Звичаєвість у сімейно-шлюбних відносинах

Сімейне право - це галузь права, що регулює відносини шлюбу, сім'ї, усиновлення, а також питання опіки та піклування. Сім'я становить соціальну систему, глибинний сенс і природне призначення якої - продовження роду та виховання нащадків.

Сім 'я - це об'єднання людей, пов'язаних спільністю побу­ту та взаємною відповідальністю, об'єднання, що ґрунтується на шлюбі або кровній спорідненості [15; 182]. Основу сім'ї ста­новить шлюбний союз між чоловіком і жінкою, у тих чи інших формах санкціонований суспільством. Шлюб - це історично обумовлена, санкціонована та регульована суспільством форма взаємин між чоловіком і жінкою, що визначає їхні права та обо­в'язки по відношенню одне до одного і до дітей [22; 232].

В Україні тривалий час, аж до кінця ХІХ ст., звичаєве право, що було основним чинником регулювання взаємовідносин між людьми, зокрема у сфері родинного побуту, в основних рисах увійшло пізніше в закони державного права [1; 16]. Звичаєве право суттєво впливало на соціально-демографічні характерис­тики тих, хто брав шлюб, норми шлюбу, на характер внутріш- ньосімейних відносин, народжуваність, міжетнічне спілкування.

Історія та історичні форми шлюбу

Первинною формою усвідомленої кровної спорідненості був тотемізм. Рід, а отже й кожний член роду, пошановував свій тотем - тварину чи рослину, що була об'єктом релігійного культу і вважалася родоначальником та охоронцем первісного материнського роду.

За часів Княжої Русі сімейні відносини мали патріархальний характер, що утвердився завдяки монополізації чоловіком як главою сім'ї приватної власності й регулювався як нормами звичаєвого права, так і чинним княжим законодавством, а після запровадження християнства - ще й церковними уставами. Пізніше звичаєве сімейне право частково кодифікувалося у "Руській Правді", Литовському статуті, законодавстві Речі Пос­политої, Угорського королівства, магдебурзькому праві, зако­нодавстві Російської імперії.

Аналіз писемних джерел засвідчує розмаїття історичних форм шлюбу давніх слов'ян такими звичаями: "умикання", "уво­дом", "уходом", "за згодою", "на віру". Так, описуючи звичаї по­лян, древлян, радимичів та інших слов'янських племен, літопи­сець звертає увагу на те, що у древлян "брака не бываше, но умыкиваху у воды девиця" [21; 14]. Древляни захоплювали собі жінок на ігрищах; такий шлюб мав назву "умикання ".

Шлюб "уводом" дещо нагадував давньоруське "умикання", однак відбувався за згодою нареченої. До такої форми шлюбу вдавалися, якщо батьки бажали віддати дочку за іншого нарече­ного.

Шлюб "уходом" був поширеним серед бідноти, яка не могла забезпечити виконання весільного ритуалу: наречена не мала посагу, "скрині", наречений не міг оплатити витрат шлюбного договору. Сором перед громадою змушував молоду пару "йти з двору", укладати шлюб серед чужих людей.

Поляни одними з перших серед представників слов'янських племен почали укладати шлюб "за згодою" родів молодого й молодої, він освячувався весільним обрядом, що санкціонував подружній зв'язок. Давній звичай батьківського благословення та укладання шлюбного договору закріпився в народнопоетич­ній творчості, а в письмовій уперше - в "шлюбних" листах акто­вих книг ХУІІ ст.: шлюб укладається "за власної хоті і по ми­лості своїй", але за умови "благословення родителів" [21; 15]. У випадку укладання шлюбу без згоди батьків, ті, хто бере шлюб, втрачали право на спадщину.

Особливість шлюбу "на віру" полягає в тому, що його укла­дали самотні люди - старі дівки й парубки, вдови і вдівці, котрі не мали права вінчатися вдруге, розлучені. У такому випадку пара не вінчалася і не справляла весілля. Люди просто сходили­ся за взаємної згоди "доживати віку". Цей тип шлюбу тримався виключно на добрій волі, довірі подружжя, оскільки юридично закріплений не був.

Звичаєве право визначало вік вступу до шлюбу та вікове співвідношення нареченого й нареченої. Серед українців зви­чайною аж до початку ХХ ст. була практика раннього вступу в шлюб: у 18-19 років для нареченого та в 16-17 років для на­реченої [28; 52].

Християнське право вступало в конфлікт зі звичаями дохрис­тиянської доби і визнавало лише ті шлюби, що освячені церк­вою і обрядом вінчання, а всі інші форми шлюбів вважалися гріховними і називалися "бісовськими" [13; 87].

Втручання держави у санкціонування шлюбних відносин об­межувалося "поємщиною" та "розводом" - грошовими податка­ми, які сплачувалися за укладання шлюбу чи розлучення. У зві­тах королівських урядників 1565 р., які робили "люстрацію" (перевірку) українських староств на Поділлі, значиться, що "по- ємщина" та "розвод" складали на той час три гривні. "Когда ко­торый человек обычаем пограничным, самовольным, возьмет себе чью девку или вдову или разведенную в качестве жены и с нею желает жить, тогда дает три гривны на замок"; "Кто хочет жену отпустить или жена мужа, то тот, кто дает тому причину (то есть повод), платит три гривны" [4; 261]. Податки збирали в селах отамани, а в містах - війти. Отримуючи ці гроші, влада таким чином визнавала законність шлюбів і розлучень. У конф­ліктних ситуаціях з приводу розподілу спадщини держава ви­знавала лише шлюби, укладені за церковними канонами.

Майже до ХІХ ст. в селах України побутував звичай обирати супутника життя у своєму або сусідніх селах. В основі цього звичаю лежало бажання краще пізнати ту родину, з якою мали породичатися. Адже репутація сім'ї в минулому мала таке ж ве­лике значення, як і її економічний та соціальний стан. Віддаючи перевагу гідній для свояцьких зв'язків родині, як правило, рівній в економічному та соціальному відношеннях, вирішували й проблему обранця - рівного за соціальним станом [18].

Те ж саме можна констатувати й стосовно шлюбів поміж ро­дичами.

Наскільки звичними були в ті часи шлюби між родичами, за­боронені церквою, і наскільки безрезультатною була боротьба з цим звичаєм, засвідчує "Повчання" митрополита Сильвестра новопризначеному ієрею (1562 р.), в якому на того покладались зобов'язання не бути присутнім особисто на таких весіллях і не давати приводу думати, що подібні шлюби підтримує церква: "А на брак не ходи, где в сватовстве или во племени поймутся, или в кумовстве" [2; 116]. У третє видання Статуту був включе­ний спеціальний параграф, який забороняв шлюби до восьмого коліна кровної спорідненості й до шостого коліна свояцтва; пе­редбачалося покарання за переступ заборони у формі скасуван­ня шлюбної угоди, конфіскації помість та визнанням незаконно- народженими дітей від таких шлюбів [27]. Але і цей захід виявився не досить дієвим у боротьбі з консервативним звича­єм, і через три роки львівський єпископ Гедеон Балабан, відві­давши за дорученням митрополита Перемишлівську єпархію, виявив, що багато священиків "беззаконные браки, кровосме­шения, в сватовствах и кумовствах понятия допущают и тако­вых в малженство венчают" [4; 29].

Дошлюбні стосунки

Дошлюбні стосунки молоді в період вибору подружньої пари сформувалися за звичаєвими традиціями у так званий залицяль­ник етикет. В історичному плані відкрите залицяння поступово ставало нормою поведінки як міської, так і сільської молоді й відбувалося під контролем молодіжної громади, що була особ­ливим інститутом організації дозвілля молоді та регулювання дошлюбних стосунків. Так, обравши собі пару, хлопець мав оберігати честь і гідність майбутньої дружини, образа її була грубим порушенням етикетних норм, засуджувалася і каралася членами молодіжної громади. Крім того, до функціонального кола молодіжних громад входило: 1) врегулювання стосунків молоді з місцевою владою - волостю, старшиною, поліцією, по­міщиком; парубоцтво в цьому аспекті було своєрідним виконав­чим органом тих постанов, що їх приймала влада і через які забезпечувалося унормування сільського життя, а також тих побажань і настанов, які ухвалював сільський сход і які мала санкціонувати влада; 2) налагодження гармонійних відносин у селі, залагодження конфліктів між парубками й дівчатами, між молоддю та мешканцями села; 3) організація свят та урочистос­тей на селі - церковних процесій, святкування храмового дня, виконання святочних обрядів [11; 26-28, 31-34]. Молодіжні громади виконували функції регулювання інтимних стосунків у молодіжному спілкуванні, підготовки молоді до сімейного життя і, отже, забезпечували громадське визнання її як повно­правної верстви суспільства. Адже соціалізація молоді та одер­жання повноправного статусу в громаді за звичаєвим правом відбувалися лише після одруження.

