Звичаєві традиції у цивільному та цивільно-процесуальному праві

редметом цивільно-правового регулювання є майнові відносини (власності та товарообігу) та немайнові відносини: інтелектуальне право, "добре" ім'я, мораль­на неушкодженість людини [30; 16].

ю Об'єктами майнових відносин з давніх-давен є речі, гроші, коштовності, а також дім, худоба, тобто те, заради чого люди вступають у цивільно-правові відносини: відносини власності та відносини товарообігу (зобов'язальні).

ю Власність - це відношення особи до належної їй речі як до своєї, яке виражається у володінні, користуванні й розпоря­дженні, а також в усуненні втручання всіх третіх осіб у ту сфе­ру господарського панування, на яку поширюється влада влас­ника [30; 6-7].

ю Ця влада закріплюється правом власності: володіння, користування й розпорядження майном.

Немає сумніву, що право власності виникло ще на ранніх щаблях існування людської спільноти. Суперечності, які то­чаться навколо історії права власності, стосуються не майно­вих прав узагалі, а прав саме на нерухомі речі й на землю. Розподіл речей на рухомі й нерухомі віддавна мав велике значення. Предметом володіння окремої людини є перш за все рухомі речі, оскільки вони можуть бути відокремленими від інших предметів володіння, що, наприклад, у первісно- кочовому суспільстві було необхідною умовою володіння й користування. Саме в найдавніших писемних пам'ятках ми знаходимо їм назву "маєток", тобто ті, що можуть бути відо­кремленими від інших речей ("мати", "взяти в руки"). Цим сло­вом було номіновано саме рухомі речі. Існували й інші терміни на позначення майна, наприклад: "худоба'' - гроші та інші предмети статку; "збоже" - зерновий хліб [2; 71, 77, 90].

У літописних джерелах збереглася інформація про те, що са­ме складало майно найзаможніших людей у давні часи: зброя, одяг, прикраси, челядь, худоба, продукти промислу (шкіри, мед тощо).

У "Руській Правді" закріплено достатньо гарантій тогочас­ного судового і навіть самоправного захисту права власності на рухомі речі та для віндикації їх (віндикація в цивільному праві - позов власника про вилучення його майна в судовому порядку з чужого незаконного володіння (ст. 11-14, 20, за Академічним списком).

Відсутність прав на володіння нерухомими речами спосте­рігалася лише в кочових народів (мисливців, пастухів). Осі­лий спосіб життя зумовив потребу в земельному наділі для господарської діяльності та облаштування житла. Це і складає нерухомість. Проте ще тривалий час, аж до кінця ХУП ст., житло (будівлі) розглядалося з юридичної точки зору як май­но рухоме [6; 188].

Земельне право як регулятив землекористування, режиму земель, встановлення кордонів і територій стимулювало запро­вадження галузі цивільного права, оскільки земля була об'єк­том майнових відносин; право на землю ще довго не досягало тієї повноти й визначеності, яким відзначалося право на рухомі речі. Розвиток права власності на землю еволюціонував у та­кому порядку: утвердження права на земельні ділянки для об­робітку (луки та пасовиська залишалися тривалий час у спіль­ному володінні громад і родів). Ліси та водоймища належали спочатку громадам та родам. Згодом стали предметом володін­ня приватних осіб [6; 37].

В основі права на землю та володіння нею була витрачена на її обробіток праця людини. Власне, саме праця накладає на зем­лю печатку приватної власності. До найдавнішого способу на­буття власності, землі зокрема, належить так звана окупація.

З утворенням держави у руському праві досить рано сформу­вався принцип res nullius - відсутності власника на земельні території. Державне право на територію і приватне право на землю тривалий час не розмежовувалися [6; 188]. У "Русь­кій Правді" зберігся цікавий матеріал про заснування в Києві Печерського монастиря, який може послугувати ілюстрацією до вивчення цього питання. Дванадцятеро ченців "викопали печеру велику і церкву, і келії...". Коли їх кількість у печері зросла, вони "помислили поставити поза печерою монастир; вони же поставили церквицю малу над печерою. І почав Бог умножати чорноризців, і сотворили браття раду із ігуменом поставити мо­настир... Антоній, посол єдиний від братів до Ізяслава князя, сказав: "Княже мій, се Бог умножає братію, а місця мало, дай гору ту над печерою". Ізяслав же чув і радий був, послав мужа свого і дав їм гору ту. Ігумен же і браття заложили церкву вели­ку і монастир огородили колами, келії поставили, церкву звели, іконами прикрасили. І відтоді почався Печерський монастир". Як бачимо, допоки ченці мешкали в печерах, не оволодівши зе­мельними ґрунтами, вони не вимагали утвердження права на власність. Коли ж виникла необхідність у земельному наділі для побудови церкви, ченці вступають у майнові відносини з держа­вою, що володіє цією територією, вимагають визнання права на землю з боку публічної влади. Князь Ізяслав не був приватним власником гори над печерою, ця гора нікому не належала, але засновники монастиря не вважали її res nullius і звернулися до князя як представника публічної влади. Вони не заявляють лише про здійснену окупацію, просять не про утвердження права, а про пожалування.

Право власності на землю іноді надавалося особам за прин­ципом давності володіння. Тобто, власник по завершенню тер­міну давності отримує не лише права довічного користування земельним майном, але й право власності на нього. Цей принцип регулювання та контролю за землеволодінням працював протя­гом тривалого часу. За звичаєвим правом, саме свідчення ста­рожилів були вагомою підставою для законного врегулювання земельних спорів. Оскільки очевидцями окупації певної терито­рії або її межі могли бути лише найстарші члени громади, вони, старійшини, і були свідками у земельних конфліктах. Віддавна існував звичай своєрідної підготовки свідків земельних спорів - так званий "пам'ятковий прочухан". Щорічно, оглядаючи межові знаки, посадові особи сільського уряду брали з собою і кількох молодих хлопців 14-15 років. На межі їх сікли (різками), при­мовляючи: "Оце щоб ти пам'ятав, що тебе бито, щоб знав, де межу проведено!" Виконання такої дії пов'язують з обрядом вікової ініціації [26; 155].

На відміну від окупації, яка визнавалася способом набуття права на майно, знахідка речі або покладу речей, що вже пере­бували колись у чужій власності, за давньоруськими правови­ми традиціями не надавала права власності особі, котра їх від­найшла, очевидно тому, що для надбання речей не затрачено було праці. У "Руській Правді" про знахідку застосовані ст. 12, 13 (Академічний список), ст. 29-30 (Карамзинський список), за якими особа, котра знайшла якусь річ, зобов'язана повернути її власникові, але покаранню за приховування знайденої речі під­лягає лише тоді, коли власник заявив про втрату. Тобто, за най­давнішими зразками руського права, заснованого на звичаєвих нормах, той, хто знайшов річ, має сповістити про це, і якщо про- тягом трьох днів не віднайдеться її власник, має віднести цю річ до княжого двору "по-давньому" і там отримати винагороду за знахідку; той, хто приховав її, вважається злодієм.

За народним уявленням, "поклад" або скарб - це коштовнос­ті, заховані в землі, право власності на які не встановлене, і з цієї причини вони приписувалися демонічній силі. Українська народнопоетична творчість має цілий масив легенд і переказів про скарби та скарбошукачів, який зберігає цікаву інформацію для вивчення етнопсихології та розкриває специфіку народної правосвідомості. Провідним мотивом більшості фольклорних текстів із зазначеної тематики є страшне покарання за порушен­ня табу на привласнення знахідки (скарбу), віднайденої на "чужій" землі. За звичаєм, кожен має право шукати поклад лише на своїй землі, а на чужій - з дозволу господаря. Знайдена річ, не втрачена власником, а така, що втратила самого власника (наприклад, скарб), у давньоруському праві не була власністю ні того, хто знайшов цю річ, ні власністю того, на чиїй землі було її знайдено, - вона мала бути передана державній владі.

Приблудна худоба залишається в особи, до господи якої во­на прибилася, допоки не знайдеться її власник. Худобу утри­мують, можуть використовувати в роботі, коли ж знаходиться господар, безкоштовно повертають йому; якщо її не викорис­товують у господарських потребах, власник сплачує за харч, спожитий худобою.

Поширеною формою власності на землю в Україні була так звана займанщина (займань, займище) - узвичаєний спосіб оде­ржання земельної власності на правах першості займання віль­них земель [26; 146]. Про те, що цей спосіб тимчасового корис­тування землею, а пізніше й одержання спадкової власності на неї був відомий ще в той час, коли Київ був центром руських князівств, ми знаходимо інформацію в збірнику візантійських законів, пристосованих до умов руського життя. Цей збірник зберіг рукопис під заголовком "Книги законні". Останнім вида­вцем і коментатором цього раритету був проф. А. Павлов. Він стверджував, що не маючи сили закону, "Книги законні" були довідковим матеріалом для церковних відомств та судів. У них йдеться про спосіб набуття права користування землею виключ- но через обробіток незайманої ділянки: "Коли якийсь землероб візьметься обробляти нечистую землю - ниву іншого землероба, три роки засівати і збирати плоди і потім отдасть - поверне її (власнику)..." [18; 46].

Подібність цих правил (причому, одне взяте зі зводу, що сягає ХУІ ст., а інше лише відображає діючий звичай) не лише дозволяє нам встановити той факт, що "Книги законні" застосо­вувалися в українських землях, але й що окупація землі поселе­нцями в цих місцинах надавала займанщику право володіння нею лише на певний час.

Північ України, яка менше зазнавала набігів татар, приваб­лювала поселенців із числа дрібної шляхти. Цим аристократам польського походження корона жалувала численні хутори, які вони заселяли кріпаками і вільними селянами, котрі погоджува­лися стати їх спадковими орендарями. Чернігівщина та Полтав­щина були відкриті для татарських набігів, тому майже до ХУІ ст. залишались пустельними. З цієї причини вільна займа- нщина цілинної або покинутої землі була ще можлива. Якщо північна частина України була мало заселена, то південна була диким степом. Саме там розташовувались ті "ялові" поля, про які говориться у скаргах турецьких і татарських купців на коза­ків. Береги Ворскли і Хоролу, Сули й Удаю, рік, що пронизува­ли Полтавщину та Слобожанщину, були вкриті лісами, в яких вільно полювали київські та черкаські козаки, міщани Канева та Чернігова. Діючий на українських землях Литовський статут заохочував нових поселенців, обіцяючи їм вільне володіння зе­млею, оживленою їхньою працею. Земельна політика держави опиралася на правову базу, основу якого складав звичай. У Ли­товському статуті (ст. 43) зазначалося: "Хто нажив своєю пра­цею землю, яка раніше нікому не належала, і обробив її або роз­чистив від лісів чи кущів, той по праву стає її власником". Пізніше, у 1743 р., це положення закріплюється у Збірнику ма­лоросійських звичаїв, що фактично кодифікувало давню звичає­ву норму "займанщини". Польські королі у своїй аграрній полі­тиці також дотримувались цієї правничої норми. Формальне тому підтвердження ми знаходимо в привілеї, наданому Вар­шавським двором (1646 р.), в якому зазначається: козакам до­зволяється займати землі та будувати садиби, де завгодно, лиш би це було на пустих до цього місцях [21; 48].

