Основні етапи формування цивільних процесуальних моделей сучасних європейських держав

Євроінтеграційні прагнення України зумовлюють науковий інтерес до європейського законодавства, а також до сучасних тенденцій його розвитку, зокрема гармонізації європейського та внутрішнього законодавства держав - членів ЄС.

Актуальні проблеми сьогодення доволі часто стають наслідками історичного розвитку та перебігу подій, що сталися в минулому. Як слушно зауважували М. Каппеллетті і Б. Гарт, розуміння цивільного судочинства в сучасному світі цивільного права вимагає історичного контексту [307, рр. 1-91]. Національні цивільні процесуальні системи в динаміці передбачають розгляд основних елементів цивільної процесуальної системи в розвитку, історичній ретроспективі, з огляду на те, що на неї впливають безліч факторів, у тому числі історичні, географічні, політичні, економічні умови [148, с. 21].

Історичний аналіз становлення та розвитку явищ, що є предметом дослідження, - необхідний та невід’ємний елемент наукової роботи. Тим більше, коли це стосується питань, пов’язаних зі складними категоріями правосуддя і процедури його здійснення, що здебільшого відображають усталені традиційні погляди суспільства.

Тож у нашому дослідженні варто приділити увагу історії становлення основних процесуальних моделей, що функціонують у сучасних європейських країнах, у тому числі в Україні. Аналіз історії формування процесуальних систем країн ЄС надасть можливість правильно зрозуміти сутність і вихідні передумови появи таких явищ, як зближення та гармонізація сучасного цивільного процесу, а також визначити їхні подальші перспективи.

Зарубіжні процесуалісти, особливо західні, дійсно, як слушно зауважує В. В. Комаров, активно шукають сучасного розуміння цивільного процесу, зокрема таких його істотних ознак, які характеризують природу, потенційні можливості й ефективність, відображають рівень правової культури, що вкрай важливо з погляду як законодавчих тенденцій, так і концептуальних принципів науки цивільного процесуального права [116, с. 22]. Проте, у вітчизняній науці цивільного процесуального права ще бракує уваги до цих питань.

Тож формування основних національних процесуальних моделей європейських країн доцільно розглядати, ураховуючи основні етапи розвитку та становлення національних держав, організації судової влади, а також зважаючи на вплив панівних філософських течій та підходів до права.

Попри те, що Р. Ван Канегем у своїй роботі розпочинав із примітивних процедур V-ІХ ст., він не відкидав впливу римського права на утворені згодом на території Європи процесуальні моделі [501, рр. 3, 6-7]. Римське право небезпідставно вважається основою сучасного права, у ньому було започатковано правові інститути та явища і нескінченно змагаються ідеї універсалізму, регіоналізму та збереження національної самобутності права [208, с. 3].

Еволюційного значення римського права в жодному разі не можна заперечувати, зокрема з огляду на такі аргументи.

По-перше, від часу заснування Римської держави минає третє тисячоліття безперервного розвитку права, що дає можливість виявити передумови виникнення тих чи інших інститутів, явищ, їхні корені, вихідні ідеї. Це дозволяє вести мову про поступовий і сталий розвиток надбань минулих поколінь.

По-друге, Римська держава за часів її існування охоплювала територію сучасної Європи, півночі Африки та частини Азії. Більшість країн, які постали на її теренах, запроваджують і підтримують спільні правові ідеї та засади. Вплив рецепції римського права не можна заперечувати й на Американському континенті, оскільки корені цієї цивілізації - у Старій Європі.

Винятком з такої європоцентричної моделі світу є азійські держави з давніми історичними та правовими традиціями, такі як Китай, Індія та інші країни регіону.

За часів становлення Римської держави право формувалося під впливом політичних і економічних подій. Традиційний поділ римської історії на три періоди - царський, республіканський та імперський - у загальному відображає й основні періоди розвитку римського права. При цьому надзвичайно важливе значення має дослідження взаємозв’язку розвитку процесуального права та загальних засад здійснення правосуддя й організації державної політичної влади в країні.

Завдяки правовому регулювання захисту прав та здійснення правосуддя у справах людство здійснило надзвичайно важливий еволюційний крок. Адже добробут суспільства й держави істотно залежить від того, як у них розв’язуються правові спори, як слушно зауважують у науковій літературі [280, с. 504].

