Система звичаєвих норм у галузях кримінального та кримінально-процесуального права

Кримінальне право - це галузь права, яка охоплює систему юридичних норм, що визначають, які суспільно небезпечні ді­яння є злочинними і яке покарання належить застосовувати до осіб, що вчинили їх.

Кримінально-процесуальне право - це галузь права, яка ре­гулює діяльність органів попереднього розслідування та судо­вих інстанцій з розкриття злочинів, викриття й покарання вин­них, визначає обов'язки громадян, які залучаються до сфери кримінального процесу, а отже визначає порядок здійснення кримінального судочинства.

Кодифікація руського кримінального права відбувалася за часів утворення Руської держави (з середини ІХ до ХІ ст.) "Закон руський", згадки про який містять русько-візантійські договори 911 та 944 рр., охоплює питання кримінального права та особистої кримінальної відповідальності, зокрема фіксує на­явність санкцій за крадіжку, заміну кривавої помсти викупом (вірою), що йшов на користь князя та головщиною - відшкоду­ванням збитків потерпілому або його родичам [24; 176-177].

Дальшим розвитком і доповненням "Закону руського" стала "Руська Правда".

Злочини поділялися на такі види: проти князя (як проти дер­жави), проти особи та майнові злочини. Суб'єктивний бік злочи­ну був частково визначений: відомий був замах і закінчене зло­чинне діяння, злочин "з умислом" чи з необережності, у стані афекту. У "Руській Правді" передбачено відповідальність за співучасть у скоєнні злочину та рівність покарання усіх винних. На думку М. Владимирського-Буданова, злочини, за які перед­бачалося покарання "Руською Правдою", є так званими приват­ними злочинами проти особистих та майнових прав приватних осіб. Учений зазначив, що оцінка злочинного діяння не відбува­лася лише з точки зору потерпілого, адже штраф "за образу" сплачувався на користь держави [6; 308-309]. Досліджуючи си­стему покарань, М. Косвен звернув увагу на риси релігійно- метафізичного спокутування провини, своєрідну відплату спо­чатку потерпілому, потім чинній державній владі, що заступи­лася за нього, паралельно діючи від свого імені [15; 19]. Отже, злочин у первісному суспільстві, на думку вченого, мислився як колективна образа.

"Руська Правда" була збірником законів, що мали становий характер і передбачали різний правовий статус для різних верств населення: "Аже уб'ють огнищанина у клеті... то уб'ють огнищанина, як пса. А в княже тивуне 80 гривень... А в сіль- скому старості княжому чи ротному 12 гривень... А в смерді і холопі 5 гривень" [24; 17-18]. Якщо ст. 1 короткої редакції ще визнавала рівне право помсти для всіх вільних людей, то 1 ст. розширеної редакції встановлювала вже різне покарання, залеж­но від суспільного становища жертви (від 40 гривень за голову купця чи ремісника до 80 гривень за голову "княжого мужа").

"Устав Володимира" зафіксував ґенезу правового статусу закупів, холопів, жінок. Закупам дозволялося вирушати на по­шуки грошей для повернення боргів, оскаржувати дії свого ха­зяїна. Останній уже не мав права продати закупа у холопи, але за крадіжку або втечу від власника закуп перетворювався на холопа. Закуп не повинен був відшкодовувати хазяйського ко­ня, коли той загинув під час роботи в полі або був викрадений із хазяйської стайні.

"Устав Володимира" визначив правовий статус жінки. За її вбивство сплачували лише половину віри у випадку, коли вона визнавалася винною, а за вбивство дружини, винної перед чоло­віком, накладалося повне покарання. Заборонялося також вбива­ти холопа "без вини". І взагалі, статус холопа швидше набли­жався до статусу залежного селянина, що свідчило про важливі суспільні зрушення в Київському князівстві та еволюції норм кримінально-процесуального права.

Звичай кривавої помсти продовжував діяти і при побитті лю­дини та у випадку, коли постраждалий не мав змоги помститися. У такому разі винуватець мусив сплатити потерпілому і за обра­зу, і за лікування. Наприклад, штраф у три гривні встановлював­ся за втрату пальця, 12 гривень - за удар батогом, жердиною, рогом, неоголеним мечем, 40 гривень - за відтинання ноги чи руки [26; 26-27, 31, 47, 55].

Образа гідності людини каралася досить суворо: скажімо, за висмикування вусів або бороди треба було сплатити штраф учетверо більший, аніж за відсічення пальця. Інші статті "Пра­вди Ярослава" регулювали порядок відшкодування постражда- лим порушення права власності на челядь, коня, зброю, одяг та інше майно, передбачали його повернення господарю. Про високий рівень правової думки в Київській державі свідчить виокремлення права власності з права володіння (ст. 13, 14). Вільний громадянин міг отримати винагороду від хазяїна хо­лопа, який його вдарив, або вбити цього холопа. Як бачимо, найдавніший варіант "Правди" не розглядав питань щодо пра­вового статусу челяді та холопів, про спадкоємство, про земе­льну власність тощо.

У "Руській Правді" започаткований інститут давності при­тягнення до кримінальної відповідальності. Так, згідно зі ст. 19, громада не платила штрафу (дикої віри), якщо на її території бу­ло знайдено лише, приміром, людські кістки, скелет. Право за­хищало особу князя та інших урядовців держави від безчестя, зневажливого слова, образи гідності. Так, у 1096 р. Святополк та Володимир, прагнучи припинити братовбивчу війну, відрядили до Олега послів, Олег відповів їм: "Не є гідним мене судити ні єпископу, ні ігумену, ні смерду" [25; 15]. Усвідомлення Олегом своєї князівської винятковості завадило йому піти на компроміс. Правові настанови захищали владу, злочин проти влади був злочином проти загального миру й порядку.

Як і інші пам'ятки законодавчого характеру, що існували аж до ХУП ст. (крім "Судебника Казимира"), "Руська Правда" не визначала віку кримінальної відповідальності особи: підставою для правоздатності була дієздатність злочинця (психічне здо­ров'я, свідомі дії, волевиявлення). Пом'якшення покарання пе­редбачалося для особи, яку суд визнавав "несвідомим дитям", оскільки звичаєве право передбачало наявність злої волі, усві­домленого бажання вчинити кривду.

Наявність злої волі простежується в багатьох статтях "Русь­кої Правди", де, наприклад, розрізняється вбивство огнищанина "в обиду" (ст.

Про цей склад злочину мова йде в десяти статтях короткої редакції (ст. 1, 19-27) та в низці статей розширеної редак­ції (ст. 1-8, ст. 11-18), де розрізняються види вбивства. При ви­значенні покарань законодавство керувалося і давніми звичає­вими нормами. Князі змушені були враховувати їх, зокрема звичай кровної помсти за вбивство та деякі інші тяжкі злочини. Таким чином, уряд Руської держави санкціонував альтерна­тивну систему покарань.

При встановленні покарання за вбивство адміністрація спи­ралася на давній звичай відповідальності громади за особу. За вбивство, скоєне на території громади, відповідала громада: вона зобов'язана була або знайти злочинця, або відшкодувати збитки: "Якщо хто вб'є княжого мужа у розбої, а головника не шукають, то віру платить той, у чиїй верві (громаді) лежить го­лова" - мовиться у ст. 3 "Руської Правди" [13; 40]. Отже, якщо особу злочинця було встановлено, громада мала сплатити дику віру, якщо злочинець сам раніше входив у кругову поруку (ст. 3 розширеної редакції). Звичай поруки дозволяв громаді або окре- мим її громадянам поручитися за звинуваченого, зобов'язував привести звинуваченого до суду, відповідати за нього не лише морально, а й матеріально. Так само верв несла відповідальність і за крадіжку, здійснену її членом. Якщо слід вів до верви, про що свідчила потоптана копитами земля, знаряддя злочинного полювання, то верв була зобов'язана віднайти злодія серед своїх громадян, на своїй території або сплатити штраф - "продажу".

У розширеній редакції "Правди" йдеться про вбивство за від­сутності прямих доказів (ст. 18). В такому разі обвинувачений міг відвести від себе підозру, представивши 7 послухів. Послухи - свідки алібі, особи, які підтверджують невинуватість обвинува­ченого. Радянська історіографія розцінювала цю статтю як спо­сіб доведення вини, оскільки навряд чи можна було б знайти 7 вільних свідків [11; 74]. Але якщо згадати, що послух не був прямим свідком, то, очевидно, що йдеться про звичаєву норму кровної поруки членів однієї громади: коли одна незацікавлена особа була дійсним свідком, інші - довіряли їй або не довіряли. Це вирішувалось спільно. Отже, обвинувачений мав представи­ти 7 вільних осіб, які б засвідчили його добру волю й поручи­лися за нього. В умовах общинного життя поручитись могли лише за справді добросовісну людину, адже мати злочинця у громаді - небезпека для всієї громади.

Пом'якшення покарання для громади передбачено ст. 4 роз­ширеної редакції: якщо вбивця незнайдений, дозволялося спла­чувати віру стільки років, скільки зможе громада. Крім того, пом'якшення покарання передбачалось у випадку, коли вбиту людину ніхто не впізнавав. У цьому разі громада звільнялася від сплати віри.

До правління князя Володимира, за звичаєм, смертної кари зазнавали розбійники. Володимир замінив смертну кару гро­шовим штрафом. Причина скасування смертної кари поясню­ється зізнанням самого князя Володимира: "гріх". Також існує і прагматика в її скасуванні: судові виплати можна було викорис­тати на військові потреби [14; 39]. Смертна кара була поновлена за часів Ярослава Мудрого. Після його смерті Ярославичі знову замі­нили смертну кару грошовим штрафом. Це було реакцією на зміни, що відбулися внаслідок посилення князівської великодержавної влади в роки правління Ізяслава Мстиславовича (1151-1154 рр.) та Ростислава Мстиславовича (1159-1167 рр.); ст. 2 "Руської Прав­ди" зафіксувала скасування смертної кари за вбивство.

У багатьох статтях "Руської Правди" було передбачено від­повідальність і за нанесення тілесних ушкоджень - ран, побоїв. Найбільший штраф накладався за позбавлення руки - 40 гри­вень. Ст. 3 та 4 короткої редакції розрізняють їх залежно від предмету, яким завдано удару: "Хто ударить батогом, чи жерди­ною, чи п'ястю чи рогом чи тилеснею, то - 12 гривень, аще сего не постигнуть, то платити йому, то ту кінець" (ст. 14 за Акаде­мічним списком).

Розширеною редакцією передбачено покарання за образу ді­єю, погрозу: "якщо вийме меч, а не втне, то - гривня кун" (ст. 28 за Троїцьким списком). У Короткій редакції цьому злочину від­повідала ст. 9. Великою образою вважалося штовхання людини: "якщо штовхне муж мужа чи до себе, чи від себе - 3 гривні" (ст. 15 за Академічним списком).

"Руська Правда" закріплювала право приватних осіб на ру­хоме та нерухоме майно, передбачала кримінальну відповідаль­ність за діяння осіб, котрі на нього посягали. У давньоруському праві не було загального терміну для визначення права власнос­ті, оскільки зміст цього права залежав від того, хто був суб'єк­том правовідносин і що виступало в якості об'єкта. Варто за­уважити, що в "Руській Правді" (короткій редакції) немає спеціального терміну для означення крадіжки. Зміст цього зло­чину розкривався за допомогою таких лексем: "украдут", "кра- деть". Крадіжка і злочинець, який її здійснив, процес, суб'єкт цього процесу і результат номіновано було словами: "татьба", "тать" (розширена редакція). Слова "татьба", "тать" - старо­слов'янського походження, вони однокореневі зі словами "таєм­ний", "таїтися", що вказує на прихований від кого б то не було спосіб дій [34; 28]. Терміном "татьба" в розглядуваній законода­вчій пам'ятці означувалося будь-яке таємне посягання на чуже майно, незалежно від місця скоєння. У зв'язку з цим необхідно вказати на помилковість твердження про те, що в "Руській Пра­вді" тільки частина крадіжок мала назву "татьба" [12;163]. Нав­паки, в низці статей цьому терміну надавалося ширшого значен­ня, ним позначалися не лише крадіжки, а й інші злочини (зокре­ма, до татьби відносилось придбання вкраденого майна).

