Загальна характеристика злочинів, вчинених на релігійному ґрунті або пов’язаних з релігією, у теорії кримінального права та законодавстві про кримінальну відповідальність

Питанням кримінально-правової відповідальності за порушення

законодавства у сфері свободи віросповідання присвячували свої дослідження Р. Галіакбаров, А. Алексєєвський, О. Білаш, В.

Термін “злочини, що посягають на релігійні відносини” або “злочини у сфері віросповідання” за змістом, на нашу думку, є ширшим, ніж “злочини вчинені з мотиву релігійної ненависті або ворожнечі”. Йдеться про випадки, коли особа вчинює злочин, який зачіпає релігійні інтереси, але не завжди з мотиву особистої релігійної ненависті або ворожнечі, а з інших причин (за об’єктом злочину та суб’єктивною стороною). Наприклад, таким злочином є контрабанда (незаконне переміщення історичних і культурних цінностей (ст. 201 ККУ), предметом якої можуть бути об’єкти матеріальної та духовної культури; предмети, пов’ язані з історичними подіями, розвитком суспільства й держави, історією науки та культури, а також ті, що стосуються життя та діяльності громадських і релігійних організацій; хуліганство (ст. 296 ККУ); наруга над могилою (ст. 297 ККУ) тощо. У цих випадках можуть постраждати інтереси окремих віруючих осіб або релігійних груп, але об’ єкт посягання та мотив таких злочинів буде інший [293].

Аналізуючи типи посягань на релігійні відносини, С. В. Познишев виділяє кілька їхніх ознак, які можна згруповувати наступним чином: тільки активний (не пасивний) прояв неповаги до релігійної свободи, інакше кажучи, діяння, виражене у формі дії, а не бездіяльності; Діяння зовні має бути виражене виключно в грубій формі, образливо, тобто посягати на релігійні честь і гідність людини; Воно має бути умисним, при цьому під умислом розумілося “прямо або з наміром висловити неповагу або з свідомістю їх образливості”; Неодмінна ознака діяння - публічність - “наруга або наруга в поширених або публічно виставлених творах або зображеннях або в публічному зборах або в публічному місці, щоб діяння було сприйнято кількома особами”.

Таким чином, на думку С. В. Познишева, “релігійний злочин” - це діяння, що посягає на релігійну свободу у активній формі дії, умисне, зовні образливе, публічне, і такі злочини поділяються на дві групи: 1. Усяке перешкоджання іншій особі або особам реалізовувати їх релігійну свободу, здійснювати або не здійснювати будь-які дії, які є змістом цієї свободи й не виходять за її природні кордони. 2. Такі слова і дії, які хоч і не ставлять зазначених перешкод релігійній свободі окремих осіб, але є вираженим негативним ставлення до релігії загалом, до будь-яких релігійних вірувань або об’єктів релігійного шанування інших людей, яке суперечить необхідній ідеї загальної і рівної релігійної свободи, повазі кожним громадянином чужих релігійних переконань, тобто суперечили б вільній боротьбі релігійних ідей. З цією позицією можна погодитись частково тому, що не завжди злочин на релігійному ґрунті може бути вчинений у формі дії. Прикладом такої позиції може виступати вчинення умисного вбивства шляхом бездіяльності, а саме, наприклад, коли медичний працівник з метою позбавлення людини життя не виконує свої професійні обов’язки щодо хворого саме з мотиву релігійної нетерпимості.

Іншу думку відстоюють О. В. Старков і Л. Д. Башкатов, які всі злочини, вчинені за мотивом релігійної ненависті або ворожнечі, розподіляють на два типи: 1.

Злочини, що вчинюють з мотиву релігійної ненависті або ворожнечі, “розкидані” практично по всіх розділах і главах Особливої частини Кримінального кодексу України. Таким чином, на релігійному ґрунті може бути вчинено будь-який злочин, навіть такий, де немає прямої згадки про релігію загалом. Ця обставина значною мірою ускладнює їх вивчення, саме як систему злочинів, як певний вид злочинності.

