Роль звичаю у становленні українського трудового права

Трудове право - це галузь права, що об'єднує норми, які ре­гулюють суспільні відносини, що випливають із застосування праці в суспільному виробництві. Норми трудового права ре­гулюють порядок виникнення, зміни і припинення трудових правовідносин, умови праці, порядок і розміри оплати, правила трудового розпорядку.

З ХУ ст. практична різниця між орендними (майновими) угодами і угодами особистого найму полягала в способах їх припинення: якщо особисті угоди припинялися за фактом смерті когось із учасників укладання угоди, то права та обов'язки, передбачені майновими угодами, не припинялися навіть за таких обставин, а переходили до спадкоємця померлої особи [7; 503]. У разі смерті виконавця орендної угоди спадкоємці мали "відпрацьовувати" за землю, якщо померлий вже скорис­тався землею свого хазяїна в рахунок договірної оплати за ро­боту.

У довготривалій практиці застосування особистого найму в Україні склалася система звичаєво-правових норм, які регулю­вали його організацію і поведінку сторін, взаємні обов'язки, вид, строки та місце роботи, умови та характер оплати за працю.

Традиційними видами особистого найму серед сільського населення були зажин та замолот, угоди про які укладалися з незаможним селянством, що називалося зажнивниками (зажон- щиками, женщиками) та молотниками.

Ті, хто став до зажнивку, зобов'язувалися допомагати хазяї­ну в різноманітних роботах: чоловіки - косити траву, молотити хліб, перевозити копи тощо, жінки - поратися на городі, у дво­рі по господарству та ін., що отримало назву "басаринок". Цілі села на час жнив залишалися порожніми, оскільки доросле населення ватагами вирушало у хлібні місця "шукати хліба, зажинати снопи" [2; 108]. Окрім осіб, що наймалися на жнива тимчасово й випадково, існував розряд зажнивників-спеціа- лістів, для яких жнива були основним промислом, головним засобом для існування. Такі спеціалісти часто наймалися у за- жнивки цілими сім'ями, причому жінки жали серпами, а чоло­віки косили косами. Потенційні наймані працівники прагнули укласти трудову угоду з працедавцем ще задовго до початку сезонних робіт, доки вона не була перехоплена іншими. Існу­вав звичай домовлятися про жниварську роботу ще до Велико­дня, під час Великого посту. Зажнивники під час жнив, при відпрацюванні басаринків, харчувалися разом із хазяїном; інколи одні й ті самі робітники наймалися до одного господаря по 15-20 років поспіль.

Тим часом в економіях зажнивникам не було прийнято від­пускати харчів, і вони працювали "зі своїм хлібом і водою"; їм давали "менший сніп", тобто меншу частку продуктивної вина­городи, але не обтяжували басаринками.

Як і при зажинках, при замолоті винагорода за працю молот­ника залежала від ставлення до нього хазяїна і від рівня врожаю. Із робітниками розраховувалися коробами (мірками) зерна (від 6 до 13). За гарного врожаю молотник міг отримати 12-ту короб­ку, за неврожайного року - інколи й 20-ту, причому молотник зобов'язаний був не лише перемолотити й провіяти зерно, але й прибрати полову, скласти солому в скирти тощо. В обов'язок господаря входило частування таких робітників [12; 137].

У ХІХ - на початку ХХ століття загострилося становище ма­лоземельних і безземельних селян у сфері найманої праці. Це зумовило появу нових звичаїв, які набували характеру прямого визиску селян, виявилося в численних додаткових роботах, до­платах на користь землевласників. Доплата пішими чи кінними днями за кожну взяту десятину землі чи сіножаті в народі іме­нувалася "відбутками", "панщиною", "басаринками". Робочий кінний день міг оцінюватися в один руб, якщо працівникові до­водилося обробляти землю або возити сіно здалеку, годуючи скотину. За роботу у дворі хазяїна на його харчах навіть за най­тяжчу працю сплачували лише 40 копійок на день. Поруч із ци­ми доплатами існували ще й додаткові - хабарі, відсотки і трин- калі (доплата за сіножаті).

Для здобуття прихильності й ласки господаря слід було да­рувати йому гостинці (кури, яйця, масло, ковбаси, пироги та ін­ші продукти). Вважалося, що з порожніми руками совісно зу­стрічатися з господарем. Існував навіть своєрідний етикет при врученні подарунків: своєму брату - кварту горілки, попові - яйця чи курку, а єврею - пирога чи ковбаси або "насипку" (пуд борошна, мірка вівса, гречки та ін.) [2; 108].

Оскільки на відробітки припадали всі оплати й доплати (за поле, сіножать, пасовисько, право зажинку та ін.), то інколи в розпорядженні працівника залишалися тільки святкові дні: власник землі загадував роботу в найгарячішу пору.

Косарі, погоничі з парою волів і плугом наймалися за гроші, причому існував звичай взаємовідробітку: за п'ять днів роботи хазяїн на шостий день мав орати плугом ниву погонича; такий спосіб винагороди був обопільно вигідним. На поління, пря­діння та інші жіночі роботи за гроші наймалися досить рідко, оскільки розрахунок медом, воском і сіллю коштував набагато дешевше, ніж це оплачувалося б грошима; господарі вдавалися до натурального розрахунку, враховуючи ту обставину, що названі продукти були необхідні в господарстві та для культо­вого використання.

