зазначає, що відмінності між країнами-членами щодо їхніх правил урегулювання спорів незмінно мають, принаймні потенційно, транскордонні наслідки (Uincidence transfrontiere), тому відмінність ефективності правил про врегулювання транскордонних і внутрішніх спорів у різних державах-членах призведе до істотного спотворення [473].

К. Ван Реє вказує на те, що гармонізація в результаті ухвалення спільних регламентів, що стосуються тільки транскордонних справ, означає, що судовий розгляд національних справ, як і раніше, регулюється нормами цивільного процесуального права держави-члена, в якій розглядається справа, але це перешкоджає належному функціонуванню внутрішнього ринку [22, с. 15]. Як він слушно зауважує, подолати відмінності цивільного процесуального законодавства різних держав-членів можна тільки спільними діями на рівні ЄС, а не заходами на національному рівні [22, с. 15].

Становлення цивільного процесу ЄС як наднаціонального законодавства, яке містить альтернативні процедури, навіть якщо поширити його на внутрішні процедури, не призведе до порушення суверенітету держави. Як зазначив Г. Кронке, процесуальне право у вузькому розумінні можна називати «матеріальним процесуальним правом», або substantive procedural law, яке регулює відносини сторін між собою і відносини сторін із судом, і ця частина процесу піддається гармонізації, а норми, що встановлюють структуру судової влади, можна розглядати як прояв суверенітету й публічного порядку конкретної національної держави [254, с. 376-378].

Водночас, слід зауважити, що ефективні національні системи правосуддя мають вирішальне значення для ефективності всього законодавства ЄС, адже щоразу, коли національний суд застосовує законодавство ЄС, він діє як «Суд Союзу». Як слушно зазначає Т. В. Комарова, інституційно національні суди не є елементами судової системи ЄС, але функціонально вони забезпечують безпосереднє застосування норм права ЄС до правовідносин, які виникають у державах-членах, застосовуючи базовий принцип верховенства (примату) права ЄС над внутрішнім правом держав-членів [117, с. 256-258]. Недоліки в системах національного правосуддя є не тільки проблемою для конкретної держави-члена, але й можуть вплинути на функціонування внутрішнього ринку і всієї правової системи ЄС, яка заснована на взаємній довірі [355]. Таким чином, якщо права, гарантовані в законодавстві ЄС, було порушено, національний суд має забезпечити ефективний судовий захист.

Процесуальне законодавство - це не тільки техніка або методи регулювання діяльності судів, оскільки за його допомогою, насамперед, деталізується роль держави, яка через державні суди врегульовує спори, створює нові матеріальні норми і процедури та реалізує їх за допомогою закону [306, рр. 1-91]. Проте, істотні зміни, що відбуваються в сучасному суспільстві, вимагають змін традиційних підходів і концепцій цивільного процесу.

Поліцивілізаційна парадигма сучасного світу, зумовлена культурними чинниками, змінила основні традиційні підходи до розуміння держави та цивільного процесу, важливу роль тут відіграли також економічні відносини. Гармонізація й утворення цивільного процесу ЄС яскраво ілюструють поступову зміну суспільної парадигми розвитку в умовах, коли істотно трансформуються підходи до визначення ролі національних держав у розвитку суспільства. Оскільки в сучасному світі державна влада значною мірою втратила можливість контролювати грошові потоки, які надходять до країни чи залишають її межі, і стикається з дедалі більшими труднощами в контролі потоків ідей, технологій, товарів і людей, у зв’язку із чим державні кордони стали максимально прозорими, міцна держава, загальновизнана як норма з часів Вестфальського миру, поступово відмирає, і виникає складне різноманіття багаторівневого міжнародного порядку, який дуже нагадує Середньовіччя [262, с. 37].

У своїй статті «Improving access to Justice in Europe» 2010 р. М. Сторм зауважував, що одним з варіантів подальшого розвитку цивільного процесу може бути робота на регіональній основі - країни Балтії, Бенілюксу, скандинавські країни і т. д., - там, де також може бути розкол континентального і загального права. Він зауважує, що група експертів з усіх держав-членів, сформована як з учених, так і практиків, має розвивати глобальне бачення європейського процесуального права і встановити шляхи й засоби, якими воно може бути поступово перетворене на фундамент законодавства. І тільки згодом ця нова група має розпочати підготовку загального проекту, який міститиме основні принципи, правила стосовно судового розгляду і ряду необхідних спеціальних процедур, що в результаті має привести до прийняття або Codigo Tipo Europeo (Кодекс європейського типу), або основи, яка б відповідала моделі, розробленій для проекту Європейського договірного права [473].

Науковці ще минулого століття зауважували про зміну парадигми розвитку сучасного світу. Так, у 1956 р. у своїй лекції «Історія нашого часу: оптимістичний погляд» К. Поппер зауважив, що більш абсурдної теорії, ніж право націй на самовизначення, не існує - із принципу самовизначення націй випливає, що кожна держава повинна бути національною, а її кордони мають бути в природних межах етнічної групи, «нації», яка визначає і захищає природні межі цієї держави [184, с. 608]. На прикладі Чехословаччини він доволі аргументовано обґрунтував, що таких держав-націй насправді не існує, а сучасний світ повинен будуватися на принципах цінності особистості та соціального співробітництва. А. Тойнбі у першому виданні своєї роботи зауважував, що культ національної держави став основною причиною надломів та розпадів шістнадцяти із двадцяти однієї цивілізації, які він виділяє [241, с. 1017-1024].