На думку Р. Галіакбарова, яку ми поділяємо і вважаємо логічною, відповідно до безпосереднього об’єкта злочини, що посягають на релігійні відносини, можна умовно розподілити на такі групи:

1. Злочини проти релігії і церкви. 2. Порушення законодавства про релігії, що вчиняються як на релігійному ґрунті, так і без мотиву релігійної ненависті або ворожнечі. 3. Загальнокримінальні злочини, вчинені на релігійному ґрунті. 4. Загальнокримінальні злочини, що вчиняються (можуть бути вчинені) під виглядом слідування релігійним обрядам. 5. Інші злочини, пов’язані з релігією або такі, що зачіпають релігійні інтереси [96].

До першої групи слід відносити діяння, що безпосередньо порушують релігійні норми, спрямовані проти божих велінь, а також злочини проти церкви як суспільного інституту. Сучасне українське кримінальне законодавство не знає складів подібних злочинів. З’ясовується цей факт досить просто. Україна - світська держава, а з цього випливає, що, по-перше, жодна релігія не може бути державною чи обов’язковою і, по-друге, всі релігійні об’єднання відділені від держави та є рівними перед законом.

Друга група злочинів, що посягає на релігійні відносини, - порушення законодавства про релігії. Ця група злочинів, на нашу думку, може вчинюватися як на релігійному ґрунті, так і без мотиву релігійної ненависті або ворожнечі.

Слід зазначити, що законодавство про релігії - це сукупність нормативно- правових актів, що регулюють суспільні відносини у сфері релігійної діяльності. До яких можна віднести: Конституцію України (ст. 35), закони та підзаконні нормативно-правові акти, що регулюють релігійні відносини [161]. До таких злочинів відносять діяння, згідно зі ст. 170 (Перешкоджання законній діяльності професійних спілок, політичних партій, громадських організацій), де під громадською організацією розуміється об’єднання громадян, створене для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів [351, с. 451], де до так званих інших інтересів можна віднести релігійні інтереси громадян або ст. 178 (Пошкодження релігійних споруд чи культових будинків). Якщо пошкодження або зруйнування релігійної споруди, культового будинку вчинено шляхом підпалу, іншим загально-небезпечним способом, або спричинило загибель людей, або інші тяжкі наслідки, кваліфікація таких дій настає за сукупністю злочинів: за ст. 178 та ч. 2 ст. 194 ККУ. У цьому випадку винна особа повинна усвідомлювати той факт, що предмети, які нею пошкоджуються чи руйнуються, є релігійною спорудою або культовим будинком. У разі відсутності такого усвідомлення вчинене кваліфікується як відповідний злочин проти власності. Мотив і мета для кваліфікації злочину за ст. 178 КК України не мають значення. Разом з тим, їх з’ясування є важливим для відмежування цього злочину від суміжних, які також пов’язані зі знищенням, пошкодженням або руйнуванням майна, але вчиняються зі спеціальною метою чи спеціальних спонукань (ст. 113 (Диверсія), ст. 294 (Масові заворушення), ст. 298 (Знищення, руйнування або пошкодження пам’яток об’єктів культурної спадщини та самовільне проведення пошукових робіт на археологічній пам’ятці)) [351, с.

Третя група у запропонованій класифікації злочинів у сфері віросповідання поєднує діяння, вчинені з мотиву релігійної ненависті або ворожнечі. Виходячи із правила, встановленого в ч. 4 ст. 67 ККУ, де йдеться про те, що якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини ККУ як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує, наявність ст. 161 ККУ (Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або релігійних переконань) фактично виключає застосування обтяжуючої покарання обставини, передбаченої п. 3 ч. 1 ст. 67 ККУ (вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі).