Свої особливості мав найм працівника чи працівниці (най­мита, наймички) на річну службу. Оплата наймитові називаєть­ся роківщиною і видається йому, за усталеним звичаєм, у кінці року грошима, хлібом та одягом. Протягом року хазяїн одягає наймита за свої кошти, одяг потім передається наступному най­митові. Річний термін, за звичаєм, вважається від свята до свята, хоч би воно й припадало не на один день і не на одне число, на­приклад, від Великодня до Великодня. Прогули підраховувалися після завершення терміну, за втрату й псування доручених речей (в основному сільськогосподарського реманенту) також робили­ся вирахунки з оплати. Якщо ж наймит бажав піти від хазя- їна-роботодавця до закінчення терміну, він мав повернути одяг і не отримував жодного розрахунку за відпрацьований час. Коли ж хазяїн за певних обставин надалі не мав потреби в наймитові й відпускав його, то був зобов'язаний повністю сплатити за роботу. Робітникам, яких наймали для служби у панських поко­ях, виплачували деяку суму грошей наперед, а тому не вирахо­вували їх за час служби.

Як на особливий вид особистого договору варто звернути увагу на найм пастуха. Порівняно з іншими видами особистого найму, найм пастуха полягає перш за все в суб'єкті наймача, яким є не фізична, а юридична особа - община чи громада. Тер­мін найму тут чітко визначений: "з весняного Юрія до самих білих мух", а "снігу не буде, то й до заговін (14 листопада) про­пасе".

Після закінчення терміну найму община зобов'язана розраху­ватися з пастухом. Оплату він вимагає не від окремих осіб, а з усієї громади, яка перед ним відповідає за несправність платни­ків. Обов'язком пастуха є догляд худоби, яку він не має права брати до стада без дозволу громади.

Наймана праця пастухів мала сезонний характер. Оплата за випас рогатої худоби протягом літа зазвичай складалася з гро­шей і коробки (пуда) хліба на зимове продовольство пастуха і здійснювалася наприкінці літа. Грошова оплата могла бути різ­ною залежно від того, чи існував у селі громадський (здебільшо­го козачий) випас, чи був там звичай пускати через два роки ча­стину поля в громадське користування, а чи худобу випасали на землі, що була чиєюсь приватною власністю. В останньому ви­падку оплата була найвищою. Половину з погодженої платні отримували пастухи за випас овець і свиней - худоби, що протя­гом літа активніше мігрує з місця на місце, від пасовиська одно­го господаря до іншого. Навесні або серед літа пастух, сповісти­вши всіх господарів, заганяв овець чи свиней до загону і тримав їх там до тих пір, допоки не отримував гроші. За втрату вівці, яку розірвав звір, пастух не відповідав, але якщо вона скалічи­лася, а він не попередив загибель тварини, мусив заплатити ха­зяїну її вартість [2; 119, 121-122].

Доки не існувало писаного права, важливим свідченням сфо- рмованості трудових інститутів були вербальні юридичні фор­мули (зокрема, прислів'я), які в стислій формі зберігали зміст накопиченого правового досвіду. І вже в писаному праві понят­тя про трудове зобов'язання як про право впливу на дії іншої особи ще тривалий час мислилося як право впливу на особу (кабала, холопство). Так, у зобов'язаннях про особистий найм прислів'я вказують на ту добу, коли угода про особистий найм призводила до установлення неповного холопства: "найнявся - продався"[10; 108].

Зобов'язальні права при особистому наймі не передбачали рівності між роботодавцем і найманим робітником: останній був змушений укладати невигідні для себе трудові угоди, що нерідко утискали його особисті права та свободи. Ще "Русь­ка Правда" законодавчо закріпила таку правову нерівність між учасниками трудових відносин, утверджуючи особисту залеж­ність холопів та кабальних людей, що випливала з непомірних трудових обов'язків, накладених на них. Як відомо, ще в кінці ХУІ ст. існував звичай так званої "виданої кабали", за яким особисте право кабали передавалося роботодавцем третій особі в дарунок або в рахунок боргу; найманий працівник мусив пра­цювати на іншого господаря, не укладаючи з ним особисто трудової угоди.

Велике значення мав порядок укладання угоди: її правочин- ність визначалася наявністю обов'язкових атрибутів та здійс­ненням певних обрядодій. Договір особистого найму передбачав такі складники: запит, пропозицію і ряду. При укладанні дого­вору особистого найму здійснювалася та сама обрядовість, що й при договорі купівлі-продажу: молитва, рукобиття, могорич, завдаток. Суттєвою частиною угоди є визначення терміну най­му: загальний термін (при наймі для домашніх або польових робіт) або підряд (із завершенням роботи).

З договору особистого найму випливають і зобов'язання, що стосуються як особи, котра наймає (наймача), так і самого най­мита. Наймач зобов'язаний по завершенню строку особистого найму сплатити гроші або обумовлений еквівалент ціни; протя­гом усього часу роботи наймита наймач зобов'язаний давати йому харчі, одяг (все це має бути зазначено в договорі про осо­бистий найм); хазяїн не має права змушувати наймита працюва­ти у вихідні та святкові дні. Хазяїн зобов'язаний тримати пра­цівника до закінчення терміну найму і без поважних причин не має права достроково його звільнити.