Спільність основ організації молодіжних громад можна про­стежити й у соціальних утвореннях інших типів, наприклад, це­рковних братств або цехових організацій [34]. Наявність у мо­лодіжних громадах парубоцької та дівочої громад є, на думку дослідників, рефлексією прадавньої дуально-родової групової форми шлюбу, що мала місце в докласовому суспільстві. У ко­жному родовому соціумі формувалися так звані "доми" (табо­ри): дім неодружених дівчат та дім парубків, що жили відокрем­лено, а стосунки між їхніми мешканцями не були постійними і регулювалися потребами роду в дітонародженні [24; 178-179]. У часи моногамних шлюбів прообразом дому дівчат стали "до­світки" або "вечорниці", що влаштовувалися, за звичаєм, у хаті самотньої жінки чи вдови і куди могли бути запрошені хлопці. Доступ парубочої громади на дівочі досвітки зазвичай був не- безкоштовним: хлопці приходили з гостинцями. Дівчата могли вигнати когось із хлопців, оскільки територія "дому" була їх­ньою. Залицяльні звичаї були тут вільними, невимушеними: на досвітках дозволялося те, що було під забороною в присутності дорослих членів громади. Етнографи стверджують, що свобода міжстатевих стосунків на вечорницях якраз і пояснюється пра­давніми нормами співіснування жіночої та чоловічої половин роду в період укладання дуально-родових групових шлюбів.

Молодіжні громади, як відомо, об'єднували лише неодруже­ну молодь і, отже, були тимчасовими утвореннями, розрахова­ними на невеликий період у життєвому циклі людини: від моме­нту парубкування (дівування) до одруження. Тим часом перебування у складі громади було найвідповідальнішим моме­нтом у житті молодої людини і тому вимагало дотримання низ­ки традиційних звичаїв.

Однією з умов вступу до громади було досягнення молодою людиною відповідного віку: для хлопців 16-17 років, для дів­чат - 15-16. Вік парубкування та дівування залежав від кількох чинників: місцевих усталених звичаїв, складу родини та її еко­номічного становища, характеру молодої людини, ступеня гро­мадської зрілості хлопця чи дівчини. Віковий поріг прийняття до громади молоді зумовлювався ще й соціально-економічними умовами тієї чи іншої місцевості та регіону і був неоднаковим у різні періоди часу. Скажімо, в ХІХ ст. він становив 14-15 років, що співвідносилося з існуючою на той час практикою раннього одруження і визначалось статусом сім'ї як основного економіч­ного та виробничого осередку суспільства. Селянська родина вела напівнатуральне господарство, їй потрібні були додаткові робочі руки, це уможливлювало одруження дітей, котрі лише після одруження одержували право самостійно виконувати всі сільськогосподарські роботи. Саме це й послужило основою фо­рмування традицій раннього одруження, а відповідно, і ранньо­го парубкування чи дівування [14; 17, 19, 26].

Важливою умовою для вступу до молодіжної громади хлоп­ців та дівчат була не лише громадська думка щодо їх громадян­ської зрілості, а й обов'язкова згода батьків. Сам момент вступу до молодіжної громади був свого роду соціальним кордоном, який мали подолати хлопець чи дівчина, щоб набути нових со­ціально-вікових якостей, насамперед - визнання їх громадянсь­ких прав. Якщо про хлопця говорили, що він "парубочить", то це означало визнання за ним права створювати сім'ю, самостій­но виконувати будь-яку роботу, вільно розпоряджатися зароб­леними грошима, бути учасником сімейних рад, а за певних умов і сільського сходу.

В Україні побутувала усталена соціально-вікова ієрархічна структура, наприклад, для хлопців: до десяти років - це "хло­пець", йому доручалося пасти гусей, курей, телят; від 10 до 12 років - "хлопчище", він в усьому вже допомагав батькові; від 13 до 16 років - підпарубок, працював на рівні з батьком; від 17 років - "парубок", міг працювати самостійно. Для дівчат: до 10 років - "дівча", до 13 років "дівчина", до 16 років - "дівище", за 16 років - "дівка". У центральних районах України остання називалась "дівка у заплітках", у західних - "дівка у бовтицях", у східних - "дівка на виданні" [22; 232].

Знаючи, що з початком парубкування чи дівування діти бу­дуть менше уваги приділяти домашнім справам, батьки іноді відтерміновували їх вступ до молодіжної громади. Щоправда, звичаєве право обмежувало батьківське право на заборону всту­пу молодої людини до молодіжної спільноти. Поважними при­чинами вважалася: хвороба когось із батьків, майнові нестатки сім'ї, недостатня соціально-моральна зрілість молодої людини, що підтверджувалось громадою. Якщо син був неслухняним, батько міг не дозволити йому на деякий час вступати до моло­діжної громади, тим часом дозволяючи це зробити молодшому, слухнянішому синові. Це було подією надзвичайною, оскільки за звичаєвим правом першими мали одружуватися старші діти. "Не розладнуй мені клуні", - говорив батько, коли хтось із дітей хотів поза чергою йти "на вулицю". Це могло статися й тоді, ко­ли на підході до вступу у молодіжну громаду опинялось одразу кілька братів чи сестер. Майже до ХХ ст. сім'ї, як правило, були багатодітними, а вікова різниця між ними - невелика, тож і чер­говість до парубкування й дівування була невеликою.

За звичаєм, вступ сина чи доньки до громади, набуття ними нового соціально-вікового статусу урочисто відзначалося бать­ками, це було приводом для батьківської гордості. Існувала низ­ка обрядодій ініціального характеру, зокрема парубків особли­вим чином підстригали, а дівчата запліталися в одну косу. Отже, зачіска виконувала певну правову атрибуцію, вона маркувала неофіта, це дозволяло спільноті ідентифікувати соціальний та юридичний статус людини.

Звичай вимагав від нових членів молодіжної громади вико­нання усталених обрядодій. Той, хто вступав до парубочої гро­мади, приходив на збір парубків, кланявся на чотири сторони, його піднімали на руках у супроводі пісень або садовили на ко­ня (здебільшого білого); він проїздив у колі парубків і дівчат (балував конем), його вітали оплесками, піснями та схвальними вигуками. Така урочистість називалася коронуванням, після яко­го парубок ставив могорич.

Могорич - обов'язковий складник молодіжного ініціального комплексу. Розпивання спільної чаші - декларація спільності інтересів та молодіжної солідарності. Існували звичаї покарання того, хто не скуштував могоричу: побиття мотузками з трави; купання в річці чи криниці; заставляння коси в шинку, щоб її викупив той, хто відмовився від могоричу.

Головним осередком спілкування молоді були вечорниці. Ді­вчата брали з собою прядиво, вишивання чи плетіння, кожна з них працювала, демонструючи свій хист, своє вміння. Хлопці приходили, щоб розважитися та залицятися до дівчат. Тому праця чергувалася з розвагами - танцями, піснями, іграми, жар­тами, під час яких і відбувалося більш близьке знайомство мо­лодих людей між собою. Х. Вовк відзначав, що "саме на вечор­ницях та досвітках і відбувається взаємне знайомство обох ста­тей, що кінчається формальним признанням у коханні й пересп- равами між батьками обох сторін" [8; 267]. Вечорниці були багатофункціональним явищем, спрямованим на розв'язання ни­зки молодіжних проблем побутового, розважального та соціалі­зуючого характеру. Синкретичність українських вечорниць ви­являється в розмаїтті їх форм - досвітки, посиденьки, вулиці, музики, ігрища, вечірки, колодки, кутки, забави.

Порядок укладання шлюбу.

