1.1 Становлення та розвиток гласності цивільного процесу в Україні

Серед дисертаційних робіт, які вивчали еволюцію гласності судових процесів в Україні є роботи, які досліджували дане правове явище в історико-правовому руслі з позицій кримінального та адміністративного процесу.

Якщо говорити про наукові дослідження розвитку гласності в цивільному процесі України на рівні дисертацій, можна відмітити певний науковий «вакуум» з цього приводу. Звичайно, існує ряд публікацій в періодичних виданнях, де в історико-правовому руслі розглядається гласність цивільного судочинства в Україні [93; 121] або монографічних публікацій [104]. Проте автори цих публікацій дане питання розкривають епізодично, не системно та без врахування закономірних тенденцій розвитку гласності цивільного судочинства, що мало місце на українських землях. Крім того, чималий зміст даних публікацій присвячений еволюції гласності в римському цивільному процесі, що тематично не має відношення до предмету нашого дослідження, оскільки римське приватне право (наприклад, через візантійське право), як відзначають окремі науковці, не мало впливу на формування національної правової системи в момент її зародження [337, с.

Аналізуючи становлення та розвиток судочинства на території України, можна помітити, що задовго до появи держави у наших предків східних слов’ян, існували громадські інститути, які вирішували правові конфлікти між членами суспільства. Більшість істориків, початок такої держави як Київська Русь пов’язують із 882 роком, коли Київ та Новгород об’єднуються в одне політичне утворення [264, с. 65]. У цьому контексті можна говорити про, так званий, протодержавний період, що передував появі держави та був проміжною ланкою між родоплемінним та державним устроєм. Він вбирав у собі елементи родоплемінного устрою та держави [96, с. 14]. Одним із таких родоплемінних інститутів був общинний суд, який в часи Київської Русі отримує назву вервний суд (від терміну «верв», що позначав сільську общину), діяльність якого регламентувалася звичаями [25, с. 27; 98, с. 21]. Наразі судити, скільки було втрачено звичаїв, які регламентували судовий процес, не можливо через слабку джерельну базу, але той факт, що вони існували, не піддається сумніву, оскільки вони отримали свою фіксацію у нормах Руської Правди [86, с. 14].

Існував в період Київської Русі державний суд в особі княжого суду та посадників, що мали право від імені князя здійснювати судові функції [147, с. 51]. Від імені останніх мали право судити також тіуни.

В зв’язку із запровадженням християнства поступово починає формуватися церковний суд у формі суду церковних ієрархів, предметна юрисдикція якого була регламентована церковними статутами князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого [247, с. 139-140].

Як вказували, судочинство часів Київської Русі було гласним та усним [170, с. 11; 326, с. 42]. Проте, думається, що гласність як засада цивільного судочинства не в однаковій мірі була характерна для всіх судів того часу.

Якщо взяти до уваги общинний суд, діяльність якого на українських землях представлена аж до ХVІІІ ст., гласність для даного суду була визначальною засадою, без якої просто об’єктивно неможливо було розглядати цивільні справи.

Стосовно державного суду слід сказати, що у різні історичні періоди Київської Русі розгляд справ судом князя відбувався по-різному. Коли існувала така форма збору данини із залежних від центральної влади територій як «полюддя», то свої судові функції князь міг реалізувати під час своїх походів із дружиною прямо на місці [111]. Таким місцем були населені пункти – села, міста – де зупинявся володар (його чиновники), об’їжджаючи свої території [1, с. 83]. Але, де саме відбувався судовий розгляд цивільної справи та хто на них міг бути присутній, пам’ятки права тієї доби замовчують [129, с. 77]. Вбачається, що судові функції князь міг вчиняти в людному місці для укріплення авторитету князівської влади. У більш пізні часи судові функції князя, оскільки вони не були відокремлені від його адміністративних, вчинялися у княжому дворі, де терміном «княжий двір» позначалася не тільки резиденція князя, але і його представників на місцях посадників [38, с. 705].