У свою чергу найманий працівник також повинен виконувати всі умови, зазначені в договорі про особистий найм, адже "взяв­ся за гуж, не говори, що недуж"; працівник має слухатися хазяї­на, виконувати його накази ("хазяїн свиснув, а козак уже осмис­лив"), невиконання яких може призвести до розриву договору або вирахування із заробітної плати певної суми як покарання за непослух, бо, як кажуть, "можна й погуляти, та не можна справи забувати", оскільки "хто вітром служить, тому димом платять".

П. Чубинський, вивчаючи рішення волосних судів, наводить показовий приклад дієвості обрядових складників укладання трудового договору. Так, на роботу був найнятий тесля, але умов праці, зазначених в угоді, не виконав. Коли ж працедавець зібрався подати на тесляра позов, то почув відповідь: "Адже ж ми могоричу не пили", - і суд не прийняв позову [15; 682]. Ко­ментуючи цей випадок, П. Чубинський зазначив, що за народ­ними поняттями могорич є необхідним, він дає санкцію догово­ру, який без могоричу не вважається дійсним. Такий погляд, на думку П. Чубинського, виник через те, що могорич як частуван­ня є своєрідною послугою зі сторони того, хто його ставить, а скориставшись послугою, негоже бути непоступливим. Крім того, при розпиванні могоричу присутні свідки, а домовитися на людях - все рівно, що укласти формальний договір.

Відмінність особистого найму для прислужування і для ви­конання обумовлених робіт була суттєвою. Найм для виконання обумовлених робіт пізніше виокремився в особливу угоду під­ряду або замовлення. Найм для прислужування призводив до кабального холопства, панівною давньою формою цієї угоди був так званий "кабальний запис", а приводом до такої угоди були нестатки, що змушували людей закладати за свій борг власну працю, робочу силу й особисту свободу. Така практика протя­гом досить тривалого часу формувала правові погляди народу, зокрема на договір особистого найму як на цілковиту експлуа­тацію особистості.

Звичаєве право допускало, що найматися і наймати може будь-хто, навіть вік, як обмеження дієздатності особи, не мав значення. Суттєвим при договорі про особистий найм була зем­леробська сім'я як господарська одиниця, де праця окремих чле­нів повинна бути спрямована на підтримку добробуту сім'ї зага­лом. Отже, глава сім'ї мав право розпоряджатися працею членів сім'ї і за потреби віддавати будь-кого з них у найми, отримуючи за це гроші чи інші винагороди.

Ще один вид особистого найму, який не отримав законодав­чої санкції, але належить до царини трудових правовідносин, - це праця молільників, псалтирників, а також священиків. При укладанні угоди традиційно здійснювалися запит, пропозиція, ряда і навіть обумовлювалося забезпечення оплатних зобов'я­зань: "Родись, хрестись, помирай, а все грошики подай". У де­яких місцевостях укладалася спільна угода, громадський договір прихожан зі священнослужителем: пропонувалася оплата, яку громада зможе забезпечити за різні види відправ.

Формою колективних трудових зобов'язань селян у XΓV- XVIII ст. були трудові кооперації під час нагальних господарсь­ких робіт. Нестача тяглової сили у господарствах була пошире­ним явищем; про тих, хто мав змогу обробити землю власними силами, говорили: "Добре йому, має чотирьох добрих волів, з весни до зими плугом ковзає серед полів" [10; 48]. Це зумови­ло появу звичаю колективної взаємодопомоги селян - супряги (спільного запрягання худоби). Суть супряги полягає в тому, що сусіди "як брат брату" допомагають один одному в обробітку землі, спільно впрягаючи своїх волів і коней у плуг. При оранці спільними силами й засобами (плуг, рало, борона тощо) той, до кого йде працювати сусід, бере на себе зобов'язання на час обробітку землі годувати його худобу й погоничів, а також допомогти сусіду при оранці такої ж кількості десятин, яку сам зорав з його допомогою [7; 455]. Поява перших супряжних спілок була зумовлена багатьма чинниками: складністю осво­єння цілинних земель силами одного господарства; особливо­стями конструкції "малоросійського" плуга і традиційної во­лової упряжки, які потребували кількох чоловік і не менше трьох пар волів. Супряга ґрунтувалася переважно на усному договорі, який укладався родичами, кумами, близькими сусіда­ми [14; 160]. У договорі супряги визначався спосіб участі кож­ного - плугом, волами, в ролі плугатаря чи погонича, черговість оранки, умови забезпечення працівників харчуванням, догляду худоби, ремонту плуга. Якщо внесок супряжників був неодна­ковий, то угода обумовлювала справедливий розрахунок на користь того, чия участь у спільній праці була більш вагомою.