Змовини. Весільний акт

На думку М. Владимирського-Буданова, весільні обряди, що дійшли до нашого часу, є найбільш достовірними й точними історичними свідченнями про давньоязичницьку релігійну фор­му укладання шлюбу [6; 414]. Християнство від самого початку прагнуло замінити її лише церковним вінчанням, але духовенс­тву довелось тривалий час боротися з дещо протилежними по­няттями і звичаями, які формувалися тисячоліттями в народно­му світогляді. Ще наприкінці ХІ ст. українці, за свідченням Києво-Печерського чорноризця Іакова, вважали, що лише кня­зям та боярам личить вінчатися за церковним обрядом, а прос­тим людям годиться брати собі жінок "с плясанием и гудением, и плесканием", тобто за прадавніми язичницькими звичаями. Однак опис весілля у "Слові о полку Ігоревім" підтверджує, що весільних традицій дотримувалися і на княжих дворах. Це ж засвідчує літописне оповідання про сватання Рогніди Володи­миром [21; 54]. У літописах наводиться весільна термінологія, яка почасти збереглася і до наших часів у назвах весільних чи­нів та окремих обрядів.

Утворення сім'ї з укладенням законного шлюбного союзу вимагало публічного здійснення усталеного шлюбного ритуалу, що розподілявся на дійства, які склалися в дохристиянський час та збереглися в добу християнства:

а) попереднє, що включало змовини або сватання (домовле­ність сторони нареченого з батьками нареченої), оглядини (оцін­ка майнового стану парубка), заручини (публічне підтвердження своєї згоди тими, хто бере шлюб);

б) власне шлюбне (весільний акт), що супроводжується тра­диційними обрядами, і знаменує релігійне освячення шлюб­ного союзу.

З утвердженням християнства церква включила до необхід­них весільних обрядодій вінчання. За Литовським статутом за­конним визнається лише "вінчаний" шлюб, союз із "невінчаною жінкою" є напівлегальним, діти, народжені "невінчаною жін­кою", обмежуються у спадкових правах, порівняно з ними ще більш безправною категорією є лише діти, народжені від пере­любу. Однак громадські та міські суди ХУІ-ХУІІ ст., які керу­валися у своїх рішеннях не лише писаним законом, але й звича­євим правом, були значно лояльнішими. М. Вламирський-Буда- нов, котрий досліджував документи, що стосувалися шлюбного права Могилевського магістрату і Гродненського земського су­ду, дійшов висновку: в західно-руському праві ХУІ-ХУІІ ст. поряд із шлюбами "вінчаними" визнавалися й "невінчані", але здійснені згідно зі звичаєвими нормами та з дотриманням весі­льного ритуалу; всі права членів сім'ї, створеної внаслідок тако­го шлюбу, визнавалися так само, як і після церковного шлюбу [7]. Виняток становили майнові спори між членами вінчаних та не­вінчаних сімей: тоді правова перевага зберігалася за спадкоєм­цями законної сім'ї, освяченої церквою. У наказі Київського ми­трополита Ісайї Копинського (1631 р.) приходським священикам давалось розпорядження: "Котрі живуть без шлюбу (не вінчані), тих відлучати від церкви". Чи такий засіб застосовувався до осіб вищих верств, достовірно невідомо, але в середовищі просто­людинів цей наказ сприймався, як залякування.

Брати вінчаний шлюб за церковними канонами можна було тричі за життя. Однак за давньоруським (язичницькими) звича­ями, кодифікованими Литовським статутом [20] та магдебурзь­ким правом, "вільно кожному одружуватися стільки разів, скі­льки забажає, поки без жони зоставатися не зможе чи не схоче, хоча б їх умерло у нього три чи чотири; так само й жінці по сме­рті чоловіків своїх вільно піти заміж за іншого" [16; 139]. Якщо на Правобережжі церква визнавала перевагу звичаєвого права щодо кількості вінчаних шлюбів, то на Лівобережній Україні

духовенство намагалося утвердити християнські норми в обме­женнях на четвертий шлюб, який вважався гріховним і підлягав тим самим покаранням, що й перелюб.

В основу укладання шлюбу в Україні в ХУІ-ХУІІ ст. покла­далася згода (зговір, змовини, сватання, рушники) двох сторін: батьків і родичів молодого і молодої. Посередниками між ними були довірені особи: сват чи сваха.

Результати змовин, за звичаєм, оформлялися письмовими до­говірними зобов'язаннями, у яких контрагентами були, з одного боку, наречений, а з іншого - батько нареченої (у разі відсутно­сті батька - мати нареченої, її брат чи опікун). Такі зобов'язання називалися "змовними листами", а з ХУІІ ст. - "шлюбними інтерцизами". У них сторони головним чином домовлялись, що один із контрагентів повинен видати дочку (або сестру), а інший повинен з нею одружитися в призначений день; хто не виконає свого зобов'язання, повинен заплатити іншому встановлену грошову "заруку" або неустойку. "Змовний лист" або інтерциза скріплювалася підписами і печатями контрагентів і присутніх на змовинах свідків, подавалася до суду і вносилася в актові книги.

Рефлексії давнього шлюбного права зберіг звичай сватання дівчини до парубка, що зберігся в західних регіонах України аж до початку ХХ ст.: "Дівчина було прийде в хату, де вона назнає собі парубка, покладе хліб на столі і сяде на лаві. То був знак, що вона хоче заручитися з господарським сином. Як до неї гос­подар не промовляв і слова, то був знак, що його син не хоче женитись з нею, але кажуть, що люди мали за гріх давати гарбу­за дівчині" [15; 181].

Відповідно до звичаєвого права під час укладання договору домовлялися про розмір приданого нареченої, яке складалося зі скрині та худоби, внеску молодого (так званого віна та при- вінку), а також внеску батьків і родичів. Для здійснення цієї акції батьки збиралися на змовини, в яких часто брала участь і молода пара. Участь молоді у вирішенні питання про одружен­ня, як і структура шлюбного договору, є суттєвим показником демократизму суспільства та утвердження правового статусу малої сім'ї. Після вручення рушників збитки могли не стягува­тися за умови, якщо наречена була неповнолітньою і пізніше відмовлялася від шлюбу.

У правовому сенсі оглядини (ознайомлення батьків нареченої з майновим станом родини нареченого) підтверджували значи­мість господарсько-економічної основи малої сім'ї: початковий майновий рівень утверджував право господаря на розбудову сім'ї. Згідно із звичаєвим правом укладання нерівних шлюбів, насамперед між багатими і бідними, не схвалювалося. Заможні господарі неохоче родичалися з біднотою, але й бідні селяни так само вважали за краще вибирати собі пару серед рівних: "Знайся кінь з конем, а віл з волом". У феодально-кріпосницькому суспі­льстві долю дітей-кріпаків вирішували не стільки батьки, скіль­ки кріпосники. Шлюби мали укладатися тільки в межах села. Щоб видати дівчину заміж у сусіднє село, батьки мали сплатити поміщику вартість дочки-кріпачки ("куничне"), а наречений мав їм частково відшкодувати ці витрати.

Оскільки між змовинами й весіллям проходив значний період часу (від півроку до двох і більше років), то нерідко траплялось, що одна зі сторін змінювала попередній намір і ухилялася від шлюбу. У цьому разі сторона-контрагент договору зверталася до міського уряду й отримувала від нього "напоминалъний лист" для вручення через возного стороні, що ухиляється від шлюбу. Але це не завжди сприяло позитивному вирішенню справи; не­рідко траплялось, що наречений у день весілля в супроводі ро­дичів та весільних гостей приїздив у дім нареченої і заставав замкнені ворота, що було знаком остаточної відмови.

Особи, котрі порушували шлюбний договір, підлягали пока­ранню. Скарга до суду в таких випадках мотивувалася тим, що порушення шлюбного договору завдало значних збитків іншій стороні: "За місцевим звичаєм сторона, що відмовилася після сватання взяти шлюб, зобов'язана платити збитки другій сто­роні" [4, 192]. Досить кваліфіковано цю проблему розглянув О. Кістяківський, котрий свого часу вивчав рішення волосних судів Київської, Чернігівської, Харківської, Полтавської, Єка- теринославської губерній [12]. Так, шлюбний договір набував чинності з моменту вручення нареченою рушників або хусток сватам. Значення рушників відзначається в одному з рішень волосного суду: "Рушники - суть знаки договору про шлюб" [4; 48]. Зауважимо, що ця акція лише тоді мала юридичну силу, коли наречена вручала рушники сватам (старостам) добровільно і власноруч. Волосний суд міг відмовити в позові нареченому на тій підставі, що рушники сватам подавала не сама наречена, а її мати; в такому разі мати і свати порушили правову норму. Також волосний суд відмовляв у стягненні збитків за порушення шлюбного договору, якщо змовини відбувалися між батьками нареченого й нареченої не вдома, а в шинку і без вручення нареченою рушників сватам [4; 53].