У розширеній редакції "Руської Правди" питання відповіда­льності за крадіжку диференційовані детальніше, встановлена ціла система майнових стягнень за крадіжку худоби, домашньої птиці та сільськогосподарських продуктів. Зокрема, встановлено грошове відшкодування за викрадення коня, вола, корови, теля­ти, вівці тощо. Також передбачалася відповідальність за крадіж­ку човна, мисливських тварин і птахів. У розширеній редакції також було встановлено відповідальність за крадіжку низки предметів, що не згадувалися в короткій редакції; встановлюва­вся урок (відшкодування, яке отримував потерпілий) за крадіж­ку свині, поросяти, жеребця, молока; додатково передбачено продажу (штраф, що йшов князю) за крадіжку бобра, збіжжя з комори чи з льоху. За певні майнові злочини передбачалося ви­гнання й конфіскація - "поток і пограбування". Таке покарання призначалося за розбій, конокрадство та підпал. Поток і погра­бування у давнину означали вигнання злочинця разом із сім'єю з громади і знищення його майна [5; 26]. Винуваті у вчиненні розбою, підпалу та конокрадства у добу Київської Русі підпада­ли під поталу: позбавлялися усіх прав, перетворювалися разом із членами сімей на рабів, а їхнє майно конфісковувалося і від­ходило князеві, державі.

Поряд із крадіжкою, що здійснювалася одним злочинцем, "Руська Правда" розрізняла також крадіжку, здійснювану кіль­кома особами. Проте покарання співучасників не диференці­ювалося, воно було однаковим для всіх учасників злочину. В ст. 41 розширеної редакції, зокрема, говорилось: "якщо краде хто худобу з хліву чи загорожі, і буде один, то платити йому 3 гривні і 30 кун; буде їх багато - всім по 3 гривні і 30 кун пла­тити" [24; 168]. Із змісту цієї статті, а також зі ст. 35, 40, 42 бачи­мо, що "Руська Правда" розрізняла крадіжки за місцем та часом їх скоєння. Причому до "клітних" і "нічних" злодіїв застосову­валося суворіше покарання, ніж до "польових" і "денних". У тих випадках, коли худобу було викрадено в полі, зі злодія стягував­ся штраф у 60 кун, тобто у три рази менше, ніж за крадіжку, вчинену із зачиненого приміщення ("куна" - грошова одиниця Давньої Русі; в ХІ ст. на одну гривню припадало 25 кун.) [37; 708].

Із тексту "Руської Правди" (розширена редакція - ст. 40; ко­ротка редакція - ст. 38) бачимо, що найнебезпечнішою визнава­лася крадіжка майна, що здійснювалася вночі з "кліті", тобто з будівлі (житлового будинку, хліва, комори при будинку). Про це свідчить те, що вбивство злодія, спійманого вночі у дворі ("у кліті") або безпосередньо під час крадіжки, не тягло за со­бою покарання. Ця норма "Руської Правди" мала аналог у дого­ворах Русі з Візантією. Так, згідно з договором Олега "якщо вкраде щось русин у християнина, або християнин у русина і буде впійманим злодій окраденим, а злодій стане чинити супро­тив і буде вбитий, то смерть його не буде відшкодовуватися ні християнам, ні русинам... якщо ж упійманий злодій віддасть себе в руки окраденому без супротиву, потрібно його зв'язати (арештувати)" [23; 156]. Порівняно з нічною, крадіжка вдень із приміщення вважалася менш небезпечною. За її скоєння з "кліт- ного" злодія стягувалося 3 гривні продажу.

За ст. 37 розширеної редакції злодія можна було скарати на смерть тільки у винятковому випадку: якщо його буде схоплено на місці злочину і не вдасться зв'язати. Якщо ж вдавалося зв'яза­ти, то самосуд заборонявся: такого злодія потрібно було видати князю, і покарання мало бути здійснене власником майна (поте­рпілим). "Руська Правда" кодифікувала давній звичай покарання самосудом "на гарячому" - в момент скоєння злочину. Самосуд санкціоновано лише за темного часу доби, оскільки осквернити руки вбивством людини, хай навіть і злочинця, при денному сві­тлі вважалося образою Сварога та духів померлих предків.

"Руська Правда" передбачала відповідальність за пошко­дження, знищення чужого майна. Так, пошкодження борті, сіток для лову птахів, знищення коня, худоби тягло за собою відшко­дування збитків власнику і штраф, який надходив до державної казни. "Руська Правда" фіксувала відповідальність за пошко­дження зброї та одягу. Найбільш суворо каралося оволодіння чужою нерухомістю, пошкодження межових знаків, привлас­нення речей, позначених тавром (знак приватної власності) (ст. 34 короткої редакції). Злочином проти власності вважалося і незаконне користування чужими речами. Воно каралося нарів­ні з татьбою. Так, штраф у 3 гривні передбачався тому, "хто по­їде на чужому коні, не спитавши у господаря" (ст. 12 короткої редакції). М'якість покарання за таке правопорушення зумовлю­валася впливом звичаю: майно первинно складало власність усього роду, і кожен член спільноти мав право ним користува­тися. Названими діяннями обмежувалася система злочинів про­ти власності за "Руською Правдою". У ній не було виокремлено пограбування як вид злочину у сучасному його потрактуванні (злочин проти власності). Водночас, "Руська Правда" фіксувала особливий вид вбивства - вбивство "в розбої" (ст. 20 короткої, ст. 3, 7 розширеної редакції).

Як бачимо, в "Руській Правді" містяться достатньо розроб­лені для свого часу постанови про злочини проти особи та вла­сності, а також визначено співучасть у скоєнні злочину, вста­новлено персональну кримінальну відповідальність кожного з учасників та передбачено винагороду викривачам злочину. Цей юридичний документ оперує спеціальною кримінально- правовою термінологією, в ньому здійснено диференціацію зло­чинів проти власності як за способом, так і за місцем їх скоєння. "Руська Правда" диференціює злочинне посягання на життя та здоров'я особи, а також на честь та гідність соціальної верхівки (князя та княжих мужів).

Історики права припускають, що "Руська Правда" регулю­вала кримінально-правові відносини і під час татарської навали (1240-1363 рр.), а литовський князь Ольгерд включив усі зако­ни і звичаї Київської Русі до Статуту Князівства Литовського [18; 31]. Цей Статут разом із паралельно діючим у містах магде­бурзьким правом визначали чинність кримінальних законів в Україні аж до 1654 р. - часу возз'єднання України з Росією. Щоправда, магдебурзьке право передбачало більш суворі види покарань та було особливо суворим до представників нижчих суспільних верств. Так, згідно з магдебурзьким правом за вбивс­тво передбачено такі покарання:

1. Хто вбив людину з метою наживи, має бути прив'язаний до коня і волочений кругом ринку, а потім втиснений у колесо.

2. Коли вбив другого через помсту, має бути мечем покараний.

3. Хто уб'є внаслідок самооборони або стріляючи в птаха, зрізуючи дерево, тобто випадково, і коли доведе свідками, має заплатити за голову [8; 75].

Тому, щоб не допустити надмірної жорстокості покарань, кон­тролюючі функції продовжувала виконувати громада, яка мала право змінювати міру покарання. Керуючись засадами звичаєво­го права, спільнота обстоювала інтереси мікросоціуму та його життєдіяльності. Беручи до уваги ступінь корисності конкретно­го індивіда, громада визначала доречність застосування суворо­го покарання. Ідеалом права для неї була не рівність, а об'єкти­вні обставини й особистісні характеристики сторін злочину. Основним недоліком закону, на переконання народу, була його абстрактна форма, імперсональність.

Особливим чином регламентувалися кримінально-правові відносини козацтва. За січовим кримінальним правом суб'єктом злочину був саме козак: джура, наприклад не підлягав карності, оскільки ще не був козаком, так само як і той, хто вже жив у ку­рені, але ще не був зарахованим до козацького товариства.

Серед норм звичаєвого права запорожців найбільший розви­ток отримали норми кримінально-правового характеру. Вони мали яскраво виражений публічний характер, захищали внутрі­шній устрій Запорозької Січі від злочинців, сприяли встанов­ленню суворої дисципліни і дотримання субординації у Війську Запорозькому. У звичаєвому праві запорозьких козаків злочи­ном у матеріальному розумінні вважалася дія, що спричинила шкоду та збиток життю, здоров'ю, майну, честі окремої особи або всього Війська Запорозького. Козацьке право передбачало досить широкий перелік злочинів, які розподілялися в залежно­сті від об'єкта злочину на декілька видів: службові, проти по­рядку управління й суду, проти особи, проти власності, моралі.

Характерною рисою кримінального права запорожців була корпоративність. Саме тому найтяжчими злочинами вважалися: убивство козака, злочин проти військового порядку, січової влади й суду. Дезертирство каралося смертю. За ухвалою суду винного забивали до смерті киями й конфісковували його май­но [2; 52]. Дезертирством вважалося і невиконання дорученого завдання при відрядженні. Від другої половини XVIII ст. дезер­тирство набуває значення самовільного відходу без дозволу ку­рінного отамана з місця розташування військової частини. Жор­стокі покарання встановлювали для злодіїв і грабіжників, особливо, якщо йшлося про крадіжки й пограбування січового або церковного майна. Ці покарання злочинців здійснювалися з метою відплати за вчинений злочин, відшкодування збитків по­терпілому або козацькому товариству в цілому, перестороги ін­шим козакам від злочинних учинків під загрозою смертної кари або суворих тілесних покарань. Всі покарання носили, за звича­єм, виключно публічний характер.

У Запорозькій Січі досить широко застосовували смертну ка­ру як засіб швидко і без особливих витрат позбутися злочинця. Порівняльний аналіз норм кримінально-правового характеру козацького права і Литовських статутів свідчить, що склад зло­чинів, за які була передбачена смертна кара на Запорожжі, в ос­новному збігався з аналогічним, фіксованим у Литовських ста­тутах. Водночас у Запорозькій Січі існувала низка специфічних складів злочинів, пов'язаних із військовою організацією запоро­зького товариства, за які козацьким правом передбачалося вине­сення смертних вироків, зокрема застосовувалися різні види "простої" і "кваліфікованої" смертної кари.

Пом'якшувальні обставини (щиросердне каяття, наявність малолітніх дітей чи несплачених боргів тощо) сприяли заміні смертної кари тілесними покараннями, передачі злочинця на по­руки та ін. Існував також звичай звільняти від покарання козака за злочин, вчинений ним до вступу в січове братство.

Ще виразніше простежується розрізнення майнових та особи­стих покарань у козацькому судочинстві. Майнове покарання полягало в тому, що майно засудженого за злочин конфіскову- валося судом. Звідси й етимологія виразів: "на уряд вину взяти", "виною (панською) скарати", "на худобі скарати" тощо. Особис­те покарання, перш за все, розраховане на посоромлення злочи­нця: його виставляли на вселюдське "зглядовисько", прив'язую­чи посеред міста торгового дня біля особливого стовпа (слупа) чи принтера (німецька назва доводить запозичення цього пока- рання з магдебурзького права). Прив'язаний перебував біля га­небного стовпа більшу частину дня; здебільшого його карали ще й побиттям киями, нагайками чи обухами.

Серед покарань мало місце й вигнання злочинця з міста чи з села через соцького, подвійського, а то й через ката. Якщо взяти до уваги, що це робилося прилюдно в ярмарковий день, і що кат гнав перед собою засудженого, б'ючи його києм, то зрозумілим стає вислів судових вироків про "вибитого-випудженого з міста", "срамотного", що став "обридженим от людей". Інколи в судових вироках про вигнання вживалися поблажливі форми: "дорогу їм (винуватим) з міста йти вказати". Вигнанець поривав усі зв'язки з місцевістю і людьми; юридично він позбавлявся права поверну­тися назад, а мешканцям під загрозою вини (штрафу) було забо­ронено давати йому прихисток у своєму домі.