Про те, що за давніми звичаями українців праця завжди но­сила характер взаємної допомоги, свідчить і така форма трудо­вих взаємин, як толока (клака, поміч). Витоки звичаю беруть початок від появи осередків відособленої власності й перетво­рення первісної общини на сусідську. Діапазон робіт, виконува­них толокою, був широким: польові роботи, численні домашні та господарські (наприклад, побудова житла та інших споруд). Різні етапи толочних робіт мали особливу назву і часто усвідом­лювалися землеробами як самостійні звичаї - зажинки, обжин­ки, возовиця, гребовиця, закладини, здимки, вальки, оденки тощо. Більшість видів толочних робіт виконувалася змішаним контин­гентом - чоловіками, жінками, молоддю; поряд з цим існували суто жіночі колективні роботи й виключно молодіжні толоки. На Поділлі аж до початку ХХ ст. побутували так звані жіночі понаволні. До сусідки, в якої не вродили коноплі, збиралися жі­нки, котрі приносили по кілька жмутків прядива і "клоччя", з них усі разом пряли пряжу. Жіноча громада влаштовувала по- чергові толоки, на яких скубли пір'я, лущили квасолю. Молоді­жні громади збиралися на лущення кукурудзи. Безкорислива праця здебільшого пов'язувалася з поняттям поміч, яку надавали бідним людям, удовам, сиротам. На таких благодійних роботах працювали за спасибі, з любові.

Як правило, толоку влаштовували в недільні або святкові дні. Згідно з усталеними уявленнями, працювати на себе в такі дні - гріх; допомога ж ближньому, навпаки, схвалювалася. Толока була однією з ефективних форм залучення молоді до праці, пе­редачі їй трудового досвіду. Саме під час толочних робіт хлопці проходили випробування на придатність до вступу в парубочу громаду. Участь у толоці була методом перевірки члена спіль­ноти на відданість громаді, відмова від толоки розцінювалася порушенням селянської трудової етики.

Толока не завжди мала добровільний характер, у ХІУ-ХУ ст. вона була однією з форм феодальної повинності. На Лівобе­режжі ця повинність хоч і не була офіційно узаконена, однак активно використовувалася в господарствах козацької старши­ни, духовенства аж до кінця ХУІІІ ст. Так звана "панська" то­лока в народі мала назву "прошеної" і виконувалася за приго­щання. Однак, за прислів'ям, "панське прохання сходить за наказування" [13; 351].

На перший день толоки припадала найважча робота, яка за­вершувалася гостиною господаря. Другий день називався "кутіж баб" або "потрусини", коли збиралося розтрушене сіно, розтру­шувався вивезений на поле гній, витрушувався й провітрювався одяг тощо. Цей день також не обходиться без багатого й смач­ного столу з пивом-горілкою, співами-танцями [14]. Зазвичай, такий день випадав на свято, бо, за народним повір'ям, у свято можна робити лише "готову роботу", тобто гребти й складати вже скошене сіно, возити й укладати в копи вже скошену і по­в'язану в снопи пшеницю чи інші зернові, але не орати землю, не косити, не жати й молотити.

Якісна праця на толоках забезпечувалась урахуванням гро­мадою вікових, фізичних можливостей працівників та їхніх умінь. Така організація праці дозволяла раціонально використа­ти колективні трудові сили. На громаду покладалися обов'язки забезпечення трудової дисципліни; порушенням трудової етики вважалися лінощі, пияцтво, лайка, суперечки та бійки під час колективної праці.

Основи трудових відносин у місті формувалися у трудових колективах цеховиків. Міста почали відігравати вагому роль у соціально-економічному і культурному розвитку країни в ХУ- ХУІІ ст., оскільки вони ставали центрами товарного виробницт­ва й обміну, а також політичного, адміністративного і культур­ного життя. У першій половині ХУІІ ст. в Україні нараховувало­ся більше тисячі міст, найбільшими з яких були Київ, Львів, Біла Церква, Умань, Острог, Луцьк, Перемишль, Житомир, Самбір та ін. Розвитку українських міст сприяло самоврядуван­ня відповідно до магдебурзького права. Виробничу основу сере­дньовічного міста складало ремесло - ручне та комбіноване ви­робництво промислових товарів. Наприкінці ХУІ ст. існувало близько 120 ремісничих спеціальностей; найпоширенішими з них були ковальська, слюсарська, зброярська, ювелірна, шкі­ряна, деревообробна, гончарська, кравецька й шевська та спеці­альності харчових галузей. Об'єднання ремісників однієї спеціа­льності відбувалося за цеховою організацією, яка має традиції розвитку ще від часів створення Київської держави, хоча доку­ментально наявність цехів засвідчують грамоти ХІУ ст. Загаль­ну структуру та семантику обрядовості українських цехів ХУ - першої половини ХУІІ століття найповніше представлено у до­слідженні В. Балушка [1].

Здебільшого ремісничі цехи об'єднували чоловіків, але у кравецькому, ткацькому, хлібопекарському ремеслах існували суто жіночі цехи, наприклад, цех бубличниць у м. Борзні на Чернігівщині. Зарахування до членів цеху мало важливе зна­чення: ремісники, котрі не вступили до цеху, належали до осо­бливого позацехового прошарку працівників - так званих пар­тачів. З їх появою цехові громади почали відстоювали свою першість права на працю.

Трудова етика цеховиків вимагала дотримання принципів ко­рпоративності й не допускала збагачення одних майстрів та зу­божіння інших. Так, у статуті мулярського цеху було зазначено, що цехмістри мали розподіляти роботу між ремісниками так, "щоб кожному майстрові не було кривди" і "жоден майстер не може мати більш, як дві роботи"; у львівському золотарському цеху не можна було тримати більше трьох підмайстрів і трьох учнів, щоб члени цеху мали достатній обсяг роботи.