Зміна урядів, перехід України під московське підданство сут­тєво не вплинули на права займанщиків. Гетьмани і царі заохо­чували колонізацію, даруючи привілеї займанщикам. Звичай, формалізуючись, продовжував визначати земельну політику. Про це свідчать хартії ХУІ та ХУІІ ст. - документи, які з періоду середньовіччя надавали певні права або привілеї. В одній із хар­тій за 1738 р. наводяться свідчення мешканців Глухівського по­віту Чернігівщини про джерела їхнього права власності. Так, зазначається, що з часів, від яких минуло вже більше 50 років (тобто, з 1688 р., з часу приєднання України до Росії минуло не більше 20 років), "від села Чарторейки і до Воронежа була ві­льна пуща, в якій селились села; всім вільно було в ту пущу селитись і хати ставити. А коли збільшилось в селах жителів і лісів багато вирубали, тоді воронежці та інших сіл найзнатніші і найстаріші мешканці почали займати і окопувати займища, кожний по своїх можливостях, що й не заборонялося" (Архів малоросійської колегії. № 9135: документ, відтворений О. Лаза­ревським в його історичному дослідженні про українських пос­политих селян) [1; 25-26].

За часів Богдана Хмельницького відбувся земельний переділ: "під полки, а в полках під сотні, а в сотнях під містечка, села і селища, і в них під свої житла, двори, будинки, хутори, - не була розділена і позаймана"; і тому всі маєтності українців стали їх власністю через займанщину. Свої займища українці познача­ли по-різному: одні оборювали, інші - обносили кілками і обко­пували ровом, позначали зарубками на деревах. Фактично, межі фіксувалися традиційними юридичними знаками власності (копці, знамена, кляки). "Вони в тих займищах робили все, що хотіли - будували маєтки, будинки, млини, гаї повертали, сади заводили, закладали і заселяли власні хутори, слободи і села" (наведений документ знаходиться в архіві Чернігівського управ­ління державним майном. Першим опублікував його О. Лаза­ревський [1; 28].

Україна середини ХУІІІ ст. не знала актів, що описують межі земельних володінь і містять вказівки на джерела їх походжен­ня. Іноді займанщики зверталися до владних представників із проханням затвердити за ними на майбутнє безсумнівне воло­діння земельною ділянкою і захистити це володіння шляхом встановлення грошових штрафів. Зазвичай у таких випадках зверталися до начальників козацьких полків (панів полковників) і просили у них грамоти, які б засвідчували, що ділянка землі, розташована в межах земельних володінь полку, була захоплена певною особою раніше від інших і тому має вважатися саме її власністю. Документи такого змісту називалися "позволитель- ними листами", ними і засвідчувався акт окупації чи займанщи- ни. Відтак у більшості випадків вважалося достатнім довести перед суддями за допомогою свідків той факт, що займанщиком захоплена цілинна земля для обробітку. Суди, вирішуючи земе­льні суперечки приватних осіб чи громад, керувалися лише зви­чаєм, і сторони вмотивовували своє право власності на підставі окупації території їхніми предками [7; 477].

Численні грамоти, "жалувані" царями першим поселенцям, свідчать: займанщина була єдиною основою володіння україн­ських козаків. Серед цих грамот одним із перших з'явився указ, за яким цар Олексій приєднав до своєї держави Лівобережну і Правобережну Україну. Указ від 22 жовтня 1665 р. закріпив за козаками захоплені ними землі. В одній із грамот від 4 листопа­да 1686 р., в якій було звернення до полковників Харківського полку Григорія та Костянтина Донців, сини царя Олексія - Іван і Петро -визнають за козаками цього полку і на майбутнє таке ж право володіння, яке їм належало й раніше [7; 481]. Подібні грамоти були неодноразово даровані імператорами на користь того чи іншого полку аж до 1743 р., але не тому, що російський уряд вирішив припинити дарування, а тому, що саме в цьому році було рекомендовано скласти збірник українських звичаїв. Він мав об'єднати в собі давні повноваження і нові привілеї, якими користувалися козаки як у Лівобережній, так і в Право­бережній Україні. І справді, цей звід визнав право освоєння незайманих земель шляхом захоплення і їх подальшого постій­ного обробітку.

Уряд заявив, що в Слобідській Україні сутність володіння землею відрізняється від російського, оскільки більша частина власників отримала її не завдяки кріпосним законам, а лише за­вдяки займанщині. Це свідчить про визнання займанщини осно­вою права власності [7; 608-609]. Займанщики ж цих земель ко­ристувалися правом власників, яке визнавалося урядом, а отже і правом купівлі-продажу її.

Право володіння нерухомим майном формувалося в умовах сімейно-родинного співжиття. Увесь тривалий шлях розвитку сім'ї поділяється на кілька етапів. Перший етап характеризується домінуванням роду як спорідненості кровних родичів. На дру­гому етапі генези сім'ї значення роду звужується до великої сім'ї (сімейної общини), до складу якої входило три-п'ять східних або побічних поколінь родичів - нащадків одного батька зі своїми дружинами та дітьми, які були об'єднані спільною вла­сністю, виробництвом і споживанням, культовими інтереса­ми, владою голови сімейної общини. Формою територіально- господарського устрою сім'ї, що проіснувала до ХУІІ ст., були дворища. Третьому етапу властиве відокремлення сім'ї від роду, хоча така патріархальна сім'я була розширеною патронімією (вона ще називалася сябринною, пізніше братською). До її скла­ду могли входити не лише кровні родичі, але й члени громади, пов'язані фіктивними родинними зв'язками [20; 243]. Сябринс- тво умовно можна поділити на природне і штучне. Перший вид більш давнього походження; його суть - у розподілі спільної власності великосімейних патріархальних об'єднань між мен­шими спілками. До останніх вливалися і "чужаки" (через шлюб, купівлю-продаж сябринної пайки), і кровне начало по­ступово слабшало. В основі штучної сябрини лежав договір кількох осіб, які часто й не були родичами та жили у різних селах [26; 141-142].

Козацькі сім'ї, захоплюючи вільні землі, були не просто шлюбними парами, а сімейними общинами, названими у доку­ментах сябринами (Литовський статут 1529 р.). Сябри (співвла­сники, співучасники, а також - товариші, сусіди) мали кожен свою частку майна, конкретну ділянку (пайку) спільної землі. Поширеним способом утворення сябринних або братських ро­дин був звичай братерства, що встановлював фіктивні родинні відносини і декларувався публічно на громадських сходах. Об­ряд братання або побратимства супроводжувався символічними замовляннями, молитвою, цілуванням ікон, перев'язуванням рушником, обміном фетишами (образами й хрестами). Звичай визнавався й освячувався церквою. Відносини побратимства встановлювали на все життя і вважали їх такими ж обов'язкови­ми й священними, як і родинні зв'язки [26; 143]. Якими б не бу­ли способи утворення сябрин, у них завжди зберігалися тради­ційні норми ставлення до спільної власності, що спиралися на звичаєве право. Продаж або будь-яке інше її відчуження були неможливі без відома й дозволу усіх побратимів (сябрів).

У ХУП ст., коли Україна стала під протекторат Росії, такі спі­лки почали називатися товариствами. Оволодіння незайманою землею або землею, покинутою колишніми власниками (польсь­кі поміщики покидали свої володіння, щоб повернутися на бать­ківщину), продовжувалося і в ХУІІІ ст. Сімейні общини і то­вариства поселенців, не пов'язані між собою кровною спорідне­ністю, розподіляли поміж собою землю і ставали засновниками невеличких хуторів, а потім і великих поселень, що дістали на­зву слобід. Більша частина їх була заснована вільними поселен­цями, що обробляли цілинну землю; засновниками інших були землевласники, які користувалися привілеями податкових пільг, залучаючи на свої землі тих, хто бажав би на них поселитися на правах спадкового користування.

Численні акти ХУІ-ХУІІІ ст. розтлумачують особливості зе­млекористування козацьких сябрин, поширеного на Донеччині та Помор'ї. Фактично воно збігається із закріпленим Литовсь­ким статутом і утверджує право кожного члена общини розчи­щати стільки землі, скільки побажає, "доки його сокира не зу­стрінеться з сокирою побратима". Місце, "де зустрілися сокири" й ставало межею для них обох (Литовський статут 1529 р., розд. УШ, арт. 11). Збірник українських звичаїв також репрезен­тує постанови Литовського статуту, додаючи, що частка кожно- го члена общини сябрів, у випадку, коли частки всіх її членів неоднакові, повинна відповідати необхідним потребам того, хто нею користується (Литовський статут, розд. ХУІІ, арт. 15). От­же, рівність земельних наділів не була визначальним критерієм справедливості, за основу бралася господарська потреба та вміння давати лад землі. Таку потребу визначала община (сяб- рина), а кожний її член мав право піднімати своїм плугом такий простір землі, який йому під силу, косити стільки сіна, скільки в змозі подужати. Водночас у Литовському статуті передбачено: той, хто захопив угіддя, має залишати й іншим сябрам чи това­ришам достатню кількість лісу й степу для такого захоплення (Литовський статут, розд. ІХ, арт. 19).

Таким чином, займанщина в Україні:

ю була найбільш поширеним способом встановлення неру­хомої власності;

ю проводилася і сімейними общинами (сябрами), і товарис­твами поселенців, які зберігали її неподільною;

ю земельна політика у тому вигляді, що нею користувалися українські козаки, не передбачала періодичних переділів землі та рівності наділів, надаючи кожному можливість присвоювати землі стільки, скільки йому потрібно, і не назавжди, а на той пе­ріод, доки земля не буде виснажена безперервним обробітком.

Пізніше почалися періодичні переділи землі з рівністю наді­лів, що набувало рис общинного мирського землеволодіння, зо­всім невідомого козацькому звичаєвому праву.