Одним із перших джерел римського права стали Закони ХІІ таблиць 451­450 рр. до н. е., які, за свідченням римських істориків, були ухвалені в результаті серйозної внутрішньосуспільної боротьби, спричиненої класовою нерівністю та невизначеністю правил судочинства. Цим актом, передусім, було закріплено принцип рівності всіх громадян перед законом та визначено правила здійснення правосуддя [126, с. 319-343, 477-487].

До цього впродовж доволі тривалого періоду правила судочинства були таємні, обізнані з ними належали до привілейованого класу жерців або понтифіків, які й видавали свою волю за закон. Тільки згодом, за легендою, вони були розсекречені Гнеєм Флавієм на вимогу суспільства [56, с.

Отже, правила судочинства набули незмінного вигляду закону, якому підкорялися всі члени римського суспільства. При цьому варто відзначити те, що децемвіри не створювали нових правил, а тільки закріпили вже існуючі [261, с. 100], що має надзвичайно важливе значення на сучасному етапі розвитку цивільного процесу.

Так, наприклад, у таблицях було визначено гарантії публічного відкритого розгляду справ («Якщо [сторони спору] не приходять до угоди, нехай [вони] до полудня зійдуться для позову на форумі або на коміціумі. Хай присутні обидві сторони по черзі захищають [свою справу]»), рівності всіх перед законом («Якщо викликають [кого-небудь] на судоговорінні, нехай [викликаний] йде»), диспозитивності процесу («На чому домовляться, про те нехай [позивач] і просить [на судоговорінні]»), обов’язковості рішення суду та правила примирення сторін спору («[Після закінчення зазначеного терміну] нехай [позивач] накладе руку [на боржника]). Нехай веде його на судоговорінні [для виконання рішення]») [125, с. 13-36]. Саме ці положення відіграють визначальну роль у формуванні ефективного судочинства, оскільки вони відображають усталені суспільні погляди на справедливе судочинство. Закріплення таких засад здійснення правосуддя в ранній республіканський період розвитку римського права свідчить про те, що вони не тільки належать до усталених поглядів римського суспільства, але й є основними вихідними ідеями правосуддя.

У цей же період у системі римського права починають взаємодіяти ius civile Quiritium як порядок регулювання відносин за участі громадян Риму та ius gentium, що відображав загальні засади права інших народів держави- завойовника. Сьогодні в умовах утворення міждержавних союзів і об’єднань, що зумовлюють існування наднаціонального права та внутрішнього національного права держав - його членів, досвід взаємодії цих основних підсистем римського права має надзвичайно важливе значення.

Отже, упродовж республіканського періоду розвитку Римської держави та активного приєднання до її складу завойованих народів і територій цивільне право, основне ядро якого сформувалося для врегулювання відносин між квіритами-громадянами, або civitas Romana, поступово втрачало свою ефективність. Воно не поширювалося на відносини за участі інших жителів держави, які не набули громадянства Риму, не надаючи їм ні прав, ні захисту, що поступово стало на заваді як розвитку економічних відносин усередині країни, так і налагодженню зовнішніх зв’язків.

Виходом із цієї ситуації стало успішне поєднання ius civile Quiritium та ius gentium, у процесі якого римське право трансформувалося як симбіоз, до якого запозичувалися найбільш дієві механізми правового регулювання суспільних відносин. Саме це стало одним з найважливіших досягнень юридичної думки та основою римського класичного права.

Природа ius gentium надзвичайно дискусійна. Так, у науці висловлювалися думки про те, що римське ius gentium можна вважати частиною системи римського права, яке фактично створювалося на підставі запозичень із права інших народів до масиву національного римського права [56, с. 27-30; 179, с. 172].

Слушною видається думка В. Е. Грабаря, який зазначав, що спершу все право було міжродовим ius gentium; у міжродовому договорі містилися норми взаємної поведінки родів, взаємно надавалася гостинність (hospitium), урегульовувалося право торгівлі з юридичним захистом (commercium), а також право шлюбних зв’язків (conubium), тому закон (lex) у його первинному значенні можна розглядати як угоду, договір: inter populos lex convenit.