Тому, якщо вчиняється злочин з мотиву релігійної ненависті або ворожнечі, він має кваліфікуватися за однією статтею ККУ, наприклад, умисне вбивство з мотиву релігійної нетерпимості (ч. 2 ст. 115 ККУ); умисне тяжке тілесне ушкодження з мотиву релігійної нетерпимості (ч. 2 ст. 121 ККУ); умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження з мотиву релігійної нетерпимості (ч. 2 ст. 122 ККУ); побої та мордування з мотиву релігійної нетерпимості (ч. 2 ст. 126 ККУ); катування з мотиву релігійної нетерпимості (ч. 2 ст. 127 ККУ); погроза вбивством з мотиву релігійної нетерпимості (ч. 2 ст. 129 ККУ); посягання на територіальну цілісність і недоторканість України поєднане з розпалюванням релігійної ворожнечі (ч. 2 ст. 110 ККУ); геноцид, де метою злочину є повне або часткове знищення будь-якої релігійної групи (ч. 1 ст. 442 ККУ) або протиправні дії мають кваліфікуватись додатково за ст. 161 ККУ, наприклад, ст. 179 ККУ (Незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь) потребує додаткової кваліфікації за ст. 161 ККУ (Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або релігійних переконань).

Четверта група злочинів, що посягають на релігійні відносини - злочини, які вчиняються (можуть бути вчинені) під виглядом слідування релігійним обрядам.

Виходячи з того, що основним безпосереднім об’єктом порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії є правовідносини, які становлять частину міжнародного правопорядку, С. Я. Лихова висунула пропозицію перенести цю норму в розділ ХХ особливої частини Кримінального кодексу України «Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку» [301, с. 5]. Виступаючи проти такої позиції, І. О. Зінченко пише, що злочин, передбачений ст. 161 ККУ, порушує інтереси не людства або держави у цілому, а права конкретної людини(громадянина), інколи певної групи. Тому, місце ст. 161 ККУ в системі Особливої частини ККУ визначено правильно [169].

На думку О. О. Дудорова та М. І. Хавронюка, цікавою є наукова позиція В. М. Панькевич [378, с. 9], яку ми також розділяємо, відповідно якій ст. 161 ККУ захищає два види відносин (перші спрямовані на забезпечення засад національної безпеки, другі - на забезпечення правового статусу громадян) [146, с. 519].

Водночас В. В. Курафєєв зазначає, що ст. 161 ККУ, спрямована на захист конституційного принципу рівності, має носити назву - «Порушення рівності людини і громадянина» [280].

Образа почуттів громадян у зв’язку з їх прихильністю до релігійних течій, які заборонені (сатаністи), не може розглядатися як злочин, передбачений ст. 161 ККУ. Якщо образа почуттів громадян у зв’язку з їх релігійними переконаннями супроводжувалась пошкодженням релігійних споруд чи культових будинків, паплюженням або знищенням релігійних святинь, перешкоджанням здійсненню релігійного обряду, такі дії слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. 161 та ст. 178-179 чи ст. 180 ККУ.

До п’ятої групи злочинів відносять дії, пов’язані з релігією або такі, що зачіпають релігійні інтереси. Такі злочини частіше всього вчиняються без спеціального мотиву релігійної ненависті або ворожнечі та мають за мету досягнення будь-яких особистих інтересів. Наприклад, ст. 300 ККУ (Ввезення, виготовлення або розповсюдження творів, що пропагують культ насильства і жорстокості, расову, національну чи релігійну нетерпимість і дискримінацію), де метою злочину виступає збут, розповсюдження або виготовлення таких творів, їх зберігання, перевезення чи інше переміщення, а також примушування до участі в їх створенні. При вчиненні цього злочину, мотивом можуть виступати будь-які чинники, які не пов’язані з релігійною нетерпимістю; ст. 201 ККУ (Контрабанда), де предметом контрабанди (незаконного переміщення історичних і культурних цінностей) можуть бути об’єкти матеріальної та духовної культури; предмети, пов’язані з історичними подіями, розвитком суспільства та держави, історією науки та культури, а також ті, що стосуються життя та діяльності громадських і релігійних організацій. При вчиненні цього злочину мотив також може, а частіше всього, не носить характеру релігійної ненависті або ворожнечі; ст. 178 ККУ (Пошкодження релігійних споруд чи культових будинків) у цьому випадку мотив вчинення злочину для кваліфікації значення не мають; ст. 179 ККУ (Незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь). До релігійних святинь відносяться Праведний і Животворний Хрест Господній, ікони, манускрипти, останки й мощі святих, а також, релігійні реліквії; ст. 180 ККУ (Перешкоджання здійсненню релігійного обряду).