Н. Дювернуа вказує, що абсолютна більшість юридичних актів часів Київської Русі здійснювалася у присутності визначеної або не визначеної кількості людей, у тому числі й судовому процесі. Одні люди поручалися за відповідача, другі свідчили або виступали послухами, треті запам’ятовували судове рішення, четверті його виконували на торгу і т.д. Звідси, робить висновок учений, публічність дій суду є органічним елементом тодішнього судочинства [74, с. 167]. Але тут мова більше йде про так звану гласність у вузькому значенні. Разом із тим, враховуючи те, що населення у більшості випадків не було грамотним, то, як для цивільних відносин вимагалися свідки, що повинні були запам’ятовувати умови правочину при виникненні спору сторін, так і для цивільних процесуальних відносин вимагалися свідки для запам’ятовування всіх перипетій ходу судочинства та його результату.

Процедура розгляду справ у церковних судах Київської Русі вивчена доволі слабо. Проте окремі факти свідчать про негласний розгляд ними певних категорій цивільних справ. По-перше, їх предметна юрисдикція вказує на чималу кількість серед цивільних справ сімейних спорів. Оскільки із християнською сім’єю було пов’язано багато християнських таїнств, то розгляд справ теж відбувався неприлюдно. По-друге, місцем розгляду церковних справ була єпископська резиденція, яка розташовувалася в церковних установах, вільний доступ до яких не був характерним для всього суспільства, зокрема, для нехристиян. По-третє, окремі правові пам’ятки прямо говорять про можливість закритого слухання церковним судом деяких категорій церковних справ без присутності на них сторонніх людей. Зокрема, Статут Володимира Святославовича «Про десятину, суди та людей церковних» у ст. 11 вказує наступне: «Аще их кто внедет в вину, судити тех митрополиту и епископом опрочи мирян». Дослідники, посилаючись на словосполучення «опрочи мирян», відзначають, що у даній статті вказується на особливість слухання церковних справ стосовно людей, визначених статтею 10 церковного статуту Володимира: ігумен, ігуменія, піп, попадя, чернець, черниця, диякон, дияконова, пономарь, вдова, каліка, кульгавий, сліпий тощо. Особливістю розгляду було їх вирішення без участі світських свідків та сторонніх осіб [237, с. 146]. Про слідчі засади розгляду цивільних справ церковними судами, для яких була характерна закритість, писали інші науковці [337, с. 526].

Проте деякі науковці, узагальнюючи досліджений матеріал, вказують, що церковно-судовий процес був відкритим, і обов’язковою умовою була участь у ньому сторін [131, с. 15]. Але тут йдеться про гласність у вузькому значенні, а не широкому.

Доволі мало можна знайти інформації з приводу гласності у вузькому значенні в правових пам’ятках Київської Русі. Зумовлено це було тим, що судові органи у більшості випадків мали так званий «виїзний характер» (особливо в ранні етапи держави), де важко було визначити місце слухання справи, а відтак і вказати, куди особі слід з’явитися.

З іншого боку, даних про таємне судочинство часів Київської Русі до нас теж не дійшло. А тому можна ґрунтовно припускати, що учасники цивільного процесу, в першу чергу зацікавлені учасники, безумовно були особисто присутні під час розгляду цивільної справи. Опосередковано це підтверджується специфічною доказовою базою того часу, де судові докази безпосередньо пов’язуються з особистістю самих сторін цивільної справи (зокрема, пояснення сторін, покази послухів щодо доброї волі сторін, речові докази на тілі сторони, присяга сторони, випробування вогнем та водою сторони) [87, с. 361-369].

Оскільки нормативного матеріалу по Галицько-Волинському періоду до нас дійшло не багато, то надзвичайно важко буде відтворити правове життя того часу. Разом з тим, як вказують окремі науковці, у цей час інтенсивно застосовувалися норми «Руської Правди», а тому судовий процес та система судових органів особливо не змінилися [120]. Ось чому, ті особливості, які були притаманні гласності під час розгляду та вирішення цивільних справ у Київській Русі, проявлялися в часи Галицько-Волинського королівства.

В польсько-литовський період, який почався з середини XIV і тривав до середини XVII століття на українських землях (а на західноукраїнських до XVIII ст.) існували доволі розгалужені підсистеми судових органів, які могли вирішувати цивільні справи, які не були об’єднані в єдину цілісну систему.