Трудова дисципліна як сукупність норм і правил поведінки працівників у процесі колективної праці засновувалась на давніх звичаєвих традиціях та релігійних віруваннях людей. Виробни­чий рік у цехах розпочинався з нового року й поділявся на вес­няний, літній та осінньо-зимовий періоди. Влітку працювали від сходу до заходу сонця і не мали права працювати при штучному світлі. За звичаєм, працювати при свічках і каганцях розпочина­ли від Семена, коли проводили обряд "весілля свічки" й почина­ли "засиджувати вечори"; до Другої Пречистої щоденно півго­дини працювали при свічці. Після цього штучне освітлення було законним; ремісники вважали, що обряд "засиджин" дозволить виготовляти якісну продукцію, незважаючи на те, що вона "не освячена сонцем". Сприятливим часом для ремісничих робіт вважалися дні молодого місяця та повного місяця. Виробництво, що займало тривалий час, слід було розпочинати у вівторок або четвер, бо вважалося, що тоді справа буде успішно доведена до кінця. У понеділок не розпочинали відповідальної роботи. Під­майстер, котрий з поважних причин не міг працювати у понеді­лок, не повинен був працювати протягом тижня, а майстра, який змушував його працювати, карали штрафом. Серед гончарів Чер­нігівщини був звичай починати виготовлення молочного посуду лише в суботу й працювати лише до завершення церковної слу­жби [11; 43]. На Поділлі молочний посуд дозволено виробляти тільки натщесерце і зранку, оскільки ранок у міфології вважався часом створення світу, відтак створення чогось нового мало від­буватися саме о цій порі. Перед випалюванням посуду, що сприймалося своєрідним оволодінням вогняною стихією, цехові майстри здійснювали низку обрядодій, зокрема полум'ям страс­ної свічки проставляли хрестики на гончарному крузі, горно освячували гілочкою свяченої верби. При закладанні посуду в піч слід було пильнувати, щоб не завітали сторонні, бо можуть "зурочити святу справу" [9; 166].

Початок роботи супроводжувався вшануванням богів Сваро- га, Перуна, Мокоші, однією з функцій яких було покровительст­во ремеслам, а за часів християнства бралися до справи після молитви св. Кузьмі й Дем'яну, покровителям ковальства та ме­талургії, св. Зосиму, покровителю бджолярства, св. Параскеві, покровительці жіночих ремесел [1; 67].

Свята на честь цехових покровителів називалися "складка", "складчина", "свіча", оскільки передбачали збір продуктів і кош­тів на проведення заходів. Їм передувала процедура канун, під час якого збирали кошти, що надходили церкві, до якої належа­ло цехове об'єднання; слід було "к праздникам которим кануни справляти, і на церкви з доходів ті укладати" [4; 355]. Бенкет членів цеху на честь покровителя ремесла тривав три дні. Пра­вила поведінки на таких святах були досить суворими, їх пору­шення розцінювалося як недотримання трудової дисципліни, каралося штрафами або відлученням від братства цеховиків. Посадові особи цеху ретельно пильнували, щоб не було непо­штивої поведінки та непристойностей, сварок, бійок, а також образ на адресу керівництва.

Для теслярства й мулярства виняткове значення мав вибір "чистого" місця для будівництва житлового приміщення чи хра­му. Не можна було зводити житло на перехресті доріг, на межі, на місці наглої смерті людини, а також там, де росте "чорто­ва рослина" (бузина).

Поряд із вибором сприятливого часу й місця роботи здійсню­вався відбір матеріалу, сировини. Так, у деревообробних ремес­лах існувала заборона на деревину, що мала сакральне значення. Не можна було використовувати дерева, що росли на кладови­щах та місцях, де стоїть або колись стояла церква, оскільки їх, за повір'ям, охороняли духи померлих предків. Непридатними для обробки вважалися дерева, що виросли на лісових перехрестях, дуплисті дерева чи вдарені блискавкою, бо вони є "домом чор­тів". Гончарні звичаї веліли використовувати для роботи "непо­чату воду", набрану з криниці вранці, коли її ще ніхто не брав. Майстер примовляв: "Я прийшов по воду гладущика робити на сир, на сметану, на масло", - засвідчуючи цими словами свої добрі наміри, декларуючи вищим силам мету своєї праці. Посуд для церковних потреб виготовлявся тільки з червоної глини, бо вона "замішана божою кров'ю".

У бондарських цехах існував звичай розподіляти вироби на "діжі" з парною кількістю клепок і "діжуни" - з непарною. У ді­жах, яким приписувалася жіноче начало, можна було замішува­ти тісто. Натомість діжуни не використовувалися для хлібопе- карства, бо, за повір'ям, хліб у них не вдавався.

У народі побутували уявлення, що майстер, незадоволений ціною, за яку покупець придбав його виріб, може зробити річ непридатною для вживання і навіть шкідливою, оскільки має магічний зв'язок зі своїм виробом. Так, пічники могли посели­ти у піч злих духів, гончарі вміли зробити горщик непридат­ним для збирання сметани. Тому збут ремісничих виробів, за звичаєм, супроводжувався рукопотисканням та розбиванням рук третьою особою. Так узаконювалося право нового госпо­даря, а майстер назавжди втрачав зв'язок зі своєю річчю. З ці­єю ж метою здійснювалися обрядові пригощання теслів після першого зрубу, могорич ставився після купівлі кушнірських виробів, наприклад, кожухів.