Перехід ius gentium від міжродового до приватноправового відбувся, оскільки міжнародні договори, до яких застосовувався вислів ius gentium, містили в собі норми, що регулювали взаємини між окремими членами родів, приватноправові відносини. Вони продовжували визначатися загальним із договорами найменуванням ius gentium, тому рекуператорські суди, які первісно розглядали спори між родами, стали розглядати і спори між приватними особами, не втрачаючи свого характеру як інститут ius gentium. Але згодом назва ius gentium за традицією почала застосуватися не до договорів, яких стали укладати все менше, а щодо більш вільних норм порівняно з нормами ius civile. Ці норми вироблялися в судовій практиці претором для іноземців (praetor peregrinus), який запозичив їх із правових систем інших народів [34, с. 38-39].

При цьому варто відзначити, що урахування положень ius gentium у договірній та судовій практиці було зумовлено не бажанням поступового збагачення й удосконалення ius civile, а необхідністю врегулювати економічні відносини, які виникали й розвивались в умовах держави, що швидко зростала за рахунок завойованих територій. З огляду на це, правильне розуміння механізму взаємовпливу і взаємодії ius gentium та ius civile має дуже важливе значення для сучасного розвитку національного внутрішнього права держав- членів та наднаціонального законодавства ЄС.

Реалізація положень ст. 6 Європейської конвенції надає науковцям підстави вважати основні засади і визначальні підходи до здійснення правосуддя спільними для жителів європейського простору [473, р. 209]. Ратифікація Конвенції поклала на держави відповідні міжнародні зобов’язання, які виконуються і через практику Європейського суду з прав людини - його рішення стали джерелом права для судів в Україні. Так національне право поступово збагачується за рахунок загальноєвропейських цінностей, а на території одного міждержавного об’єднання підтримуються спільні засади здійснення правосуддя.

Не відкидаючи впливу римського права на формування основних інститутів цивільного процесу, середньовічну історію цивільного процесу Р. Ван Канегем поділяє на два періоди: перший - період примітивної процедури V-ХІ ст. (the primitive procedure); другий - розвиненого процесу XII-XV ст. (the developed procedure).

Примітивність процесу першого періоду пов’язана з непрофесійністю суддів, які здійснювали правосуддя, та доволі неорганізованим процесом з великою кількістю учасників, який був настільки формалізований, що порушення встановлених правил, зокрема доказування, могли призвести до фатальної помилки й ухвалення несприятливого рішення у справі [501, рр. 8- 10]. Але саме в цей період сформувались основні підвалини романо-канонічної моделі цивільного процесу - основної моделі процесуального права в Європі.

Для європейської правової традиції дуже характерним явищем є запозичення, або рецепція, - із перших хвиль рецепції римського права і пізніше до періодів кодифікації законодавства. Привертають увагу особливі умови, в яких зазвичай відбувалися ці процеси, що істотно залежали від політичних реалій: завоювання територій певних країн зазвичай зумовлювали запровадження правової системи країни-завойовника, так само як об’єднання національних держав приводило до запровадження нового єдиного кодифікованого акта законодавства. І такі процеси можна простежити до ХХ ст., коли країна-домініум здійснювала безпосередній вплив на законотворчість країн-колоній або коли утвердилися сучасні національні європейські держави [364, р. 89].

У цей же період розвитку примітивної процедури V-ХІ ст. відбуваються кодифікації римського права, основним завданням яких було не тільки зібрання, але й уніфікація чинного законодавства величезних територій тогочасної Римської держави. Найвизначнішим результатом таких робіт став Corpus Iuris Civilis, підготовлений упродовж 529-534 рр. Він містив багато положень процесуальних законів, проте не мав відокремленої частини, присвяченої процесу, надаючи таким чином поле для плідної наукової роботи середньовічним ученим-юристам, якими вони були витлумачені й систематизовані [504, рр. 589-611].