На відміну від сучасного періоду, де судові органи являють собою постійно діючі державні установи, двері яких є відкритими та роботу яких може побачити любий бажаючий, в Середньовіччі на українських землях судові органи або створювалися для розгляду окремої цивільної справи, або працювали сесійно. Єдиним винятком із цієї усталеної практики були випадки вчинення судових функцій представниками органів виконавчої влади (судова влада від виконавчої так і не була відокремлена), діяльність яких була постійно діючою.

Якщо аналізувати діяльність державних судових органів польсько-литовського періоду, то окремі дослідники відмічають, що судові справи розглядалися публічно та відкрито, а усність розгляду цивільної справи давала можливість публіці, яка була присутня на засіданні, сприймати безпосередньо вчинювані процесуальні дії [24, с. 504-505]. Але інші дослідники, посилаючись на практику земського судочинства у Великому князівстві Литовському, на наш погляд, ґрунтовно вказували, що повна реалізація публічності, відкритості (гласності), була обмежена становими рамками [123, с. 181]. Сказане також підтверджується С. Г. Ковальовою, яка вказує, що «склад сторонніх осіб визначався самими сторонами, і вказані особи, як правило, були однієї соціальної приналежності з ними» [104, с. 145].

Слід сказати, що причини наявності публіки або сторонніх осіб під час здійснення правосуддя в державних судах у польсько-литовський період не завжди пов’язувалися із традиційними причинами в сучасному розумінні. В деякій мірі гласність судового процесу цього часу пов’язували з необхідністю убезпечити людину від прояву гордині, що розглядалася одним із християнських гріхів [250, с. 69]. Так, у багатьох випадках, коли судочинство здійснював Великий литовський князь, на справі могли бути присутні вищі світські або духовні земельні аристократи, інколи іноземці, що мешкали при дворі володаря, але не як судді, а як публіка [3, с. 67]. На нашу думку, дане питання не тільки пов’язувалося із здійсненням громадського контролю, але і контролю деяких сановників за тим, щоби володар не вийшов за межі своєї юрисдикції. Присутність на цивільних справах короля або великого князя з боку феодальної еліти того часу можна розглядати як форму контролю за механізмом розподілу державної влади, де на перше місце висувалося недопущення розширення судової компетенції сюзерена, інакше починався «рокош» – озброєний виступ феодальних станів проти короля, якщо він порушував «шляхетські вольності» [266, с. 55].

Крім того, як би це не виглядало дивним, але публіка могла консультувати суддю по питаннях права. Так, М. Любавський, вказуючи на відсутність єдиного права у Литві до початку видачі Литовських статутів (до 1529 року), стверджує, що багато цивільних справ вирішувалося за місцевим правом, якого князь, звісно, знати не міг. Ось чому представники земель, де мешкали сторони, були присутні на засіданні та консультували суд про зміст положень норм місцевого права [137, с. 53]. Як вказує, С. Г. Ковальова, іншою функцією «сторонніх людей» було наглядати за ходом процесу з метою попередження навмисних чи невільних зловживань владою з боку суддів. Присутність вказаних осіб також зумовлювалася тим, що нерідко акти судочинства не записувались, отже, необхідно було мати свідків процесу, які б могли підтвердити, що судочинство було відправлене із дотриманням усіх процесуальних норм. Участь «сторонніх осіб» у процесі була пасивною, безпосередньо на хід процесу вони не впливали, але присутність їх на суді надавала процесові характеру гласності, крім того, вони певною мірою компенсували некомпетентність і непрофесіоналізм суддів [104, с. 143]

Після того, як у Литві були прийняті Статути, потреба в консультантах суддів з питань місцевого права відпала, оскільки до суддів стали висуватися вимоги знання права (арт. 1 Розділ ІV Литовського статуту 1566 р.) [261, с. 294].

Як в Польщі, так і в Литві діяла система недержавних судів, що було пов’язано із общинним способом життя в феодальну епоху. Зокрема, такими судами були судові органи сільської общини, судові органи міської общини та судові органи церковної общини.

Копні суди ведуть свою історію від Київської Русі, коли населення села або декількох сіл збиралося («копилося») на сходки для вирішення важливих питань життя общини, у тому числі й правових спорів [271, с. 68]. Копний суд базував свою діяльність на багатьох принципових засадах, одним із яких була гласність. Але гласність для копного судочинства була в певній мірі іншою, ніж для державних судів цього часу.