Як засвідчують документи, принцип рівності наділів відпові­дно до кількості членів сім'ї у першу чергу був вигідний для незаможних багатодітних дворогосподарів, тому вони підтри­мували уряд у нововведеннях, маючи більшість голосів на гро­мадських сходах, всіма силами відстоювали проекти нового розподілу землі. Унаслідок цього права перших займанщиків були порушені, а землі, успадковані їхніми нащадками, стали розподілятись на тих самих умовах, що й землі державних се­лян; особисте становище колишніх власників було зведене до становища спадкових орендарів землі, яку стали розглядати як власність держави.

Незважаючи на те, що кожному члену сімейної общини на­лежало право володіння часткою общинної землі, за своєю ор­ганізацією і за сукупністю наданих їй законом громадських прав, община була юридичною особою, оскільки саме вона за­ймалася розподілом земельних наділів. Так само мало місце во­лодіння юридичної особи (селянського двору), тим часом кожен член двору мав реальне право на землю. Ось чому в урядових рішеннях характеризується сімейна власність як спільне воло­діння всіма членами селянського двору, котрий вважається юридичною особою [14; 122].

Оскільки найдавнішим суб'єктом державного і приватного права є рід, згодом велика сім'я (сімейна община), то досить ра­но увиразнюються і права на землю родів та приватних осіб, а з прийняттям християнства ще й їхнє право на церковне майно. До складу родового майна входила лише нерухомість (у найдавніші часи рухомі й нерухомі речі були спільною влас­ністю всього роду). Будинок (житло, оселя, будова) також не може бути спільною власністю всього роду, але оселя в значенні двору, дворища, може й у пізніші часи зустрічатися як об'єкт права цілого роду [10; 40, 47, 51].

Права родового володіння поширювалися на землю, що пере­бувала в активному господарському вжитку, а також на пасови­ська та луки. Допоки рід проживав в одному місці, таке спільне володіння було можливим та економічно виправданим. Із розпа­дом великої родової сім'ї на розширену патріархальну сім'ю на­стає період розподілу родового майна на окремі складники: ко­жне покоління й сім'я, що відділилася від роду, отримувала свою частку в користування і володіння, але без права самостій­ного розпорядження. Крім того, деякі частки родового майна залишаються у спільному володінні всього роду (луки, ліси). Така форма власності побутувала до ХУ ст. і регламентувалася звичаєвими нормами стосовно права роду (великої родової сім'ї) на окремі частини його майна.

У ХУІ ст. окремий член роду чи сім'я отримують право від­чужувати своє майно без попередньої згоди інших родичів, але за те вони отримали право викупу придбаного членом роду майна [22; 161]. Право родового викупу поширювалося лише на оплачувані угоди - купівлі-продажу, застави (про безоплатні угоди, наприклад, дарунки, заповіти тощо не йдеться). Суб'єк­тами права родового викупу були всі члени роду, хоча, фактич­но, викуп провадить одна особа від імені всього роду, оскільки викуплене майно залишається родовим, а не набутим. Ціна, за якою викуповувалося майно, спочатку не була визначена зако­ном, і, за звичаєм, викуп відбувався за тією ціною, за якою була укладена угода продажу [22; 200-201].

Громада, яка через свідків і посередників контролювала до­тримання звичаєвих норм та усних угод, стежила, щоб викуп частки родового майна відбувався лише за власні кошти: як до­веде продавець громаді, що відкупник не свої кошти кладе, то майно залишається в його володінні.

На відміну від офіційного законодавства, основним джере­лом власності та матеріального статку звичаєве право визнавало працю. Тому земля та майно, в які вкладено працю, не моли бу­ти відчуженими без відповідної винагороди. Через те селянська сім'я, на думку дослідників українського звичаєвого права С. Єфименка, С. Пахмана, Л. Калачова, П. Оршанського, перш за все була трудовою спілкою, у якій кожний мав право на заро­блену частку майна. Голова родини, батько, був лише розпоряд­ником її спільної власності і при виокремленні малих сімей (одружених дітей) та розподілі майна мав діяти за звичаєм: на вимогу молодшого сина надавав "виділ" - відокремлену частину землі, худоби, реманенту тощо; з цього моменту міг розпочатися остаточний переділ сімейного майна і формування окремих дворогосподарств. У конфліктних ситуаціях справи переділу могли бути врегульовані певними цивільно-процесуальними но­рмами, а тому переходили до компетенції громадських сходів (при общинному володінні) і волосних судів (при подвірному володінні). Вагомими причинами для примусових рішень вва­жалися: марнотратство голови сім'ї, недостатня турбота про дітей і старших членів родини, порушення правил мирного спів­життя в родині [17; 75-77].

С. Пахман, вмотивовуючи визначальну ознаку сімейної общини як трудової спілки, дослідив природу майнового права членів цієї інституції: факт слабкого розвитку приватної ін­дивідуальної власності при неподільності родини і спільності господарства. "Селяни багатьох регіонів на запитання про їхню особисту власність відповідали, що в членів родини окремої власності немає" [19; 12]. Таким чином, угоди, що укладалися членами родини, розглядалися як угоди, що укла­далися всією родиною.

М. Мухін, опрацювавши матеріали по спадковому звичаєво­му праву для редакційної комісії зі складання проекту нового цивільного укладення, відзначав: "Факти доводять, що і в цей час сімейна власність у значенні самостійного юридичного ін­ституту не є міфом, явищем, що відживає, але має глибокі коре­ні у народній свідомості і заслуговує настільки ж серйозної ува­ги, як і приватна власність" [16; 44].

Таке розуміння сімейної власності відобразилося у відпові­дях, які дали селяни членам комісії із дослідження звичаєвого права і в ХІХ ст. Респонденти стверджували, що майно складає власність усієї родини в особі старійшини, окремої власності у членів однієї родини не буває, усе майно, придбане окремими членами родини, вважається спільним майном родини.

Водночас за такого укладу сімейних майнових відносин до­мовласник був лише розпорядником спільного майна, і кожен член сім'ї, залежно від затраченої праці, вважав себе співвласни­ком. Позови батьків, колишніх домовласників про виділення їм із сімейного майна частки "на прожиток" свідчать про утиск ба­тька молодшими членами родини та про той факт, що за звичає­вим правом майно родини не складало особистої власності бать­ка. Спільність сімейного майна та землекористування відбилося і в нормах писаного права.

Спільністю сімейного майна пояснюється й обмеження, що існували для домовласника стосовно права розпорядження май­ном. Влада батька як голови родини хоча і визнавалася, проте і обмежувалася в тих випадках, коли його дії чи розпорядження призводили до господарських збитків чи образи когось із членів родини. Ці підстави надали право громаді або волосному суду визнавати такі розпорядження недійсними, а в окремих випад­ках -порушувати питання про відсторонення голови родини від керівництва господарством [19; 3-4].

Хоча за батьком визнавалося право за життя виділяти дітей на свій розсуд, община все-таки здійснювала контроль і засту­палася за тих членів родини, які хотіли заснувати окреме госпо­дарство. Від непрацездатного батька головування переходило до старшого сина, а у випадку смерті першого - до жінки (вдови). Свобода розпорядження майном на випадок смерті зазвичай об­межувалася колом осіб, котрі були членами родини, тому воля заповідача визначала не вибір спадкоємців майна, а встановлю­вала розподіл його між членами родини.

Результатом дослідження С. Пахмана став висновок про те, що всередині родини існувала боротьба у сфері майнової влас­ності між головою сім'ї та рештою її членів. Причому перший намагався вийти за правове поле розпорядника й утвердити ін­дивідуальну власність, а інші відстоювали ту частку майна, пра­во на яку давала праця, затрачена на її набуття. "Така боротьба, безсумнівно, існувала, але за дії звичаєвого права вона рідко за­кінчувалася перемогою влади батька" [19; 19].

Різні правові режими були характерними для різних форм землеволодіння: приватного (міщан, селян, дворян) та надільно­го селянського у двох формах - общинній та подвірній.

При подвірному землеволодінні присадибні ділянки знаходи­лися у спадковому користуванні домовласника; спільнота не мала права втручатися, а спірні питання вирішувалися у волос­ному суді. Право власності на виділену землю для подвірного володіння належало всій громаді, але не як суб'єкту права, а як сукупності дворогосподарств, що мали право на певний наділ із загальної власності. Допоки дворогосподарства не викупили свого наділу, тобто не погасили позику, вони були власниками не індивідуальними, а колективними. Із цієї причини їм заборо­нялося: продавати земельні наділи особам, котрі не належали до сільської громади; віддавати їх під заставу приватним особам і установам тощо.

Близькою (майже ідентичною) до подвірної форми землево­лодіння була общинна: надавалося право на користування зе­мельним наділом, але не забезпечувалося право власності; при­садибна ділянка селянського двору, а також польові наділи залишалися у спадковому користуванні сім'ї, але ці права ска­совувалися за умови виходу сім'ї зі складу общини (громади) [12; 340-341].

Отже, під общинним володінням слід розуміти володіння не­рухомим майном, що належало громаді домовласників, котрі розпоряджалися і користувалися ним за взаємною згодою. Тому громада дворогосподарів була юридичною особою. Общинне володіння передбачало такі звичаї землекористування:

ю член общини не мав права власності на відведений йому земельний пай, а лише мав право на володіння й користування ним, тому і не міг відчужувати його ні за життя, ні на випадок смерті; не міг віддавати під заставу; діти та родичі не могли отримати його у спадок; пай не міг бути проданий;

ю володіння й користування общинною землею неподільно пов'язане із перебуванням дворогосподаря в общині. Володіння й користування общинною землею поширювалося тільки на члена общини [8; 227].

Таким чином, право власності на землю цілком і неподільно належить общині як юридичній особі, за існування якої окремі її члени - домогосподарства на чолі з господарем, - мають право на користування землею, визначене лише громадою і лише на певний термін. Це право обумовлене тією метою, заради якої існує община як юридична особа - збереження общинної землі для забезпечення рівномірного користування нею усіма її чле­нами. Оскільки община була юридичною особою і її склад ви­значався сукупністю дворогосподарів, кожен її член мав право брати участь у справах, що були у віданні сходу, тобто мав фор­мувати рішення розпорядчої влади у справах общини.

Спадкове право - це сукупність правових норм, які регулю­ють умови й порядок переходу за спадкуванням права особистої власності людини після її смерті до інших осіб (спадкоємців) [32; 730]. Спадщина - сукупність майнових прав і обов'язків, належних громадянину, які після його смерті переходять до спадкоємця. До майнових прав, що входять у спадщину, нале­жить не тільки право власності на майно, але й зобов'язальне право, що випливає з укладених спадкодавцем за життя різних видів договорів.