Покаранням винного за злочин скривджений може задоволь­нити своє почуття помсти за кривду, але не може повернути втраченого. Тому цілком природно, що поруч із покараннями в судах застосовувалася практика відшкодування скривдженому збитків - виплата вартості втраченого майна чи худоби, тобто майнові покарання. У цьому разі могли виникнути такі ситуації: а) винний повертає грішми ціну заподіяної шкоди; б) винний не має грошей для відшкодування, але має майно; в) винний, не маючи ні майна, ні грошей, не в змозі відшкодувати збитки. Пер­ша ситуація не потребує пояснень. Щодо другої, то скривджено­му надається право пограбувати винного: скривджений через сто­ронніх людей оцінював худобу винного, речі чи навіть будівлі з землею і брав собі стільки майна, щоб воно за оцінкою не пере­вищувало завданих збитків, але брав його не у власність, а в тим­часове користування, сподіваючись, що винний з часом відшко­дує йому збитки. Винному визначався термін для викупу свого пограбованого майна. Коли ж цей термін минав і майно було не викуплене, воно остаточно переходило у власність скривдженого.

У третьому випадку, коли у винного ніякого майна не було, він ішов на певний термін до скривдженого у найми ("на виріб"). Коли цей термін закінчувався, йому вільно було або надалі за­лишатися на службі, або залишити її. Під час виробу винний мав бути слухняним, а господар не мав права над ним збиткувати. Коли ж, не відслуживши певного терміну, виданий на виріб (злочинець) втікав, то скривдженому надавалося право розшука­ти його й повернути як невільника, цьому сприяв уряд. Коли втікав той, кого скривдженому було видано на горло, а він горло йому дарував і взяв на виріб, скривджений мав право скарати втікача на горло.

Жорстокість кримінально-правових норм звичаєвого права на Січі в цілому не відлякувала людей. Навпаки, січові звичаї поширювалися й на інші землі.

Стадії кримінального судочинства:

ю порушення кримінальної справи;

ю попереднє розслідування;

ю передача обвинуваченого до суду;

ю судовий розгляд справи та оголошення вироку;

ю оскарження та зміна вироку;

ю виконання вироку [22; 206].

При провадженні тяжких злочинів на стадії порушення кримі­нальної справи існував звичай поволання - оголошення, опові­щення сусідів та громади у людних місцях. Найхарактернішим було поволання у зв'язку з убивством: коли вбивця невідомий або зумів утекти, представник влади в присутності родичів над тру­пом мав оголосити ім'я та прізвище вбитого, показати рани. Вдруге поволання відбувалося під час похорону: на чотири сто­рони світу сповіщали на ярмарковій площі. Поволання було по­кликане закарбувати в пам'яті людей факт убивства і налаштувати громаду на прагнення справедливого розслідування [8; 119].

У магдебурзькому праві звичай поволання був формалізова­ний через обрядодії: урядники здійснювали поволання, тим са­мим ніби викликаючи вбивцю на суд, причому робили це аж чо­тири рази (вперше - безпосередньо на місці злочину, вдруге - посеред дороги від місця злочину до суду, втретє - над трупом, вчетверте - перед судом [36; 54].

Процедуру попереднього розслідування зафіксовано вже в "Руській Правді". Воно провадилось, за звичаєм, зацікавле­ною стороною (позивачем) особисто. Звичаєвий елемент на­явний у поетапному процесі розшуку злочинця: закличу, зводу, гоніння сліду.

Сутність закличу визначено в ст. 32 та 34 розширеної редак­ції. Так, якщо в когось пропаде кінь, зброя чи одяг, потерпілий оголошує про це на торгу. Якщо за три дні після закличу річ у когось виявлено, то саме він і вважається відповідачем. Відпо­відач зобов'язаний повернути річ і сплатити штраф. Заклич був дієвим способом розшуку злодія або ж особи, котра незаконно володіє річчю. Ця процедура має давнє походження. Вона вини­кла тоді, коли слов'янське суспільство існувало в складі племен або племінних союзів. У ті часи всі люди були пов'язані між собою або круговою порукою, або взаємозалежністю. Громаді невигідно було тримати поміж себе злодія, і кожен розумів: якщо він недбало поставиться до закличу, злодій буде на свобо­ді, і наступною жертвою може стати він. Тому заклич не зали­шався без уваги, всі члени громади брали опосередковану участь у розшуку злодія.

Звід (свод) - процедура розшуку особи, котра незаконно при­своїла собі чужу річ. У короткій редакції "Руської Правди" мовиться про звід (ст. 14, 16). Така процедура застосовувався в тому випадку, коли річ знаходилася до закличу або ж вона бу­ла знайдена на чужій території, але особа, в якої знайшли чи ба­чили цю річ, заперечувала недобросовісність володіння. Влас­ник загубленої чи викраденої речі не міг просто її відібрати, а звертався до особи, в якої він побачив цю річ, з вимогою дове­дення права володіння річчю. Якщо останній не був злодієм (татем), він разом із позивачем йшов до тієї особи, в якої він придбав цю річ (відповідачем ставала ця особа). Звід йшов доти, допоки не зупинявся на особі, котра не могла пояснити, яким чином в неї опинилась розшукувана річ. Така людина визнава­лась злодієм з усіма наслідками.

Ст. 16 короткої редакції та ст. 38 розширеної редакції "Русь­кої Правди" встановлюють процедуру розшуку викраденої че­ляді, що не відрізняється від процедури розшуку речей. Якщо викрадену річ або челядина треба було шукати за межами міс­та, то власник вів звід лише до третьої особи, котра зобов'язана була сплатити йому вартість речі, а сама отримувала право продовжити звід.

Гоніння сліду - переслідування злодія по залишених слідах. Процедура регулювалась ст. 77 розширеної редакції. Якщо сліди губились, власник припиняв пошук. Якщо ж вели до якогось по­селення, його мешканці повинні були відвести підозру в краді­жці й узяти участь у розшуку злочинця: "Не будет ли татя, то по следу женуть, аже не будеть следа ли к селу, или к товару, а не отсочять от собе следа, ни едуть на след или отобьються, то темь платити татьбу и продажью; а след гнати с чюжими людми, а с послухами; погубять след на гостинце на велице, а села не будет, или на пусте, кьд же не будет ни села, ни людии, то пла­тити ни продажи, ни татьби" (ст. 43 за Троїцьким списком). Ця стаття свідчить про звичай кругової поруки членів громади та їх спільної відповідальності. Адже коли мешканці селища відмов­лялись брати участь у розшуку злочинця, то вони автоматично підлягали колективній відповідальності за здійснену крадіжку.

Під час попереднього розслідування збиралися докази - фак­тичні дані, на підставі яких органи судочинства встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, вин­ність особи, яка вчинила це діяння [38; 214]. Доказом, за зви­чаєм, вважалася і так звана "видавка" ("викидщина", "заклад"). Суть цього звичаю полягає в тому, що при зверненні до суду одна зі сторін, щоб довести свою правоту, закладалася особис­тим майном, здоров'ям чи навіть життям ("заклад на горло"). У разі доведення неправдивості особи-ініціатора видавки, вона "викидалася" майном, давала "руку на відсіч" чи навіть йшла на добровільну смерть.

Важливе місце серед доказів мало свідчення. Свідками вва­жають громадяни, яким відомі були певні обставини, що мають значення для розгляду конкретної кримінальної справи [38; 698]. У руських судах застосовувалися покази свідків факту вчинення злочину - видоків - та покази свідків алібі - послухів. Алібі - це твердження підозрюваного чи обвинуваченого про те, що він не міг бути виконавцем інкримінованого злочину, бо в момент його скоєння перебував в іншому місці [22; 43]. Якщо свідки на суд не з'явилися, а їх необхідно допитати, суд посилав до них своїх представників, котрі мали допитати їх і представити судові письмові або усні доповіді. Якщо свідок з поважних причин не зміг з'явитися до вищого суду, йому дозволялося своє свідчення надати місцевому суду, котрий у свою чергу в письмовому вигляді пересилає його до належного суду.

За звичаєм козацького кримінально-процесуального права попереднє слідство провадили, як правило, осавул, довбиш або інші уповноважені посадові особи. Доказами вважалися: власне зізнання обвинуваченого, покази свідків, речові докази, виснов­ки експертів. Важливе значення мали письмові документи: век­селі, розписки та ін. Під час допиту обвинувачених і свідків вій­ськовий писар вів протокол за установленою (традиційною) формою, складалися реєстри викрадених речей, а також майна обвинуваченого, яке після розгляду справи в суді призначалося для покриття збитків скривдженої сторони, а також судових ви­трат. Процесуальні дії досудового розслідування, провадження слідства, методи доказу були досить ретельними, і коли справа доходила до суду, не могло бути сумнівів у причетності чи не­причетності підозрюваного до злочину. Досить повне уявлення про хід розшуку, слідства і покарання дає випадок, що стався в селі Подолки Полкової сотні Гадяцького полку в 1725 р. "Під­даний" Кириченко в маєтку старшини покрав бджоли. Місцеві жителі самостійно провели розшук і викрили злодія. Під час до­питу Кириченко зізнався, що вчинив злочин разом із "слободсь- ким чоловіком" Гнатом Квашею. Для встановлення істини нака­зний сотник Сулима звелів побити обох, а потім "посадити до указу". Мешканці ж села, не вдовольнившись цим, ще раз поби­ли злочинців, найбільше дісталося Кваші, оскільки він сам не зізнався у вчиненні злочину. На третій день він помер. Власник села звернувся до Генеральної військової канцелярії з прохан­ням провести "правдивий розиск". Спеціально зібрана для цього комісія здійснила повторне слідство і встановила, що розшук ви­крадених бджіл проводився посполитими досить професійно. Так, спочатку біля місця крадіжки знайшли чобота, обміряли йо­го, а потім простежили, куди веде слід від чобота. Саме так і ви­йшли на злодія. У слідстві та у винесенні вироку брав участь війт села. При чому під час допиту Квашу попереджали - коли скаже правду, то його відпустять без сплати штрафу: "Будеш ти прост і все твоє при тобі буде". Неправда коштувала йому життя [6;30].

Після проголошення вироку відбувалося виконання ухвали суду. Найчастіше карали різками, били палицями по п'ятах або кийками по підошвах, розстрілювали з пістолів; за зраду пов'я­зували руку й ногу та одрубували їх; за скривдження дівчат до стовпа ставили, злодіїв вішали на шибениці. Щоправда, росій­ський уряд пробував перебрати на себе остаточну санкцію ви­років, що й було оголошено Указом 1749 р, але, наприклад, смертні кари все-таки практикувалися в Січі до останніх днів її існування [16; 613-614].

Передача обвинуваченого до суду відбувалася після перевір­ки матеріалів попереднього розслідування та аналізу доказів. Звинувачений мав перебувати під наглядом суду певний досу- довий термін і з'являтися за першою його вимогою. Якщо ж звинувачений ухилявся від виконання розпоряджень суду, його ув'язнювали до остаточного розв'язання справи, складаючи від­повідну постанову. За "Руською Правдою", з досудового ув'яз­нення обвинуваченого можна було брати на поруки. Поручники (поручителі) відповідали за обвинуваченого (що той не втече), а за потреби самі зобов'язувалися припровадити його до суду. Якщо ж обвинувачений втікав або не виконував умов поручни­ків, то останні зобов'язані були відшкодувати збитки або понес­ти покарання, на яке заслуговує обвинувачений. На поруки мог­ли брати не лише близькі родичі - батько, брат, зять, а й чужі "добрі люди". Кількість поручників не обмежувалася.

Практика козацьких судів використовувала ув'язнення як ка­ру, наприклад, за незаконну апеляцію, за неповернення крадено­го і за крадіжку, за покривання злодія, за перелюб тощо. Таке ув'язнення мало різні форми: держання на гарматі з закутою ши­єю, утримання в приміщенні (в'язниці, шопі, хаті) під вартою. Зазвичай злочинця заковували в кайдани, в колодку. Ще й досі зустрічається вислови: "молодіжні колодки", "сільська колода". Етимологія висловів випливає зі звичаю обмеження пересуван­ня, обмеження волі через приковування до колоди. Щоб транс­портувати ув'язненого до іншого села чи міста, робили похідну колодку на одну ногу, щоб злочинець не міг утекти.