Істотний вплив кодифікація права, розпочата Юстиніаном, справила на формування сучасних правових систем та цивільного процесуального законодавства в Європі. Оскільки на той час до складу Римської (або Східно- Римської Візантійської) імперії належали величезні території більшості сучасних європейських держав, у подальшому такий досвід запозичили і їхні наступники. Упродовж XVIII-ХІХ ст., під час об’єднання сучасних європейських країн, так само основною законодавчою роботою стала

кодифікація законодавства, зокрема цивільного процесуального. Нині ці країни - фундамент європейського простору, засновники Європейського Союзу і провідники загальноєвропейських цінностей та правових традицій.

Значення кодифікації Юстиніана для юриспруденції величезне, але варто наголосити, що її результати привели до певного узагальнення та спрощення підходів і поглядів, що в подальшому стало підставою для критики науковців. Тим більше, як зазначає Р. Давід, відмінності правового регулювання в різних правових системах - це не просто розбіжності, а різні підходи, концепції і методи створення та застосування права [346, р. 45].

Розвиток цивільного процесу у XII-XV ст. ознаменував початок систематичного вивчення й узагальнення звичаїв та положень, за якими здійснювалося правосуддя. У цей час в європейських країнах розвивається тенденція узагальнювати різні правові системи за допомогою академічного, транснаціонального права, що викладається в університетах, і це єдине для всіх країн право розцінювалося юридичною наукою як загальне право цивілізованих країн (jus commune) [501, р. 8-10].

Виникнення та діяльність глосаторських і постглосаторських шкіл права в перших європейських університетах справили істотний вплив на подальший розвиток права. Незважаючи на типові європейські відмінності, як зазначає Р. Ван Канегем, кілька основних характеристик були спільними для всієї Європи, а правила процедури стали об’єктом постійної уваги науковців та суддів: так custom turned into reasoned law (звичаї перетворилися на визначений закон) [501, рр. 8-10]. Тож загальні засади судочинства, які були надбанням римського права, відіграли важливу роль у формуванні спільного європейського правового простору.

М. Каппеллетті і Б. Гарт охарактеризували jus commune як загальну процедуру Європи, яка функціонувала на більшій частині континенту в останні століття Середньовіччя і досі має важливий вплив. Jus commune, як вони відзначали, відрізняється такими важливими ознаками: абсолютне переважання письмового елементу; перешкоджання будь-якому особистому, прямому контакту між особою, що розглядає спір, і сторонами, свідками та іншими особами, які були джерелами інформації; так званою формальністю доказів; а також стадійністю, або поетапністю, здійснення судочинства [306, рр. 1-91].

Істотний вплив на формування основної європейської моделі цивільного процесу справило канонічне право. У період раннього Середньовіччя судова влада перейшла до рук місцевої влади та релігійних організацій. Ще із часу проголошення Міланського едикту у 313 р., яким було досягнуто домовленості й вирішено питання про релігійну політику в Римській державі [31, с. 5-62, 231-262; 44, с. 225-226], християнство фактично стало офіційною релігією, яку підтримувала державна влада. До сфери впливу діячів християнської церкви поступово потрапило і правосуддя; при цьому вони опікувалися не тільки його здійсненням, але і визначенням правил судочинства.

Основні джерела канонічного права сформувалися із канонів Декрету Граціана, права північних італійських міст і папських декретів, що почали застосовуватися спочатку в церковній сфері, а незабаром стали взірцем для модернізації процесуального права у світських судах [363, р. 78].

Декрет Граціана - одне з найважливіших джерел канонічного права, результат кодифікації Папських декреталій (декретів), проведеної у 1140 р. Іоанном Граціаном [44, с. 363-365]. За своїм змістом він був поділений на три частини. У його другій частині вже було виокремлено численні питання, що стосувалися процесуального права, яким користувалися церковні суди.

У подальшому канонічне право кодифікувалося ще кілька разів упродовж XIII-XIV ст., згодом усі ці збірки у 1583 р. увійшли до «Зводу канонічного права», яке справило величезний вплив на розвиток цивільного процесу в європейських країнах.

Ці джерела містили переважно загальні положення про процес, за яким справи розглядалися церковними судами, а згодом перетворилися на загальні засади канонічного процесу і були запозичені світськими судами. Наприклад, термін «екзекватура» походить від канонічного права, за положеннями якого це був акт світської влади про визнання актів Папи Римського. Одним із запозичених інститутів канонічного цивільного процесу стала апеляція - оскарження судового рішення і його перегляд судом вищої інстанції, який мав право скасувати помилкове рішення та ухвалити нове. Основи апеляції були притаманні римському праву, але в канонічному праві ХІІ ст. вона дістала бурхливий розвиток - в умовах суворо ієрархічної системи церковних судів та законодавчо закріплених правил [501, рр. 18-19].