Трансформуючи ці погляди до сфери цивільного процесу, можна з упевненістю сказати, що в перспективі його подальшого розвитку національні процесуальні системи, які сформувалися впродовж кодифікацій XVIII-XX ст. в Європі, будуть поступатися місцем регіональним правилам, які охоплюватимуть цивілізаційні межі, в яких підтримуються спільні, якщо не єдині, засади здійснення правосуддя. Подальша дивергенція процесуальних систем у межах національних держав не відповідає сучасним економічним умовам, що істотно змінилися. Особливо враховуючи мету, на яку спрямовані подальші зусилля людства, - ефективну взаємовигідну співпрацю між усіма розвиненими країнами.

Цивілізація як найвища культурна цінність надала можливість осмислення й переоцінки ролі та взаємодії сучасних держав у сучасному світі. Як зауважує С. Хантінгтон, це культурна спільність, а не політична, оскільки вони не займаються підтриманням порядку, відновленням справедливості або збиранням податків [262, с. 50-53], що істотно відрізняє їх від національних держав і, зокрема, зумовлює успіх таких організацій, як Рада Європи.

Важливим свідченням цього є висловлений у сучасній вітчизняній науці погляд про те, що розвиток зовнішньоекономічних відносин, які є невід’ємною складовою частиною сучасних світових ринкових відносин, зумовлює активізацію передбаченої законодавством можливості передачі спорів, які виникають під час виконання зовнішньоекономічних контрактів, на розгляд до міжнародного комерційного арбітражного суду, виключаючи втручання національних судів [127, с. 167].

Варто ще раз підкреслити той факт, що розвиток і трансформація сучасної моделі цивільного процесу як форми судового захисту прав, які істотно взаємозв’язані з економічними відносинами, будуть визначатися не науковою догмою, а об’єктивними політичними й економічними умовами, в яких він буде існувати. В останні роки, за умов серйозної фінансової кризи, стратегічним завданням Європи було стати опорою для відновлення економіки шляхом проведення структурних реформ. ЄС ужив заходів щодо поступового відновлення довіри, необхідної для розвитку економіки, з метою задоволення жителів ЄС спільним ринком, який справді працює на внутрішньому ринку. Бюрократизм і витрати було знижено: реалізацію рішення, ухваленого судом в одній з держав-членів, нині може бути забезпечено в іншій, формальну екзекватуру було скасовано. Важливе значення має те, що ЄС заявляє про своє прагнення до досягнення узгодженості з міжнародно-правового режиму для того, щоб створити безпечне правове середовище для взаємодії з країнами, які не входять до Європейського Союзу.

Правила цивільного судочинства історично не були надбанням окремих націй, етнічних груп або суверенних держав, а стали результатом еволюції цивілізаційних підходів до визначення порядку здійснення правосуддя, спрямованого на захист учасників економічних відносин. Останнє й зумовило повернення цивільного процесу на шлях запровадження єдиних правил, які притаманні об’єднанням економічного та цивілізаційного рівня, зокрема таким як Європейський Союз та Рада Європи.

Загальноєвропейські цінності, які стали передумовою та основою гармонізації цивільного процесу в державах - членах ЄС, є історичним надбанням європейської цивілізації. Їх розділяють усі учасники РЄ, що ратифікували Європейську конвенцію і взяли на себе відповідні міжнародні зобов’язання із запровадження та розвитку загальноєвропейських цінностей, верховенства права, доступності судового захисту тощо.

На наше переконання, ці процеси зумовили необхідність запровадження регіональних правил цивільного судочинства, положення яких відображатимуть єдині засади здійснення правосуддя.

З огляду на це, можна стверджувати, що нині формується нова концепція цивільного процесу в умовах поліцивілізаційної парадигми сучасного світу: ефективна взаємодія національних процесуальних систем та European Civil Procedure зумовила необхідність формування нових регіональних правил, які будуть відображати загальні засади здійснення правосуддя, забезпечуючи сталий розвиток економічних відносин. Ці European Rules of Civil Procedure стануть центральною основою нової європейської системи цивільного процесу, до якої можуть долучитися держави та організації, що сповідують єдині загальноєвропейські цінності.

Зміна суспільної парадигми стала підставою для трансформації традиційних підходів і формування нової концепції цивільного судочинства та нового етапу розвитку цивільного процесу - ери регіональних правил, які відображають цивілізаційні підходи до здійснення правосуддя.

Запровадження спільного ринку в ЄС наштовхнулося на кордони національних держав, які традиційно зберігали прерогативу створення національного процесуального законодавства. Але економічний розвиток вимагає більшої правової інтеграції та зближення, зокрема шляхом забезпечення єдиних засад здійснення правосуддя. З огляду на це перспективи економічної співпраці в Європейському регіоні повинні бути забезпечені за допомогою єдиних регіональних правил, які можуть застосовуватися в інших європейських державах, що розділяють ці самі цінності.

Участь України та інших держав - членів РЄ, які підтримують проголошені Європейською конвенцією положення, у розробленні або впровадженні регіональних правил цивільного судочинства варто визнати необхідною та перспективною за умови відповідного євроінтеграційного прагнення, близьких історичних традиційних уявлень про цивільний процес.

5.2