Суб’єкти запобігання злочинам, вчиненим на релігійному ґрунті

Конструюючи різні форми девіації, в тому числі злочинність на релігійному ґрунті, суспільство й держава зобов’язані визначати також форми й методи впливу на девіантів, розробляти програми з протидії злочинності, яка посягає на релігійні відносини загалом, формувати грамотну політику щодо них, а також стратегію і тактику громадського контролю над девіантністю.

Ядром і водночас нормативним підґрунтям української кримінально- правової політики є законотворча і правозастосовна діяльність держави щодо створення та реалізації кримінально-правових норм, що регламентують боротьбу зі злочинністю за допомогою залучення до кримінальної відповідальності застосування кримінального покарання. Ця діяльність отримала назву кримінально-правової політики держави. На жаль, щодо протидії злочинності на релігійному ґрунті кримінально-правова політика України виглядає не переконливо.

У кримінологічній науці систему суб’єктів протидії та запобігання злочинності досліджено досить ґрунтовно. Проблематиці протидії злочинності присвячено праці таких провідних вітчизняних учених, як В. В. Голіна, Л.М. Давиденко, О. М. Джужа, П. П. Михайленко, О. Г. Кальман та ін. Однак, як

справедливо зазначають автори, профілактична діяльність для більшості державних органів (служб) переважно є похідною від основних завдань, на виконання яких їх, власне, і було створено. Лише для порівняно невеликої кількості суб’єктів, що реалізують спеціальні цілі та завдання протидії злочинності, а отже - і певні повноваження з впливу на ті чи інші криміногенні фактори, здійснюючи відповідне інформаційне, методичне, ресурсне, кадрове забезпечення, вказана діяльність спеціально обумовлена.

Під суб’єктом протидії злочинності О. М. Бандурка та О. М. Литвинов розуміють будь-яке системне утворення, що існує в межах єдиної системи протидії злочинності і реалізовує в цій сфері одне із завдань: визначення основних напрямів, завдань, форм і методів діяльності, здійснення інформаційно- аналітичного забезпечення виявлення криміногенних факторів, реалізація заходів з протидії злочинності [36, с.

У загальному вигляді до системи суб’єктів протидії злочинності належать органи і служби, які: визначають політику протидії злочинності, основні напрями, завдання, форми й методи протидії злочинам; здійснюють інформаційно- аналітичне забезпечення протидії злочинності; виявляють криміногенні фактори, що їх обумовлюють; безпосередньо реалізують заходи з реагування на окремі злочини [33].

Систему суб’єктів протидії злочинності можна розглядати також і за іншими критеріями. Наприклад, за: ступенем участі в організаційних процесах, управлінським потенціалом, спеціалізацією дій, спрямованістю праці тощо. При цьому кожна із запропонованих класифікацій є справедливою і слугує підґрунтям для прикладних досліджень, у тому числі й за обраною тематикою [340].

Суб’єктів протидії злочинності на релігійному ґрунті можна класифікувати за підставами їх правового статусу і спеціалізації [455, с. 276].

До першої групи суб’єктів протидії відносяться правоохоронні органи, спеціалізовані організації, безпосередньо орієнтовані на профілактику злочинів - насамперед органи внутрішніх справ, а також суди, прокуратура, СБУ, Державна пенітенціарна служба України в межах своєї компетенції.

Органи внутрішніх справ України.МВС України є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань формування і реалізації державної політики у сфері захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань. На сьогодні в Україні розроблена Концепція реформування системи внутрішніх справ, її метою є перетворення МВС на цивільне правоохоронне багатопрофільне відомство з чітким розмежуванням політичної та правоохоронної функції. Воно має формувати державну політику у сферах правоохоронної діяльності, захисту конституційного ладу та територіальної оборони, міграційної діяльності, захисту державного кордону, цивільного захисту населення та пожежно-рятувальної служби.

Прокуратура. Прокуратура України - це самостійний централізований орган державної влади, що діє в системі правоохоронних органів держави та забезпечує захист від неправомірних посягань на суспільний і державний лад, права й свободи людини, а також основи демократичного устрою засобами та методами, передбаченими законом.