Закономірним наслідком встановлення права власності було юридичне закріплення спадкового права. "Спершу всі маєткові права належали всім членам сім'ї або роду - вкупі. Смерть голо­ви сім'ї або другого якого члена її тільки змінювала порядок спі­льників... За повного панування спільних прав сім'ї або роду, спадщина не могла існувати, бо смерть котрогось з його членів не зумовлювала переходу прав" [5; 406].

Ще в додержавні часи почав формуватися звичай, згідно з яким власність померлого переходила його родичам, і всі супе­речки з цього приводу вирішувалися на громадському сході. Тоді ж сформувалося звичаєве право спадку, який складався з дідизни (майна, нажитого дідом, успадкованого батьком), мате­ризни (материного віна), батьківської частини (майна, надбано­го спільно, сімейного). Найбільш поширеною формою розподілу сімейного майна була така: глава сім'ї (чоловік або вдова) буду­чи ще здоровими, але вже літніми людьми, розподіляли своє майно синам та дочкам [28; 12]. Глава сім'ї складав духівницю: запрошував у хату свідків, найперше сусідів, і проголошував у їхній присутності свою волю. Коли ж цього не відбулося, то спадкоємці ділилися майном у присутності свідків. Інколи спа­док розподілявся вже при одруженні синів та дочок, був части­ною весільного віна. Якщо в сім'ї були сини, то спадкове право власності не поширювалося на дочок: спадкоємці були зобов'я­зані видати їх заміж, забезпечивши приданим.

По материнській лінії успадкування відбувалося за таким принципом: майно переходило у власність дочок, коли матери­зну складали жіночі речі; якщо ж материзну складало інше май­но (земельний наділ, худоба), то така спадщина розподілялася порівну між дочками та синами.

Дідизна передавалася тому спадкоємцеві, при котрому дожи­вали віку батьки (зазвичай при наймолодшому синові).

Згадки про спадщину містяться в русько-візантійських дого­ворах. Договір 911 р. вже розрізняв успадкування за законом (тобто, за звичаєвим правом русинів) і за заповітом (духівни­цею). Ця різниця закріпилася пізніше у статтях "Руської Прав­ди". Зокрема, за договором Русі з Візантією 911 р. за відсутності синів спадкоємцями могли стати брати померлого. Отже, земля переходила лише по чоловічій лінії. Жінки не могли бути спад­коємицями землі. Тут діяла виключно звичаєва норма неподіль­ності землі, яка захищалася громадою, адже після того, як жінка виходила заміж, земельний наділ, закріплений за нею, перейшов би до роду чоловіка і міг стати власністю іншої громади. Однак у духівниці така норма могла порушуватися.

У "Руській Правді" містяться закони, що регулюють право власності на спадок: "А хто, умираючи, розділить дітям своїм, то так має бути, а як умре без розпорядження, то всім ділить і на самого дати "на душу".... А як жінка лишиться по мужу, то да­ти її часть (придане, материзну), а у своїх дітей має взяти часть, а що на ню муж вложив (дароване майно), того є господинею, а спадщина по мужу їй не належить; а як будуть діти, що з пер­шою жінкою, возьмуть то, що є їх матері, хоть би на (другу) жі­нку вложив, позаяк возьмуть вони по своїй матері; а як буде сес­тра., то спадщини не возьме, але віддадуть її брати заміж, як зможуть; а матірна часть дітям не належить, то кому матір схо­че, тому дасть: як дасть всім, то всім поділяться, а як умре, не розпорядивши, то в чиїм домі була, де вмерла і хто її кормив, той возьме..." (ст. 183, 185) Право власності на спадок належа­ло тільки членам сім'ї, які мусили підпорядковуватись спадко­давцеві. Спадкоємець не мав права передавати своє майно іншій людині. Якщо він це робив, то його спадок переходив до князя як представника публічної влади.

"Руська Правда" не втручалася у визначення спадкової част­ки для синів. Але законом було передбачено: в разі суперечки стосовно спадкових прав синів рішення приймається волею кня­зя, котрий призначає свого представника "ділить дітей" (ст. 117 за Карамзинським списком).

Для дочок спадкове право на батьківське майно умовно не існувало, однак, фактично, воно реалізувалося через вінування - виділення частки батьківського майна у вигляді приданого, а також через отримання материзни.

За "Руською Правдою", право дружини на майно після смерті чоловіка не визнається. У ст. 106 (Карамзинський список) зазна­чено, що дружина не може бути спадкоємицею чоловіка. Вдова

може посісти місце глави сім'ї і набути ролі розпорядниці май­на: "Якщо вона захоче залишитись із дітьми, то треба виконати її волю, а дітям волі не давати". У ст. 113 "Руської Правди" зазначено: "Якщо жінка обіцяє залишатися вдовою після смер­ті чоловіка, а сама витратить майно і вийде заміж, то їй треба відшкодувати дітям". Тобто, її сімейна влада скасовується ли­ше після другого шлюбу.

Вдова могла отримати так званий "виділ" і жити окремо від дітей. Така частка може бути їй надана за заповітом чоловіка. Частина виділу вдови за законом має бути урівнена із синівсь­кою, але цей виділ не є спадком. Єдине право на отриманий за­конний виділ, надане вдові, це розпорядження ним на користь усіх своїх дітей або одного з них. Такий виділ є те ж саме, що пізніше отримало назву "на прожиток". Частина майна, видана "на прожиток", у разі наступного одруження має бути повернена дітям (ст. 106 за Карамзинським списком).

Литовський статут 1529 р. розширив права успадкування, закріплені "Руською Правдою". Цей збірник юридичних законів дозволив через духівницю ділити третю частину майна на користь сторонніх осіб, позбавляючи права власності на неї пря­мих спадкоємців. Водночас, Литовський статут закріпив одно­осібне право власності глави сім'ї, який, наприклад, міг відмови­ти у спадку прямому спадкоємцеві через образу (скажімо, коли син вдарив батька). Таке положення суперечило звичаєвим нор­мам спадкового права, за якими кожен член сім'ї міг розрахову­вати на частку спільного майна, на надбання якого була за­трачена його праця: "Хто належав до сім'ї, спільно з іншими працював на господарстві, той має право на спадщину, і ніхто не може позбавити його частки, яка йому належить" [28; 14]. Не мав права власності на сімейне майно лише той, хто не працю­вав на його надбання, або, заробляючи гроші на стороні, не від­давав їх на спільне господарство.

На Правобережній Україні зберігалося (відповідно до Литов­ського статуту) обмежене право дочок на спадщину: дочки при братах могли успадкувати лише четверту частину батьківського майна, основною ж спадкоємницею залишалася вдова.

Розподіл майна за звичаєвим правом зберігався і в козацько- гетьманську добу ХУІІ ст.: поділ майна між синами визначався батьківським "рядом" ("ряд" у значенні розпорядження); при розподілі без батьківського заповіту сини ділили його порівну, але сам двір неподільно залишався молодшому синові. Такий порядок зберігався аж до ХХ ст.: "Селянин заповідає свій влас­ний дім з садибою біля нього... меншому із своїх синів, тому що старший має свою власну садибу" [29; 683-684, 690].

Так, Городищенський волосний суд (Київщина, Черкаського повіту) 1 серпня 1871 р. розглядав справу про поділ спадкового майна, що залишилось після смерті батька, між рідними брата­ми. Суд, встановивши, що спор стосується батьківського польового наділу, іншого майна і що інших спадкоємців не за­лишилось, постановив: рідні брати повинні користуватися польовим та іншим майном порівну, порівну повинні взяти на себе борги, що залишилися після смерті батька. Отже, брати, за звичаєм, розподіляли те майно, що залишилося по смерті бать­ка, оскільки на набуття цього майна затратили свою працю нарівні з батьковою. Втім, вони мали виконувати однаково й боргові зобов'язання батька. У випадку, коли б хтось зі спад­коємців сплатив більшу частку боргу, то мав би одержати й більшу частину спадщини.

У спадковому праві відбиваються загальні тенденції розвитку родового права власності на нерухоме майно, за яким жоден член сім'ї не мав права відчужувати нерухомість (землю, зокрема) на користь того, хто не належав до родини. Спадкоємство за за­коном відбувалося на сімейній та родинній засадах. Сімейна фор­ма спадкоємства передбачала спадкове право власності на май­но для членів сім'ї, а саме батьків та дітей, котрі ведуть спільне господарство (тому такий принцип розподілу відбувався на еко­номічному ґрунті). Родинна форма спадкоємства надавала право спадкової власності родичам по бічній лінії, кожному, хто дово­диться родичем членові сім'ї, зокрема і тим, хто безпосередньо не доклав праці до надбання майна, однак перебуває зі спадко­давцем у кровному зв'язку. Родинний принцип став панівним у всіх кодексах, що запозичили римське право, тоді як сімейний принцип зустрічається лише у звичаєвому праві [28; 15]. Звичай закріплював нерівний розподіл спадкового майна між спадкоєм­цями першої черги та другої черги. До складу спадкоємців пер­шої черги належали чоловік або дружина спадкодавця та його діти, до складу другої - брати та сестри померлого. Наприклад, сім'ю складають два брати і в кожного з них є по кілька синів. Усі сини разом із батьками працювали для спільного добра. Ко­ли б довелося ділити майно такої сім'ї, то за підставу поділу треба було б взяти не кількість членів сім'ї (два батьки і п'ять синів), а лише кількість старших за ступенем спорідненості, тобто розділити все майно на дві рівні частини; батьки ж мали розділити кожен свою частину порівну між синами [28; 25].

Відділений син не мав права на батьківську оселю і поле тоді, коли він одержав їх від громади із запасних земель. Романівсь- кий волосний суд у 1885 р. розглянув скаргу Хоми на його брата Семена, що той не виділяє йому частки батьківської землі. Суд ухвалив: беручи до уваги, що Хома ще за кріпацтва відділився від батька і пішов у прийми та що він має половину пішого польового наділу й оселі, наданих громадою із запасного ґрунту, відмовити скаржникові в його позові [9; 221].

Коли ж помирав відділений бездітний син, то його майно пе­реходило до батька, братів або інших кровних родичів, тобто додавалося до сімейного майна. Дружина його переходила жити до чоловікових родичів, якщо на те була її воля, або ж поверта­лася у свою родину чи вдруге одружувалася, забираючи частку особистої власності ("скриню").