Безпосередній розгляд судової справи відбувався на засі­данні суду.

Судова система змінювалася залежно від державного устрою та історичних етапів розвитку правової системи.

ю У Київській Русі діяли світські суди (суд князя, суд кня­жих намісників, посадника, общинний суд у вотчинній та вічо­вій формах) та церковні суди (архієпископський, єпископський, архімандрита, митрополита).

ю Судові установи Великолитовської держави поділялися на копні, гродські, станові, земські, підкоморські, а також міські; спочатку ратушні, а з ХУ століття магістратські (суди міст, що одержали магдебурзьке право і перебували на самоврядуванні).

ю Суди періоду Гетьманщини поділялася на Генеральний військовий суд, якому підпорядковувалися полкові та сотенні суди, церковні, цехові та магістратські суди, а також сільсь­кі (копні, вотчинні, третейські, ярмаркові, мирові). Після су­дової реформи 1760-1763 рр. Генеральний військовий суд підпорядкував земські, міські, підкоморські суди поруч з якими діяли сільські суди. У систему судочинства входив та­кож доменіальний суд (суд пана для селян або священика на церковних землях).

ю Судова система України під владою Москви включала інститут мирових суддів (повітових, міських) та окружних судів, а також військові суди [14].

До ХУ ст. сформувалася складна і розгалужена система су­дочинства, яка до часів гетьманування Богдана Хмельницького мала становий характер. Шляхту судили урядові або статутові суди (гродські й земські), які у своїй діяльності керувалися Ли­товським статутом. У містах, які керувалися магдебурзьким правом, існували ратушні суди, які у ХУ ст. було замінено магі­стратськими: вони судили міщан. Сільське судочинство зазви­чай здійснювалося громадою. Так, діяли суди сільських старій­шин, волосний, третейський та суд сільського сходу, який за "Руською Правдою" називався вервним або копним (зборовим). Так звані одноосібні суди - сільського старости (війта), пансь­кий (доменіальний), волосного старшини - вершилися під на­глядом уповноважених членів громади. За злочини проти віри і церкви судив церковний суд. Козацтво в Запорозькій Січі мало свій судоустрій: основні функції суддів виконували кошовий отаман, військовий осавул, курінні отамани, які були членами військового суду та військової ради [31]. За часів Богдана Хме­льницького на території Гетьманщини відбулися зміни в судо­устрої: були ліквідовані суди земські та гродські, а також суди сільських війтів та панські (доменіальні); а замість них запро­ваджено козацькі суди (Генеральний, полковий, сотенний). По­ряд з ними деякий час діяли міські суди (магістратські), які швидко злилися із козацькими у сотнях - із сотенними, у пол­ках - із полковими.

Первісна общинна форма суду утворилася ще в додержавні часи. Прототипом копних (зборових) судів в Україні були віча, які діяли на ранній стадії розвитку суспільства вже в першому тисячолітті до нашої ери і мали надзвичайно великі, необмежені повноваження, керуючи життям племені-громади. М. Грушевсь- кий свого часу зауважив: "Щодо складу віча літописи нігде не говорять про нього спеціально, та з натяків їх видно, що у вічі брала участь вся свобідня людність землі - города, пригородів, але тільки самі господарі, голови родини" [9; 21]. Про побуту­вання віча підтвердження знаходимо у "Велесовій книзі": "Про це мовилося, як обирали князів староотці наші. І так правили п'ятнадцять віків через віче. А збиратися на нього і судити будь- кого із старшин годилося уночі" [39; 19]. Копні суди узгоджува­лися з правовими уявленням давнього люду про суд "скорий, правий та для всіх рівний", вони були публічними, проводилися в одному й тому ж самому місці. Акти копних судів засвідчу­ють, що кожна копа мала своє постійне, здавна встановлене міс­це зборів. Характерною рисою копного судочинства було те, що в ньому мало місце поєднання слідчого, судового і виконавчого органів. Копні суди в Україні були носіями традицій звичаєвого права. Особливого значення вони набули під час перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського. За допомогою цих інститутів громадського самоврядування се­ляни та міщани не лише боролися з правопорушеннями, а й са­мостійно вирішували питання внутрішнього громадського жит­тя, незалежно від місцевої адміністрації. Підсудність копного суду була досить широкою. Він розглядав земельні спори, спра­ви про заорювання меж, крадіжки худоби, фізичні ушкодження, вбивства. Копний суд мав право на призначення таких покарань: штраф, тілесне покарання, страта. Характерно, що копні суди самостійно здійснювали розшук обвинуваченого, розгляд спра­ви, виносили вирок та здійснювали покарання винного.

У Статуті 1529 р. копний суд уперше отримав законодавче визнання. У ст. 1, розд. VI йдеться: якщо когось із воєвод або старост буде обвинувачено, він повинен з'явитися на перший найближчий сейм або відповідати в суді; втім, якщо він буде хворим чи зайнятим на господарській службі або копі, то справа відкладається. Такий запис свідчив про те, що навіть радні пани могли бути зайнятими в копних судах. Копне процесуальне пра­во не дотримувалося станового поділу суспільства. У Статуті зазначено, що вирішення справ у всіх тих випадках, коли немає відповідних писаних законів, має відбуватися за стародавніми звичаями (розд. VZ, арт. 1, 5, 25; розд. VO, арт. 6).

У порядку судочинства копа наслідувала давні звичаї, сукуп­ність яких називається копним правом. Так звані сходатаї гово­рили: "Звичай права нашого копного", - протиставляючи це право праву посполитому (писані закони, викладені в Литовсь­кому статуті). Деякі звичаї копного права кодифікувалися Ста­тутом; про них сходатаї казали: "Копний звичай, в праві поспо­литім описаний".

Якщо злочином порушувалися права приватної особи, то за копним правом ображеному самому надавалось право відшуку­вати свого кривдника. Позивач розпитував людей, збирав пись­мові докази та можливе їм підтвердження; якщо ж він не міг віднайти кривдника і підозрював, що злочинець знаходиться в межах селянської общини, то мав право вимагати зібрання ко­пи. Для цього він звертався до поміщиків, котрі на його прохан­ня посилали своїх селян на віче. Позивач також мав право звер­нутися до міського уряду, де отримував урядовий лист до всіх навколишніх поселень, які утворювали общину, з вимогою зі­братися на копу ("йти на копу", "йти до права") у призначений час і місце. Такі ж листи уряд посилав від свого імені [1; 255]. Поміщицький селянин, котрий бажав запропонувати справу для розгляду копного суду, звертався до свого поміщика, щоб той оповістив навколишні села та призначив місце й час зібрання.

Усі поселення, що складали общину, повинні були з'явитися на копу в призначений час; коли ж якесь село ігнорувало наказ, копа обирала депутатів, котрі разом із возним з'ясовували при­чини неявки. Якщо підтверджувався факт ігнорування, то сіль­ська громада, яка не з'явилася на зібрання, несла всі матеріальні витрати позивача - таке відшкодування скривдженій стороні передбачалося звичаєвим правом. Копа виносила вирок і про задоволення усіх вимог позивача та розшуку злочинця серед членів цієї громади. Правило, на якому ґрунтувався такий вирок, називалося "за невиходом виплачувати шкоду" [1; 274]. Скаргу позивача копа мала вислухати мовчки, не перепиняючи висту­паючого, після чого з'ясовувала всі обставини злочину й ви­значала винного. До винесення вироку сходатаї (обрані члени копи) мали вчинити допит осіб - "опит" (вислухати опит, опи­тувати), причетних до справи, та дослідити знаки доказів зло­чину - "лик" (копа ликом знаходить шкідника, копа виходить на лик, хто вчинив шкоду).

Після того, як було вислухано скаргу, сходатаї розпочинали нараду, обговорюючи між собою суть справи. Якщо на нараді хтось із сходатаїв проговориться, що знає злочинця чи підозрю­ваного, то позивач вимагав від копників засвідчення цих слів; після цього копа або оголошувала ім'я злочинця, або змушена була відшкодувати всі витрати позивачеві, і надалі займатися пошуком злочинця, тобто відповідати копою. Позивач мав пра­во сам назвати ім'я злочинця (кому дає вину) або оголосити винною людину, яка знала особисто злочинця, але не виказувала його. Коли позивач не погоджувався з вироком копи, то мав право вимагати здійснення тортур над підозрюваним. Якщо ж підозрюваний був людиною шанованою, з незаплямованою репутацією, то копа могла піддати його тортурам лише за умови підтвердження звинувачень під присягою. Тортури відбувалися в присутності копи, підозрюваного били прутами та палили вогнем. Несправедливе звинувачення каралося штрафом на користь підозрюваного - за муки. За "Збірником прав, за якими судиться малоросійський народ", "кожен суддя повинен знати, який то тяжкий гріх під приводом справедливості невинну людину погубити або скалічити, або позбавити її честі, а щоб уникнути необхідно обдумати, у яких справах звинуваченого необхідно допитувати або піддавати тортурам, а коли його від цього звільнити, пам'ятаючи про існування справедливого суду Божого..."; "... ніхто, а тим паче судові чиновники і службовці, не відважувались підбурювати злочинців зводити наклеп на інших людей, а якби те трапилось, то такого повинні судити як підбурювача" [36; 65].

Позивач мав право тричі збирати копу, якщо необхідно було надати додаткові докази обставин злочину. Поміщик дбав про те, щоб мешканці села, ухиляючись від відповідальності, "не розійшлися в розбрід". Поміж кожним зібранням-сходкою при­значалося три дні, протягом яких позивач продовжував розшуки злочинця, а сходатаї збирали свідчення "синів та слуг своїх".

Якщо копа на всіх трьох сходках оголошує, що їй нічого не відомо ні про злочин, ні про злочинця, а позивач не може вказа­ти на злочинця чи підозрюваного, копне право дає можливість позивачеві вибрати по кілька осіб з усіх сіл, присутніх на копі, і вимагати від них присяги в тому, що вони нічого не знають про злочин. Після третього зібрання другого дня копа збирається знову, і сходатаї, обрані позивачем, приводяться до присяги; якщо хтось відмовляється, має сплатити всі судові витрати й вдовольнити вимоги позивача.

До процесуальних методів копного суду з метою викриття злочинця належать заходи, що йменувалися в актах копних су­дів знаками. До них здебільшого належали сліди, залишені зло­чинцем, труп убитої людини тощо. Якщо доказом були сліди, то позивач, зібравши на копу сходатаїв усіх сіл та запросивши сто­ронніх людей, "гнав слід". Копа, "взявши слід", де вчинено зло­чин, "вела" його до кордону з іншим селом, що входило до скла­ду общини. Коли це село на копу не з'являлося, а "слід" доводив до його землі, то копа, "зупинившись на цьому слідові", викли­кала сходатаїв -представників цієї землі, вимагаючи вийти, "взяти слід" і відвести його до чужого кордону. Цього вимагало звичаєве право. Якщо на виклик ніхто не з'являвся, копа ночува­ла "на сліду" і другого дня вдруге і втретє викликала мешканців села; якщо й після цього ніхто не з'являвся, то копа, залишаю­чись "на сліду", виносила вирок: селу сплатити всі витрати по­зивачеві за нанесену злочинцем шкоду, а також відшкодувати всі збитки, яких зазнав потерпілий, розшукуючи злочинця.

Якщо в окрузі общини знаходили труп невідомої людини і ніхто не звертався зі скаргою про вбивство, то поміщик або управляючий, скликав сходатаїв для опитування, яке відбувало­ся поряд із місцем злочину. Спершу допитували селян, на зем­лях яких був знайдений труп, потім поміщик чи урядник тричі запитував сходатаїв: чи не відомо їм, хто є вбитий та хто є вбив­ця. Якщо відповідь була негативною, кожен мав заприсягтися, що йому нічого не відомо про це. Сходатаї також присягали в тому, що ніхто з мешканців села не вчинив цього злочину. Лише тоді копа ховала труп, складала акт копного слідства і вносила його до актових книг [2; 274].