Порядок ремісничих ініціацій - прийняття до цеху, посвя­чення в майстри - тотожний укладанню трудової угоди. На першому етапі цехової соціалізації молоду людину зараховували в учні цеху. Прийом в учні відбувався на сходці всіх майстрів, які представляли кандидата голові цеху - цехмістру, старшим майстрам та всім зборам. Присутні питали його "ім'я і прозиван­ня, звідки він ороженець, яких він років" [1; 67]. Цехмістер да­вав наказ сумлінно працювати, учень обіцяв поважати закони співпраці цехової громади. При цьому були присутні свідки з боку майстра та з боку учня. Тут же укладалася угода з батьками учня про термін учнівства, умови утримання та винагороду за працю. Новоприйнятий учень повинен був внести певну суму до цехової скарбниці або ж її сплачував майстер. На стадії учнівст­ва молодий ремісник мав витримати "публічне висміювання", безпосередньо пов'язане з стосунками робітників у процесі тру­дової діяльності. Молоді члени ремісничого цеху не мали права брати шлюб до моменту посвячення у майстри; на них також поширювалася низка заборон трудового розпорядку: вони не могли обговорювати цехові справи на сходах, заходити до світ­лиці цехового будинку без дозволу майстра, палити тютюн. Жа­рти над новачками були принизливими, але випробовували тве­рдість рішення новачка вступити до ремісничої громади і після вдалого випробування на учня поширювались обов'язки та права члена цеху: право голосу на сходах, рівне право на частку праці та отримання прибутків. Завершення терміну учнівства і пере­ведення учня в підмайстри відбувалося після обряду визволки, під час якого посвяченому в підмайстри давали нове ім'я. Це бу­ло символічним етапом переродження людини і входження її на законних підставах до трудової спілки. На Поділлі, зокрема се­ред деревообробників, перейменування здійснювали чотири спеціально призначені майстри: отець перейменувальник, про­повідник, хрещений батько і дзвонар [1; 69]. Проповідник звер­тався до посвячуваного з повчальною промовою, "хрестив" і на­рікав прізвиськом, яке відображало певні вади або визначальні риси характеру неофіта. З ХУ ст. факт вступу до цехової спіль­ноти фіксувався письмово: цеховикові видавалося свідоцтво, в якому вказувалися імена його батьків, що підтверджувало законність народження, а також те, що він деякий час був учнем; іноді вказувалося ім'я майстра, від якого ініціант пере­ймав виробничі навички. З цього моменту цеховик набував рів­них прав із підмайстрами, однак деякий час (від двох тижнів до року) мав відбути так зване молодчество - відпрацювати майст­рові науку, одержуючи нижчу платню порівняно зі своїми това­ришами. Однією з вимог трудової угоди була вендрівка або мандри - відрядження підмайстра до цехів цієї ж галузі в інших містах з метою поглиблення знань і вдосконалення професійних навичок. Після завершенні цього працівник отримував характе­ристики - свідоцтва про його сумлінну працю. Такі свідоцтва видавалися цехом за результатами перевірок, які влаштовували­ся чотири рази на рік.

Порушення трудової дисципліни у мандрах особливо часто спостерігалося під час переходу ремісника з одного цеху до ін­шого, тобто коли він фактично був неконтрольований цеховою громадою. Система дисциплінарних стягнень у ремісничих це­хах XΓV-XVII ст. включала штраф, усунення від роботи, пере­дачу обвинуваченого до міського суду. З погляду моралі найбо­лючішим покаранням було відлучення від роботи. У статуті Львівського мельницького цеху зазначалося: "Кожен товариш, який робив би у млині з наказу свого майстра або майстрової, а довели б йому якийсь непристойний вчинок, на який би він від­важився, кожний такий буде усунутий від ремесла, поки не ви­правиться" [1; 73]. Після мандрів відбувалося посвячення під­майстра у майстри серед своєї громади або в цеху іншого міста. Наприклад, мечники Львова й Кракова, котрі вважалися най­кращими фахівцями у своїй галузі, мали право надавати звання майстра підмайстрам усієї Речі Посполитої.

Результатом посвячення в майстри була остаточна соціаліза­ція члена цехової громади. Таке посвячення фактично теж було трудовою угодою, за умовами якої майстер повинен був проде­монструвати високий рівень кваліфікації, представити кошти на купівлю власних знарядь праці (гончарного круга, ткацького верстата, інструментів для обробки деревини тощо), а також ви­явити свої знання цехових традицій і звичаєвих норм трудової громади. Для цього на розгляд майстрів цеху подавалися свідоц­тва, одержані в цехах різних міст. Крім того, від цеховиків Правобережжя і Західної України вимагалося продемонструва­ти контрольний виріб - так званий шедевр (штуку, містерію, пробу), яким ремісник доводив свою здатність виробляти висо­коякісну продукцію. Виріб творився під наглядом спеціально призначених підмайстрів, щоб не було сумнівів у тому, що ше­девр виготовлявся "власними руками без сторонньої допомо­ги". Для кравців штукою вважався плащ або сукня, одяг свяще­ника. Шедевр голкарів складали голки у кількості 1500 штук. На Лівобережжі виготовлення штуки замінялося сплатою гро­шового внеску на користь цеху.