По-перше, громада (публіка) була присутня на розгляді справи, оскільки вона з свого складу мала обрати копних суддів, які після обрання та складання присяги кидали шапки в коло, яке обступала громада [322, с. 263-265]. Крім того, на велику копу запрошували по одному-двох чоловіків із трьох сіл сусіднього копного округу. Вони мали назву в копному судочинстві «люди сторонні». У них не було права голосу, проте ці суб’єкти слідкували за ходом судового розгляду. На засіданні копного суду могли бути присутні поміщики та державні чиновники, але також без права голосу. Решту копного зібрання становило селянство (громада) [335, с. 24].

По-друге, громада виконувала функції свідка, що зберігає у пам’яті всі подробиці процесу і в разі необхідності зможе відтворити їх, оскільки практично все населення копного округу було неграмотним (пізніше протоколюванням справ у копних судах займуться возні зі своєю «стороною», які мали після закінчення розгляду справи представити до гродського суду реляцію – звіт про хід копного судового процесу) [104, с. 144].

По-третє, всі жителі копного округу, з метою відведення підозр від свого села, повинні були після оголошення про вчинення правопорушення допомагати сторонам та копним суддям, зокрема, вони закликалися до збирання доказів у справі [271, с. 70]. Справа у тому, що всі жителі копного округу були пов’язані круговою порукою, де відповідальність за кожен двір несло все село, а за одного – мешканці, всі жителі села або сіл, що входили до копного округу. Крім того, допомога іншому в цивільній справі давала людині гарантію того, що в майбутньому до неї будуть так само ставитися й допомагати в її справі.

По-четверте, копна громада могла виконувати функції поручителя за того, хто звинувачувався у вчиненому правопорушенні, коли справу не можна було вирішити в одному засіданні і її переносили на інший день. Порука мала забезпечити явку відповідача на нове засідання. Оскільки тюрем по селах, як правило, не було, то сама громада повинна була забезпечити явку на судовий процес відповідача, давши поруку в 100 або 1000 кіп грошей [77, с. 353].

Загалом, представництво громади на копному судочинстві могло бути досить великим. Так, М. М. Бедрій вказує, що в 1629 році в с. Липляни Овруцького повіту Київського воєводства відбулося засідання копного суду за участі ста осіб [17, с. 47].

Недержавні суди у містах, які користувалися магдебурзьким правом, здійснювали розгляд цивільних та кримінальних справ щодо жителів даного міста. У малих містах бурграфський суд відбувався за обов’язкової участі всіх дорослих чоловіків міста, де розглядалися питання дотримання громадського правопорядку, підтримання добрих звичаїв і поведінки, а також прийняття рішення з конкретних цивільних та кримінальних справ [103, с. 260].

Церковне судочинство цього часу було представлено у вигляді судів двоякого роду: доменіального суду, тобто суду церковних ієрархів стосовно жителів, які проживають на їхніх землях, та духовного суду, який розглядав духовні, а не світські справи, зокрема, недотримання церковних обрядів, майнові суперечки подружжя, справи по спадкуванню, розірванню шлюбу тощо [104, с. 113].

Стосовно гласності у вузькому значенні: заборонялося заочне судочинство, тобто без участі зацікавлених осіб. Виклик сторін у справу був обов’язковим і цим займалися спеціальні посадові особи. Навіть після об’єднання Польщі та Литви у Річ Посполиту, заборонялося заочне судочинство. Так, Великий князь Сигізмунд ІІ в своїй грамоті своїм чиновникам та васалам наказував наступне: «Мы, господарь, постерегаючи того, якобы за тими споры и незгоды вашими, шкода в пожитках скарбу нашого не делалася, для тогож, естлибы есте собе от них в той справе мытной кривду якую мели,... тогды приказуем вам, ажбы есте теперь зараз в том з ними перед нами, господарем, яко в речи поборовой, расправилися, а заочне никоторых пофалок им самим и справцам их не чинили» [64, с. 105].