До процесуальних дій, які відбувалися в межах копного суду, належить обшук, який за звичаєвим правом та за сприяння гро­мади проводить сам позивач. Вислухавши скаргу та аргументо­вані докази позивача, громада зобов'язана була видати злочинця, з яким позивач міг примиритися і отримати відшкодування за спільною домовленістю або припровадити злочинця до копного суду. Коли ж злочинець заслуговував на смертну кару, позивач сам запрошував ката. Копа, вислухавши скаргу позивача та роз­глянувши подані ним докази, допитувала обвинуваченого і під­давала його тортурам. Після завершення слідства копа ухвалю­вала вирок, і якщо обвинувачений за свій злочин підлягав смертній карі, його передавали до рук ката.

"Устав Володимира" фіксує факт хрещення Русі, віддзерка­лює договірні відносини між княжою і церковною владою, ви­значає місце церковної організації в Київській державі, віддає їй десяту частину земель, надходжень від княжих торгівельних, судових зборів і мита, врожаю та приплоду домашніх тварин і птиці, звільняє духовенство і підлеглих йому церковних людей від світського судочинства, тобто, надає їм судовий імунітет, забороняє княжим дітям, родичам і службовцям втручатися в церковні справи, встановлює обсяг юрисдикції церкви. Зокре­ма, до компетенції церковних судів перейшли всі справи про розлучення, про порушення шлюбної вірності, про викрадення дівчини або чужої дружини, про зґвалтування, про майнові спо­ри між чоловіком і дружиною, про укладання шлюбних відно­син між родичами та свояками, про чаклунство, про спадкоєм­ність братів, про образу особи лайкою, про церковні крадіжки, про руйнування могил, нищення хрестів і навіть таку форму образи, як "покусання" один одного під час бійки чи сварки. Процесуальний порядок розгляду справ був чітко встановле­ним, його завжди дотримувалися, але міра покарання, як пра­вило, не визначалася Уставом. Якщо якась справа стосувалася інтересів і церковних, і княжих людей, то їх розглядав спіль­ний суд [32; 214].

Багато правових норм Уставу суголосні з біблійними запо­відями, Еклоги - візантійського законодавчого зводу ХІІІ ст. "Закону Судного людем" - південнослов'янської переробки, Еклоги, Прохірону - візантійського зводу законів ІХ ст., П'яти- книжжя Мойсея та інших пам'яток світової правової культури [23; 163]. Проголошуючи незалежність церковного та княжого судів і посилаючись на правонаступництво з Уставом Володи­мира, розглядувана пам'ятка правової культури Київської Русі містить систему правових норм, які регулюють порядок укла­дання шлюбу і шлюбних відносин, взаємин церковної влади з зовнішнім світом, відомчі взаємовідносини у церкві, правовий статус її служителів, а також закріплює їхні привілеї.

Окремі статті Уставу мали вказівки на злочинні дії ченців, священиків та членів їх сімей (блуд, пияцтво, порушення меж приходу при виконанні культової практики, зв'язок з іновірцями або відлучення від церкви, самовільний розстриг тощо). Відлу­чення від церкви й прокляття загрожувало тому, хто втручати­меться в справи церковних судів. Вважалося злочином і підля­гало церковному суду споживання кінського й ведмежого м'яса, а також м'яса задушених (а не зарізаних) тварин і птиць.

Козацький суд ґрунтувався виключно на нормах усного пра­ва; писані закони інших держав не мали чинності. Суд мав декі­лька інстанцій. Для козаків, які жили у паланках, таких інстан­цій було чотири: паланковий суд, курінний отаман, військовий суддя і кошовий отаман. Для січовиків першою інстанцією був курінний отаман. Кошовий отаман вважався найвищим суддею. Військовий суддя мав право на розгляд і на поради сторонам. Право остаточного винесення присуду належало лише кошово­му отаману. Писар вів протокол допиту, викладав присуд стар­шини на раді, оповіщав про судову ухвалу козаків. Осавул вів слідство, розглядав скарги на місцях, стежив за виконанням су­дових ухвал. Довбиш допомагав осавулу при екзекуціях, читав постанову суду на місці страти. Курінні отамани могли розгля­дати позови і виконувати тілесні покарання. У паланках, хуто­рах і слободах, розташованих за межами Січі, був паланковий суд в особі паланкового полковника та його помічників - писаря та осавула [8; 60-61]. За докази в судовому процесі правили: ви­знання сторін, показання свідків, різні письмові джерела (розпи­ски в одержанні грошей чи майна). Розгляд справи починався з умовляння злочинця покаятися у вчиненому злочині. У разі від­мови давати покази обвинуваченого допитували з тортурами. Катування відбувалося не лише в січовій в'язниці, а й в паланко­вій. Коли злочинець визнавав свою провину, старшина на сходці виносила вирок, який виконувався відразу ж на місці або на ба­зарі, біля стовпа чи шибениці. За наявності достатніх підстав злочинця могли відпустити на поруки близьких, які зобов'язува­лися в разі повторного порушення ним закону доставити його на Січ. Беручи до уваги наявність малих дітей і дружини, смерт­ну кару іноді замінювали биттям киями [32; 203-207].

Юрисдикції козацького суду підлягали і сторонні особи, кот­рі проживали не на територіях козацьких вольностей, але які вчинили злочин на території Запорожжя. Такі особи передава­лися, як правило, для присуду за місцем їх проживання. У свою чергу, запорожці, що вчинили злочин за межами Запорожжя, переправлялися для присуду в Січ або ж кіш направляв своїх депутатів для участі в розгляді справ за місцем перебування злочинця. Тобто, норми звичаєвого права не встановлювали чіт­кого порядку, де мав відбуватися розгляд кримінальної справи - за місцем проживання злочинця чи за місцем скоєння злочину [29; 332-335]. У судовій практиці козаків існував єдиний процес розгляду як кримінальних, так і цивільних справ.

На Запорожжі кошовий суд - вища судова інстанція в межах регіону - при розгляді майже всіх юридичних питань в оцінках правопорушень виходив із норм місцевого звичаєвого права і "здорового глузду". Призначені судом вироки фактично не під­лягали оскарженню і ніхто їх не міг скасувати чи замінити.

Генеральний суд складався лише з генеральних суддів, яких, як правило, бувало двоє. Деякі акти справді дають підставу так думати, оскільки вироки Генерального суду починаються, на­приклад, з такої формули: "Перед нами, суддями генеральними... Іваном Самойловичом і Іваном Домонтовичом, ставши заці­кавлена сторона ускаржалася" [19; 194, 202]. Втім, такий поря­док суперечив звичаю, який передбачав, що до складу суду вхо­дили полковий і сотенний, урядові особи і представники громади (козацтва і суспільства). Крім того, деякі судові доку­менти свідчать, що спільно з генеральним суддею у судочинстві брали участь і "військові товариші" (судовий писар, гість у званні полковника тощо). Присутність згаданих осіб на суді сві­дчить про те, що представники громади так само брали участь у Генеральному суді, як і в судах нижчих інстанцій. За часів на­казного гетьманування Павла Полуботка "громадський елемент" оформився вже в офіційний інститут асесорів Генерального су­ду; серед них поруч з бунчуковими товаришами є військові то­вариші, сотники, городові отамани та ін., тобто особи, обрані в полках до Генерального суду. Характерним підтвердженням цьому є формування правових відносин судоустрою та судочин­ства в Україні другої половини ХУІІ - поч. ХУІІІ ст. на терито­рії Гетьманщини (Див. довідник). Гетьман як голова держави набув права конфірмувати вироки не лише Генерального суду, а й нижчих судів; він також посилав для участі в судах нижчих інстанцій своїх довірених старшин, даючи їм або спеціальне до­ручення взяти участь у розгляді якоїсь справі, або загальне до­ручення розглядати військові та міські справи "для всякого по­рядку". Роль гетьмана як судді виявлялася ще й в інструктуванні нижчих судів: він давав їм розпорядження або безпосередньо, або через Генеральний суд.

Слід згадати і про розпорядчі дії гетьмана в судових справах, як, наприклад, наказ комусь із старшин провести розслідування у справі на місці або пересилання до відповідного суду справи, в якій зацікавлені особи, котрі безпосередньо звернулися до гетьмана. Як суддя гетьман взаємодіяв із Генеральним судом. Справи до цього суду надходили або за пропозицією гетьмана, або з огляду на важливість справи чи значимість особи, котру мали судити. В такому разі це був суд першого ступеня. Водно­час Генеральний суд був апеляційною інстанцією для судів ни­жчих інстанцій (але не для полкового суду). До Генерального суду надходили справи тоді, коли зацікавлена сторона, будучи невдоволеною вироком нижчого суду (полкового, сотенного), з дозволу останнього вдавалася або безпосередньо до Генераль­ного суду, або до найвищої влади - гетьмана, а він, у свою чер­гу, передавав справу до Генерального суду. Генеральний суд інколи виїздив на місця, якщо в певній місцевості накопичува­лося надто багато справ (виїзні сесії), або відряджав кількох осіб для з'ясування суті справи на місці.

До другої чверті ХУІІІ ст. Генеральний суд, що взаємодіяв із гетьманом при розгляді судових справ, не мав самостійних сто­сунків зі сторонами (позивачем і відповідачем), а лише через Генеральну канцелярію, щоразу вказуючи, як потрібно діяти у вирішенні тієї чи іншої справи. Вироки Генерального суду ви­конувалися через гетьманські універсали, а за відсутності геть­мана - через універсали Генеральної канцелярії.

Полковий суд, як і Генеральний, був водночас і судом пер­шого ступеня (інстанції), куди надходили справи за скаргами скривджених. Полковий суд виступав як апеляційна інстанція після вироків сотенних судів, інструктував останніх щодо провадження справ або надсилав до них своїх представників для допомоги у провадженні судочинства в цілому. Стосовно "громадського елементу", то й тут він мав місце, і його при­сутність в складі полкового суду можна простежити аж до ча­сів першої Малоросійської Колегії та наказного гетьмануван­ня Павла Полуботка, за якого члени громади обов'язково брали участь у відрядженнях для вирішення справ полкових "присидячих осіб", тобто таких самих асесорів, як і в Генера­льному суді [35; 429].

Сотенний суд як суд козацький складався із сотника, отамана й "при боку їхньому товариства"; але рідко коли козацький суд засідав окремо від суду міського. До складу сотенного суду вхо­дили міський уряд - війт з річними бурмистрами й поважні мі­щани. Як і в полковому суді, "громадський елемент" (у вигляді "присидячого при боку" в козацькому та міському судах) пред­ставляв чисельне товариство й міщанство, що репрезентувало "все товариство", "все поспільство". Якщо суд сотенний (коза­цький) розглядав справу, що надійшла з якогось села, то до суду входили й сільський отаман і війт, а також будь-який представ­ник села, хто на цей час перебував у місті.

Сотенний суд був переважно судом першої інстанції в спра­вах кримінальних і цивільних, що провадилися не лише в сотен­ному місті, а й по селах цієї сотні, якщо зацікавлена сторона для вирішення своєї справи вдавалася до сотенного суду. Водночас сотенний суд також виконував функцію апеляційної інстанції у справах, що їх провадив сільський суд. У таких випадках сіль­ський суд самостійно надсилав справу до суду сотенного як апе­ляцію позивача.

Судочинство в Гетьманській Україні провадилося на засадах звичаєвого права та кримінально-процесуальних норм, що вже були напрацьовані упродовж тривалої юридичної практики. Про судове слідство можна говорити лише відносно, оскільки відпо­відних органів для його проведення ще не існувало. Якщо со­тенному, полковому чи Генеральному судові необхідні були ві­домості про злочини та осіб, котрі вчинили їх на території вказаних судів, вони зверталися до відповідного нижчого суду і доручали йому провести розслідування злочину, розшук чи арешт злочинців на місці або посилали своїх представників з числа урядових осіб для ретельної перевірки справи, яку прова­дить відповідний суд. Але й цих осіб, власне, не можна вважати за слідчих, оскільки, прибувши на місце, вони розслідували справу не особисто, а за інструкцією та вказівками вищого суду разом із місцевим - сільським, сотенним тощо. Отже, розсліду­вання злочину, за який виносить покарання даний суд за дору­ченням вищого суду є, власне кажучи, не досудове, а судове слідство, хіба що з тією різницею, що його проводить не сам вищий суд, що має остаточно розкрити справу, а нижчий за його дорученням і вказівками.