Важливе значення мало засвоєння кандидатом у майстри норм трудової поведінки, знання звичаїв цехового братства. Це мали підтвердити товариші по цеху, які свідчили про дотриман­ня ремісником моральних норм протягом навчання та роботи у підмайстрах. Оскільки, за повір'ям, незаконнонароджені ус­падковували від батьків аморальні риси, до цехових громад ма­ли вступати лише шлюбні діти: "Якщо хтось захоче стати майс­тром їхнього фаху, повинен мати автентичні документи про своє законне народження і науку або рекомендації вірогідних грома­дян" [1; 80]. Цеховики вірили у залежність якості виробу від мо­ральної цноти майстра.

Завершальний етап цехової ініціації супроводжувався уро­чистим входженням майбутнього майстра до цехової світлиці (допущенням до єднання ) і читанням молитви дванадцять ра­зів. У деяких ремісничих громадах для обрахунку кількості прочитаних молитов призначався так званий счотчик. Деякі цехи практикували фізичні випробування під час посвячення: так, у шевських громадах Поділля кандидат у майстри мав отримати до 12 ударів нагайкою, яка називалася "звичай", а потім давав присягу коритися цеховому начальству, дотри­муватися трудових норм, передбачених статутом, зберігати професійні таємниці [1; 86]. Якщо рада майстрів не визнавала шедевр кандидата гідним високого звання, вона могла відряди­ти його у мандри повторно на півтора року, після чого той мав створити нову штуку.

Посвячення у майстри давало цеховикові право отримати в магістраті права міського громадянства. Деякий час (до двох років) після посвячення у майстри цеховик відбував молодчест- во: стежив за порядком у цеху, відповідав за збереження майна громади, прислужував під час церковної служби, був землеко­пом на похованні померлого члена корпорації. До його обов'яз­ків входило канунництво - приготування і розпродаж канунного меду напередодні головного цехового свята. Якщо новий майс­тер був уже літньою людиною і не міг виконувати обов'язки мо- лодчества, повинність була умовною: "На спільній сходці ново- посвяченому підносили розколотий ціпок з монетою в розколі. Він брав ціпок, ставав біля дверей світлиці (місце молодшого брата завжди було біля дверей), символічно відбуваючи своє молодчество. Після цього вносив викуп, а ціпок з хлібиною на додачу передавав іншому новопосвяченому" [3; 258].

Цехові права успадковувалися дітьми після батьків, для сина вступ до ремісничої громади батька був значно легшим, ніж для стороннього: йому дозволялося не виготовляти штуку, а лише надати цехові грошовий внесок та влаштувати учту. Таким чи­ном, родинні стосунки полегшували вступ до цехового братства.

Із званням майстра член цехової спільноти отримував право вивішувати на своїй оселі геральдичний знак цеху, а також з ньо­го знімалася заборона на шлюб: "Брат повинен мати чесну дру­жину, з якою повинен жити по християнському закону, а хто б інакше робив - в цех не приймати і ремесла робити не може". В обов'язки майстра входило підтримання авторитету цеху високою якістю виробів. У разі виготовлення неякісної продукції на майс­тра накладали дисциплінарні стягнення чи навіть застосовували публічні покарання. Так, "у ХУІІ столітті пекарі Львова карали майстра, що випікав недоброякісний хліб, підтягуючи його "жу­равлем" на міському ринку біля "стовпа ганьби"" [6; 38].

Обрання на одну з виборних керівних посад було наступним щаблем професійного сходження майстра і відбувалося на ново­річних сходах. Іноді про перевибори керівництва свідчив цехо­вий прапор, виставлений біля оселі чинного цехмістра. Вибори розпочиналися з урочистого читання статуту цеху та звіту його керівництва про фінансовий стан цехової скарбниці. Після пред­ставлення кандидата на посаду та голосування новообрані це­хмістер і ключник приймали скриньку з грішми та майно гро­мади, а також знак цехмістра (палицю чи шаблю). Ікону цехового покровителя залишали в світлиці або переносили до оселі нового цехмістра. Вибори цехового керівництва так само, як і посвячення в підмайстри та майстри супроводжувалися святковою трапезою.

Поховання майстра відбувалося з матеріальною допомогою цехового братства або й взагалі за кошти з цехової скарбниці. Якщо серед цеховиків були люди різних віросповідань, то поме­рлого ховали лише брати однієї з ним віри. Для скликання майс­трів на похорон надсилали спеціальну ціху (хрестик, ікону, чор­ну пір'їну). Труну з тілом покійного ставили на так звані мари - носилки і покривали оксамитом. Після поховання відбувалися заупокійна служба і поминальний обід.