У період козацької державності на українських землях, який тривав з сер. ХVІІ ст. до кінця ХVІІІ ст., була сформована система козацьких судів, яка відзначалася своєрідністю у феодальному суспільстві: державні судові органи були безстановими (приміром, Російська імперія такі судові органи отримала тільки у 1864 році) [67, с. 54]. Так, Військо Запорізьке, відповідно до свого внутрішнього територіального устрою, мало такі судові органи: 1) вищі органи судової влади: суд гетьмана, суд Ради генеральної старшини, Генеральний військовий суд, Генеральна військова канцелярія, Канцелярія Міністерського правління, Малоросійська колегія; 2) місцеві судові установи: полкові, міські, сотенні, ратушні, копні та сільські суди, а також домініальний суд пана щодо своїх підданих; 3) спеціалізовані суди: духовні, цехові, ярмаркові, митні, третейські та суд грецького Ніжинського братства [254, с. 5]. Основними державними судовими органами були полкові суди [27, с. 167-170], які розташовувалися у різних місцях: в домі полковника, судді, в канцелярії, в ратуші, публічно надворі [256, с. 293].

Н. П. Сиза відзначає, що судовий процес цієї доби базувався на засадах змагальності, диспозитивності, виборності суддів, гласного й відкритого судового розгляду, колегіального вирішення справ та доступності судових засобів [254, с. 5-6].

Підтвердженням того, що судовий процес був гласним, свідчило правило, виписане в артикулі 5 глави 7 «Прав, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р., що встановлює застороги, як для публіки («никто без дѣла»), так і для учасників процесу («за дѣломъ»): повинні ввічливо, тихо та учтиво тримати себе перед судом [185, с. 86].

Судові засідання в період Гетьманщини завжди були публічні та багатолюдні. Відвідувачі йшли до суду, тому що вважали правосуддя всенародним актом і намагалися сприяти його здійсненню. Поважних осіб із присутніх козаків та міщан запрошували до складу суду, і вони разом із суддями брали участь у складанні судових декретів [240, с. 52-53]. Крім того, кожний присутній міг і без виклику повідомити суду, що йому відомо по справі [161].

Відзначають, що, починаючи з 20-х років ХVІІІ ст. в Лівобережній Україні починає поступово вводитися так званий «інквізиційний процес», який був панівною формою розгляду судових справ в царській Росії. Не зразу, а рідше як виняток, судові процеси стають закритими не тільки для публіки, але й для зацікавлених учасників судового процесу, від яких процесуальні дії приховувалися [173, с. 104-105]. Внаслідок таких нововведень були порушені визначальні засади цивільного судочинства. Після повного поглинання Російською імперією української державності в 1783 році [23, с. 17], судочинство як із кримінальних, так і з цивільних справ стає закритим та інквізиційним. Незважаючи на всі реформи судової системи, воно залишалося таким навіть у першій половині ХІХ ст. [67, с. 60].

Вищезазначений стан справ щодо відкритого розгляду цивільних справ був притаманний для державних судів. Якщо взяти до уваги недержавні суди, то, як правило, розгляд судових справ у них відбувався відкрито (хоча певною закритістю, як і раніше, продовжували характеризуватися церковні суди). Копні суди все ще діяли в Гетьманщині, хоча їх активно витісняли сільські козацькі суди [173, с. 46]. Оскільки в 1751 році гетьман К. Розумовський наказав здійснювати судочинство за Литовським статутом на території Лівобережної України [17, с. 141-142], то копні суди продовжували розглядати справи за попередньою процесуальною формою, а сама громада, як публіка, була багатофункціональна під час розгляду судової справи, як і раніше в польсько-литовський період. До ліквідації Запорізької Січі 1772 року, діяльність багатьох її самоврядних установ, в тому числі й судових, була прилюдною, тобто гласною [170, с. 5].

На території Росії в першій половині XVII ст. нормою стало сполучення усності та писемності при вирішенні спорів, що пізніше було закріплено в Соборному уставі 1649 р. Однак поступово усний порядок розгляду справ в суді поступився писемному, що стало наслідком поширення одного із найважливіших принципів феодально-абсолютиського процесу – таємності, який отримав своє закріплення у зв’язку з прийняттям у 1715 р. «Краткого изображения процессов и судебных тяжб» [43, с. 14]. Окремі представники юридичної професії того часу виступали за поширення принципу гласності в цивільному судочинстві та запровадження механізму публікації судових рішень [90, с. 289-290]. Але такі висловлювання ні до чого не привели.