Згідно з п. 3 ст. 67 ККУ, обставинами, що обтяжують відповідальність, є вчинення злочину на ґрунті расової, національної або релігійної ворожнечі або розбрату. Таким чином, будь-який злочин, відповідальність за який передбачена ККУ, може бути вчинений на релігійному ґрунті.

Крім охарактеризованих складів злочинів, існують склади в диспозиціях статей, де йдеться про інші мотиви, які можуть мати безпосереднє відношення до релігії. Наприклад, ст. 172 ККУ (Грубе порушення законодавства про працю), де злочин (незаконне звільнення, грубе порушення законодавства про працю) може бути вчинений з особистих мотивів, до яких, на нашу думку, можна віднести й релігійну ненависть або ворожнечу; ст. 182 ККУ (Порушення недоторканності приватного життя) - це незаконне збирання, зберігання, використання або поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди або поширення цієї інформації в публічному творі, що публічно демонструється, чи в засобах масової інформації. Згідно зі ст. 23 Закону України “Про інформацію”, до основної інформації про особу відноситься релігійність, отже, незаконне розповсюдження такої інформації охоплюється складом злочину ст. 182 ККУ; ст. 183 ККУ (Порушення права на отримання освіти - це незаконна відмова у прийнятті до навчального закладу будь-якої форми власності. Мотивом цього злочину може бути расова, національна, політична або релігійна ворожнеча; ст. 258 ККУ (Терористичний акт), де однією з цілей є вчинення такого акту для привернення уваги громадськості до певних релігійних поглядів винного (терориста); ст. 296 (Хуліганство); ст. 297 ККУ (Наруга над могилою), де мотивом вчинення злочину може бути релігійна ненависть, при вчиненні злочинів за ст. 297 ККУ, 296 ККУ, необхідна додаткова кваліфікація за відповідними статтями: 161, 178-181 ККУ відповідно до характеру злочину [352].

Конституція України у ст 35 гарантує громадянам України право на свободу світогляду і віросповідання, Кримінальне законодавство у зазначених статтях захищає свободу совісті та свободу віросповідання, в Законі України “Про свободу совісті та релігійні організації” йдеться про охорону державою інтересів, пов’язаних із реалізацією права свободи совісті. Виникає запитання: чи є поняття свободи світогляду, свободи совісті та свободи віросповідання тотожними?

Свобода совісті означає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої. Поняття “свобода совісті” в різний час трактувалася по- різному, однак на сьогодні склалася парадоксальна ситуація. У літературі широко обговорювалося і обговорюється поняття свободи совісті, але єдиної думки про те, як визначати свободу совісті ще не склалося. Узагальнюючи існуючі думки з цього аспекту, можна зробити висновок, що свобода совісті розглядається в “широкому” і “вузькому” сенсах.

У першому випадку передбачається розуміти свободу совісті як свободу переконань у цілому, в другому свобода совісті осмислюється через ставлення релігії до атеїзму. Обидва ці поняття свободи совісті викликають низку заперечень, оскільки мають або загальнотеоретичний підхід, істотно віддалений від практичного розуміння свободи совісті, або розглядають поняття свободи совісті однобоко.

Визначаючи поняття “свободи совісті”, погодимося з точкою зору В.М. Савельєва, який у своїй праці “Свобода совісті: історія та теорія” пропонує таке трактування: “... свобода совісті - це забезпечення в суспільстві таких демократичних прав і свобод, які реально гарантують особистості вільний вибір між релігійними й атеїстичними світоглядами та можливість проявляти свої переконання в суспільстві” [427, с. 97].

Теоретичне осмислення правового аспекту свободи совісті дає змогу виробити дієвий механізм юридичної захищеності віруючих, невіруючих, атеїстів, їх право свободи світоглядного вибору, однакове розуміння законів і юридичну відповідальність за їх недотримання.