З іншого боку, кожний нижчий суд (сільський чи сотенний), одержавши скаргу, розпочинав провадження в справі, фіксуючи її і сповіщаючи всі деталі слідства та його результати у вищий суд. Далі він очікував вказівок: чи самому доводити справу до кінця, чи чекати представника вищого суду для консультацій і вирішення справи, чи надіслати її до того ж вищого суду. В такому разі слідство, проведене в нижчому суді з власної іні­ціативи, за скаргою зацікавленої особи чи за дорученням вищо­го суду, також буде слідством не досудовим, а судовим.

Вислухавши вирок у справі, сторони мали виявити своє задо­волення чи незадоволення ним. Невдоволена сторона, як прави­ло, апелювала до вищого суду за згодою та офіційним дозволом того суду, що виніс вирок. Певна річ, що нижчий суд міг і не дати свого дозволу на апеляцію, керуючись ясністю в справі, законністю вироку, а також відповідним тактом: не турбувати суду вищої інстанції даремно. Тому намагався переконати від­повідача погодитися з вироком. Апеляції допускалися як у спра­вах цивільних, так і кримінальних. Якщо жодна із сторін після проголошення вироку не заявить про своє невдоволення або суд заборонить апелювати, справу вважали закінченою. Цей момент мав важливе значення не лише тому, що вирок повинен бути виконаний, а й тому, що закінчена справа не поновлювалася: "судженого права не пересуджували". Лише в одному випадку можна було порушувати, поновлювати справу - коли доведено неправдивість свідків, чи, як тоді висловлювались, "злий перевід справи", тобто підозра в корупційних діях суддів.

Призначаючи покарання, суд вважав своїм обов'язком, по- перше, пильно стежити за тим, щоб не було потурання злочинно­сті, щоб тим самим не порушити принцип вищої справедливості; по-друге, домогтися від злочинця каяття у вчиненому злочині та застерегти його від іншого правопорушення; по-третє, не допу­стити поширення розбрату і свавілля у суспільстві [35; 447-448].

Існування поруч з верховною владою гетьмана Малоросійсь­кої Колегії за указом Петра І 1723 р. неминуче мало спричинити суперечності між цими двома інститутами. Арешт чи не всієї Генеральної старшини й призначення слухняних керівників Ге­неральної канцелярії, вихідців із козацької старшини був підста­вою для того, щоб представники Генеральної канцелярії відразу ж у своєму діловодстві, а за ними й Генеральний суд разом із полковими судами, почали копіювати діловодство Малоросійсь­кої Колегії. Саме ці обставини стали наслідком того, що в Геть­манській Україні, яка раніше користувалася звичаєвим, усним судочинством, запанувало судочинство канцелярське, писане.

До заходів судового розгляду справи (судового слідства, су­дового засідання, судових дебатів) відносяться огляд підозрю­ваної особи, трупа, ран, побоїв (при кримінальному злочині); спірних ґрунтів, порубу та ін. (у цивільній справі). Коли ж огляд треба було провести на місці, суд посилав своїх представників, іноді за рахунок винної сторони. В разі, якщо для огляду необ­хідні були фахівці, суд надавав для цього досвідчених експертів, наприклад, мірошників, коли потрібно було оглянути греблю чи млин; жінок похилого віку, коли треба було оглядати зґвалтова­них дівчат; купців для огляду краму, і взагалі "людей добрих".

Так званий "трус" (обшук) здійснювався безпосередньо судом у повному його складі або його представниками, і тому становив етап судового слідства. Вилучені речі, труп убитого, знаряддя злочину, а також підозрювані переходили в розпорядження суду.

У ході судового слідства використовувалися судова клятва- присяга (очисна присяга), випробовування (ордалії), судовий поєдинок. Якщо позов стосувався суми, що не перевищувала

2 гривні, відповідач складав присягу, клянучись іменем Бога, що говорить правду. Кажучи неправду, відповідач спрямовував клятву проти себе, накликаючи на себе кару Божу. Найдавні­шою формою присяги була клятва на землі. Відповідач міг під­твердити справедливість своїх свідчень, з'ївши грудочку землі чи поцілувавши її.

Із розширеної редакції "Руської Правди" дізнаємося про різні види судових клятв-присяг християнської доби: для позивача, для відповідача і для свідків (ст. 31, 37, 47). Присяга, за звичаєм, відбувалася в церкві й супроводжувалася цілуванням ікони та покладанням на неї руки на ознаку правдивості того, в чому лю­дина присягається. Часто присягання не відбувалося, якщо су­противна сторона не хотіла вести до присяги іншу. Це робилося

3 різних міркувань: доходили до згоди самі сторони або на про­хання людей, наприклад, не хотіли ображати душі супротивної сторони, змушуючи її до присяги перед Богом. Якщо від прися­ги відмовлявся скривджений, його позов не розглядався; якщо не присягав звинувачений, йому призначалося покарання. Якщо ж обопільна присяга відбувалася, то винний відшкодовував зби­тки потерпілому, або "горлом платився".

Прадавня звичаєва процедура випробування - ордалії (від "ор- дал" - вирок, суд, Божий суд) - кодифікована ст. 21, 85, 86, 87 розширеної редакції "Руської Правди" і органічно влилася в пи­саний закон. Випробування вогнем, залізом і водою беруть свій початок ще з часів, коли слов'яни не мали єдиного пантеону бо­жеств, а їхні релігійні уявлення знаходились на рівні обожню­вання стихій, жертвоприношень рікам, гаям, лісам тощо. Саме тоді вважалося, зокрема, що водяне божество не прийме невин­ну людину. Цікаво, що "Руська Правда" у статтях, які вже діяли в добу християнства, допускала й таку язичницьку форму ви­пробувань. Але в ХІ ст. уже вважалося, що не допускає смерті людини не водяне божество, а Бог. Люди вірили в те, що свята вода грішну душу не приймає. Так, зберігаючи старий звичаєвий зміст випробування водою, "Руська Правда" надала йому нового сенсу, узгодженого з новою релігією.

При звинуваченні людини в тяжких злочинах, у разі, коли вона не могла привести послухів, вдавалися до випробування залізом. Ст. 21 розширеної редакції свідчить, наприклад, про випробування залізом підозрюваного у справі про вбивство у випадку, коли немає свідків і доказів, а позивач наполягає на звинуваченні. Метою випробування залізом було доведення ви­ни підозрюваного, а не встановлення істини. Звичай традиційно утверджував переконання: якщо під час проби вогнем (розпече­ним залізом) людина обпікається, то вона є винною, оскільки невинного залізо не пектиме. Для випробовування залізом суд запрошував ката. Той, прив'язавши свою жертву до стовпа, кіль­ка разів прикладав до його грудей розпечену на вогні залізну шину. Випробовували обвинуваченого у присутності його спів­учасників, щоб пристрашити та запобігти неправдивим свідчен­ням. Такі проби вживали перед винесенням вироку в справі, щоб упевнитися в його справедливості й законності.

Допитуючи обвинуваченого, козацький суд також застосову­вав різні засоби, щоб примусити зізнатися у вчиненні злочину, виявити спільників тощо. Суд вдавався до так званих "проб" і "мук". За козацьким звичаєм проби (випробовування) були "батьківськими" (легкими) та "строгими" (суворими). "Батьків­ські" проби застосовувалися більшою мірою для залякування звинуваченого: його декілька разів били різкою або погрожува­ли канчуками, киями. "Строгі" проби передбачали тілесні тор­тури киями, канчуками й нагайками. Перші відбувалися в само­му судовому приміщенні - ратуші, другі - перед ратушею біля спеціального стовпа (слупа, шпринґера): підозрюваного прив'я­зували до стовпа і міський службовець за дорученням суду про­вадив допит, піддаючи його побиттю.

Часто від самого позивача залежало, чи буде виконана ухвала випробування тортурами: позивач із набожності або з милосердя міг не допустити катування свого відповідача. Іноді сам обвину­вачений звертався з проханням до народу, який збирався на міс­ці катування, про прощення.

Іноді обвинувачені добровільно зізнавалися у вчиненні зло­чину. Зізнання - наслідок доведення провини через свідчення очевидців. Зізнаючись у вчиненні злочину, обвинувачений іноді сам заявляв, що свідки у справі не потрібні. У цьому разі завер­шувалося судове слідство і суд переходив до винесення вироку, що відбувалося на судовому засіданні, після судових дебатів.

Вирок підтримувався одноголосно. Таку єдність та одно­стайність забезпечувала спільна рада (дебати), на якій деталь­но та уважно вивчали справу, обговорювали скаргу скривдже­ного, зізнання свідків, пояснення обвинуваченого та версії сторін тощо. У цій раді брав участь весь склад суду, до якого, як було вище зазначено, входили не лише представники уряду козацького і міського, а й товариства міщан, представники всього суспільства. На раді звертали увагу, перш за все, на "святу справедливість" і на право - закони. Приписи законів іноді пом'якшувалися "милосердям", "змилуванням" суду, до чого спонукали сльози винуватого, його каяття, добровільне зізнання, повернення або відшкодування збитків, позитивна репутація (рецидив, навпаки, посилював покарання), моло­дість винуватого тощо.

Зауважимо, що провадження судової справи та винесення ос­таточного вироку відбувалося демократично, з урахуванням ду­мки громади, яка враховувала соціальне, сімейне, економічне становище звинуваченого і потерпілого. Вирок часто призначав­ся не відповідно до чинного законодавства, а за принципом "задля загального добра".

Винесення вироку в кримінальному судочинстві також зале­жало від складу суду, було довільним, оскільки не кожний склад злочину мав фіксовану у письмовій формі міру покарання.

До категорії вбивств усі законодавства зараховували страту новонароджених дітей, за що передбачалося суворе покарання, зокрема для неодружених дівчат. Якщо суд не виносив смертно­го вироку, то покарання відбувалося за звичаєм: громада збира­лася у повному складі (особливо наголошувалося на присутності молодих дівчат), винну роздягали до пояса, кожен присутній член громади бив її палицею і гнав від центру до краю села, приказуючи, щоб ніколи в село не поверталася. Ніхто не мав права переховувати засуджену. Край села коси її переплітали соломою і підпалювали [7; 127].

Приховання факту народження неживої дитини та поховання її без ритуалу отримувало осуд громади, який реалізувався у відповідному покаранні: "Після розкуття її з кайданів у брамі міста вибити 50 палками і відправити у село. У селі в першу се­реду має висповідатись, після цього на початку, в центрі та край села має отримати по 50 палок. При виконанні покарань у руках має тримати зелений сніп" [7; 128].

Тяжким злочином вважався підпал будинку. Згідно з магде­бурзьким правом, обвинувачений та потерпілий мали виставити по 18 свідків, котрі мали присягнути, що громада ніколи не зна­ла не бачила й не чула про інших винуватців пожежі, крім оска­рженого. Винуватець засуджувався до смертної кари. Однак громада могла діяти всупереч законам магдебурзького права. Так, у 1619 р. Ян Високіпський з села Підбуж, на Прикарпатті, подав скаргу на Степана Татомира та братів Андрія і Павла Ме­льників, які підпалили його майно. У пожежі згоріло, крім буді­вель, 100 кіп жита, 150 кіп ярої пшениці та 8 колод зерна (коло­да - міра сипких продуктів, що дорівнювала приблизно 900 кг).

Упродовж усього середньовіччя особливо суворо карали пі­дозрілих у чарівництві. Княгиня Острозька постановляла: "Коли переконаються, що це чарівниця, спалити її, як учить право". У 1631 р. суд села Чуква судив З. Зелмичанську за те, що вона займається чарами. На суді жінка пояснила, що хотіла допомог­ти людям і не знала, що з того вийде, але допомогла одній жінці. Та підтвердила заяву обвинуваченої. Суд ухвалив, що підсудна - чарівниця і, згідно з магдебурзьким правом, має бути спалена. Але з милосердя пана, вона була бита й вигнана з села [7; 133]. Отже, покарання потоком прирівнювалося у народній правосві­домості до смертної кари.