Процесуальна форма розгляду цивільних справ визначалася у нормативно-правовому акті «Про форму суду», що був виданий 5 листопада 1723 року Петром І. Цей указ відродив змагальні засади в цивільному процесі. Даним указом Петро І гарантував гласність для самих сторін, оскільки вони в обов’язковому порядку викликалися на суд письмово, а також визначалися законні підстави для неявки до суду [304, с. 27]. Проте в часи Катерини ІІ указ «Про форму суду» був істотно змінений, де усні промови сторін були замінені письмовим провадженням [38, с. 741]. Російські дослідники резюмують, що до 60-х років ХІХ ст. судовий процес вівся негласно не тільки для публіки, але і для самих сторін справи, які, виклавши свої письмові думки в процесуальних документах, до суду для проголошення рішення більше не викликалися [179, с. 67-70].

У ІІ пол. ХІХ ст. була проведена одна із найбільш радикальних буржуазних реформ у Російській імперії: судова реформа 1864 року, яка замінила канцелярську таємницю на принцип гласності. Статут цивільного судочинства 1864 року детально регламентував гласність у вузькому та широкому значенні. Сторони мали право бути присутні під час всіх дій суду в судовому засіданні (ст. 13 Статуту), при допиті свідків та вчиненні всіх процесуальних дій за межами засідання (ст. 390, 414, 501 Статуту), переглядати в канцелярії суду всю документацію по своїй справі (ст. 271 Статуту), отримувати копії з процесуальних документів (ст. 854 Статуту), але вони не мають права бути присутніми в нарадчій кімнаті, де судді радяться (ст. 693 Статуту) [274].

Щодо гласності в широкому значенні, то право публіки бути присутньою під час розгляду справи було прямо закріплено в ст. 13 Статуту цивільного судочинства. Коментатори Статуту цивільного судочинства 1864 року вказували значення гласності для цивільного судочинства: зменшення свавілля та упередженості суддів, спонукання судді до ґрунтовного вивчення цивільної справи, можливість стороннім особам вивчати практичний хід справи та бути корисним для уряду в подальшому, обмеження суддівської влади [274].

Статут цивільного судочинства 1864 року передбачав наступні нормативні винятки із принципу гласності: а) взаємна домовленість сторін, підтримана судом (ст. 326); б) якщо справа буде шкідлива для релігії, громадського порядку або моральності (ст. 325), кожна з сторін може вимагати допустити трьох осіб в зал суду за її вибором (ст. 622 Статуту кримінального судочинства); в) на час вирішення питання відводу судді у зв’язку із його зацікавленістю у справі (ст. 672); г) по окремих категоріях цивільних справ (утримання позашлюбних дій, отримання прав на винаходи, інформація по яким не повинна розголошуватися, відновлення спільного проживання подружжя, утримання чоловіком дружини, яка проживає окремо від нього, про взаємні права та обов’язки батьків, які мешкають окремо від своїх дітей); ґ) якщо за дорученням суду член судової колегії або суддя одноособово вчиняють окремі процесуальні дії (напр., допит свідків у приватному будинку, але кожна сторона може привести двох сторонніх осіб – ст. 390); д) якщо публіка порушує порядок, тишу або правила пристойності [31, с. 125-126].

Відповідно до Статуту цивільного судочинства повинні були публікуватися судові рішення, але тільки касаційної інстанції (Сенату – Авт.), у яких містилися тлумачення закону [336, с. 5].

Проте реалізація нововведень щодо гласного цивільного процесу наштовхнулася спочатку на певні матеріальні проблеми. Зокрема, занадто незручне розташування залів судових слухань, що були розташовані в самих дальніх кімнатах, за канцеляріями, заважало вільному входу і виходу бажаючих бути присутніми при судовому розгляді справ [43, с. 17].

Судова контрреформа після вбивства Олександра ІІ істотно обмежила гласність цивільного процесу [237, с. 30-33]. Так, в 1881 році було видано Положення Комітету Міністрів «Про заходи до збереження державного порядку та громадського спокою», за яким Міністр внутрішніх справ або генерал-губернатори на територіях, що були оголошені в стані посиленої або надзвичайної охорони, мали право «вимагати розгляду при закритих дверях всіх тих судових справ, публічний розгляд яких міг стати приводом для виникнення умов та порушення порядку» (п. 17) [158, с. 263].