Під свободою совісті з юридичної точки зору слід розуміти забезпечення за допомогою правових норм таких прав і свобод, які гарантує особистості вільний вибір між релігійним і атеїстичним світоглядом, можливість проявляти свої переконання в суспільстві на основі дотримання вимог законності і правопорядку.

Свобода світогляду та свобода совісті, на думку С.Я. Лихової [301, с.305] близькі за змістом, де світогляд - це система найзагальніших уявлень, поглядів, понять щодо світу, який оточує людей, щодо природи, людини та суспільства в їх цілісності та взаємозалежності, щодо їх сутності, походження, закономірностей існування й розвитку.

Свобода релігії - один з найважливіших елементів структури свободи совісті. Як релігієзнавча категорія саме в предметному полі свого вияву - ставлення людини до релігії - “свобода совісті” розкриває свій зміст через поняття “свободи релігії”. Останнє містить основні аспекти свободи совісті: самовизначення індивіда щодо релігійних цінностей, орієнтирів, а також відповідне зовнішнє релігійне самовираження на їх основі. Свобода релігії у зазначеному контексті виявляє себе у двох аспектах: як свобода вибору релігії і як свобода релігійного культу. Розглядаючи ці поняття у поєднанні їх внутрішнього й зовнішнього аспектів вияву, зауважимо, що перший з них розкриває свою сутність через поняття “свобода віросповідання”, а інший стосується соціально- правових можливостей функціонування релігійних організацій і характеризується поняттям “свобода церкви”.

Свобода віросповідання - право людини індивідуально або спільно з іншими сповідувати будь-якій релігії, вільно вибирати, мати й поширювати релігійні переконання й діяти відповідно до них.

Таким чином, поняття свободи совісті, на нашу думку, є ширшим ніж поняття свобода віросповідання тому, що свобода совісті охоплює право кожного на власний вибір: бути релігійною особистістю чи не визнавати будь-яку релігію загалом. Тому і кримінальне законодавство має враховувати й направляти свою охорону не лише на права віруючих осіб, а й на право невизнання релігії загалом.

Таким чином, встановлюючи кримінальну відповідальність за злочини у сфері віросповідання, законодавець повинен враховувати інтереси не лише віруючих осіб, а й громадян України, які не сповідують жодної релігії саме через реалізацію громадянами права на свободу совісті.

Частково цю тенденцію можна прослідити при характеристиці складу злочину, наприклад, ст. 161 ККУ (Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або релігійних переконань) де, як ми вже зазначали, основним безпосереднім об’єктом злочину є рівність громадян у їх конституційних правах та рівність їх перед законом як принцип конституційно- правового статусу людини та громадянина, тобто, рівність залежно від свободи совісті та свободи віросповідання. Таким чином, у цій нормі законодавець врахував інтереси не лише віруючих осіб, а й сукупність людей, які не сповідують жодної релігії. Тобто, ми бачимо, що держава намагається захищати національні, расові й релігійні інтереси суспільства у цілому. Це визначено в тому, що ст. 161 охороняє інтереси атеїстів саме у встановленні відповідальності за образу почуттів у зв’язку з їх релігійними переконаннями у правильності певного світогляду, який може бути й атеїстичним. У цьому випадку “релігійні” переконання ми визначаємо не за змістом поняття “релігія” загалом, а як форму світогляду, яка полягає у ставленні суспільства до релігії. Тобто, людина завжди вірить але одна група осіб вірить, що Бог є, а інша в те, що Бога не існує.