У цей час продовжує функціонувати узвичаєна практика пе­редачі спадкової власності дочкам у вигляді приданого та мате­ризни. Так, в актових книгах с. Високій у 1788 р. збереглися за­писи про передачу майна одруженій дочці та зятеві: "Сини до цього майна не мають ніякого права, тому що це земля не бать­ківська, а материнська, тому вона передана дочці; отож і записа­ли на дочку і ще раз нагадують, щоб сини ніколи навіть не зга­дували про неї..." [24; 15].

Не заповідаючи дочці сімейне майно у власність, батько міг у духівниці зобов'язати синів виділити дочці після його смерті гі­дне придане: "Згідно з правом батьківським та материнським все майно дарую Іванові, який має почтиво вінувати свою сест­ру, а мою дочку Єву" [9; 224, 226].

Однак жінки, які працювали в наймах чи артілі, часто праг­нули рівних спадкових прав із братами. Романівський волосний суд у 1883 р. розглянув справу громадянки Ївги, котра вимагала від свого рідного брата, який посів батьківську спадщину, ви­ділити її частку з батьківщини (спірна земля по уставній гра­моті була записана за відповідачем). Свідки довели на суді, що відповідач не мав би спірної землі, якби сестра його, жалібни­ця, не відбувала за то панщини, бо сам на той час був малоліт­нім. Суд постановив: виділити їй четверту частину ґрунту. То­го ж року цей суд розглядав іншу подібну справу: громадянка Христина скаржилася на свого рідного брата Кузьму, що він посів усю батьківську спадщину, в той час, коли вона на неї також мала право, остільки була ще дівчиною й ходила на за­робітки, а гроші віддавала братові. Суд постановив виділити жалібниці 1/4 ґрунту [24; 221].

Якщо в родині не було синів, то дочка була єдиною спадко­ємицею. У такому випадку мав застосування звичай брати в сі­м'ю зятя - "приймака": Після смерті дружини, але при дітях, він ставав власником дитячого майна. Звичай успадкування не по­ширювався на бездітного приймака ("Був собака у приймах, та й хвіст отбув"). Щоправда, траплялися окремі випадки порушення цієї норми, коли громада визнавала за вдівцем-приймаком знач­ний внесок у надбання майна померлої дружини і виділяла з нього частку приймакові.

Коли вдівець-приймак залишався після смерті дружини зі своїми та її дітьми від першого шлюбу, то він ставав господа­рем, але не мав права на відчуження майна. Діти від різних ма­терів, але від одного батька брали спадщину лише за своїми ма­терями, і навпаки: майно батька ділилося порівну на всіх синів від різних матерів. Спадкове право не поширювалося на поза­шлюбних дітей; пасинки та пасербиці не мали права успадкову­вати майно вітчима чи мачухи.

Частка спадкового володіння синів, що відбували солдатчи­ну, була меншою у порівнянні з часткою їх братів-землеробів. Так, 16 листопада 1871 р. Квітківський волосний суд (Київщина, Канівський повіт), розглядав скаргу Я. Доцька на братів його, Івана і Гната, що вони посягають на оселю і поле померлого брата їх, Семена. Тим часом як Іванові, котрий служить у війсь­ку, не повинна припасти частина спірної землі, бо він не брав участі в спадщині батька і покійника-брата. Суд постановив: зе­млю, що залишилася після Семена, розподілити на три частини: дві з них віддати жалібникові, за що жалібник зобов'язується справно платити й утримувати вдову Семена - каліку, видаючи їй щорічно по копі озимого хліба; останню третю частину відда­ти Гнатові. Натомість солдатові Іванові відмовити в участі його в спірній землі [24; 207]. Як бачимо, український народ дивився на солдата як на урядового чоловіка, про якого мав би дбати са­ме уряд. Такий погляд мав своє підґрунтя: лише у ІІ половині ХІХ ст. змінився закон про військову службу, коли термін служ­би значно зменшився і коли призваний мусив нести військову службу, не наймаючи за себе заміни. До цього солдат служив 25 років і, відповідно, не брав участі у надбанні сімейного май­на, через що солдатам у спадщині відмовляли. Російський уряд звернув на це увагу і видав закон від 25 червня 1867 р. - "Поло­жение об устройстве быта отставных и безсрочно отставных нижних чинов", - за яким уряд виділяв солдатам наділ із запас­них земель [24; 211]. У випадку, коли поділ батьківського гос­подарства відбувався до повернення солдата зі служби, то його частину брати ділили між собою і сплачували брату-солдатові за користування нею. Таким чином, солдати, повернувшись зі слу­жби, одержували рівну з братами частину з батьківської спад­щини, але в тому стані, в якому вона була до служби солдата. Це правило поширювалося на рухомість і нерухомість. Якщо поділ спадщини здійснювався до служби у війську, то жодних змін у поділі спадщини не відбувалося.

Спадщину після смерті чоловіка посідають бокові родичі у разі непрацездатності, хвороби, каліцтва вдови. У їх обов'язок входило також утримування вдови до смерті [24; 541].

Спадкоємцями могли бути і батьки одного з померлих - чо­ловіка чи дружини, - якщо у подружжя не було дітей. До бать­ків переходило лише родове майно. Так, батьки посідають придане своєї дочки, коли вона помре бездітною, зокрема й нерухомості; все ж майно, яке покійник отримав від батька при виділі, посідає батько.

Спадщина може переходити й до бічних родичів у тому разі, коли подружжя не мало дітей. У спадщину переходить тільки те, що не придбано власною працею померлого, а дісталося йому свого часу як дарунок. Такий висновок випливає з постанови Мировського волосного суду 1865 р. з приводу того, кому пови­нна дістатись нерухомість після смерті Бобренка - його вдові чи братові. Там, між іншим, сказано, що вдові дістається осельний наділ, оскільки він не є спадковим, а подарованим покійному поміщиком. Це означає, що коли б наділ був спадковим, він би належав не вдові, а братові покійного. Як бачимо, спадкоємцям по бічній лінії (рідним братам, сестрам та їх дітям з правом наступництва) належить лише родове майно до третього ступе­ня споріднення. У разі відсутності прямих та побічних спад­коємців, майно передавалося громаді, яка далі вже ним і роз­поряджалася. Вилучення майна відбувалося у випадку, коли спадкодавець не розпорядився ним за життя - не подарував або не заповів [27; 200].

У тих регіонах, де існувало право неподільності землі, не було можливості її рівномірного розподілу між дітьми. Тоді отримання спадщини супроводжувалось правом "купна": хтось із дітей або родичів міг викупити свою частку спадкового майна ще за життя спадкодавця. При оформленні відповідних документів продажу батьки обумовлювали для себе майнове забезпечення, тобто утримання їх до смерті: "А. Бурдан із с. Чуква продав майно своєму синові Йосифові з усім інвента­рем, будинками..., обумовлюючи для себе до смерті в хаті ве­лику кімнату, комірку з сіньми, один засік у стодолі., а син мусив забезпечити його харчування і гроші повинен віддати частинами" [24; 35].

Заповіт у галузі спадкового права (духівниця) - це односто­роння угода, за якою дієздатна особа (спадкодавець) на випадок смерті передає право власності на майно іншій особі (спадкоєм­цю) [32; 200]. Дієздатність спадкодавця передбачала психічне здоров'я ("при здоровому умі та твердій пам'яті"), незалежне во­левиявлення та розпорядження лише власним майном [24; 35]. Типова духівниця, зафіксована у документах, починається сло­вами: "Я, (такий-то), будучи навіть на тілі хворий, але здоровий розумом, порадившись сам зі своєю родиною та близькими своїми, знайомими, не примушено і не поневолений, добровіль­но. Явно і ясно, і чистосердечно по своїй волі при свідках заяв­ляю..." [24; 367]. Письмових текстів духівниці збереглося над­звичайно мало, оскільки заповіт, зроблений усно, але при свідках, мав юридичну силу, тотожну письмовій. Факт усного заповіту необхідно було внести в громадські книги. Писані ж заповіти, як правило, починалися молитовною форму­лою: "Во ім'я Отця і Сина, і Святого Духа, амінь" або "Во ім'я Пресвятої Троїці, Отця і Сина", або "Во ім'я Святої Единосущ- ної животворящої і нероздільної Трійці". Успадкування за за­повітом мало відмінності від звичаєвої норми передачі спадко­вої власності [11; 251].

Так, за непослух і завдану образу батьки могли, всупереч звичаю, заповісти синові меншу частину спадщини або й зо­всім позбавити її. Часто в заповітах спадкодавці фіксували прагнення урівняти у правах на спадщину дочок із синами. Чо­ловік або дружина могли заповідати одне одному своє майно в довічну власність, тим часом як звичай дозволяв лише розпо­ряджатися цим майном, але не надавав права власності на ньо­го. Якщо батьки з якихось причин не склали заповіту, то неру­хомість, зокрема землю, розподіляли між спадкоємцями "старі люди" - сільський сход.

Спадкодавець у своєму заповіті міг призначити заступника своєму спадкоємцеві в разі смерті останнього. Заповіт передба­чав і так званий легат - доручення спадкоємцю виплатити особі певну суму або передати їй певне майно. Так, Агата Сокіл із с. Гломче (1805 р.) перед смертю при свідках зробила такий за­повіт: "жупан маю старий, як умру, то чоловік має його продати і купити новий і дати дочці..." [52].

Крім відносин власності предмет цивільно-правового регу­лювання майнових відносин складають відносини товарообігу. Система цивільно-правових норм, які на засадах юридичної рів­ності регулюють майнові відносини в галузі товарообігу, а та­кож майнові відносини по відшкодуванню заподіяної шкоди за участю громадян називається зобов'язальним правом. Зобов'я­зальне право виникає внаслідок договірних відносин. У юриди­чних джерелах зустрічається декілька тлумачень поняття "дого­вір": як дво- або багатосторонні угоди [31; 260] і як будь-яке, навіть одностороннє зобов'язання. Якщо прийняти останнє тлу­мачення, тоді будь-який вид договору передбачає зобов'язання, а отже й відносини, які регулюються зобов'язальним правом є зобов'язально-договірними. Кожна зі сторін договору по відно­шенню одна до одної є контрагентами (від лат. "той, хто домо­вляється"). Укладання угод могло відбуватися між дієздатними особами. Під дієздатністю розуміється здатність суб'єкта права набувати юридичних прав і виконувати юридичні обов'язки. Г оловною умовою дієздатності було і залишається усвідомлення волевиявлення. За народними звичаями з особою, котра не дося­гла вікової зрілості, не можна укладати угоди: "знай толк, не да­вай малому в борг". Якщо "малий" пішов орати, він стає повно­правним членом соціуму, а отже і юридичною особою. Члени парубочої громади, пройшовши обряд ініціації, ставали дієздат­ними у правовому відношенні, брали участь у громадських схо­дах, водночас на них поширювались і правові санкції. Дієздат­ність осіб не завжди і не скрізь залежала від віку. В деяких місцевостях обмеження на свободу розпорядження майном на­кладала сім'я або старший у сім'ї.