Законодавство покладає на прокуратуру обов’язок здійснювати заходи, спрямовані на: запобігання кримінальним правопорушенням, усунення порушень закону, причин та умов, що сприяють їх вчиненню; притягнення осіб до передбаченої законом відповідальності; відшкодування шкоди; скасування нормативно-правового акта; припинення незаконних дій чи бездіяльності посадових і службових осіб; здійснення координації діяльності правоохоронних органів та узгодження дій у боротьбі із вчиненням кримінальних правопорушень.

З огляду на зміст законодавчих настанов уся робота прокуратури щодо зміцнення законності й правопорядку в державі, захисту прав і законних інтересів громадян, суспільства, держави є одночасно і протидією й запобіганням злочинам, або, інакше кажучи, кримінологічною діяльністю прокуратури.

Кримінологічна діяльність прокуратури реалізується прокурорами у кількох напрямах: 1) нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно- розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; 2) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян; 3) підтримання державного обвинувачення в суді;

4) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом; 5) координація діяльності правоохоронних органів з питань протидії злочинності та корупції; 6) проведення кримінологічного аналізу.

Окрім того, поза сферою кримінального судочинства прокурори зобов’язані:

1) сприяти профілактичній діяльності громадськості, 2) роз’яснювати положення чинного кримінального закону, 3) здійснювати співробітництво з відповідними установами інших держав та міжнародними організаціями у сфері запобігання і протидії злочинності, 4) інформувати громадськість про стан законності та заходи щодо її зміцнення [192].

Служба безпеки України. Відповідно ст. 216 “Підслідність” Кримінального процесуального кодексу України, слідчі органів безпеки здійснюють досудове розслідування:

- злочинів проти основ національної чи релігійної ворожнечі: ст.

- злочинів у сфері господарської діяльності: ст. 201 ККУ “Контрабанда”, де предметом злочину можуть бути культурні цінності релігійного характеру;

- злочинів проти громадської безпеки: ст. 258 ККУ “Терористичний акт”, який може бути вчинений з метою привернення громадскості до релігійних поглядів винного (терориста), які можуть бути поєднані з розпалюванням національної ворожнечі;

- злочинів проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку: ст. 442 ККУ “Геноцид”, тобто діяння вчинене умисно з метою повного або часткового знищення будь-якої релігійної групи.

У зв’язку з цим, до завдань СБ України входить запобігання, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління і економіки та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України.

Її завданнями як спеціально уповноваженого органу державної влади у сфері контррозвідувальної діяльності є:

1) добування, аналітична обробка та використання інформації, що містить ознаки або факти розвідувальної, терористичної та іншої діяльності спеціальних служб іноземних держав, а також організацій, окремих груп та осіб на шкоду державній безпеці України;

2) протидія розвідувальній, терористичній та іншій діяльності спеціальних служб іноземних держав, а також організацій, окремих груп та осіб на шкоду державній безпеці України;

3) розроблення і реалізація заходів щодо запобігання, усунення та нейтралізації загроз інтересам держави, суспільства та правам громадян.

Для організації і проведення антитерористичних операцій і координації діяльності суб’єктів, які ведуть боротьбу з тероризмом чи залучаються до антитерористичних операцій, при СБУ функціонує Антитерористичний центр. Положення про Антитерористичний центр при СБУ затверджує Президент України за поданням Кабінету Міністрів України.

Державна пенітенціарна служба України. Державна пенітенціарна служба України (ДПтС України) - є центральним органом виконавчої влади, діяльність якої спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра юстиції України, входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері виконання кримінальних покарань.

До завдань ДПС входять: реалізація державної політики у сфері виконання кримінальних покарань; внесення пропозицій щодо формування державної політики у сфері виконання кримінальних покарань; забезпечення формування системи наглядових, соціальних, виховних та профілактичних заходів, які застосовуються до засуджених та осіб, узятих під варту; контроль за дотриманням прав людини і громадянина, вимог законодавства щодо виконання і відбування кримінальних покарань, реалізація законних прав та інтересів засуджених і осіб, узятих під варту.