Суди вважали безпідставною відмову від шлюбу з таких причин: наречений має фізичну ваду; наречений дуже не подо­бається; наречений старий, поганої поведінки, поганої вдачі, пиячить; не подобається сім'я нареченого; наречений має ді­тей, котрі також проти цього шлюбу. Більш вагомими вважа­лися претензії родини молодої до майнового становища наре­ченого та його віросповідання або скарга молодого на відмову майбутнього тестя видати до шлюбу розписку на землю, що була обіцяна як придане. Суди визнавали законним "розстрой- ство шлюбу через обман", тобто розірвання шлюбної угоди дівчиною, якщо наречений давав неправдиву інформацію про стан свого господарства та боргові зобов'язання [4]. На розгляд справи викликалися свідки - свати (старости), які були прису­тні на змовинах.

Типовими були рішення судів, за якими сторона, що відмо­вилася від шлюбу, звільнялася від сплати відшкодувань потер­пілій стороні через невиліковну хворобу, неправдиві дані про стан господарства та невиконання зобов'язань за шлюбним договором. Сплата "безчестя" присуджувалася, якщо відмова здійснювалася в образливій, брутальній формі. Морально-етичні норми не дозволяли нареченому навіть після сватання робити дівчині безсоромні пропозиції, ображати її гідність, виявляти неповагу до її жіночої гордості. У такому разі стягувалася плата "безчестя" на користь молодої. Грошові стягнення могли бути замінені судом на арешт.

Організація сім'ї

Вироблені в патріархально-родовому суспільстві правові традиції залишилися і в малій сім'ї. Головним, як правило, був чоловік, батько, який розпоряджався майном і грішми; водночас важливу роль відігравала і жінка-мати, господиня дому. В обох батьків діти питали згоди на вступ до молодіжної громади, одруження, ведення власного господарства. Становище жінки в українській сім'ї не було безправним, як в інших народів (на­приклад, "домострой" у росіян). Після смерті батька функції глави сім'ї переходили до матері, вона могла представляти сі­мейні інтереси на громадських сходах, доки старший син не до­сягне повноліття. Коли ж жінка одружувалася вдруге, громада призначала опікуном її дітей родича померлого чоловіка.

Майже у всіх регіонах України вдова, згідно зі звичаєвим правом початку ХІХ ст., ставала главою господарства і переда­вала ці функції синові лише по старості. Виняток становили деякі західні землі, де правонаступником батька ставав син, та Волинь, де збереглася давня форма успадкування, за якою ви­знавався спадкоємцем старший брат померлого.

Жінка, невістка, покритка

В умовах воєн і походів, коли чоловіче населення часто було відсутнє більшу частину року, жінка брала на себе всі функції забезпечення життєдіяльності сім'ї. Така господарська самостій­ність зумовлювала недоторканість певних сфер її впливу: дома­шнє господарство (птахівництво, догляд за худобою, вирощу­вання городини, виконання низки польових робіт); традиційно жіночі ремесла (ткацтво, вишивання, плетіння). Відповідно до затраченої праці робітниця здобувала право на використання продукції та вільного розпорядження грішми від її продажу. Вона могла, наприклад, продавати молоко, масло, яйця, хліб тощо без попередньої згоди на те чоловіка, який не втручався у "бабське діло" [26; 11].

Недоторканість особистої майнової власності жінки була сформована ще за часів патріархальної родини, яка була кровно зацікавлена в збереженні частки родового майна, що відійшло у вигляді посагу разом із дочкою до чужого роду. Давній народ­ній звичай публічного оголошення складу весільного віна на­брав сили звичаєвої норми й у малій сім'ї, а згодом і кодифікації у правничих джерелах [23; 64]. Такий правовий захист унемож­ливлював посягання родини чоловіка на родове майно дружини, яка мала право після його смерті повернутися з цим майном до своєї родини. Громада здійснювала контроль над дотриманням подібних усталених правил.

У малій сім'ї жінка не заповідала свого приданого - звичаєве право тут мало силу закону. Якщо в жінки були діти, то все віно залишалося їм, при цьому жінці належало право розподілу. Коли ж вона помирала бездітною, то придане поверталося її батькам чи родичам. Чоловік, котрий не мав дітей, по смерті дружини отримував лише ті речі, що переходили як згадка про дружину: постіль, ікона тощо. Якщо ж залишалися діти, то родичі дружи­ни забезпечували собі право втручатися в розпорядження май­ном померлої, захищати його від розграбування чоловіком і на­віть забирати до себе дітей до їхнього повноліття [23; 71].

Чіткий розподіл майна між чоловіком і дружиною максима­льно наближував внутрішньосімейні майнові стосунки до зага­льних норм: кожен із членів сім'ї міг дарувати, продавати, купу­вати, закладати майно один одному, а також стороннім особам без відома і згоди один одного; подружжя могло укладати між собою майнові договори.

За звичаєм, що був кодифікований Литовським статутом, наречений перед весіллям видавав нареченій "віновий" запис, у якому відписував майбутній дружині третину свого нерухомо­го майна для забезпечення отриманого за нею приданого. При­чому останнє оцінювалося у подвійному розмірі. Отже, з цього моменту жінка в майновому відношенні набувала незалежного і досить забезпеченого стану. Вона мала право вільно розпоря­джатися своїм віном як за життя чоловіка, так і по його смерті до того часу, доки його спадкоємці не сплачували їй усієї суми, зазначеної в "віновому" записі.

Хоча за Литовським статутом чоловік вважався опікуном своєї дружини, в дійсності ми бачимо, що жінка користувалася такою ж незалежністю в своїх діях, як і її чоловік. Вона не лише самостійно управляла своїм віном, але й якщо мала спадкові або придбані маєтності, від свого імені вела судові позови, брала участь у судових процесах, особисто була присутньою в судах або доручала їх провадження чоловікові (видаючи на це форма­льне доручення як і кожному повіреному в її справах). Беручи прізвище чоловіка, вона інколи зберігала і своє родове ім'я. Жінки із заможних родів мали власну печатку, на якій були ви- карбувані дівоче ім'я і герб [18; 5].

Обмежені права в сім'ї мала невістка: звичаєво-правові від­носини вимагали залежності й повної покори невістки свекру та свекрусі. Свекруха перекладала на дружину старшого сина обо­в'язки по господарству, сама ж виконувала функції розпорядни­ці та ключниці. Невістці невільно було покидати оселю без до­зволу на те чоловіка чи свекрів. Після одруження накладалося своєрідне табу на повернення до батьківського дому; згадки про цей давній звичай містить народнопоетична творчість, напри­клад, весільна пісня, що стала баладою "Про дочку-пташку". Однак існували і звичаєві норми, що урівноважували правовий статус невістки. Так, вона мала можливість, якщо це передбача­лося шлюбною угодою, відвідувати жіночі зібрання - "понеділ­кування ". Ці " бабські посиденьки" відбувалися по понеділках, зазвичай у шинку чи корчмі. Брали участь у них лише одружені молодиці. Така форма дозвілля мала на меті не лише розважаль­ну функцію, а й соціалізуючу, бо сприяла психологічній адапта­ції жінок. Старше жіноцтво передавало їм досвід подружнього життя, допомагало вирішувати проблеми інтимної сфери, оскі­льки у батьківській сім'ї таких знань молодь не отримувала - вони табуювалися. Коли жінки набували статусу свекрухи чи тещі, то автоматично позбавлялися права на відвідини жіночих сходів, передаючи його своїм невісткам та одруженим донькам.

"Покритка" ("скритка", "накритка") - так у народі називали жінку, яка втратила дівочість поза шлюбом і якій, як заміжній жінці, покривали голову хусткою. Обряд "покривання" мав на меті виховний та застережний ефект, спрямований на молодь, на саму покритку, оскільки осуд громади випереджав можливе на­родження дитини, і вона перебувала під пильною увагою своїх односельців, а це унеможливлювало здійснення більших злочи­нів (приховування факту народження дитини, вбивство дитини).