За злочини проти церкви (крадіжки церковного майна, по­грабування священиків) та християнства мали судити криміна­льні суди. Так, К. Січова з села Вовче за порадою деяких жінок взяла з уст причастя й заховала в хустину (щоб діти не хворіли). Цю хустину вона мала вкласти в торбинку і носити на грудях як талісман. За рішенням Самбірського магістратського суду жінку тричі брали на допит, суд ухвалив покарати її смертною карою. Але, зваживши на молодість та недосвідченість, присудив інше покарання: 40 ударів палицею і "п'ять неділь під час служби ле­жати в церкві хрестом".

У селі Чуква жінка Івана Казана Анна та вдова Пазя Оренич на свято св. Маковея пішли на дзвіницю дзвонити нібито на ґвалт (на ґвалт дзвонили для зборів усієї громади при надзви­чайних подіях, як-от пожежа, повінь). При розгляді цієї справи на війтівському суді жінки визнали, що справжньою причиною їхнього вчинку була віра в те, що у такий спосіб можна допомо­гти бездітній Анні завагітніти, а вдові - знайти чоловіка. Суд ухвалив рішення: оскільки підсудні без дозволу духовних осіб почали дзвонити і порушили церковний закон, вони мають при­вести на суд людей, котрі засвідчать справжню причину їхнього вчинку. Після цього був присуд: дати публічно жінкам по 40 та 50 палиць, чоловікові Анни - сплатити судові видатки, спла­тити 10 гривень штрафу, а Пазі - 8 гривень і принести до церкви 3 та 2 фунти воску.

Самбірський магістратський суд розглядав справу С. Шубіна, який наніс образу Господу, говорячи : "Не поставлю Богу свіч­ку, краще - чорту". Суд констатував, що цей вчинок підпадає під юрисдикцію кримінального суду, однак свідки не бажали підтвердити заяви, бо вважали, що підсудний міг сказати таке у гніві. Звинуваченому було присуджено сидіти в тюрмі, заку­тим у кайдани, доти, поки не заплатить 30 гривен штрафу й не перепросить священиків [7; 136].

Магдебурзьке право було суворішим, аніж давні звичаї: кра­діїв 3 і більше золотих відправляли на шибеницю; а тих, хто, наприклад, вкрав рій, який коштує менше 3 золотих, били пали­цями, обрізали волосся, шматок вуха або носа (коли ж уже не було вуха, таврували обличчя). Характерно, що таврували лише тих злодіїв, котрі здійснювали крадіжку вдень: за першу крадіж­ку - тавро на обличчі, за другу - відрізали вуха, за третю - на чолі випалювали хрест. Щоправда, звичаєві норми були гуман­нішими і зорієнтованими на перевиховання засудженого. У місті Дрогобичі розглядалася справа юнака І. Серветки, який вкрав 54 золотих, ячмінь та одяг. Незважаючи на смертний вирок, пе­редбачений законодавством, громада вирішила, що може замі­нити покару винному: закутий у кайдани, він мав працювати на громадських роботах і щоп'ятниці отримував по 25 київ. В обо­в'язок засудженого входило повернення або відшкодування зби­тків, завданих потерпілому. Таким чином, хоча суд нерідко ухвалював смертну кару за крадіжки, здебільшого діяли звича­єві норми, за якими смертну кару замінювали побиттям, гро­мадськими роботами або ув'язненням злочинця. Смертний ви­рок застосовувався лише в рецидивних випадках, коли злочин вчинявся неодноразово.

Судовий вирок, за допомогою якого громада позбавлялася від злочинного елемента, щодо розбою, підпалу чи крадіжки, зреалізовувався через вигнання злочинця разом із його сім'єю з громади, водночас на користь громади конфісковувалося май­но. Вигнання відбувалося після того, як злочинець тричі не з'яв­лявся на суд і громада не бажала нести відповідальності за його дії (брати на поруки) [7; 126].

У козацькому судочинстві найтяжчими злочинами вважалася зрада, порушення військової дисципліни і посягання на січове майно. За це виносився смертний вирок - розстріл, утоплен- ня, повішення на гаку тощо [36; 30-31].У судових рішення запорожців були й більш поблажливі вироки. Зокрема, інколи судові органи передавали злочинця на поруки, часто він уникав суворого покарання, якщо прилюдно просив вибачення у скрив­дженого і був прощений ним. В одній із праць з історії Но­вої Січі А. Скальковський наводить такий приклад: у 1767 р. за навмисне вбивство чоловіка мали засудити до страти. Проте ко­зацький суд, враховуючи, що той мав малолітніх дітей, ухвалив лише побити злочинця киями і відпустити "на прежнее жительс­тво на покаяние". Як бачимо, суд поставився досить милостиво до злочинця, проте далі не дозволив йому перебувати серед ко­заків [28; 83]. Смертну кару здійснювали шляхом закопування живцем у землю, повішення, утоплення, забивання біля ганеб­ного стовпа киями, посадження на гостру палю. З свідченням О. Ріґельмана, у запорозьких козаків не було катів. Карав злочи­нця інший лиходій. Якщо ж у в'язниці злочинець перебував сам, то мав чекати виконання вироку, допоки не потрапить до буце­гарні його виконавець [25; 201]. Важливу роль при винесенні вироку відігравав і сам потерпілий. Вище було зазначено, що від нього залежало звільнення винуватого від мук. Козацький суд іноді запитував потерпілого, як би він хотів вчинити з обвину­ваченим, засудженим до страти. Іноді суд виносив ухвалу - "винного жалобливій стороні видати горлом" або "скривджено­му вільно з винним що хотіти чинити" чи "де хотіти подіти". У випадках, коли потерпілий наполягав на тому, щоб суд чинив по-справедливому, суд виносив належний вирок. Якщо ж потер­пілий чи його родичі (в разі смерті потерпілого) не вимагали смертного вироку, то суд за їх згодою виносив менш сувору міру покарання або й зовсім звільняв від неї за умови, що обви­нувачений відшкодує збитки або піде до потерпілого чи його родичів на декілька років у найми. Якщо ж потерпілого вбито, винний міг узяти на себе видатки на його поховання, помин­ки, боргові зобов'язання.

Цікаву еволюцію на українському ґрунті демонструє звичай ревокації (від лат. "відкликання, скасування") - визнання непра­вдивих звинувачень ("взяти назад свої непоштиві слова"). Цей звичай фіксований у вироках козацького суду. Якщо винною у наклепі була жінка, то ображена сторона отримувала сатисфа­кцію у вигляді публічного побиття кривдниці по обличчю ("поличкування"); коли ж наклепником виявлявся чоловік, то зви­чай велів злочинцеві пролізти під лавою, на якій сидять судді, декілька разів і гавкати по-собачому. Це символізувало визнання неправдивості своїх свідчень та публічне каяття за наклеп. Такі вироки мали на меті принизити людську гідність наклепника: винна в наклепі особа тричі повторювала такі слова: "Що я мови­ла, що Н. мала розпусною бути, то я не говорила, брехала, як со­бака; єсть же вона як цнотлива, так і цнотлива" [29; 90].

З-поміж інших вироків козацького суду застосовувалася ще й так звана окалічувальна кара. Іноді нею замінювали покарання на горло, іноді її поєднували з побиттям біля стовпа або з пото­ком. Акти судових засідань зберегли інформацію щодо застосу­вання такого виду покарань: за вбивство, злодійство й перелюб. Полягала кара у відрізанні носа (частіше у жінок), лівого вуха (або й обох вух) та у відтинанні руки. Комбіноване каліцтво злочинця (відрізання носа й вуха) називалося "націхувати", "на- шельмувати" й "наличкувати".

Вироки козацьких судів мали дидактичний характер, утвер­джували думку про вічну покуту гріха. Так, у 1747 р. п'ять січо­вих низовиків з метою пограбування напали на двох чумаків, котрі поверталися з Криму із сіллю на 8 возах та з 28 волами. Потерпілі, обороняючись, першого нападника вбили, а другого - лише побили, бо він встиг утекти. Трьох із п'яти запорожців не­забаром упіймали і доставили на Січ разом із забитим. Козацьке товариство на чолі із кошовим отаманом Павлом Козолецьким ухвалили вирок: за страшний злочин кривдників "купно з мерт­вим тілом схоронити в яму щоб "навічно з гріхом своїм по- роднилися". Однак вдова козака - козачка з села Лучок Полтав­ського полку, яка прибула на цей суд, повідомила присутнім, що її чоловік свого часу заборгував кредиторам 223 карбованці і запропонувала стягти ці гроші із засуджених на горло, а вже по­тім покарати [35; 1-9]. Навіть у другій половині ХУШ ст. збері­гся звичай приковувати вбивцю до труни вбитого. Так, Полтавсь­кий полковий суд 22 грудня 1751 р. у справі вбивства в с. Жуках Захара Токаренка ухвалив: "Прислану смертовбивцю Євдоху Дя- ківну, окованую в желізах... обратно отослать і предложить, даби ви (управитель Семен Довбиш, що прислав убивцю) оноє мертвоє тіло веліли в Жуках похоронити і при тім до похороненія оную Євдоху, прикованую к домовині, держати. Когда же... тіло мужа її погребено будеть, то в ту пору... смертоубійцю прислать в полко­вий суд к надлежащему розиску" [26; 374].

Однією з форм оскарження вироку є апеляція (від лат. "зве­рнення") - оскарження до суду вищої інстанції. До ХУІ ст. сфо­рмувалося три такі інстанції: гродський суд (урядовий, повіто­вий), панський суд, копний суд у розширеному складі. Це були не субординаційні, а три паралельні установи; вибір тієї чи ін­шої залежав від волі зацікавленої сторони [5; 592]. Апеляційна інстанція касувала вироки копного суду, могла виправдати вин­ного або доручити копному суду наново переглянути справу. Виправдувальний вирок могла ухвалити апеляційна інстанція у тому випадку, коли засуджений міг довести винуватість іншої особи у скоєнні злочину, "перевести" звинувачення на іншого. Вищий суд міг замінити вирок копного суду і за формальних причин. За звичаєм, вирок копного суду міг бути скасований, якщо копний суд не надавав для апеляційного розгляду справи письмової постанови вироку або не делегував трьох своїх пред­ставників - копників. Так, 1669 р. Пинський гродський суд ска­сував рішення копного суду у справі Федора Вабищева Плотни- цького, коли не отримав письмового вироку копного суду в призначений термін [5; 600].

Зміна смертного вироку відбувалась за звичаєвою традицією випрошування від смертної кари: кримінальний злочинець, засу­джений до смертної кари, здобував помилування, коли дівчина давала згоду одружитися з ним і він погоджувався на одруження з нею. Як зазначає Б. Барвінський, не лише невинна ("учтива") дівчина, але й вдова, дружина, навіть повія могла визволити чо­ловіка від смертної кари. Про цей звичай свідчать і українські народні перекази. Один з них записано ще на початку ХІХ ст. на Катеринославщині - "Устное повествование запорожца Коржа". Йдеться в ньому про те, що в місті Самарі вели на страту козака, засудженого на смерть, у супроводі великого натовпу народу. Дорогою їм зустрілася дівчина під білим покривалом, котра прилюдно висловила бажання одружитися з засудженим. Коли на його вимогу дівчина скинула покривало, і він побачив її об­личчя, то вигукнув: "Якщо таку дзюбу вести до шлюбу, ліпше на шибениці дати дубу". Про подібний випадок згадується в ін­шому переказі, записаному в другій половині ХІХ ст. на Волині, в с. Крупці, Дубенського повіту. Козака за кримінальний злочин засуджено було до страти, кат уже повів його до колоди, щоб виконати смертний вирок. З натовпу вийшла дівчина і покрила голову хлопця хусткою, даючи знак, що вона погоджується од­ружитися з ним, щоб таким чином визволити його від смерті. Подивившись на дівчину, хлопець вигукнув: "Рубай, кате, бо з такою поганою жити не буду" [3].

Хоча в судових актах не фіксується заміна вироку через ви­прошування від смертної кари через одруження, однак такі фак­ти представлені в народній уснословесній творчості [19]. На­приклад, древляни, котрі вбили князя Ігоря, добре знали, що вдова вбитого, княгиня Ольга, неминуче помститься за смерть чоловіка. І тому, щоб запобігти помсті, вони запропонували Ользі одружитися з їхнім князем Малом. У народному казково­му епосі зустрічаються мотиви одруження зі злочинцем, на яко­го чекає кровна помста [20; 98-100].