У звичаєвому праві зобов'язальна угода передбачала три етапи її укладання:

1. Попит і пропозиція, коли угода лише зароджується, конт­рагенти лише ознайомлюються з предметом і метою угоди. По­переднє обговорення або ряд переговорів у формі "запитання - відповідь" називається "рядою", вона є попереднім моментом укладення угоди, яка далі набуває вигляду юридичного акту.

2. Коли сторони з'ясували всі умови договору, він укладаєть­ся ("рядься, та оглянься, верши, та не спіши").

3. Завершальна формула угоди відзначається обрядовими ді­ями: молитвою, рукобиттям, могоричем або завдатком. Угода набуває вигляду безповоротного юридичного акту.

Особливими видами угод є так звані "мирові" або "покладки ". У звичаєвому праві вони відіграють досить важливу роль. Ми­рова угода - це погодження двох сторін про взаємні поступки через сумнівність належних сторонам прав. Її мета - усунути шляхом новації попереднього зобов'язання або шляхом взаєм­них поступок покласти край суперечкам у майбутньому, пам'я­таючи, що "поганий мир краще гарної сварки". Для наявності мирової угоди необхідна наявність сумніву щодо майбутніх прав і зобов'язань, невпевненість у благополучному вирішен­ні справи в суді.

Головним фактором визнання дійсності угоди є виявлення волі або згода контрагентів. Це волевиявлення мало бути висло­вленим у будь-якій формі, на словах чи письмово: коли угода укладається на словах, то перемовини супроводжує певний об­ряд - молитва, рукобиття, могорич, розрізання хліба (при розпо­ділі) тощо. Обрядовість у волевиявленні відігравала роль психо­логічного тла, формувала настрій контрагентів, сакралізуючи правничий акт ("вдарили по руках", "хоч і в убиток зробити, та могоричем запити", "та ми вже й богу помолились").

Обрядові дії єднання рук, рознімання рук та рукобиття були досить поширеними при укладанні шлюбної угоди, при пере­дачі купленого, виміняного або подарованого майна тощо. Рукобиття у своєму правовому значенні прирівнювалося до завдатку. Демонстрацією волевиявлення контрагентів є вико­нання обрядових дій та виголошення промов, які передбачають публічність, на миру, апелювання до свідків, послухів. Така не­обхідність була зумовлена суб'єктивною оцінкою правоздатно­сті контрагентів та характером зобов'язальної угоди, яка пере­важно укладалася в усній формі ("з винного полтина, з видока і рукобитчика по рублю").

Отже, свідок і рукобитчик (гарант, поручитель) однаковою мірою відповідали за правомірність угоди. Якщо всі умови ви­конані, здійснювалася обрядодія рознімання рук, запивання мо­горичу: свідкові й рукобитчику "перша чарка й перша палка".

У галузі цивільного права система таких взаємовідносин поширювалася на:

ю передачу майна у тимчасове користування (майновий найм, оренда);

ю передачу майна у власність (купівля-продаж, міна, позика, дарування тощо).

Між землевласниками (орендодавцями) та землекористува­чами (орендарями) існувала особлива система правовідносин, яка полягала в передачі землі у тимчасове користування на умо­вах оренди та майнового договору. За час тривалої практики оренди та найму склалася певна система звичаєво-правових норм, в основу якої покладено усний договір зацікавлених сто­рін. Основними його пунктами були взаємні зобов'язання, хара­ктер роботи, термін та місце її проведення, умови оплати тощо. Враховувалася також нагальність робіт, обсяг уже зібраного або можливого врожаю.

Оренда землі - це форма землекористування, за якою влас­ник землі надає свою земельну ділянку іншій особі (орендареві) на певний термін за винагороду (орендну плату). У давнину пе­реважала натуральна форма орендної плати, так звана здольщи­на (скіпщина, десятина, спольщина), яка передбачала виплату орендарем орендодавцю частки врожаю, зібраного з найманої землі. З розвитком товарно-грошових відносин панівною стає земельна рента - грошова форма орендної плати.

Здольщина - звичай традиційної селянської оренди землі, яка випливала з виду розрахунку між власником та орендарями, що називалися скопичами (за одну копу), десятинщиками (за кожну десяту копу), спольниками (за половину кіп). Загальна схема до­говору про здольщину набувала чинності через послідовне ви­конання низки сільськогосподарських операцій: орендар мусив зорати землю, засіяти та заборонувати її, а вирощений врожай - зібрати і обумовлену його частину перевезти до току господаря.

Спольщина - найтиповіша форма здольної оренди, при якій орендар працював за половину врожаю. Ділянки, на які поділя­ються землі для спольщини, мають бути нарізаними не "кліти­нами", а смугами чи полянами, за давніми мірками землі таким чином, щоб їх можна було виорати за один день або за одну упряж. Сіножаті також роздавалися інколи цілими урочищами, островами й левадами. Нормами ж обробітку слугувала давня одиниця - косар або копиця накошеного сіна. За Рум'янщинсь- кого перепису 1767 р. у записах с. Кашівки Чернігівського пові­ту "один з козаків віддавав 20 своїх чверток різним обивателям з половини" [4; 101].

Звичай здольщини чистої (тобто продуктивної винагороди) і змішаної (з різними відробітками) був настільки поширеним, що численна кількість помість на Чернігівщині та Полтавщині, які існували виключно за рахунок такої форми оренди, були вкрай занедбані. Більшість старих дворянських помість перебу­вали в руйнівному стані, оскільки з сільськогосподарського ре­маненту в них можна було знайти хіба що вила та заступи. Серед конкурентів-орендодавців існував звичай влаштовувати перед Різдвом справжній торг найманою землею [32; 23].

Оренда землі землеробами могла здійснюватися спільно, за принципом артілі, заснованої головним чином на праці членів сім'ї, а інколи за допомогою найманих "челядників"( родичів, сусідів), їхніх знарядь праці, худоби тощо. В. Василенко наво­дить приклад з практики діяльності такого артільного товарист­ва, що інформує про спосіб колективної організації праці, прин­цип розподілу та отримання прибутків: "В невеличкому селі Греківка Чернігівського повіту п'ятнадцятеро господарів найня­ли помістя зі старою садибою, млином та 100 десятин землі й сіножаті. Порадившись і вирішивши, що наділ землі по домо- господарствах за місцевими умовами зовсім не вигідний, вони ввели громадські заоранки, спільний обмолот і розподіл гото­вого зерна і соломи. Таким же чином вони зробили й з сіножа­тями: "Як вийшли в поле та закурили в десять борін, ставши в ряд, тільки дим пішов; люди дивуються, а ми за день всю па­хать прикончили, лише пилюка стовпом пронеслась". І навіть розподіл вимолоченого зерна і скошеного сіна не викликав не­порозумінь серед працівників такої артілі, не викликав проти­річ, заперечуючи добре відоме твердження: "гуртове - чор­тове" [25; 114, 116].

Нерідко оренда ділянки землі зумовлювала необхідність на­ймати в користування коня, плуг, борону та інший сільськогос­подарський реманент (рухоме майно) і фактично перетворюва­лася на особистий найм працівника.

Функціонування економічного механізму будь-якого суспі­льства, в якому продукти виробництва є товаром, потребує від­повідних правових форм організації обігу товарів, переходу їх від одних власників до інших. Договір купівлі-продажу - це угода, за якою продавець (одна сторона) зобов'язується передати майно у власність покупцеві (друга сторона), а покупець зобо­в'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму (ст. 224 Цивільного Кодексу України). Він спрямований на безповоротне відчуження продавцем майна і перехід його у вла­сність покупця, і, отже, є юридичною підставою виникнення зо­бов'язального правовідношення [30; 86]. У давнину угода про купівлю-продаж зазвичай укладалася усно. Договори купівлі - продажу були найпоширенішими в громадському побуті. Пред­метом продажу могли бути рухомі й нерухомі речі, зокрема, обов'язковою умовою було встановлення права власності на них продавця, оскільки продаж викраденої речі вважався злочином, і той, у кого ця річ була вкрадена, міг подати позов на продавця з метою відшкодування збитків: "Краще своє віддати, ніж чуже держати" [23; 31]. Слово "держати" вживалося із змістом: кори­стування, тобто здобуття від будь-якої речі вигоди; застосування її в справі, шляхом знищення її економічної вартості; обміну на будь-який замінний еквівалент вартості. До угоди про купівлю- продаж, як правило, між продавцем і покупцем відбуваються попередні переговори про кількість товару, що продається, та про його ціну. Покупець має переконатися в доброякісності то­вару, оглянути та випробувати його. Продавець також міг запе­внити покупця у відповідності між ціною і якістю товару в три способи: клятвою або божінням; демонстрацією товарів нижчо­го сорту поряд із тими, що продаються, або зазначеною ціною на товар у торгових книгах.

При купівлі-продажу продавець і покупець домовляються про предмет купівлі, про кількість товару і його якість, про ціну, спосіб і термін оплати, про час доставки й прийняття товару. Укладання угоди купівлі-продажу супроводжувався обрядодія- ми, в яких закладене прагнення очистити, освятити сам акт при­власнення чиєїсь власності (хай навіть і сплативши гроші). Так, при укладанні угоди про продаж худоби та інших речей, спочат­ку знімають шапки і хрестяться, звертаючись Бога, потім прода­вець та покупець б'ють по руках, і лише потім відбувається торг. Хазяїн ніколи не оголошував ціну на худобу, поки не знайдеться бажаючий її купити і не подасть руку долонею догори, - влас­ник товару бив по ній, одночасно називаючи ціну. У відповідь покупець вдаряв хазяїна по долоні, називаючи свою, обов'яз­ково нижчу, на що той, як правило, відповідав рукобиттям і знижував початкову ціну. Так продовжувалося до остаточної згоди сторін й угода запивалася могоричем. Могорич застосо­вувався за будь-якого роду договорів (найму, купівлі-продажу, міні, підрядах та ін.), складаючи предмет побічних умов у до­говорах. Зокрема при міні та купівлі-продажу могорич інколи розподілявся порівну між контрагентами договору. Укладання угоди, як правило, засвідчується третіми особами (поручителя­ми і свідками). Коли після укладення угоди про найм чи про ку- півлю-продаж, сторони моляться Богу і беруться за руки, в бага­тьох місцях існує юридичний звичай роз'єднувати руки третьою особою, котра була присутня при цьому.