Покривання зазвичай відбувалося двома-трьома поважними жінками похилого віку, які приходили в дім до такої особи. Во­ни оголошували їй вину, а потім "скривали" її як заміжню жінку. Покритка просила прощення у присутніх: "Простіть мене, люди добрі!" та кланялася на чотири сторони [19; 428-429]. Відомі випадки, коли винувата у втраті дівочої цноти самостійно здійс­нювала над собою обряд. Подальше її життя було сповнене при­нижень та затавроване людським осудом: хлопці вимазували ворота дьогтем, могли силоміць зрізати косу - ознаку дівочої гордості. Батьків дівчини осміювали, "що не могли вільно прой­ти селом". Це іноді змушувало їх відмовлятися від власної дочки. На Чернігівщині був звичай, за яким батько покритки віддавав на ярмарковій площі весільний посаг дочки чесним дівчатам. Молодіжна громада, яка засуджувала "блуд" і викри­вала аморальну поведінку своїх членів, могла влаштувати "ве­сілля", тобто його імітацію, дівчині, запідозреній у нестатечній поведінці. В її присутності співалися сороміцькі пісні, робили з коров'яку весільне "гільце", яке обвішували ганчір'ям. Інколи брали під руки матір і доньку та вели їх селом, примушуючи би­ти поклони на кожному кроці, в їхньому дворі влаштовували танці з музикою, хату обкидали нечистотами, розбивали піч [29; 338]. Покритка втрачала право відвідувати місця молодіж­ного дозвілля, мала смиренно переносити докори на свою адре­су. Відтак, існували звичаї захисту прав дівчини, яку ошукав па­рубок, відмовившись від одруження. Якщо вона була вагітною, то могла прийти в дім парубка "на піч", просячи таким чином захисту своїх прав у домашньої берегині - печі. Тоді сім'я хлоп­ця не могла її вигнати й мусила погодитися на шлюб.

Зять, приймак

Інститут приймацтва передбачав різноманітні форми при­йняття в сім'ю особи чи іншої сім'ї в якості "своїх", тимчасово чи назавжди, безвідносно до кровної спорідненості [9; 538]. В Україні найбільшого поширення набули такі його варіанти: при­ймак - зять; приймак - умовно усиновлений; приймак - безумо­вно усиновлений, малолітній, неповнолітній, але не одружений; приймак малолітній, переважно сироти, взяті на виховання; при­ймак - до смерті, переважно люди фізично чи психічно хворі.

Зятя - приймака брали в родину нареченої за умови відсу­тності в ній синів, тобто прямих спадкоємців по чоловічій лінії, або ж коли ті ще малолітні, а батьки похилого віку й родині необхідні робочі руки. Зяті "приставали в прийми" у чужу сім'ю і з економічних причин: нестача землі у власній родині, велика кількість братів - спадкоємців сімейного наділу. Зазви­чай до укладання шлюбу в сім'ях наречених погоджували пи­тання, чи піде син у прийми і чи брати в сім'ю до доньки зятя- приймака. Коли в нареченої немає братів, то з зятем угоди не було: він із дочкою, по смерті тестя і тещі, ставали єдиними спадкоємцями і розпорядниками батьківського майна. Коли ж були брати й сестри, то нареченому оголошували умови при­йняття його до земельного наділу. Переважно ця процедура здійснювалася в усній формі у присутності свідків, якщо ж угоду укладали письмово, то завірялася вона війтом чи старо­стою. Зять-приймак автоматично втрачав право на успадкуван­ня земельного наділу родини, із якої вийшов.

Усиновлення

Умовно усиновлені приймаки - це сім'я родичів або сім'я чужих людей, яку приймають до себе "за своїх" названі батьки - бездітна родина. Головними умовами такого приймацтва з боку усиновлювачів були: повага до них як до батьків, утримання їх до смерті, поховання за християнським звичаєм. У народі ка­жуть: "Старий все одно, що малий". Із такого розуміння проблем старості випливають умови договору приймацтва: "Щоб було кому на старость і догледіть, і нагодувать, і обіпрать, і наділ утримувать, і, як смерть Бог пошле, поховать, і по смерті грішну душу пом'януть" [9; 546].

Сімейний приймак, на відміну від приймака-зятя, по сме­рті усиновлювачів отримував у спадок усю їхню власність. Якщо ж приймак не прижився в родині усиновлювачів, угода припинялася лише за умови виплати витрат усиновлювачів на утримання та за роботу на їхньому господарстві. Смерть при­ймака за життя його усиновлювачів не спричиняла змін угоди, якщо сім'я небіжчика здатна підтримувати господарство або взяти з цією метою зятя-приймака. Коли ж такої можливості не було, усиновлювачі могли розірвати угоду з цією сім'єю, випла­тивши певну грошову компенсацію чи наділивши її земельним наділом, та укласти подібну угоду з іншою сім'єю приймаків.

Інша форма приймацтва передбачала усиновлення неповнолі­тніх дітей або повнолітніх неодружених людей. Найчастіше таке усиновлення здійснювалося бездітними сім'ями, проте трапля­лися випадки, коли усиновлювали хлопчиків, оскільки в сім'ї були лише доньки. Найпоширенішим видом приймацтва було усиновлення сиріт померлих родичів, дітей бідних багатодіт­них батьків (за згодою батьків) та незаконнонароджених дітей (за згодою матері). Варто зазначити, що в такі приймаки брали переважно круглих сиріт, дітей без засобів для існування, а тих сиріт, у яких була власність, брали "на вигодування". Суспільст­во виробило такі форми догляду за соціально незахищеними верствами, які унеможливлювали посягання на сирітську влас­ність недобросовісними усиновлювачами. Взята на виховання дитина ("годованець", "вихованець") називалася також прийма­ком, але таке приймацтво вважалося усиновленням лише тоді, коли усиновлювач оголошував родичам сироти чи сусідам, що бере дитину "за свою", тобто за сина чи за дочку. Акт усинов­лення здійснювався переважно усно, привселюдно. Громада знала про те, скільки дітей-сиріт, хто їх візьме і на яких умо­вах. Волосні суди утверджували у своїх рішеннях звичаєві но­рми розподілу спадку після смерті усиновлювачів, вони роз­глядали такого приймака прямим спадкоємцем. Повнолітні одружені діти, які хотіли самостійно від батьків вести гос­подарство, користувався правом на переділ майна і за життя усиновлювача. Усиновлені дівчата-приймачки також корис­тувалися правами рідних дітей: до них брали зятя-приймака (з правом на земельний наділ) чи видавали заміж у родину чо­ловіка, повіновували "скринею", тобто спадком, який складала рухомість. Зазначимо, що пасинків, пасербиць і незаконнона- роджених дітей волосні суди розглядали спадкоємцями лише тоді, коли їх було усиновлено.

Діти, взяті на виховання, але не усиновлені, жили до одру­ження з названими батьками, допомагали їм по господарству. Коли ж відходили, отримували винагороду від вихователів переважно в натуральній формі: їм справляли весілля, допо­магали будувати хату, інколи виділяли невелику присадибну ділянку землі (поля не надавали). Головним критерієм такого обдарування вихованця була ефективність праці, затраченої ним на господарстві названих батьків, а не права "свого", оскі­льки він таким не вважався. У випадку, коли вихованець ставав найманим робітником і отримував платню на свою користь, він не мав права вимагати допомоги від своїх годувальників. Оскі­льки жодних письмових свідчень про таку форму приймацтва не можна віднайти в судових актах, то вона, безперечно, є результатом народної правотворчості. Непорозуміння між вихователем і вихованцем підлягали розгляду суду родичів, сусідів, громадського та сільського судів. Приймаки, які були усиновлені, майже завжди носили прізвище усиновлювачів; на приймаків-вихованців поширювалося лише прізвисько вихователів. Однак і ті й інші називали своїх благодійників "батьками", а вони їх - "дітьми".

Найменш поширеною формою приймацтва є приймацтво "до смерті". Найхарактернішою його рисою є безстроковість: прийнятий приймак чи приймачка не могли бути вигнані, а мали утримувалися до смерті; коли ж ці неписані норми порушували­ся і таких приймаків-інвалідів господарі виставляли з двору, то мали сплачувати їм на харчі. Одиноких, часто психічно хворих та калік ("божих людей") брали на утримання з альтруїстичних міркувань. Таких приймаків пов'язували з двором, у який їх бу­ло прийнято. Після смерті своїх благодійників вони переходили в ту сім'ю, котрій переходив у спадок двір. Нові господарі брали на себе зобов'язання доглядати приймака до смерті та поховати його за християнським звичаєм.