Суд. Судова влада в Україні відповідно до конституційних засад поділу влади здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними згідно із законом.

Верховний Суд України та судові органи вирішують завдання попередження злочинів (запобігання їм) за допомогою різних засобів і методів. Суди зобов’язані спрямовувати свою діяльність на виявлення і усунення причин та умов, що сприяли вчиненню злочинів, правове виховання громадян у дусі точного і неухильного виконання законів, поваги до прав, честі і гідності громадян, сприяння активізації добровільної профілактичної діяльності громадян та громадських об’єднань.

Профілактичний ефект діяльності суду пов’язаний з виконанням його основного завдання - відправленням правосуддя. Шляхом винесення справедливого рішення у кримінальних справах суд забезпечує загальну і спеціальну превенцію, у тому числі робить свій внесок у попередження злочинності. Справедливі судові рішення (вироки) сприяють усуненню чи пом’ якшенню криміногенних конфліктних ситуацій, факторів, що детермінують кримінальну мотивацію і полегшують її реалізацію.

Профілактичну спрямованість передбачає аналітична робота, узагальнення судової практики, які здійснюють інформаційне забезпечення методичної роботи у сфері запобігання злочинам.

Профілактичний ефект діяльності суду забезпечується реалізацією принципу гласності і відкритості судового провадження та його повне фіксування технічними засобами в його роботі, що припускає висвітлення ходу та результатів судових процесів, за винятком випадків, передбачених ч. 2 ст. 27 КПК України.

Форми попереджувальної роботи судових органів дуже різноманітні: виїзні засідання, залучення представників громадськості до судового розгляду, окремі ухвали, контроль за виконанням вироків, рішень і постанов.

До другої групи відносяться державні неправоохоронні організації, безпосередньо зорієнтовані на профілактику злочинів - органи держаної влади і управління, органи місцевого самоврядування.

Верховна Рада України. Верховна Рада - парламент України здійснює ряд функцій, напрямів діяльності й має для їх реалізації відповідні повноваження, передбачені Конституцією України. Визначення парламенту як органу законодавчої влади обумовлене насамперед назвою однієї з його функцій (законодавчої), яка є пріоритетною, провідною, але далеко не єдиною. Основними функціями Верховної Ради є: 1) законодавча; 2) представницька; 3) установча (державотворча, організаційна); 4) функція парламентського контролю;

5) бюджетно-фінансова функція; 6) зовнішньополітична функція.

Пріоритетною функцією Верховної Ради вважається законодавча. Загалом вона являє собою передбачений Конституцією напрям діяльності Верховної Ради, який полягає у прийнятті законів, внесенні до них змін, визнанні їх такими, що втратили юридичну силу (скасуванні) або в призупиненні їх дії.

Традиційними функціями парламенту є також законодавче визначення засад цивільно-правової відповідальності; діянь, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями та відповідальність за них. На підставі цього, Верховна Рада як суб’єкт запобігання злочинності на релігійному ґрунті вправі визначати, які протиправні дії мають настільки значну суспільну небезпеку, щоб відповідальність за них була передбачена Кримінальним Кодексом України, або навпаки, які протиправні дії втратили суспільну небезпеку і можуть бути декриміналізовані. Другим важливим аспектом є те, що Верховна Рада України має право переглядати питання на законодавчому рівні щодо системи покарань за вчинення злочинів на релігійному ґрунті. Посилення відповідальності в тих випадках, коли протиправні дії, що посягають на релігійні відносини набувають обертів і їх суспільна небезпека збільшується і коли таке посилення не порушує норми міжнародного права, на нашу думку, є однією з форм протидії злочинності.

Комітет Верховної Ради з питань культури та духовності. Комітет Верховної Ради України з питань культури і духовності здійснює законопроекту роботу, готує, попередньо розглядає питання, віднесені до повноважень Верховної Ради України, та виконує контрольні функції у відповідних сферах відання з таких питань: культурно-просвітницька діяльність (видавнича справа, бібліотечна справа, кінематографія, народні художні промисли); мистецька діяльність (професійні творчі спілки, театри, школи естетичного виховання, концертно- гастрольна діяльність тощо); охорона історико-культурної спадщини (музейна справа, архівна справа, діяльність заповідників, вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей); державна політика у сфері свободи совісті та релігійних організацій; державна політика у сфері розвитку та використання державної мови та мов національних меншин в Україні; засади благодійної діяльності [394].