В інших статтях, наприклад, ч. 2 ст. 115 ККУ (Умисне вбивство) передбачається кримінальна відповідальність за умисне вбивство з мотиву релігійної нетерпимості, але виникає логічне питання, чи захищає ця стаття осіб, які не сповідують жодної релігії, реалізуючи право на свободу совісті, і саме за це проти них вчинюються протиправні дії, направлені на позбавлення життя з боку суб’єкта злочину, який є членом релігійної конфесії? Виходячи з того, що об’єктом цього злочину виступає саме життя особи, а не право на свободу совісті таке питання є слушним і актуальним. При умисному вбивстві особи з мотиву релігійної нетерпимості, додаткова кваліфікація за ст. 161 ККУ не потрібна, тому, що в ч. 2 ст. 115 ККУ в диспозиції статті передбачається спеціальний мотив релігійної нетерпимості, який направлений на розпалювання релігійної ворожнечі та ненависті, на образу почуттів у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями та на заподіяння смерті особі або групі осіб, які сповідують або не визнають жодної релігії. Таким чином, при заподіянні смерті особі, яка має за релігійне переконання атеїзм, дії відповідного суб’єкта повинні кваліфікуватись за ч. 2 ст. 115 ККУ. Так само кваліфікуються і дії направлені на нанесення умисних тяжких тілесних ушкоджень з мотиву релігійної нетерпимості (ч. 2 ст. 121 ККУ); умисних середньої тяжкості тілесних ушкоджень з мотиву релігійної нетерпимості (ч. 2 ст. 122 ККУ); побої та мордування з мотиву релігійної нетерпимості (ч. 2 ст. 126 ККУ); катування з мотиву релігійної нетерпимості (ч. 2 ст. 127 ККУ); погроза вбивством з мотиву релігійної нетерпимості (ч. 2 ст. 129 ККУ) незалежно від того, хто виступає потерпілим представник релігійної конфесії або особа, що не відносить себе за особистими переконаннями та атеїстичним світоглядом до жодної релігії і у зв’язку саме з цими переконаннями проти неї застосовуються протиправні дії.

Втім, постає й інша проблема. Частина 2 ст. 161 ККУ передбачає кваліфікуючі ознаки ч. 1 ст. 161 ККУ, які поєднані з насильством, обманом чи погрозами, а також вчинені службовою особою. Під насильством слід розуміти нанесення удару, заподіяння побоїв, легкої або середньої тяжкості тілесні ушкодження та інші насильницькі дії. Виникає запитання: яким чином кваліфікувати дії суб’єкта злочину, який наносить потерпілому середньої тяжкості тілесні ушкодження з мотиву релігійної нетерпимості: за ч. 2 ст. 161 ККУ (з мотиву релігійної ненависті або ворожнечі) чи за ч. 2 ст. 122 ККУ (Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження з мотиву релігійної нетерпимості), де передбачається відповідальність за той самий вид злочину? Це ж питання стосується і ч. 2 ст. 161 ККУ та ч. 2 ст. 126 ККУ (Побої та мордування), ч. 2 ст. 161 ККУ та ч. 2 ст. 127 ККУ (Катування), ч. 2 ст. 161 ККУ та ч. 2 ст. 129 ККУ (Погроза вбивством)?

Таким чином, на нашу думку, в цьому випадку виникає кримінально- правова колізія норм, яка є результатом неузгодженості між окремими нормами кримінального закону, суперечності між ними, дублювання норм [264].

На нашу думку, законодавець «перенаситив» кримінальний закон нормами, за допомогою яких повинна відбуватись кваліфікація злочинів, що посягають на релігійні відносини. Це й п. 3 ч. 1 ст. 67 ККУ (Вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі чи розбрату), застосування якої одразу ж виключається ч. 4 ст. 67 ККУ, де йдеться про те, що будь-яка обставина, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини Кримінального кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, тому суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує. Це правило фактично виключає можливість застосування обтяжуючої покарання обставини, передбаченої п. 3 ч. 1 ст. 67 ККУ, оскільки, якщо мотив вчинення злочину вказаний уже в диспозиції статті, такі дії кваліфікують за відповідною нормою або додатково за ст. 161 ККУ [351, с. 432]. Це й передбачення як кваліфікуючої ознаки у деяких статтях Кримінального кодексу мотиву релігійної нетерпимості, наприклад, ч. 2 ст. 115 (Умисне вбивство з мотиву релігійної нетерпимості), це й ст. 161 ККУ, яка виступає і як норма, що передбачає