Участь церкви у здійсненні правосуддя у світських справах не можна оцінити цілком позитивно, але варто погодитися, що канонічний процес відіграв важливу роль у розвитку загальних засад цивільного процесу в західноєвропейських країнах. Вплив романо-канонічної моделі на подальший розвиток цивільного процесу не можна заперечувати та недооцінювати, оскільки багато її положень було впроваджено в подальших кодифікаціях ХІХ- ХХ ст. Надзвичайно важливо те, що в період Середньовіччя, до формування сучасної концепції світу та піднесення ролі суверенних національних держав, основи цивільного процесу були єдині, їхні корені пов’язані з такими значущими цивілізаційними явищами, як християнська релігія та римська правова культура.

Романо-канонічна модель цивільного процесу з кінця ХУШ ст. до кінця

XIX ст. мала значний вплив: основні її особливості були запозичені кодексами цивільного процесу, ухваленими по всій Європі, при цьому механізми, які були неефективними в умовах ХІХ ст., були замінені іншими (наприклад, усний процес замість письмового, заслуховування свідків на публіці, а не за зачиненими дверима) [363, рр. 5-6].

Це ознаменувало перехід до наступного періоду розвитку цивільного процесу - періоду кодифікацій цивільного процесуального законодавства ХІХ-

XX ст., або ери сучасних кодексів [501, р. 23]. У цей час на території Європейського континенту після Вестфальського миру було змінено концепцію побудови міжнародних відносин і утворено сучасні суверенні національні держави, які стали відігравати в них основну роль. Характерним процесом, що супроводжував розбудову національних суверенних держав, стала кодифікація цивільного процесуального законодавства. Таким чином, зближення права на національному рівні, як відзначив Р. Давід, до початку XIX ст. відбувалося за рахунок прагнень кожної країни зменшити різноманітність місцевих та регіональних звичаїв [346, р. 3].

Кодифікаційні роботи було проведено в державах, що сформувалися впродовж ХІХ-ХХ ст.:

- у Першій Французькій імперії Наполеона 1804 р., що замінила Французьку республіку в результаті революцій та війн 1789-1799 рр., ухвалення кодифікованого акта цивільного процесуального законодавства відбулося у 1806 р.;

- в утвореному у 1861 р. єдиному італійському королівстві Віктора Еммануїла ІІ у 1864 р. було ухвалено Італійський ЦПК;

- у 1871 р. пруського короля Вільгельма І Гогенцоллерна було проголошено імператором об’єднаної Німеччини, а кодифікація цивільного процесуального законодавства відбулась в 1877 р.;

- Австрійська імперія на початку 1867 р. досягла компромісу та, подолавши кризу, викликану піднесенням національних рухів народів цієї країни, перетворилася на Австро-Угорську імперію. Реформа і кодифікація цивільного процесуального законодавства відбулася у 1895 р.;

- у 1830 р. Бельгія остаточно відокремилася від Нідерландів і у 1833 р. здійснила кодифікацію цивільного процесуального права [44, 1464 с.; 501, рр. 71-189].

Кодифікації цивільного процесуального законодавства пов’язані не тільки з докорінними змінами державно-політичного устрою. Зокрема, результат кодифікації французького цивільного процесуального законодавства, ухвалений у 1806 р. Code de procedure civile (Французький ЦПК), який був запозичений як модельний багатьма країнами Європи, можна пов’язати з активним процесом зближення і формування ліберальних традицій сучасного цивільного процесу в континентальній Європі.

Загалом упродовж ХІХ-ХХ ст. у цивільне процесуальне законодавство європейських країн було поступово запроваджено два визначні кодифіковані акти, які уособлювали доволі антагоністичні моделі цивільного процесу, що виявляється, передусім, у діаметрально протилежних уявленнях про роль судді та сторін у змагальному і диспозитивному процесі. Це Французький ЦПК 1806 р., за яким судді відігравали пасивну роль, надаючи сторонам можливість активно діяти в процесі, а також Zivilprozessordnung (Австрійський ЦПК) 1895 р., за яким прямо передбачалась активна роль судді [502]. Останній символізував відправну точку розвитку цивільного процесу XX ст.