Результатом роботи Комітету саме з питання державної політики у сфері свободи совісті та релігійних організацій є розробка проектів Законів “Про внесення змін та доповнень до Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” щодо назв організацій, керівні центри яких знаходяться за межами України та Проект Закону про внесення змін до деяких законів України (щодо запровадження інституту священнослужителів (капеланів) у військових, правоохоронних органах) [82].

Кабінет Міністрів України. Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Одними з основних завдань Кабінету Міністрів України є вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина, створення сприятливих умов для вільного і всебічного розвитку особистості; забезпечення проведення політики у сферах освіти, науки і культури; розроблення і виконання загальнодержавних програм культурного розвитку; здійснення заходів щодо боротьби із злочинністю [393].

Міжвідомча комісія з прав релігійних організацій при Кабінеті Міністрів України (відновлення роботи з березня 2015 року на підставі Постанови Кабміну України від 4 березня 2015 року № 85) [415]. Комісія з питань забезпечення реалізації прав релігійних організацій діятиме як міжвідомчий орган у складі заступників міністрів та представників церков і релігійних організацій. Основними завданнями Комісії є сприяння координації дій органів виконавчої влади з питань забезпечення реалізації прав релігійних організацій та підготовка пропозицій щодо формування і реалізації державної політики у сфері державно- конфесійних відносин.

Міністерство культури: Державний департамент у справах релігій та національностей. У складі Департаменту діють: Відділ експертно-аналітичної роботи та зв’язків з релігійними організаціями; Сектор реєстрації статутів та статистичного обліку релігійних організацій; Відділ сприяння міжнародній, соціальній та гуманітарній діяльності релігійних організацій.

Міністерстві освіти і науки України: Громадська рада з питань співпраці з Церквами та релігійними організаціями.

Міністерство закордонних справ: Громадська рада з питань співпраці з релігійними організаціями (діє з квітня 2015 року).

Ради діють як консультативно-дорадчі органи, засновані при Міністерстві закордонних справ України та Міністерстві освіти та науки України для налагодження ефективної взаємодії Міністерств з релігійною громадськістю, врахування громадської думки під час формування та реалізації державної політики, розгляду, проведення консультацій та надання практичних рекомендацій з вирішенням питань, пов’язаних із релігійною освітою в державі та міжнародною діяльністю українських релігійних організацій.

До тертьої групи, на нашу думку, відносяться недержавні спеціалізовані організації, що безпосередньо здійснюють боротьбу зі злочинністю - приватні детективні і охоронні агентства, служби безпеки підприємств тощо.

Четверту групу становлять недержавні неспеціалізовані організації (суб’єкти загальносоціальної профілактики), що безпосередньо не здійснюють боротьбу зі злочинністю, втім їх діяльність зрештою направлена на профілактику злочинів на релігійному ґрунті - релігійні організації, церкви, Всеукраїнська рада церков та релігійних організацій.

Ми погоджуємось з О. В. Олішевським, який відзначає велике значення Української православної церкви як суб’єкта протидії злочинності. Він вважає, що Православну Церкву слід відносити до суб’єктів загальносоціальної профілактики та протидії злочинності, а її священнослужителів до суб’єктів, які здійснюють цю діяльність індивідуально [365].

Українська Православна Церква здійснює свою діяльність у таких напрямах: звершення богослужінь; здійснення таїнств, обрядів, хресних ходів та церемоній; місіонерська діяльність; подвижницька діяльність (монастирі, скити та ін.); поширення своїх переконань у суспільстві безпосередньо або через засоби масової інформації (газети, журнали, релігійну літературу, теле- і радіопрограми) та інші форми поширення масової інформації, у тому числі й власні; справи милосердя та добродійності; релігійна освіта та виховання; паломництво; будівництво нових храмів та інших споруд (церковно-адміністративні споруди, будівлі духовних навчальних закладів, монастирські житлові та господарські приміщення, споруди церковних закладів, підприємств тощо; турбота про реставрацію старих храмів; нагляд за станом архітектурних пам’яток та церковних старожитностей; інша діяльність, що відповідає правилам і традиціям Української Православної Церкви [459].

Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій (ВРЦіРО) була утворена у грудні 1996 р. як представницький міжконфесійний консультативно-дорадчий орган. Мета ВРЦіРО - об’єднання зусиль Церков і релігійних організацій з духовного відродження України, координації міжцерковного діалогу як в Україні, так і за її межами, участі в розробці проектів нормативних актів з питань державно-конфесійних відносин, здійснення комплексних заходів добродійного характеру.

Рада функціонує на засадах рівності та рівноправ’я, поваги до внутрішніх настанов і традицій усіх діючих в межах Конституцій України релігійних організацій і є незалежною від органів державної влади України, політичних партій, інших громадських формувань та їх керівних органів.

Станом на початок 2012 р. до складу ВРЦіРО входило 18 церков і релігійних організацій (та 1 міжцерковна релігійна організація), що разом представляють понад 95% релігійної мережі та всі основні конфесії України: православного, греко-католицького, римсько-католицького та протестантського (євангельського) віросповідних напрямів християнства, а також основних віросповідань іудаїзму та ісламу.

Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій діє у складі Всеукраїнського Союзу Церков Євангельських християн - баптистів (ВСЦ ЄХБ); Всеукраїнського Союзу церков християн віри євангельської - п’ятидесятників (ВСЦ ХВЄП); Духовного управління мусульман Криму (ДУМК); Духовного управління мусульман України (ДУМУ); Закарпатської реформатської церкви (ЗРЦ); Німецької євангелічно-лютеранської церкви України (НЄЛЦУ);

Об’єднання іудейських релігійних організацій України (ОІРОУ); Римо- Католицької Церкви в Україні (РКЦ); Союзу вільних церков християн євангельської віри України (СВЦ ХЄВУ); Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ); Українського Біблійного Товариства (УБТ); Української Греко-Католицька Церкви (УГКЦ); Української єпархії Вірменської Апостольської Церкви (УЄ ВАЦ); Української Лютеранської Церкви (УЛЦ); Української Православної Церкви (УПЦ); Української Православної Церкви

Київського Патріархату (УПЦ КП); Української Уніонної Конференції Церкви адвентистів сьомого дня (УУК ЦАСД); Української Християнської Євангельської Церкви (УХЄЦ).

Членство Духовного центру мусульман України призупинено з 24.01.2013 р. згідно з рішенням ВРЦіРО [370].

Релігійні організації та церкви, на наш погляд, виступають суб’єктами протидії злочинності на релігійному ґрунті у зв’язку з тим, що релігійні засади нерідко впливають на людину, її світогляд і психіку значніше, аніж державно- правові заборони, що передбачають пожиттєві позбавлення. В цьому аспекті ми погоджуємося з думкою В. Н. Бурлакова, що релігія в діяльності переважної більшості релігійних конфесій виконує політичну функцію, оскільки передбачена правомірна діяльність релігійних установ, що викликає повагу до суспільства, держави, закону, а з правової позиції - це позитивний факт [390, с. 209]. Крім цього, впродовж своєї історії релігія була потужним інститутом соціального контролю, що впливала майже на всі сфери суспільного та індивідуального життя [374, с. 76].

Багаторічний (з 1992 року) моніторинг Інституту соціології НАН України свідчить, що такий соціальний інститут, як церква, користується найвищою довірою населення. Опитування за проектом ISSP, в якому респондентів просили визначитися з рівнем довіри до Верховної Ради, бізнесу, промисловості, судів та правової системи, шкіл та системи освіти і, зрештою, до церков та релігійних організацій, підтвердило сталість переконань громадян України. Про свою цілковиту довіру до церкви заявив майже кожний п’ятий (18%), що значно перевищує рівень повної довіри до будь-якого з інститутів суспільства (додаток Д, табл. Д.22), а частка тих, хто значною мірою довіряє церкві та релігійним організаціям, перевищує відповідні частки щодо інших інститутів: 21% проти 3% тих, хто значною мірою довіряє Верховній Раді та 5% Суду та правовій системі. Тільки щодо школи та системи освіти частка тих, хто довіряє, перевищує відносну чисельність тих, хто не довіряє (62% проти 25%). Таким чином, церква й релігійні організації в Україні мають значно вищу суспільну репутацію та авторитет.