Порядок розірвання шлюбу внаслідок смерті та розлучення

Реалізація норм звичаєвого права, спрямованих на зміцнення сім'ї та дотримання моралі, здійснювалася здебільшого сусідсь­кою общиною. Саме вона карала винних, використовуючи непи­сані "інструкції": "Коли б так трапилося, що чоловік пішов від жінки чи жінка від чоловіка на інше хазяйство, то тоді община повинна старатися їх повернути, а якщо пішла до другого чи він до другої - повинні при штрафі в десять гривен одружить. Чи впіймати, а впіймавши, судити по законах права".

Община засуджувала невірність подружнім обов'язкам та легковажне ставлення до них. Осуду підлягали не лише жінки, а й чоловіки, яких залежно від обставин карали штрафом чи арештом. Якщо в подружжя були діти, до винуватих застосо­вували навіть тілесні покарання. Хоча, наприклад, у гуцулів такої карної практики не було. За звичаєм той із подружжя, хто покидав сім'ю, забирав лише особисте майно, а діти залишали­ся при господарстві.

За релігійними канонами припинення шлюбу наставало ли­ше зі смертю одного з подружжя. В дохристиянські часи побу­тувало поняття, що шлюб поширюється і за межі гробу; на це вказує спалення вдови по смерті чоловіка, детально описане арабськими істориками. Як розповідає Массуді, у давніх сло­в'ян, коли помирав чоловік, разом із ним спалювали живцем і його дружину. Якщо померлий був неодруженим, то його "одружували" по смерті, і жінки самі прагнули бути спалени­ми, щоб "увійти до раю" [25; 15].

Звичаєве право оберігало сім'ю від внутрішніх конфліктів, прагнуло примирити подружжя і підтримувало лише ті розлу­чення, які мотивувалися відсутністю дітей або хворобою одного з подружжя. Українські подружжя розлучалися, як правило, ми­рно, дотримуючись шлюбно-розлучного ритуалу. А він полягав, зокрема, в тому, що подружжя просило одне в одного вибачен­ня, згадуючи добром спільно прожиті роки й бажаючи щастя в новому шлюбі. Символічним знаком припинення шлюбу була розрізана навпіл хлібина чи пояс, половини якої забирали на згадку учасники шлюбного розлучного ритуалу.

На середину ХУІ ст. було вже досить документальних свід­чень про тодішню практику розлучення, яка багато в чому не узгоджувалась із канонічними правилами, що приймались як норма, діяли як закон і однаково сприймались місцевими урядо­вцями не лише світськими, а й духовними. Основними засадами цієї практики був віками вироблений народною правосвідомістю погляд на шлюб як на договір, що вільно укладається і так само вільно припиняється за згодою контрагентів договору.

Для розлучення було досить, щоб у присутності свідків по­дружжя видало одне одному так звані "розпусні листи" та за­явило про них для внесення в актові книги. У листах надавалося право протилежній стороні на повторний шлюб та погоджува­лось питання розподілу дітей. Такі документи підписувалися свідками та вносилися до актових книг.

Практика розлучення в Південно-Західній Русі з огляду на форму розриву шлюбу та на причини суперечила офіційно дію­чому державному праву, за яким розлучення було віднесено до юрисдикції духовного суду. Світське управління визнавало зви­чаєвий порядок. Приходське духовенство у своєму ставленні до шлюбних угод повністю поділяло народні погляди й не чи­нило спротиву традиції. Вище духовенство з першої половини ХУІ ст. утверджує прагнення виключити справи про розлучення з юрисдикції світських судів і установ, підпорядкувати їх виключно своїй компетенції. З цією метою київські митрополи­ти неодноразово скаржилися королю, що міські старожитники й урядники, а також князі, зем'яни та їх намісники й урядники втручаються в духовні справи одруження, вінчання між христи­янським народом, розлучення шлюбних пар та отримують за це гроші. Хоча лише цими скаргами й обмежувався протест вищо­го духовенства проти народних звичаїв розлучення.

Будь-яке розлучення не підтримувалося ні церквою, ні світ­ською владою, ні громадськістю. Сила громадської думки утримувала людей від розлучення, зокрема від зловживань розлученням з корисливих мотивів. В основному до розлучення вдавалися обдумано, усвідомлюючи важливість цього акту, і лише в разі необхідності. Цим пояснюється миролюбний хара­ктер, яким позначена переважна більшість розлучних записів. У них нерідко відчувається щирий жаль за втраченою сімейною злагодою. В одному з таких записів дружина, звільняючи чоло­віка від шлюбних обов'язків, заявляє: "Нехай здоров з другою жениться, а нехай його Бог благословить, а другою в ліпшому пожиттю в малженстві, ніж зі мною" [4; 39]. Розлучаючись, чо­ловік та жінка дарували одне одному гроші чи інші речі.

Такий характер розлучення спостерігався у Південно-Захід­ній Русі до початку ХУШ ст. Без сумніву, це позитивно вплива­ло на сімейний побут і на суспільну мораль. Звичаєві норми обстоювали громадський спокій та застерігали від кримінальних діянь у сфері сімейного права. Ось чому розлучення як громад­ський акт довго користувалося і опікою світських судів, і тер­пимістю церковних властей.

При тривалих незгодах у шлюбному житті, коли обоє з по­дружжя переконувалися у неможливості подальшого співжиття, вони зверталися за посередництвом до близьких, як правило, поважних осіб (найчастіше сусідів), запрошували їх на роль "полюбовних суддів" і доручали їм виробити справедливі та найприйнятніші для обох сторін умови розлучення. Оскільки з припиненням шлюбу набувало чинності право дружини на по­вернення свого приданого, то до умов розлучення входило й ви­рішення питання про придане й віно, про ліквідацію майнових зобов'язань сторін розлучення. У випадку, якщо більшою мірою винуватою в розлученні була дружина, то її придане відсуджу­валося на користь чоловікові, вона втрачала також і віно. Видача одне одному розлучних записів ("розпусних листів") не було обов'язковим, їх могло замінити звернення обох сторін до місь­кого уряду та усна заява про те, що вони добровільно звільня­ють одне одного від шлюбних зобов'язань. Заяву вносили до ак­тової книги. Інколи такі заяви подавали і місцевим архиєреям, які теж лише фіксували їх в актових книгах, що велися в той час при єпископських кафедрах. Отже, розлучення і перед духовним урядом відбувалося власне в явочному порядку.

В українців процес розлучення був досить довільним і різ­номанітним у своїх регіональних варіантах. Наприклад, у селі Затурці, що на Волині, у пана Лагодовського служив "рукодай­ний" (слуга), котрий поступив на службу за особистим догово­ром. Разом зі своєю дружиною він з'явився до пана, запросивши з собою свідків і возного від міського уряду. Перед своїм паном слуга заявив, що його дружина взяла шлюб проти власної волі, поміж ними не було в шлюбі злагоди й миру, і він добровільно звільняє її від шлюбних обов'язків так само, як це бажає зробити і його дружина. Все це було запротокольовано від першої особи, скріплено підписами і печатками свідків, після чого чоловік звернувся до возного з проханням внести запис у міські актові книги. Як бачимо, заяву про розлучення було зроблено перед домініканським судом поміщика в присутності урядового чиновника, возного, котрий приклав свою печатку до розлуч­ного листа, а потім подав його в міський уряд для внесення до актових книг [18; 324].

Серед причин розірвання шлюбу звичаєве право почасти визнавало й ті, що враховували візантійські законодавці, на­приклад, неспроможність чоловіка до інтимних стосунків. Для припинення шлюбу не потрібна була обопільна згода, достат­ньо було лише заяви чоловіка.

Жіноче безпліддя як мотив для розлучення не було узако­неним, лише за звичаєвим правом чоловік міг вимагати "роз­пусного листа", аргументуючи цим фактом причину бажання розірвати шлюб.