Під впливом цих актів у подальшому було кодифіковано цивільне процесуальне законодавство інших європейських країн, наприклад Французький ЦПК було покладено в основу під час підготовки ЦПК Румунії в 1865 р.; положення Австрійського ЦПК були запозичені при кодифікації в Угорщині (ЦПК 1911 р.), Польщі (ЦПК 1933 р.), а також Югославії (ЦПК 1929 р. був майже повністю його копією) [501, рр. 1-8].

Важливу роль при цьому відіграли територіальна близькість, наявність сталих економічних відносин або спільного історичного минулого цих країн. Досвід Іспанії свідчить про те, наскільки сильними є історичні зв’язки. Так, у 1988 р. було підготовлено Codigo Procesal Civil Modelo para Iberoamerica, який називають прикладом модельного кодексу [357]. Хоча цей кодекс не набув обов’язкової сили, він виступає моделлю для реформ процесуального права в Латинській Америці, зокрема одним із перших прикладів його впливу є Codigo General del Proceso 1989 р. в Уругваї, що є надзвичайно важливим досягненням гармонізації права [501, рр. 120-134]. Це цілком обґрунтований та очевидний процес для країн - колишніх колоній Іспанії та Португалії, об’єднаних в Організацію Ібероамериканських держав [430]. І останніми роками цей досвід привернув увагу як приклад комплексної гармонізації цивільного процесуального законодавства в регіональному масштабі [116, с. 23].

На наше переконання, концепція конкретної моделі цивільного процесу пов’язана з панівними в суспільстві філософськими течіями та підходами, які акумулювали погляди на справедливий суд. Важливу роль відіграють також політичні й економічні відносини, які пов’язують різні країни. Як показує досвід, погляди, що панують у суспільстві й підтримуються верховною державною владою, що утвердилась у країні, істотно позначаються на положеннях, що закріплюються в законодавчих актах. Наприклад, один із перших кодифікованих актів цивільного процесуального законодавства, Французький ЦПК 1806 р., який набув чинності у 1807 р., є результатом революційного руху проти абсолютного авторитаризму у Франції, піднесення Просвітництва, які відображали ідеї просвітницького абсолютизму Вольтера, енциклопедії Дідро, суспільного договору Руссо, утвердження цінності людини та її життя, відродження природного права. Цей кодекс, з досить пасивною роллю судді в ньому, помітно вплинув на розвиток цивільного процесуального права ХІХ ст. майже у всіх європейських державах. На момент його прийняття до складу Першої Французької імперії входили території всіх сучасних країн Європи, крім Португалії, де фактично була поширена дія французького законодавства [44, с. 781, 1339; 508, рр. 129-165].

У наукових джерелах неодноразово відзначали, що фактично ЦПК Франції запозичив положення Code Louis (Кодексу Луї, або Ордонанс Кольбера) 1667 р., в якому було врегульовано положення про цивільний процес [501, рр. 2-9], тобто зберіг риси традиційної моделі судочинства, яке сформувалося впродовж ХІІ-ХІІІ ст. Як зауважують науковці, Французькою революцією було розпочато демонтаж системи jus commune, і хоча багато його положень пережили революційну бурю, запроваджені реформи були досить значними [306, рр. 1-91]. Серед здобутків виділяють безпосередність контакту між судом та сторонами і свідками, запровадження вільної або критичної оцінки суддею доказів, а також концентрацію процесу в одне слухання або серію близьких за часом проведення засідань у справі. З огляду на об’єктивні реалії, що супроводжували ухвалення цього кодексу, серед важливих новацій також відзначають запровадження змагальності сторін процесу, які перебували в рівноправному становищі, і, як результат, пасивну роль судді в процесі, який, наприклад, навіть не мав права змусити сторони розкрити докази перед слуханням справи, що призводило до невиправданої затримки й високої вартості цивільного судочинства [363, р. 6].