Молоді українські держави поч. ХХ ст. не дуже переймалися реформуванням цивільного судочинства. Вони пішли по шляху санкціонування дії дореволюційного законодавства, яке не суперечило їх задекларованим принципам у внутрішній та зовнішній політиці [86, с. 59-60]. Проте, оскільки мова йшла за таку визначальну засаду не тільки цивільного, але й всього судочинства, як гласність, то нерідко можна було побачити її декларування у визначальних політико-правових актах «молодих» українських держав того часу. Так, Статут про державний устрій, права і вольності УНР (Конституція) від 29 квітня 1918 року закріпив, що «поступовання в суді має бути прилюдне…» (п. 61); Закон про тимчасовий державний устрій Української держави не містив вказівок на гласний суд; Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці (другій – Авт.) також нічого не говорив про гласний суд, але в іншому законі про Державну Народну Раду УНР стверджувалось, що її засідання є прилюдні [310, с. 57, 63-66, 85-88, 94]. Проте в проекті Конституції, яку розробила Директорія, вказується, що «Судові розправи, як у справах цивільних, так і в карних, мають бути …прилюдні» (арт. 142) [109, с. 146].

Для радянського цивільного судочинства принцип гласності теж був відомий. Як вже зазначалося, в перші роки існування Радянської України дозволялося використовувати дореволюційне законодавство. Пізніше декретом «Про суд» від 14 лютого 1919 року були ліквідовані колишні судові органи влади (п.1) [160, с. 155]. Тимчасове Положенням «Про Народні Суди та Революційні Трибунали Української Соціалістичної Радянської Республіки» визначало, що революційні трибунали ведуть розгляд справ публічно, але у виняткових випадках під особисту відповідальність складу суду допускається закрите слухання справи; вироки проголошуються публічно (п. 17) [159, с. 158]. Цікавим було те, що дане Положення повністю ігнорувало регламентацію гласності для народних судів, які розглядали цивільні справи, але вважається, що, судді народних судів, користуючись «революційною правосвідомістю», дану прогалину легко усунули [236, с. 112-115].

Слід сказати, що в радянській Росії дозволялося публіці, яка була присутня в судовому засіданні, ставити запитання свідкам, заступитися за відповідача (стати його повіреним) або, навпаки, підтримати вимоги позивача. Ніяких обмежень не передбачалося щодо вiдвiдування громадянами засідань суду. Мало того, судові слухання починались у вечiрнiй час з метою створення сприятливих умов для їх відвідування в позаробочий час [298, с. 4-7]. П. Т. Землянський стверджує, що подібне явище було притаманно і для радянської України: «…всім громадянам, присутнім у залі суду, надавалось право приймати участь в обговоренні кожної справи під керівництвом головуючого – постійного судді» [88, с. 14-15]. Народне звинувачення або народний захист безпосередньо в залі судового засідання виступало стихійним уявлення революційного народу про справедливий спосіб судочинства. Такий суд був усним, безпосереднім, швидким, в якому захисниками чи обвинувачами були присутні в залі судового засідання [66, с. 112].

ЦПК УСРР від 30 липня 1924 року був першим процесуальним кодексом у сфері цивільного судочинства радянської епохи. Він узагальнив у собі попередній досвід нормотворення та практики реалізації радянських положень, зваживши всі позитивні та негативні аспекти. Так, у гіпертрофованому сприйнятті гласності, яка мала місце в перші роки радянської влади, було протиставлене звичайне право публіки бути тільки присутньою на судових засіданнях без права втручатися в цивільний процес [43, с. 21]. Народне звинувачення і народний захист можливо сприяли активній участі в розгляді судових справ публіки, але оскільки виступати у справі могла будь-яка людина, присутня на суді, у тому числі й зацікавлена у результатах розгляду справи, то в подальшому були скасовані дані процесуальні інститути [242, с. 27-32]. Крім того, така практика тільки затягувала розгляд самих справ.

Стосовно гласності у вузькому значенні: ЦПК УСРР 1924 року передбачав виклик сторін на справу повістками, які надсилалися рекомендованим листом із зворотною розпискою або через кур’єрів. Також допускалася передача повісток через міліцію, райвиконком чи сільську раду; при складності вручення – через протилежну сторону (ст. 66). Сторони, треті особи, їхні представники мали право бути присутніми під час провадження, робити або отримувати копії зі справи (ст. 11 ЦПК УСРР 1924 р.) [62, с. 92].