відповідальність за порушення права свободи совісті та віросповідання і як норма для кваліфікації за сукупністю в тих випадках, де мотив релігійної нетерпимості не вказується в диспозиції статті, але вчинений відповідний злочин саме з мотиву релігійної ненависті або ворожнечі. Всі ці обставини й зумовлюють проблеми при кваліфікації злочинів такого виду. Якщо ст. 67 ККУ зазначає, що будь-який злочин може вчинюватися з мотиву релігійної ворожнечі або розбрату, не було необхідності включати в кримінальне законодавство додаткової обтяжуючої вину обставини у вигляді мотиву релігійної нетерпимості. В таких випадках дії направлені на порушення права віросповідання кваліфікувалися б за сукупністю злочинів, наприклад, за ч. 1 ст. 122 ККУ та ч. 1 ст. 161 ККУ. Інший варіант - це

виключення зі ст. 161 ККУ ознаки насильства та ознаки спричинення тяжких наслідків. Так, ст. 161 ККУ могла мати такий вигляд:

«Стаття 161. Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або релігійних переконань.

1. Умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності, або образа почуттів громадян у зв ’язку з їхніми релігійними переконаннями, а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання за мовними або іншими ознаками - ...

2. Ті самі дії, поєднані з обманом чи погрозами, а також вчинені службовою особою - ...

3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, які були вчинені повторно або організованою групою осі - ...».

На сьогодні, якщо вчиняється злочин на ґрунті релігійної ненависті або ворожнечі він має кваліфікуватися за однією статтею ККУ, наприклад, умисне вбивство з мотиву релігійної нетерпимості (ч. 2 ст. 115 ККУ); умисне тяжке тілесне ушкодження з мотиву релігійної нетерпимості (ч. 2 ст. 121 ККУ); умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження з мотиву релігійної нетерпимості (ч. 2 ст. 122 ККУ); побої та мордування з мотиву релігійної нетерпимості (ч. 2 ст. 126 ККУ); катування з мотиву релігійної нетерпимості (ч. 2 ст. 127 ККУ); погроза вбивством з мотиву релігійної нетерпимості (ч. 2 ст. 129 ККУ).

Під тяжкими наслідками розуміється загибель однієї чи кількох людей на релігійному ґрунті [351, с. 433], виходячи з цього, знову постає питання: як кваліфікувати заподіяння смерті особі, що вчиняється з мотиву релігійної нетерпимості? За ч. 2 ст. 115 КК (Умисне вбивство з мотиву релігійної нетерпимості) чи за ч. 3 ст. 161 ККУ (Умисні дії, спрямовані на розпалювання релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження честі та гідності, або образа почуттів у зв’язку з їх релігійними переконаннями, що спричинили тяжкі наслідки)? В цьому випадку, на нашу думку, вирішальне значення має саме характер суб’єктивної сторони злочину: умисел, мотив, мета. Якщо позбавлення життя людини вчиняється з прямим умислом, з мотиву релігійної нетерпимості і метою розпалювання релігійної ворожнечі та ненависті, дії суб’єкта кваліфікуються за ч. 2 ст. 115 КК, навпаки, якщо мотив і мета особи направлені, насамперед, на розпалювання релігійної ненависті або ворожнечі, а ставлення до тяжких наслідків є необережним, дії суб’єкта кваліфікуються саме за ч. 3 ст. 161 ККУ і додаткової кваліфікації за ст. 115 або ст. 119 не вимагають.

У тих статтях, де об’єктом злочину виступає свобода віросповідання, а це, наприклад, ст. 178 ККУ (Пошкодження релігійних споруд чи культових будинків); ст. 179 ККУ (Незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь); ст. 180 ККУ (Перешкоджання здійсненню релігійного обряду) кримінальний закон охороняє громадські відносини, суб’єктами яких виступають вже виключно віруючі особи.

Умовою забезпечення гарантії рівності прав і свобод людини та громадянина незалежно від національності, раси і ставлення до релігії є посилення кримінальної відповідальності за злочини, що вчиняються з мотивів національної, расової, релігійної ненависті або ворожнечі.