Козацькі суди в Гетьманщині розривали законні шлюби й за правопорушення, здійснені кимось із подружньої пари, напри­клад, за крадіжку або нешанобливе ставлення зятя до тестя. Однак ми не знаємо прикладів випадків, щоб тодішня духовна влада протестувала проти втручання світського суду в таку сферу, яка за церковними законами повністю належала духов­ній юрисдикції. Підпорядкування Київської митрополії Мос­ковському патріархату в 1686 р. не змінило внутрішніх поряд­ків, що віддавна панували в південно-руській церкві. Але з часу установи Синоду і реформи церковного управління на на­чалах Духовного Регламенту не лише настав кінець фактичної автономії південно-руської церкви, але й настав злам її ладу, заміна його великоруськими порядками. В першу чергу це по­значилося на звичаї розлучення. Сільське духовенство України ще до середини ХУШ ст. поділяло народний погляд на шлюб, як на вільний договір, що укладається і розривається за взаєм­ною згодою [16; 11].

Розлучення як правове явище фіксується у другій половині ХІ - на початку ХІІ ст. і входить до розширеної редакції законів Ярослава. У цьому збірнику законів передбачувалися норми розлучень лише через вчинок жінок (подружню зраду).

За візантійським (церковним) правом розлучення можна бу­ло просити: при порушенні подружніх обов'язків; при нездат­ності чоловіка до інтимних стосунків упродовж трьох років співжиття; коли чоловік або жінка задумали позбавити одне одного життя; при захворюванні заразною хворобою. Пізніше до цих основних причин були додані інші: коли невідомо, де перебуває чоловік протягом п'яти років; коли чоловік або жін­ка йшли у монастир; коли жінка замислила позбавити майна чоловіка і йому про це не каже; коли жінка без дозволу чолові­ка зустрічається з чужими чоловіками або миється з ними в ла­зні; коли жінка без дозволу чоловіка не ночує в хаті, а в своїх родичів; коли без дозволу чоловіка жінка відвідує кінські рис­талища і театри [30; 219].

Згідно з церковним уставом, жінка теж мала право домагати­ся розлучення: коли чоловік торгує честю жінки; коли чоловік задумує злочин проти держави або знає інших зловмисників і не виказує їх; коли він звинувачує жінку в інтимному зв'язку з ін­шими чоловіками і не може довести факту зради; коли він при­водить у хату коханку або жінка має докази подружньої невір­ності [31; 443-444].

Причини розлучення були різноманітні й трактувалися по- різному як з огляду звичаїв, так і норм писаного права. Візантій­ське світське право, регулюючи попередню безумовну свободу розлучення, яка допускалася давньоримським правом, розшири­ло список причин переривання шлюбу, передбачених церквою. Причиною для переривання шлюбу могли бути, по-перше, сто­ронні обставини, що перешкоджають здійсненню мети шлюбу, зокрема відсутність чоловіка. Так, перебування чоловіка в поло­ні протягом трьох років було підставою для припинення шлюбу, дружина мала право взяти повторний шлюб. Якщо дружина до­вго не отримувала вістей від чоловіка, а згодом отримувала по­відомлення про його смерть, вона мала прибути на місце перед­бачуваної смерті та засвідчити її в письмовій формі. В такому разі шлюб припинявся і дружина могла взяти повторний шлюб. Шлюб припинявся й у тому разі, коли чоловік нездатний до по­дружнього життя і ця обставина до шлюбу не була відомою.

По-друге, обставини, що залежать від волі подружжя незло­чинного характеру (наприклад, постриг у ченці когось з по­дружжя) та морального (невірність).

По-третє, відмінність руського права стосується наслідків припинення шлюбу через невірність, що доведена в судовому порядку, проте з різними визначеннями для чоловіка й жінки. Так, невірність чоловіка лише тоді визнавалася причиною для розлучення, коли це призводить до руйнування сімейного укла­ду, наприклад, зрада відбулася вдома, чоловік заводить іншу сім'ю "на стороні".

Відтак канонічна причина, передбачена законом як така, що мотивує розлучення лише, фактично, поодиноко використову­валася, оскільки невірність за Литовським статутом вважалась тяжким кримінальним злочином і каралась на смерть. (Литовсь­кий статут 1588 р., розд. ХІУ, арт. 30). Тому у випадках пору­шення подружньої вірності потерпіла сторона або зверталась до духовного суду з вимогою розлучення, піддаючи цим вину­вату сторону кримінальній відповідальності (Литовський статут 1588 р., розд. V, арт. 20), або, що траплялося найчастіше, таке подружжя, приховуючи справжні причини, розлучалося за взає­мною згодою під приводом хвороби або непорозумінь.

Законною причиною для розриву шлюбу був постриг у ченці: "обичай же есть, что муж с женою согласие творят, чтоби муж в монахи постригся, а жена свободна била пойти за иного. Сей развод простим кажется бити правильним..." [4; 321]. Чоловік, який отримав згоду на розлучення від дружини, котра пішла в монастир, автоматично отримував право взяти другий шлюб. Пізніше законодавством було заборонено будь-кому з подружжя брати другий шлюб, а постриг у ченці дозволявся чоловікові й дружині лише разом.

З плином часу більш освічені верстви населення брали до уваги законодавчі акти сімейного права, хоча були ще далекими від чіткого наслідування канонічних приписів. Та й саме духо­венство у своїх рішеннях з питань розлучення не дуже суворо керувалося цими приписами, поступалося місцевим звичаям, за що часто піддавалося наріканням з боку представників католи­цької церкви, яка обмежувала розлучення.

Закономірності функціонування сім'ї та розвиток шлюбних відносин українців свідчать про їх визначальну правову основу. Нормою регулювання біологічних, соціальних, духовних, суспіль­них та особистісних начал сім'ї є звичай. Етапність дошлюбних відносин молоді, порядок укладання шлюбу, розлучень та фор­мування різних типів української сім'ї утворюють складну бага­тофункціональну звичаєво-правову систему. Незважаючи на ви­ключне право глави сім'ї, наявність ряду батьківських заборон, українське сімейне право має тенденцію до демократизації і кодифікує лише ті звичаї, що відбили прагнення духовної сво­боди у сімейних стосунках, рівності жіночого права, традиції усиновлення та опіки над слабкими, немічними членами грома­ди, гуманне ставлення до дітей-сиріт і старих людей.

Література

1. Александров В. А. Обычное право крепостной деревни России, XVIII - нач. XIX в. АН СССР, Ин-т этнографии им. Н. Н. Миклу­хо-Маклая ; / В. А. Александров ; отв. ред. В. К. Гарданов. - М. : Наука, 1984. - 255 с.

2. Архив Юго-Западной России, издаваемый Временною комис- сиею для разбора древних актов, выс. учрежд. при Киевском военном, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. Ч. 1, т. 3. Материалы для истории православия в Западной Украине в XVIII ст. - К. : В тип. Федорова, 1864. - 907 с.

3. Архив Юго-Западной России, издаваемый Временною комис- сиею для разбора древних актов, выс. учрежд. при Киевском военном, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. Ч. 3, т. 3. Акты о гайдамаках (1700-1768). - К. : Университетская ти­пография, 1876. - 1028 с.

4. Архив Юго-Западной России, издаваемый Временною комисси- ею для разбора древних актов, выс. учрежд. при Киевском воен­ном, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. Ч. 8, т. 3. Акты о брачном праве и семейном быте в Юго-западной Руси в XVI-XVII вв. - К. : Университетская типография, 1909. - 857 с.

5. Василенко В. И. Об обычном праве в земледелии в Малорос­сии / В. И. Василенко // Юридический вестник. - 1881. - № 9.

- С. 86-124

6. Владимирский-Буданов М. Ф. Обзор истории русского права / М. Ф. Владимирский-Буданов. - Ростов-на-Дону : Феникс, 1995.

- 640 с. - (Антология русской правовой мысли).

7. Владимирский-Буданов М. Ф. Черты семейного права Запад­ной России в половине XVI в. / М. Ф. Владимирский-Буданов // Чтения в ист. о-ве Нестора Летописца. - К., 1890. - Кн. 4, отд. 2. - С. 42-78.

8. Вовк Хв. Студії з української етнографії та антропології / проф. Хв. Вовк. - Прага : Укр. громад. вид. фонд, (Друк. "Легіо- графія"). - [1926?]. - 354, [2] с. : іл., [23] арк. іл.

9. Дашкевич П. М. Гражданский обычай - приймачество у кресть­ян Киевской губернии / П. М. Дашкевич // Юридический вест­ник. - 1887. - Т. 25, кн. 4, № 8. - С. 538-565.