Довготривалість та висока вартість є одними з найбільших проблем цивільного судочинства. Автор проекту наступного кодифікованого акта поставив собі за мету вирішити їх і для цього запропонував нову модель цивільного судочинства, в основі якої лежала активна позиція судді в процесі. Такі ідеї доволі логічні у світлі зміни основних підходів до ролі держави й формування позитивістського підходу до права. Саме в цей час Гегель, якого згодом цілком доречно назвуть «батьком сучасного історицизму і тоталітаризму» [183; с. 56], критикуватиме Просвітництво і підноситиме роль держави.

ЦПК Австро-Угорської імперії було ухвалено в результаті проведених реформ у 1895 р. (набув чинності у 1898 р.) разом із Jurisdiktionsnorm - кодексом про організацію судової влади та пов’язаних із цим питань, а також Exekutionsordnung - виконавчим кодексом. В Австрійському ЦПК було втілено нову концепцію цивільного процесу Ф. Кляйна, викладену в статтях, присвячених розвитку цивільного судочинства. Пізніше вони були об’єднані у відому роботу «Pro Futuro» («У майбутньому») [487] та стали основою реформи австрійського цивільного процесуального законодавства.

Ф. Кляйн доводив, що саме активний суддя дасть змогу розв’язати споконвічні проблеми невиправданої затримки і високої вартості; для цього потрібно надати йому можливість встановлювати «матеріальну істину» у справі замість того, щоб обґрунтовувати своє судження сфабрикованою сторонами, тобто «формальною», істиною. Основним завданням він вважав поліпшення судового розгляду і створення таких процедурних норм, які б забезпечували швидкий і дешевий судовий процес, що базується на реальних фактах справи, «матеріальній істині» [503, рр. 120-134]. Процедурні формальності мали бути відсунуті на задній план, а суддям відведено активну роль у процесі здійснення правосуддя у справі.

Провідним принципом цивільного судочинства Ф. Кляйн вважав соціальну функцію, яку можна вважати реакцією на тогочасні ліберальні погляди на судочинство. Соціальну функцію судочинства трактують як судовий розгляд у широкому значенні, який містить два складники, оскільки розв’язання конкретних спорів - не єдина мета цивільного судочинства, воно також слугує загальному благу, тому цивільний процес слід розглядати як забезпечення економічних відносин [507, рр. 39-63]. Отже, за його пропозицією суддя отримав materielle Prozessleitungspflicht (активна позиція), що сприяє пошуку матеріальної істини і може бути реалізовано шляхом постановки питань ex officio, а також, наприклад, завдяки отриманню доказів за ініціативою судді, що на практиці істотно залежало від його доброї волі й навичок [502]. Як вказують науковці, це була кульмінація публічності, безпосередності та концентрації цивільного судочинства [369].

Величезний вплив австрійська модель цивільного процесу справила на країни Східної та Центральної Європи, що належали до Австро-Угорської імперії наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. Кодекс Ф. Кляйна наприкінці ХХ ст. став популярним навіть у Великобританії з її традиційною змагальною моделлю цивільного судочинства: в English Civil Procedure Rules 1998 р. було запроваджено деякі положення, що характеризують активну роль судді в процесі [292].

Реформа цивільного судочинства у Великобританії засвідчила стійку тенденцію до зближення процесуальних моделей європейських країн. Одним із провідників реформи цивільного процесуального законодавства Великобританії лордом Г. К. Вулфом було визначено за мету позбутися найбільших проблем англійського цивільного процесу - надмірних витрат, затримки й складності, забезпечити його доступність, тому він запропонував змінити традиційні для англійського цивільного процесу принципи [311, рр. 161-166]. У результаті роль судді посилилася за рахунок широких повноважень в управлінні справою.

Серед науковців дійсно побутувала думка про те, що судовий процес в Англії був надто повільним, передусім через відсутність дисципліни під час судового розгляду, а нові Правила значно розширили повноваження судді в управлінні справою, змінивши змагальний характер англійського цивільного процесу й наблизивши його до континентальних процедурних моделей [311]. На суддів покладалася відповідальність за хід процедури на кожному етапі судового розгляду, що гарантувало баланс між значущістю і складністю справи, з одного боку, і застосованими процедурними методами та витратами, з другого [292, рр. 161, 166].