Відповідно до ст. 20 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права “будь-який виступ на користь національної, расової та релігійної ненависті, що є підбурюванням до дискримінації, ворожнечі або насильства, повинен бути заборонений законом”.

Ненависть - почуття сильної ворожнечі, злоби [363, с. 98]. Ворожнеча - стосунки і дії, пройняті неприязню і ненавистю [363, с. 399]. Дефін Джері і Джулія Джері пропонують таке визначення ворожнечі: ворожнеча - стосунки з тривалою взаємною ворожістю між групами, в яких одна з них зазнала збитків від іншої і прагне до відплати [58, с. 98]. У словнику з етики знаходимо, що ненависть - моральне почуття, що відповідає відносинам із взаємною ворожнечею між людьми [449, с. 211].

Таким чином, ненависть і ворожнеча мають одне негативне забарвлення з характерним почуттям неприязні. Проте, ненависть і ворожнеча мають різні відтінки. Зовні почуття ненависті може виступати як щось цілісне й нероздільне, проте за своїм змістом воно включає низку взаємопов’язаних моментів, наприклад, огиду й бажання зла іншій людині, відмова в допомозі ненависній особі, протидія всім його прагненням.

Ненависть і ворожнеча, що виступають спеціальним мотивом у зазначених складах, мають релігійне забарвлення. Це означає, що причиною виникнення почуття ненависті або ворожнечі є не будь-яка причина, а приналежність особи до певної конфесії чи навпаки, відмова від визнання домінуючої тієї чи іншої релігії, релігійних поглядів, а також атеїстичне світосприйняття.

Загалом, необхідно зауважити, що при кваліфікації злочинів, вчинених на релігійному ґрунті дуже важливо уважно аналізувати мотив і мету вчинення злочину. Наприклад, ст. 297 ККУ (наруга над могилою, інше місце поховання або над тілом померлого), де мотивом злочину може бути релігійна ненависть або ворожнеча. Суспільна небезпека наруги над тілами померлих і місцями їх поховань полягає в нехтуванні сформованого століттями в суспільстві шанобливого ставлення до пам’яті померлих, до моральних страждань близьких померлого. Крім цього, такий злочин здатен викликати масові заворушення на релігійному ґрунті, спалахи крайніх проявів релігійної нетерпимості у зв’язку з тим, що згідно зі ст. 23 Закону України “Про поховання та похоронну справу” від 10 липня 2003 р., рішенням виконавчих органів сільських, селищних, міських рад у місцях поховання можуть бути відведені поховання померлих за національною чи релігійною ознакою [395]. Сам факт законодавчого включення в місця поховання віросповідальних кладовищ свідчить про те, що держава з повагою ставиться до релігійних почуттів громадян, не виключаючи створення місць поховання за ознакою віросповідання, а також дає змогу проводити релігійні обряди похорону.

Іншою проблемою є недосконалість чинного законодавства з приводу контролю за діяльністю частини релігійних організацій, що діють на території України, кількість яких в державі за роки незалежності збільшилася в 2,6 разу і становить 33,4 тис. організацій. Щорічно в Україні в середньому реєструється ще близько тисячі релігійних організацій і громад. Православні громади превалюють на території України і становлять 52% від загальної кількості релігійних організацій [66].

Масштаби діяльності релігійних організацій широкі. Вони ведуть активну духовну роботу, займаються благодійністю, допомогою незахищеним верствам населення, борються з бездуховністю, сприяють вирішенню міжнаціональних проблем, мирному врегулювання збройних конфліктів. Ця позакультова діяльність релігійних організацій підтримується державою і суспільством.

Однак діяльність низки релігійних об’єднань має інший, зворотній бік. На сьогодні в Україні замасковано чимало чинних організацій, які сповідують віровчення, які прямо або побічно порушують або закликають до порушення норм права. Таку релігію можна назвати злочинною. Злочинна релігія відрізняється своїми особливими характеристиками: злочинність віровчення, злочинність способів і методів поширення релігійних переконань, злочинність діяльності самих релігійних об’єднань. Одним з методів здійснення політики держави у сфері діяльності релігійних об’єднань є вдосконалення законодавства, зокрема кримінального.