10. Етнографія України : [навч. посіб. для студ. іст. фак. вузів] / [Ма­карчук С. А., Гошко Ю. Г., Кирчів Р. Ф. та ін.] ; за ред. С. А. Макар­чука. - Л. : Світ, 1994. - 517, [1] с. : іл.

11. Камінський В. Нариси звичаєвого права України / В. Камінсь­кий ; ВУАН. - [К.], [1928]. - [2], 18, 44, [2] с. - Окрема відбитка із: "Праць Комісії для виучування звичаєвого права України".

- К., 1928. - Ч. 2/3.

12. Кистяковский А. Ф. К вопросу о цензуре нравов у народа / А. Ф. Кистяковский // Записки Имп. Русского географического общества по отделению этнографии. - СПб., 1878. - Т. 8 : Сбо­рник народных юридических обычаев, т. 1. - С. 161-191.

13. Колесса Ф. М. Українська усна словесність / Ф. М. Колесса ; [вступ М. Мушинки]. - Едмонтон : Канад. ін-т укр. студій ; Альбертський ун-т, 1983. - LIV, 643, [2] с. : портр., нот.

14. Кравець О. М. Сімейний побут і звичаї українського народу : історико-етнографічний нарис / О. М. Кравець ; Акад. наук Укр. РСР, Ін-т мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського. - К. : Наук. думка, 1966. - 198 с. : з іл.

15. Культура і побут населення України : навч. посіб. для вузів / [Наулко В. І., Артюх Л. Ф., Горленко В. Ф. та ін.]. - 2-е вид., доп. і перероб. - К. : Либідь, 1993. - 284, [1] с., [32] арк. іл.

16. Лебедев А. С. О брачных разводах : по архивным документам Харьковской и Курской духовных консисторий / сообщил А. С. Лебедев. - М. : В Унив. тип., 1887. - 30, [1] с.

17. Левицкий О. И. О семейных отношениях в Юго-Западной Руси в ХМІ-ХМІІ вв. / О. И. Левицкий // Русская старина. - 1880. - № 11.

- С. 549-574.

18. Левицкий О. И. Обычные формы заключения браков в Южной Ру­си в ХVI и ХVII ст. / О. И. Левицкий // Киевкая старина. - 1900. - № 1. - С. 1-15.

19. Нос С. Покрытка / Ст. фон-Нос [псевд.] // Киевская старина. - К., 1882. - № 2. - С. 427-429.

20. Первый литовский статут : палеогр. и текстол. анализ списков : [Т.] 1. Ч. 1 / [Вильн. гос. ун-т им. В. Капсукаса, Ин-т истории АН ЛитССР ; сост.: С. Лазутка, Э. Гудавичюс]. - Вильнюс : Минтис, 1983. - 419 с.

21. Повесть временных лет : [в 2 ч.]. Ч. 1. Текст и перевод / Акад. на­ук СССР ; подгот. текста Д. С. Лихачева ; пер. Д. С. Лихачева и Б. А. Романова ; под ред. чл.-кор. АН СССР В. П. Адриановой- Перетц. - М. ; Ленинград : Изд-во Акад. наук СССР, 1950. - 404, [1] c., [48] л. ил. - (Литературные памятники).

22. Пономарьов А. П. Українська етнографія : курс лекцій : [навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.] / А. П. Пономарьов ; [голов. ред. С. Головко]. - К. : Либідь, 1994. - 316, [1] с. : іл.

23. Права по которым судится малороссийский народ / изданные под редакцией и с приложением исследования о сем своде и о законах действовавших в Малороссии профессора А. Ф. Кистяко- вского. - К. : В университетской типографии (И. И. Завадзкого), 1879. - 114, 844, 73, 27 с.

24. Семенов Ю. И. Происхождение брака и семи : монография / Ю. И. Семенов. - М. : Мысль, 1974. - 309 с.

25. Срезневский И. И. Исследования о языческом богослужении древних славян / [соч.] И. И. Срезневского. - СПб. : Тип. К. Жер- накова, 1848. - [4], 96 с.

26. Тарновский В. В. О делимости семейств в Малороссии / В. В. Тар- новский // Труды Комиссии для описания губерний Киевского учебного округа. - К., 1853. - Т. 2. - С. 1-15.

27. Третий Литовский Статут 1588 года : Материалы Респ. науч. конф., посвящ. 400-летию Третьего Статута / М-во нар. просвеще­ния ЛитССР, Вильн. ун-т, Ин-т истории АН ЛитССР ; [редкол.: С. Лазутка (отв. ред.) и др.]. - Вильнюс : Вильн. ун-т, 1989. - 259 с.

28. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно­русский край, снаряжённой императорским русским Географи­ческим обществом. Юго-западный отдел : материалы и иссле­дования : [в 7 т.]. Т. 6. Народные юридические обычаи по реше­ниям волостных судов / собранные д. чл. П. П. Чубинским ; издан под наблюдением чл.-сотр. П. А. Гильтебрандта. - Санкт- Петербург, 1872. - XXI, 408 с.

29. Украинцы : [моногр.] / [А. П. Пономарев, В. А. Тишков, В. Д Ба­ран и др.] ; отв. ред.: Н. С. Полищук, А. П. Пономарев. - М. : Наука, 2000. - 534, [1] с. : ил. - (Народы и культуры / Рос. акад. наук, Ин-т этнологии и антропологии им. Н. Н. Миклухо- Маклая и др.).

30. Щапов Я. Н. Брак и семья в Древней Руси / Я. Н. Щапов // Воп­росы истории. - 1970. - № 10. - С. 216-219.

31. Юшков С. В. Курс истории государства и права. Т. 1. Общест­венно-политический строй и право Киевского государства / С. В. Юшков ; Всесоюз. ин-т юрид. наук Минюста РСФСР ; отв. ред. В. С. Покровский. - М. : Госиздат юрид. лит-ры, 1949. - 544 с.

32. ЯковлівА. Українське право / А. Яковлів // Українська культура : лекції за ред. Д. Антоновича / [упоряд. С. Ульяновська]. - К., 1993. - С. 222-236.

33. Якушкин Е. И. Обычное право русских инородцев : материалы для библиогр. обычного права / Е. И. Якушкин. - М. : Унив. тип., 1899. - [4], 366 с.

34. Ястребов В. Н. Новые данные о союзах неженатой молодежи на Юге России / В. Н. Ястребов //Киевская старина. - 1896. - № 10. - С. 110-128.

❖ Контрольні питання та завдання ❖

1. Дайте визначення понять "власність", "майно", "майнові відно­сини", "займанщина", "сімейне майно", "родове володіння", "сябринна власність", "подвірне землеволодіння".

2. Визначте звичаєві основи жіночого спадкового права.

3. Знайдіть зразки духівниць або заповітів у фольклорних текстах та у літературних творах українських письменників.

4. Схарактеризуйте процес укладання зобов'язальної угоди за українським звичаєвим правом.

5. Відшукайте приклади договорів купівлі-продажу та міни в українських народних оповіданнях, переказах, казках.

6. Назвіть види особистої та громадської відповідальності за ско­єння злочину (за "Руською Правдою").

7. Які звичаї козацького права регулювали систему покарань на Січі?

8. Проаналізуйте процедуру попереднього розслідування за "Руською Правдою".

9. Дайте історичну довідку про віче як прототип копного суду.

10. Визначте основні звичаї копного права.

11. Схарактеризуйте звичаєві норми в кримінально-процесуаль­ному праві (ревокації, личкування, випрошування).

12. Опишіть звичаї колективних правовідносин під час толоки та супряги (за етнографічними джерелами).

13. Доведіть сакральну природу трудових звичаїв цеховиків.

14. Виділіть звичаєвий елемент у найдавніших формах шлюбу.

15. Опишіть звичаї дошлюбного спілкування у молодіжних громадах.

16. Підтвердьте правне значення обряду змовин та обрядодій весільного акту.

17. Прослідкуйте розвиток українського жіночого права (за твора­ми українських письменників).

❖ Теми для обговорення ❖

1. Вплив громади на судові вироки сільських та міських судів ХУІ-ХУІІ століття.

2. Сучасне трудове право України: рецепції звичаєвого права ремісничих цехів.

3. Позитивні та негативні тенденції українського жіночого права.