Дж. Джолович вказує, що поширена думка про те, що Англія та інші країни загального права мають змагальну систему цивільної процедури, а континентальні країни використовують інквізиційну систему, не відповідає дійсності, оскільки справді змагального процесу просто не існує в реальному світі, так само як і інквізиційного, просто деякі системи є більш змагальними або більш інквізиційними, ніж інші [393]. І остання реформа в Англії, як зазначає дослідник, віддалила англійську систему від класичної змагальної системи й наблизила її до французької. Змагальна система довгий час була наріжним каменем англійського цивільного процесу, оскільки така система гарантує процедурне правосуддя, але за своєю суттю вона не цілком відповідає принципу незалежного правосуддя. Вирішення спору вже не є основною функцією судового розгляду в сучасній Англії, і тому можна визнати, що потрібна процедура, яка робить менший акцент на свободі сторін, а більший - на досягненні правильних рішень.

Англійське цивільне процесуальне законодавство істотно вплинуло на розвиток права як у країнах, які перебували в складі Британської імперії, так і в усьому світі. Результатом розширення Британської імперії стало запровадження англійської системи цивільного судочинства в різних частинах світу, наприклад у Сполучених Штатах Америки, Канаді, Австралії, Індії та Південній Африці.

Таким чином, на Європейському континенті поступово сформувалися основні сучасні моделі цивільного процесу: К. Ван Реє та Р. Ван Канегем виділяють ті, що походять від загального права, і ті, що виникли на основі романо-канонічного процесу [363, рр. 6-7, 25-28, 61-68; 501, р. 89]. Але варто зауважити, що загальні засади здійснення судочинства, притаманні цим моделям цивільного процесу, дають можливість для розвитку тенденцій їх зближення та гармонізації. Поширення транснаціональних відносин у сучасному світі вимагає формування нових підходів до регулювання цивільних процесуальних відносин, забезпечення загальних засад здійснення правосуддя. Важливими кроками до цього стають сучасні проекти із гармонізації цивільного процесу, підготовки принципів транскордонного цивільного процесу, регіональних правил цивільного судочинства. Перспективи переходу до нового етапу розвитку цивільного процесу, з огляду на історичний досвід ius commune, стають більш реальними [77, с. 67-72].

Становлення основних процесуальних моделей європейських держав пройшло кілька етапів. На початковому етапі формування цивільного процесу як судової форми захисту прав загальні уявлення про цивільний процес на території сучасних європейських країн сформувалися під впливом рецепції римського права та основ канонічного судового процесу. Це забезпечує наявність в основі цивільного судочинства спільних засад ius commune.

На наступному етапі розвитку цивільного процесу при кодифікаціях цивільного процесуального законодавства в межах національних держав упродовж XIX-XX ст. відбулася його дивергенція, що стала результатом впливу тогочасних доктринальних підходів, наприклад до ролі судді в процесі.

У подальшому в межах розвитку національного процесуального законодавства сформувались істотні відмінності між сучасними процесуальними моделями європейських країн, які згодом стали на заваді ефективному захисту жителів об’єднаної Європи.

Поглиблення інтеграційних процесів, пожвавлення трудової міграції, поширення торгових та інших комунікаційних зв’язків між громадянами різних держав відповідно відображається у прагненнях учасників цих відносин забезпечити єдині зрозумілі підходи до механізмів правового регулювання та захисту їхніх прав.

Історія майже трьох тисячоліть розвитку цивільного процесу свідчить про те, що кодифікація цивільного процесуального законодавства в межах національної держави є лише одним з етапів його розвитку. Сьогодні за умови розвитку конвенційного порядку захисту прав підвищується значення загальних засад, які притаманні судочинству.

Ці єдині загальноєвропейські засади здійснення правосуддя, що були закладені в основу романо-канонічного процесу, стали надійним фундаментом для виникнення та розвитку ідей про можливість і необхідність створення спільного порядку захисту прав жителів держав, що їх підтримують.

У наступному підрозділі цієї роботи йдеться про сучасний етап, що триває з кінця ХХ століття і характеризується поступовим зближенням цивільного процесу і свідчить про повернення до спільних засад ius commune.

1.3