Крім того, що при купівлі худоби покупцеві передавалася ву­здечка коня, налигач корови, мотузка вівці, особливої ваги на­бував могорич - звичай пригощати горілкою при укладенні уго­ди або приплачувати відповідну суму до обумовленої ціни. Наприклад, купленій корові чи коневі терли спину землею з-під копита чи ратиці, "щоб була така тучна, як земля", і це вважало­ся остаточним моментом укладання договору. При продажу дій­ної корови теля продавалося разом із нею. При продажу хати в ній залишалися стіл, лави, ослінці та ікона як обереги оселі. При продажу овець існував звичай закуповувати цей товар "трьома головами": дві вівці та одне ягня. При продажу деяких видів товару, за звичаєм, до проданих речей додавався надли­шок. Наприклад, при закупівлі меду - пуд вираховується не 40 фунтами, а 41. Такий надлишок призначався "на розмаз" і йшов на користь покупця. Те ж саме відбувається при заку­півлі вовни, коли обумовлюється на користь покупця фунт вовни на кожний пуд, оскільки вовна не завжди чиста, а зна­чить і вага її може бути неточною. Звичай "надлишку" не по­ширювався на продаж хліба.

Рукобиття відбувалося зазвичай голою рукою, а в холодний час через рукавиці, по закінченню рукобиття висловлювалися найкращі побажання одне одному й, нарешті, договір скріплю­вався могоричем, обмиванням копит, ратиць худоби.

Купівля різних товарів відбувалася не завжди за наявні гроші сповна; часто покупці сплачували гроші за товар час­тинами, інколи давали лише завдаток, а решту сплачували пі­сля доставки товару; інколи ж товар купувався в кредит або (в ХІХ ст.) - на вексель.

Договором купівлі-продажу передбачаються умови випла­ти завдатку та неустойки. Завдатком називається грошова су­ма, що видається однією з договірних сторін іншій стороні на підтвердження укладання договору і на забезпечення її вико­нання. Завдаток у торгівельних відносинах сприймається як частина ціни товару.

Неустойка - визначена договором грошова сума, яку одна сторона повинна сплатити іншій у разі невиконання або не на­лежного виконання нею зобов'язання. Оскільки покупець не завжди впевнений, що товар йому буде доставлений у призна­чений умовами договору час, він убезпечує себе внесеними в договір умовами про неустойку. Неустойка становить певний відсоток з кожного рубля ціни на товар або відповідної суми за домовленістю сторін.

У селянському побуті траплялися випадки, коли справність по зобов'язаннях займу забезпечувалася рухомим майном, най­частіше святковим новим одягом, що дістало назву застави. Наслідком невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, було привласнення кредитором отриманих під заставу речей.

Досить часто траплялися випадки, коли сторонні особи брали на себе зобов'язання по договору і несли відповідальність у разі недовіри кредитора до боржника. Кредитор міг прямо звернути­ся до поручителя, вимагаючи сплати боргу або після того, як боржник відмовився від сплати боргу. Поручительство склада­лося письмово або ж мало форму усної домовленості, яка санк­ціонувала угоду символічними діями. Порукою могла бути й праця самого боржника ("робота та руки надійні поруки"). Як найдавнішу форму поруки можна розглядати заклад голови, ру­ки: "за це головою ручаюся", "даю руку на відсічення".

При купівлі, за звичаєм, присутні свідки, одна або декілька осіб, особливо на ярмарках при купівлі коней, волів, корів, а та­кож при роздачі скупщиками в зимовий час грошей під закупку овець. Свідків залучають і у випадках, коли особа мало знайома або зовсім незнайома продає цінну річ, а з боку покупця вини­кають сумніви, чи ця річ справді належить продавцеві, щоб, ку­пуючи таку річ, не піддати себе наріканням з боку справжнього власника або уникнути відповідальності перед законом.

Купівля-продаж худоби відбувалась при сторонніх особах, які могли б засвідчити дійсність законного її придбання. Усна угода вважається дійсною після рукобиття та розпивання мого­ричу, а письмова - після внесення підписів сторін. Коли ж угода набуває чинності, жодні претензії покупця до якості товару чи умов угоди не приймалися: "Бачили очі, що купували Якщо при купівлі-продажу в худоби на момент укладання угоди не було помічено ніяких вад, то на будь-які претензії продавець міг відповісти, що його вини тут немає, "скотину домовий не при­йняв" або "не до двору прийшлася".

Неписані правила купівлі-продажу закарбувалися в усно- словесній творчості, зокрема в приказках та прислів'ях:

ю "Твої гроші, твої й очі, не сподобалось - не бери, а на торг не гніви" (на виправдання нечесного торгу).

ю "Ціну бери, а мірою не ображай, бо дивись, і без хліба зо­станешся, ніхто купувати не стане" (як застереження непоряд­них продавців від обмірювання, обважування та підміни одного товару іншим).

ю "Хоча очі й заливав, але крамом торгував" (на підтвер­дження правочинності угоди, укладеної продавцем у нетвере­зому стані).

Найдавнішим є зобов'язальний договір про обмін або міну, що спрямований на невідворотне відчуження кожною зі сторін належного їй майна та передачу його у право власності. Цей договір за своїм змістом і формою має багато спільного з до­говором купівлі-продажу. У давнину, за відсутності товарно- грошових відносин, міна була основною правовою формою за­безпечення потреб товарообігу. Найістотнішою ознакою для розмежування цих двох договорів є те, що в договорі купівлі- продажу передбачається лише грошова форма розрахунку [30; 124]. При обміні не вимагається, щоб речі, які є предметом міни, були однорідними, можна "проміняти Сірка на вовка", як гово­рять у народі, але обмінювані речі повинні мати приблизно од­накову вартість, в іншому разі робиться "придача" (доплата). Однак договір з доплатою все рівно вважається договором міни (а не купівлі-продажу). За звичаєм, контрагенти спочатку огля­дали обмінювані речі, щоб не "обміняти шило на швайку".

Побутував і "мовчазний обмін", коли контрагенти, не огля­даючи обмінюване майно, укладали угоду "на віру". Якщо в останній момент контрагент передумав обмінюватися, він мав вигукнути: "Чур! Мінки - не розмінки!". Здебільшого мовчазний обмін відбувався сокирами, серпами, молотками, іншими знаря­ддями праці. Траплялося, що замість молотка контрагент отри­мував лише топорище, що стриміло з кишені. У таких випадках ошуканий мав право вимагати доплату.

Обмін кіньми передбачав присутність свідків і мав характер обрядового дійства. Кожен хазяїн вихваляв свого коня й гудив чужого, розраховуючи отримати при обміні якнайбільшу "при­дачу". Іноді вдавалися до послуг "підбріхувача" (людина з гар­ними ораторськими здібностями, авторитетний член громади), який рекламував коня одного з контрагентів угоди міни. Зви­чайно, за вдалого обміну з чималою доплатою хазяїн винагоро­джував підбріхувача. Так само діяли підбріхувачі й при укла­данні угоди купівлі-продажу: виконували роль "випадкової особи", котра знає ціну товару, не бачить ніяких вад і подумує, чи не купити цей товар собі.

Договір позики в цивільному праві - це договір, в силу яко­го одна сторона (позикодавець) передає другій стороні (пози­чальникові) у власність чи користування гроші або речі. Пози­чальник зобов'язується повернути позикодавцю таку саму суму грошей або рівну кількість речей того самого роду і якості. Позика, за звичаєвим правом, оформлювалася зобов'язальною угодою: одна особа передає безкоштовно відповідну річ іншій особі в тимчасове користування, володіння, але не у власність, лише "на потримання" (безвідсоткова позика). Предметом по­зики можуть бути всі рухомі речі за винятком трьох: дружини, собаки й зброї. За зіпсовану річ позичальник мав сплатити грі­шми або іншими речами, еквівалентними позиченим: "Чуже бери та паче ока бережи".

Позичка або кредит є видом зобов'язальної угоди, за якою одна сторона дає іншій у власність відповідну кількість за­мінних речей з умовою повернення таких самих чи інших ре­чей відповідної вартості, як правило з доплатою за вказану по­слугу (так званим відсотком). Замінними речами називаються такі, що підлягають обрахунку, обміру і зважуванню, наприклад, гроші, сипкі продукти, знаряддя праці тощо. Позичка здійсню­ється передачею в борг замінних речей або в присутності свід­ків, коли угода відбувається з малознайомими людьми, або без свідків, за усною домовленістю. За звичаєм, при укладанні уго­ди не рекомендується давати в борг недієздатному, нетверезому, а також "сильнішому себе", бо йому "в борг дати - добро поте- ряти". Відповідальність по зобов'язаннях покладається не лише на особу, але й на майно, оскільки зобов'язання носять повністю особистий характер. В силу цього при виконанні обов'язків стя­гнення не поширюється на майно боржника, хоч би воно в нього й було, а на самого боржника. З часом зобов'язання з особи пе­реходило на майно боржника і ця нова засада в звичаєвому праві розпочинається з грубого самоуправства: "борг не платити - дверям з завіс полетіти" [23; 36].

Позичка передбачає зобов'язання позичальника, котрий має сплатити вчасно борг та всі доплати, обумовлені угодою; якщо ж позичальник не спроможний вчасно розрахуватися з кредито­ром, він просить відстрочки боргу на відповідних умовах. У разі остаточної неспроможності сплатити свій борг боржник пропо­нує альтернативну форму його погашення (наприклад, відробі­ток), й часто доводиться погоджуватися на таку пропозицію. У разі ж смерті позичальника зобов'язальна угода не припиняє чинності: борг переходить до спадкоємця. Померлий, не розра­хувавшись з кредиторами, має "сплачувати борги" на "тому сві­ті", люди вірили у те, що душа небіжчика блукає по землі й шу­кає нагоди розрахуватися з кредитором. Тому в народі й живе переконання: "Ні на кого не кивай, а швидше борг віддавай".

Борговий відсоток називався "ріст" або "різ". Назва "різ" означає знак на боргових бірках. Народ вважав, що хто віддає відсотки, той продає душу чортові, бо таким чином потрапляє в правову залежність від кредитора, адже "на руб боргу - три полтини росту".