У розвитку трудових спілок України особливе місце посідали громади лірників та кобзарів, що звалися гуртами або, за при­кладом міських ремісників, цехами. Ці корпорації були терито­ріальними, об'єднували всіх мандрівних співців певної місцево­сті, що в кінці ХІХ ст. охоплювала кілька повітів. Через мандрівний спосіб життя представники цих спілок мали спорід­неність із жебраками, однак їхнім об'єднанням були властиві норми трудової дисципліни, як і в ремісничих цехах. Вони "як іниї ремісники цех мають, так і оні, спасет їх бог, в цеху зоста- вають, і ведлуг церковного укладу поражають, і до церквей божіїх свічі часто справляють" [4; 355]. Майстер-учитель брав у навчання учня на 3-6 років, зобов'язуючись навчити його спі­ву, виконанню музичних творів та молитвам. Батьки, віддаючи хлопця в науку, ставили кобзареві чи лірнику могорич. Напри­кінці навчання хлопець мав знати ритуально-етикетні норми мандрівних співців та втаємничену мову цеху - арго. Ритуал посвячення у майстри, так само як і серед ремісників, називався визволкою. Узвичаєним було і дванадцятиразове проказування молитви, і висловлення подяки учителеві. Іспит ініціанта поля­гав у перевірці знань молитов, жебрацьких пісень (кантів), та­ємної мови. Вручення учителем кобзи або ліри учневі символі­зувало передачу знань та навичок співочої науки. Посвячені давали грошовий внесок до цехової скарбниці. Вони мали при­сягнути на вірність цеху та зобов'язувалися дотримуватися норм трудової етики (поважати учителя, працювати, врахову­ючи інтереси трудової громади).

Таким чином звичаї, що стали джерелом формування україн­ського трудового права, визначалися колом суспільних відно­син, що ним регулювалися: відносини між паном та наймитом (зажнивництво, челядництво), громадою та особою, яка викону­вала на її замовлення певні роботи (випасання череди пастуха­ми, відправи священнослужителів), членами цехового братства з урахуванням посадової ієрархії; порядок укладання трудових угод, правила трудового розпорядку, особливості оплати та охо­рони праці. Зміст трудових правовідносин в їх історичному роз­витку складала сукупність прав та обов'язків суб'єктів права. Однак національною специфікою трудових правовідносин укра­їнців можна вважати принципи взаємодопомоги, спільної відпо­відальності за результати праці та первинність моральних кри­теріїв оцінки трудової діяльності члена громади.

Література

1. Балушок В. Світ середньовіччя в обрядовості українських цехо­вих ремісників / В. Балушок. - К. : Наукова думка, 1993. - 120 с.

2. Василенко В. И. Об обычном праве в земледелии в Малороссии / В. И. Василенко // Юридический вестник. - 1881. - № 9. - С. 86-124.

3. Ефименко А. Я. Южная Русь. Очерки, исследования, заметки Александры Ефименко, члена Имп. Русского географического, Московского психологического, Харьковского историко-фило­логического, Киевского юридического обществ и почетного члена Полтавской ученной архивной комиссии : [в 2 т.]. Т. 1 / А. Я. Ефименко. - СПб. : О-во им. Т. Г. Шевченка, Книго­печатня Шмидт, 1905. - 439 с.

4. Зіновіїв К. [Вірші] / К. Зіновіїв // Українська література ХУІІ ст. Синкретична писемність. Поезія. Драматургія. Белетристика / [вступ. ст., упорядкув. і прим. В. І. Крекотня ; ред. тому О. В. Мишанич]. - К., 1987. - С. 348-362.

5. Капелюшний В. П. Історія держави і права України : навч. посіб. в схемах, таблицях і визначеннях основних термінів для юрид. вузів та фак-тів / В. П. Капелюшний, С. В. Кудін. - К. : Олан, 2001. - 224 с.

6. Історія Львова / [Ю. Ю. Сливка, Ф. І. Стеблій, В. К. Баран та ін. ; редкол. : В. В. Секретарюк (відп. ред.) та ін. ]. - К. : Наук. думка, 1984. - 414 с.

7. Мейер Д. И. Русское гражданское право : [в 2 ч.]

/ Д. И. Мейер ; науч. ред. В. С. Ем ; МГУ им. М. В. Ломоносова, Каф. гражданского права юрид. ф-та. - 3-е изд., испр. - М. : Статут, 2003. - 831 с. - (Классика российской цивилистики).

8. Основы права / Под ред. З. Крыловой. - М., 2000.

9. Пошивайло І. Феноменологія гончарства : семіотико-етнол. ас­пекти / І. Пошивайло ; [наук. ред. О. Пошивайло] ; Держ. музей- заповідник укр. гончарства в Опішному [та ін.]. - [Опішне] : Укр. народознавство, [2000]. - 412, [2] с. : іл.

10. Сухов А. А. Бытовые юридические пословицы русского народа / А. А. Сухов // Юридический вестник. - М., 1874. - № 9/10. - С. 45-67.

11. Топорков А. Л. Гончарство : мифология и ремесло / А. Л. Топор­ков // Фольклор и этнография. У истоков фольклорных сюжетов и образов : сб. науч. тр. - Л., 1984. - С. 41-47

12. Труды Черниговского статистического отдела. - К., 1881.

13. Украинцы : [моногр.] / [А. П. Пономарев, В. А. Тишков, В. Д. Баран и др.] ; отв. ред.: Н. С. Полищук, А. П. Пономарев. - М. : Наука, 2000. - 534, [1] с. : ил. - (Народы и культуры / Рос. акад. наук, Ин-т этнологии и антропологии им. Н. Н. Миклухо-Маклая и др.).

14. Українська минувшина : іл. етногр. довід. / [А. П. Пономарьов, Л. Ф. Артюх, Т. В. Косміна та ін.]. - К. : Либідь, 1993. - 254 [1] с., 16 арк. іл..

15. Чубинский П. Очерки народных юридических обычаев и понятий в Малороссии // Записки Имп. русского географического общес­тва по отделению этнографии. - 1869. - Т. 2. - С. 679-715.

4.