Цей звичай побутував у культурних традиціях різних наро­дів, навіть позбавлених тісних соціально-культурних контактів, а отже він утверджував єдині гуманістичні цінності людства. У певних культурних традиціях особливої ваги набувало втру­чання жінки у зміну вироку, зокрема її заступництво у кривавій помсті. Наприклад, у кавказьких гірських етносів (черкесів, ту- шинів, мохевців тощо) жінка кидала "мандилі" (хустку з голови) під ноги месникові, покривала голову злочинця своїм одягом або рукою торкалася злочинця, тоді месник не мав права мсти- тися, бо жінка брала злочинця під свою оборону. Так само і за давнім чеським звичаєвим правом не можна було торкатися зло­чинця, якщо його обняла або покрила своїм одягом його дружи­на. Звичай випрошування від покари сягає часів заміни кровної помсти майновим відшкодуванням. Звичаєве право передбачало звільнення злочинця від кривавої помсти через викуп: злочи­нець платить скривдженому винагороду і той відмовляється від помсти; звільняється злочинець від кривавої помсти і в разі, ко­ли його прощає скривджений і примирюється з ним. Такого прощення й примирення можна було досягти, коли в конфлікт втручалися поважні особи, старійшини громади.

Злочинець звільнявся від кривавої помсти через фіктивне (символічне) родичання зі скривдженим. За звичаєм кавказьких народів, убивця, щоб уникнути помсти, торкався губами грудей матері вбитого, у такий символічний спосіб декларуючи своє побратимство з жертвою. Звісно, на те мала висловити своє прощення і добру волю матір. Отже, слово жінки, жінки-матері в архаїчному праві багатьох народів мало юридичний сенс, за- корінений на міфологічному баченні її життєдайної сили.

Аналіз звичаєво-правових джерел розвитку кримінального та кримінально-процесуального права українців дозволяє зробити висновок про те, що засадничою ідеєю права є особиста та коле­ктивна відповідальність за протиправне діяння. До визначних віх становлення цієї галузі права варто віднести скасування кро­вної помсти в розширеній редакції "Руської Правди". У системі покарань за скоєні злочини у всі часи символічне значення мало вигнання злочинця з громади як акт утвердження первинності суспільних засад у кримінально-правовій сфері. У системі судо­чинства панував індивідуальний підхід із урахуванням вини за­лежно від того, чи злочинцем була молода недосвідчена людина, чи літня особа, відома в минулому своєю доброчинністю, член громади чи чужинець, не знайомий зі звичаями певної місцевості. Судоустрій та правові звичаї хоча й відзначалися партикулярни­ми відмінностями, проте зберігали національний характер: суд "скорий, правий і рівний" вершився "задля загального добра".

Література

1. Архив Юго-Западной России, издаваемый Временною коми- ссиею для разбора древних актов, выс. учрежд. при Киевском военном, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. Ч. 8, т. 3. Акты о брачном праве и семейном быте в Юго­западной Руси в XVI-XVII вв. - К. : Университетская типо­графия, 1909. - 857 с.

2. Архив Юго-Западной России, издаваемый Временною комис- сиею для разбора древних актов, выс. учрежд. при Киевском военном, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. Ч. 1, т. 3. Материалы для истории православия в Западной Украине в XVIII ст. - К. : В тип. Федорова, 1864. - 907 с. С. 52.

3. Барвінський Б. Причинки до польсько-української геральдики і сфрагістики / Б. Барвінський // Записки Наук. Т-ва Шевченка.

- Л., 1925. - Т. 138/140. - С. 83-103.

4. Борисенко С. Рецензія на статтю Адама Ветулані "Судовий позов у середньовічному процесі польському" // Праці комісії для виучування історії західно-руського та вкраїнського права.

- К., 1927.

5. Василенко В. И. Об обычном праве в земледелии в Малорос­сии / В. И. Василенко // Юридический вестник. - 1881. - № 9.

- С. 86-124.

6. Владимирский-Буданов М. Ф. Крестьянское землевладение в За­падной России до половины XVI века / [соч.] М. Ф. Владимирс­кого-Буданова. - К. : Тип. Имп. Ун-та Св. Владимира, В. Завад­ского, 1892. - [2], 83 с.

7. Гошко Ю. Звичаєве право населення Українських Карпат та Прикарпаття XIV-ХІХ ст. / Ю. Гошко ; НАНУ, Ін-тут народо­знавства. - Л. : Ін-т народознавства НАНУ, 1999. - 336 с.

8. Грозовський І. М. Звичаєве право Запорозької Січі / І. М. Грозов- ський // Радянське право. - 1991. - № 10. - С. 58-60.

9. Грушевський М. С. Історія України-Руси : в 11т., 12 кн. Т. 2. XI-XIII вік / М. С. Грушевський ; [голова ред. кол. П. С. Сохань] ; Археогр. коміс. АН України, Ін-т укр. археографії АН України, Ін-т історії України АН України ; Укр. наук. ін-т Гарвард. ун-ту, Канад. ін-т укр. студій Альберт. ун-ту ; Центр дослідж. історії України ім. Петра Яцика. - К. : Наукова думка, 1992. - 633 с.

- (Пам'ятки історичної думки України).

10. История государства и права СССР : [учеб. для юрид. ин-тов и фак.] / Моск. гос. ун-т им. М. В. Ломоносова ; [отв. ред. проф. К. А. Софроненко]. - М. : Юрид. лит., 1967. - 651 с.

11. История государства и права Украинской ССР : в 3 т. Т. 1. История общественно-политического строя и права на Украине (с древнейших времен до Великой Октябрьской социалистичес­кой революции) / [редкол.: Б. М. Бабий (гл. ред.)..., А. И. Рого­жин и др.]. - Киев : Наук. думка, 1987. - 318 с.

12. Історія держави і права України : курс лекцій / [О. О. Шевченко и др.] ; ред. В. Г. Гончаренко. - К. : Вентурі, 1996. - 288 с.

13. Історія українського права : навч. посіб. / [О. О. Шевченко, О. Й. Вовк, В. П. Капелюшний та ін.] ; за ред. О. О. Шевченка.

- К. : Олан, 2001. - 214 с.

14. Капелюшний В. П. Історія держави і права України : навч. посіб. в схемах, таблицях і визначеннях основних термінів для юрид. вузів та фак-тів / В. П. Капелюшний, С. В. Кудін. - К. : Олан, 2001. - 224 с.

15. Косвен М. О. Преступление и наказание в догосударственном обществе / М. О. Косвен. - М. : Гос. изд-во, 1925. - 140 с.

16. Кримінальне право України. Загальна частина : підручник / за ред. П. С. Матишевського. - 2-е вид. - К. : Юрінком Інтер, 1999. - 512 с.

17. Лазаревский А. М. Павел Полуботок : очерк из истории Мало­россии XVIII века / А. М. Лазаревский // Русский архив. - 1880.

- Кн. 1. - С. 137-139.

18. Левицкий О. И. Обычные формы заключения браков в Южной Руси в XVI и Х VII ст. / О. И. Левицкий // Киевкая старина.

- 1900. - № 1. - С. 1-15.

19. Левицкий О. И. Очерки народной жизни в Малороссии во вто­рой половине XVII ст. / [соч.] О. И. Левицкого. - К. : Ред. журн. "Киев. старина", 1902. - [2], II, 313 с.

20. Малиновский И. Лекции по истории русского права. Вып. 1. История уголовного права; История гражданского права; Исто­рия процесса / проф. И. Малиновский. - Варшава : Тип. "Рус. о-ва", 1915. - 108 с.

21. Михеєнко М. М. Кримінально-процесуальне право : тези лек­цій, задачі, ділові ігри / М. М. Михеєнко [та ін]. - К. : Вентурі, 1997. - 352 с.

22. Молдован В. В. Основи держави і права. Опорні конспекти : навч. посіб. / В. В. Молдован. - К. : Юмана, 1999. - 240 с.

23. Памятники древнерусского канонического права :Ч. 2, вып. 1. / под ред. В. Н. Бенешевича. - Петроградгр, 1920. - II, 104 с.

- (Рус. ист. б-ка, т. XXXVI (Археогр. комис.)).

24. Правда Русская : [краткой редакции (по академическому спис­ку)]. Т. 1 / под ред. Б. Д. Грекова. - М. ; Ленинград : Изд-во Акад. наук. СССР, 1940. - 506 с.

25. Ригельман А. И. Летописное повествование о Малой России и ее народе и козаках вообще, отколь и из какого народа оные происхождение свое имеют, и по каким случаям они ныне при своих местах обитают... / собрано и составлено чрез труды инж.-ген.-майора и кавалера Александра Ригельмана, 1785-86 г. [Ч. 1/4] / А. И. Ригельман ; [предисл. О. Бодянский]. - М. : О-во истории и древностей рос., 1847 (обл. 1848). - 766 с., разд. паг., 30 л. ил., карт.

26. Российское законодательство X-XX веков : в 9 т. Т. 1. Законода­тельство Древней Руси / под общ. ред. [и с предисл.] О. И. Чис­тякова ; [отв. ред. тома В. Л. Янин]. - М. : Юрид. лит., 1984.

- 430 с. : ил., факс.

27. Самоквасов Д. Я. Курс истории русского права / Д. Я. Самоква- сов. - 3-е изд., испр. и доп. - М. : Тип. Имп. Моск. ун-та, 1908.

- XXIX, 616 с.

28. Скальковский А. А. История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского : сост. из подлинных документов Запорожск. сечевого архива А. Скальковским : [в 3 ч.]. Ч. 2 / А. А. Скалько­вский. - 3-е изд. - О. : Тип. А. Шульце, 1886. - 358, [2] с. : фронт. (грав. тит. л.).

29. Слабченко М. Соціально-правова організація Січі Запорозької / М. Слабченко // Праці Комісії для виучування історії захід- ньо-руського та вкраїнського права. - К, 1927. Т. 3. - Збірник соціально-економічного відділу ВУАН.

30. Українська радянська енциклопедія : [в 12 т.]. Т. 10. Салют

- Стоговіз / гол. ред. М. П. Бажан. - 2-е вид. - К. : Головна редакція УРЕ, 1983. - 543 с.

31. Українське державотворення: невитребуваний потенціал : слов.- довід. / за ред. О. М. Мироненка. - К. : Либідь, 1997. - 559 с.

32. Устав святого Великого князя Владимира о церковных судах и десятинах. - Петроград : Имп. Археогр. комис., 1915. - [4], 72 с.

33. Фасмер М. Этимологический словарь русского языка : в 4 т. Т. 4. (Т - Ящур) / М. Фасмер ; [пер. с нем. и доп. О. Н. Трубачева].

- М. : Прогресс, 1973. - 860, [3] с.

34. Черкаський І. Ю. Поволання над трупом забитого / І. Ю. Черка­ський // Збірник соціально-економічного відділу ВУАН. - К., 1925. - № 3. - С. 90-107.

35. Черкаський І. Ю. Устрій та поступок козацьких судів на Геть­манщині : тези / І. Ю. Черкаський // Збірник соціально-економіч­ного відділу ВУАН. - К., 1929. - № 18. - С. 427-457.

36. Щербак В. О. Українське козацтво: формування соціального стану, друга половина XV- середина XVII ст. /В. О. Щербак.

- [К.] : [Вид. дім "КМ Academia"], [2000]. - 295, [1] с.

37. Энциклопедический словарь. Т. 9 А / под ред. проф. М. Е. Анд­риевского ; издатели Ф. А. Брокгауз и И. Е. Эфрон. - СПб., 1893. - [8], 475-974, II, 2 с. ил. : 17 л. ил., карт.

38. Юридичний словник / за ред. Б. М. Бабія, В. М. Корецького, В. В. Цвєткова. - К. : Головна редакція УРЕ, 1974. - 843, [2] с.

39. Яценко Б. Велесова книга / Б. Яценко (легенди, міфи, думи).

- К., 1995.

3.