Договір дарування (як і договори міни, купівлі-продажу) спрямований на безповоротне припинення права власності да- рувальника і передачу його обдарованій особі. Для укладання угоди дарування необхідне волевиявлення двох сторін: дарува- льника обдарувати, а обдарованої особи - прийняти дар. Без цього угода не набуває чинності [3; 448].

Із самої суті дарування випливає, що особа, яка приймає да­рунок, не може висловлювати претензій щодо характеру та яко­сті подарунку, оскільки дарування є угода безкоштовна, а "даро­ваному коню в зуби не дивляться". З іншого боку, за звичаєм, дарувальник сам має подбати про цінність і якість дарованого.

Звичаєве право свідчить про визначальну роль обрядових по­дарунків, які не оформлювались договором, а були атрибутом конкретного обрядового дійства: породіллі - для дитини "на зу­бок", "на кренделі та горіхи" - новонародженому, "на кашу","на хрестини", "на іменини" - повивальній бабі тощо. З певними да­рами йдуть на весілля, на новосілля, на день народження і під­ставою для піднесення подарунку є, перш за все, звичай. Особ­ливим видом обдарування було частування. Звичай пригощати передбачає рівну міру дарованого: хто пригощав пивом, має право на частування також лише пивом, горілки йому не підно­сять, тим більше, не посадять за стіл, тому що "в гості ходити, то й до себе слід водити".

Дарування може бути формою подяки за послугу: "Знай, ко­му добро твориш і за що кому дариш". Дарування за послуги визнається законним лише в тому випадку, коли воно відбува­ється у відповідності зі звичаями. Наприклад, у давнину суддя не отримував винагороди за працю, а жив за рахунок даровано­го, отриманого від сторін процесу. У регіональних звичаєвих нормах закріпилася традиція пригощати волосних суддів або давати порівну гроші з обох сторін. Приймання подарунків слу­жбовими особами за надання послуг в інтересах дарувальника і з корисливою метою отримало назву "хабар": "Дари й наймуд- ріших осліплюють".

Важливо сказати ще про один вид дарування - милостиню - добровільне подання на користь жебраків, прочан, калік, боже­вільних, старців. Їх вважали "божими людьми" і не відпускали без обдарування продуктами чи грішми (подаяння). Через мило­стиню дарувальник виявляв любов до знедоленого як посланця Бога. Тому жебраки зверталися до людей зі словами: "Заради Христа, (тобто заради любові до Христа) подайте, люди добрі".

Крім зазначених договірних зобов'язань, народна мораль ви­знає певні позадоговірні зобов'язання, оформлення яких не по­требує укладання угоди, а є природним і визнається всіма чле­нами громади. До таких зобов'язань належить відшкодування збитків, заподіяних потерпілому навмисне чи ненавмисне.

Відшкодування за втрату худоби, завдання шкоди (так званої потрави) посівам чи городині мало, за звичаєвим правом, свої особливості й здійснювалося за принципом: не той платить за спаш, хто пасе, а той, хто впіймався (тобто, власник впійманої худоби). Існуючі узвичаєні правові механізми відшкодування за потраву виконували виховну та застережну функції щодо влас­ників худоби, які доручили її безвідповідальним особам. Спій­ману на потраві худобу, а також особистий одяг пастуха забира­ли і не повертали до того часу, допоки не прийде за ними або пастух, або власник худоби, щоб сплатити таку суму, яку при­значить господар поля. Грошові розрахунки між власником ху­доби та пастухом за вчинену шкоду не входили до компетенції селянських судів і відбувалися між ними окремо.

Початок становлення руського цивільно-процесуального пра­ва як системи правових норм, що регулювали суспільні відноси­ни у сфері здійснення правосуддя в цивільних справах, здебіль­шого позовного провадження, фіксується ще у "Руській Правді". Позови становили вимогу відшкодування збитків і задоволення майнових претензій позивача. Охорона прав на володіння та за­конних інтересів власників майна була головним предметом ци­вільно-процесуальних дій громади та судів [30; 124].

Протягом ХІІ-ХІУ ст. були поширеними усні форми позову (найдавнішою з них вважають позов через служебника кожного судового урядовця). Позивач сплачував винагороду, що її ви­значало звичаєве право. Служебник звертався до позваного (відповідача) і наказував йому постати перед судом у призначе­ний час, не завжди вказуючи на причину.

Другою формою позову був позов "знаком судді" - таким знаком був удар спеціальним києм у ворота. Його виконувала потерпіла сторона і означав він легітимацію судової суперечки.

Шляхом привілеїв до судового процесу було запроваджено нову форму позову. Служебник оголошував стороні: хто, від кого, перед ким позивається, але цей акт набував ваги лише тоді, коли пред'являвся особливий княжий знак, що, з одного боку, зобов'язував служебника оголосити позов, а з іншого - що пози­вання виконується з відома суду. Привілейованими знаками бу­ли: каблучка, печатка й позовний лист. Хто не мав привілеїв, того можна було позивати через служебника.

Протягом ХУ ст. в Україні утверджується єдина узаконена форма позову - письмова, так званий "отворний лист". Такий документ містив: визначення особи, від якої позов вважався ви­даним; прізвище відповідача, якого запрошували до суду, вказа­ні причини запрошення; визначення місця і часу, куди й коли мав з'явитися відповідач; дата й місце складання позову; при­кладена печатка [3; 448].

Від найдавніших часів судовий розгляд спору відбувався лише за згоди контрагентів (ст. 17 за Карамзинським списком). Коли сторони приймали рішення судитися, то узгоджували: предмет спору, особу судді, котра мала вести судовий процес, термін явки на суд, тобто всі судово-процесуальні моменти [5; 616]. Хоча судову функцію державна влада вважала однією з основних видів діяльності, однак виявляла певну пасивність в управлінні процесуальним судочинством.

Література

1. Буслаев Ф. И. Сочинения Ф. И. Буслаева. Сочинения по археоло­гии и истории искусства : [в 3 т.]. Т. 2. Исторические очерки рус­ской народной словесности и искусства. С 148 рис. в тексте / Ф. И. Буслаев. - СПб. : Отд-ние рус. яз. и словестности Имп. Акад. наук, 1910. - [4], 455 с.

2. Владимирский-Буданов М. Ф. Неизданные законы юго-запад­ных славян : законник города Каствы и закон общины Вепринс- кой / М. Ф. Владимирский-Буданов // Журнал Министерства на­родного просвещения. - СПб., 1882. - № 3. - С. 93-138.

3. Владимирский-Буданов М. Ф. Обзор истории русского права / М. Ф. Владимирский-Буданов. - Ростов-на-Дону : Феникс, 1995. - 640 с. - (Антология русской правовой мысли).

4. Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа / М. С. Гру­шевский ; [сост. и авт. ист.-библиогр. очерка Ф. П. Шевченко, В. А. Смолий ; примеч. В. М. Рычки, А. И. Гуржия]. - 2-е изд.

- К. : Лыбидь, 1991. - 397, [1] с. - (Памятники ист. мысли Украины / Ю. П. Дьяченко и др.).

5. Добров О. С. Правоутворення без законодавця : нариси з теорії джерел права. Ч. 1. Звичаєве право / О. С. Добров // Праці Ко­місії для виучування звичаєвого права України : [у 2 вип.]. - К., 1928. - Вип. 2, № 8. - С. 294-415.

6. Залесский В. Ф. Власть и право. Философия объективного права / В. Ф. Залесский. - Казань : Тип. Б. Л. Домбровекого, 1897. - 314 с.

7. Иванишев Н. Д. Сочинения Н. Д. Иванишева, изданные иждиве­нием Университета Св. Владимира : [в 2 отд.]. Отд. первый, Отд. второй. Исследования по истории славянских законодательств. Исследования по истории Юго-западного края / Н. Д. Ива- нишев ; под ред. [и с предисл.] проф. А. В. Романовича-Слави- тинского и библиотекаря К. А. Царевского. - К. : Унив. тип., 1876. - V, [5], 451 с., 1 л. фронт. (портр.).

8. Інститут рукописів Національної бібліотеки ім. В. Вернадсько- го НАНУ. - Ф. 10. - Спр. 1867.

9. Кавелин К. Д. Сочинения К. Кавелина : [в 4 т.]. Т. 4. [Критичес­кие статьи и рассуждения, относящиеся к народному быту, по­верьям, праздникам и т. п.] / К. Д. Кавелин. - М. : К. Солдатен­ков и Н. Щепкин, 1859. - [6], 370 с.

10. Кристер А. Три ступені правоутворення / А. Кристер // Праці Комісії для виучування звичаєвого права України. - К., 1925.

- С. 54-63.

11. Леонтович Ф. И. История русского права. Вып. 1 / [соч.] Ф. И. Леонтовича. - Одесса : Имп. Новорос. ун-т, 1869. - VIII, 6-154 с.

12. Малиновский И. Лекции по истории русского права. Вып. 1. Введение; Литература; Источники; История государствен­ного права / И. Малиновский. - Варшава : Тип. "Рус. о-ва", 1914.

- 293 с.

13. Падох Я. Суди й судовий процес старої України : нарис історії / Я. Падох ; післясл. Б. Т. Цюцюра. - Нью-Йорк, Париж, Сид­ней, Торонто, Львів : [Б. в.], 1990. - 128 с. - (Записки Наук. т-ва ім. Шевченка. Т. 209. Іст.-філос. секція. Правнича комісія ; ч. 5).

14. Сергеевич В. И. Лекции по истории русского права / [соч.] орд. проф. С.-Петерб. ун-та В. И. Сергеевича. - Изд. 1889-1890 акад. г. - СПб. : Тип. С. Волпянского, 1890. - [2], 708 с.

15. Хачатуров Р. Л. Становление права (на материале Киевской Руси) / Р. Л. Хачатуров. - Тбилиси : Изд-во Тбил. ун-та, 1988. - 260, [2] с.

16. Чубатий М. Д. Огляд історії українського права. Історія джерел та державного права / М. Д. Чубатий ; Укр. вільний ун-т ; за ред. В. Іваненка. - Мюнхен ; К. : УДЖ "Ноосфера", 1994. - 224 с.

17. Юшков С. В. Курс истории государства и права. Т. 1. Общес­твенно-политический строй и право Киевского государства / С. В. Юшков ; Всесоюз. ин-т юрид. наук Минюста РСФСР ; отв. ред. В. С. Покровский. - М. : Госиздат юрид. лит-ры, 1949. - 544 с.

18. ЯковлівА. Українське право / А. Яковлів // Українська культура : лекції за ред. Д. Антоновича / [упоряд. С. Ульяновська]. - К., 1993. - С. 222-236.

2.