Щодо гласності в широкому значенні, то розгляд справи відбувався усно та публічно (ст. 94 ЦПК УСРР 1924 р.). Підстави для закритого слухання справи зводилися до охорони публічного інтересу та інтимного життя сторін (ст. 95). В такому разі суд або за власною ініціативою, або за ініціативою сторін проводив закрите слухання справи. Існувала також можливість усю справу розглядати закрито або тільки її частину. Цікавим є те, що клопотання про порушення закритого засідання вирішувалося у відкритому засіданні, що, на нашу думку, було у деякій мірі не логічним. При закритому слуханні справи суд до неї допускав тільки сторін, їх представників, свідків та експертів. Але рішення проголошував у будь-якому разі публічно. Крім того, головуючий мав право видаляти із зали судового засідання як учасників процесу, так і сторонніх осіб, якщо вони не корилися його вказівкам (ст. 96 ЦПК УСРР 1924 р.) [62, с. 111-112].

Наступний Цивільний процесуальний кодекс УСРР 1929 року загалом нічого не змінив щодо принципу гласності цивільного процесу (ст. 113-114) [319, с. 37-38].

У 1936 р. Конституція СРСР відкритість судового розгляду винесла на рівень конституційного принципу (ст. 111). На наступний рік подібне правило продублювалося в Конституції УРСР 1937 р. (ст. 110) [310, с. 359, 378]. Як тоді писали: «Гласний відкритий судовий процес сприяє виконанню судом найважливішого завдання – вихованню громадян у дусі суворого дотримання радянських законів, у дусі відданості Батьківщині і справі соціалізму. В той же час, він ставить саму діяльність суду під контроль громадськості. Для більшої ефективності виховної дії судового процесу наш суд практикує виїзні сесії, що розглядають безпосередньо на заводах, фабриках, в колгоспах, радгоспах справи, які представляють особливий інтерес для цих підприємств трудящих» [106, с. 297].

Але гласність в цивільному процесі в радянські часи в 30-х роках мала більш широкий зміст, ніж це закріплювалося нормативно: були виїзні засідання, слухання справи могло транслюватися по радіо, результати вирішення цивільної справи публікувалися в газетах, громадські представники, могли ознайомлюватися із матеріалами справи особисто, робити з неї виписки, матеріали цивільної справи можна було використовувати для наукових або навчальних цілей [71, с. 81].

ЦПК УРСР 1963 року взяв у більш суворі нормативні рамки гласність цивільного процесу. Зокрема, він містив окрему статтю десяту «Гласність судового розгляду», яка закріплювала відкритий розгляд справ у всіх судах, за винятком випадків, коли це суперечило інтересам охорони державної таємниці. Закритий судовий розгляд, крім того, допускався за мотивованою ухвалою суду з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, а також забезпечення таємниці усиновлення. Цікавим було те, що в закрите судове засідання допускалися представники громадських організацій і трудових колективів, які були учасниками процесу. Відповідно до ст. 161 ЦПК УРСР 1963 року представники громадських організацій і трудових колективів мали право знайомитися з матеріалами справи, бути присутніми на всіх судових засіданнях, подавати докази і брати участь в їх дослідженні, ставити питання особам, які беруть участь у справі, свідкам та експертам, викладати свої доводи та міркування в усіх питаннях, що виникали під час судового розгляду, брати участь у судових дебатах.

До зали судового засідання не допускалися громадяни, молодші шістнадцяти років, якщо вони не були особами, які брали участь у справі, або свідками. Слухання справи в закритому засіданні суду велося з додержанням усіх правил судочинства. Рішення судів у всіх випадках проголошувалося прилюдно крім рішень про усиновлення [320]. Положення про виключення з принципу гласності судового розгляду було включено в Конституцію УРСР 1978 р. (ст. 155) [310, с. 667].

На сучасному етапі принцип гласності цивільного судочинства має конституційну природу, оскільки він міститься в чинній Конституції України (ст. 129) та окремо виділяється в загальних положеннях чинного ЦПК України (ст. 6).