Проте рівень довіри значно різниться залежно від того, ідентифікував себе респондент з певними релігійними переконаннями чи ні. За майже рівної частки невизначених, серед нерелігійних 38% висловили релігійним організаціям цілковиту недовіру, а ще 27% - дуже низький рівень довіри, тоді як серед релігійних майже 20% висловили повну, а 23% значну міру довіри (додаток В, рис. В.14).

Всередині категорії релігійних рівень довіри тим вищий, чим вищий рівень релігійності. Крім того, він поступово зменшується від заходу країни на схід і південь. Греко-католики більше за православних довіряють релігійним організаціям: 52% висловили їм повну довіру проти 4% скептиків, які скоріше й повністю їм не довіряють. Серед православних ці частки однакові й дорівнюють 18%. Причому греко-католики західних областей більше довіряють церкві, ніж православні тих же областей. Жінки довіряють більше за чоловіків, респонденти старших вікових категорій - за своїх молодших співвітчизників, жителі сіл - за мешканців міст.

Ті, хто належить до двох основних православних церков, також відрізняються стосовно довіри до релігійних інституцій. Прихильники УПЦ Московського патріархату частіше за своїх одновірців з УПЦ Київського патріархату не змогли визначитися (12% проти 6%), висловлювали часткову довіру (37% проти 25%). Однак серед них меншою є частка тих, хто висловив повну чи майже повну довіру - 38% проти 50% серед вірних УПЦ КП (додаток В, рис. В.15). Водночас серед останніх значущо більшою є частка тих, хто висловив повну чи майже повну недовіру (20% проти 14% вірних УПЦ МП).

Респондентам ставилися й запитання щодо місця та значення релігії в українському суспільстві. Їх просили визначити, яким є сьогодні вплив релігійних організацій і церков - завеликим, замалим чи саме таким, який і має бути. Понад третину опитаних (36%) висловилися в тому сенсі, що сьогоднішній вплив релігійних організацій є на достатньому рівні, тоді як майже кожен п’ятий (19%) оцінив такий вплив занадто сильним, тобто його треба зменшувати, 12% переконані в тому, що цього впливу замало, тобто його треба збільшувати, а кожний четвертий (24%) не зміг визначитися. 3% опитаних не бачать і не відчувають будь-якого впливу церков чи релігійних організацій (додаток В, рис. В.16).

Цілком логічно, що сприйняття достатності чи недостатності релігійного впливу в суспільстві виявилося залежним від міри довіри до релігійних організацій. Зокрема, серед респондентів, які задекларували високий рівень довіри до церкви, більша частина висловилапереконання, що вплив релігійних організацій або є на нормальному рівні (42%), або навіть замалий (23%). Завеликим його назвали лише 16% даної групи. А от серед тих, хто церкві не довіряє, частка переконаних у завеликій мірі впливу релігійних організацій і церков становила 38%.

Критичнішими в цьому плані виявилися нерелігійні респонденти, тоді як релігійні більш схилялися до нормальності існуючого релігійного впливу на суспільство. Зокрема серед релігійних, майже так само, як і серед населення загалом, більше третини (37%) вбачають існуючий стан цілком нормальним і прийнятним, таким, як і має бути. А от 42% нерелігійних назвали релігійний вплив в нашому суспільстві надмірним. І так само серед релігійних частка тих, хто переконаний у недостатності релігійного впливу, значно більша, ніж серед нерелігійних (додаток В, рис. В.17).

Певні відмінності в оцінці поточного стану взаємодії релігійних організацій та суспільства були зафіксовані між різними групами релігійних. Очевидна, наприклад, залежність розглянутих оцінок від рівня релігійності: чим він вищий, тим частіше респонденти вважають вплив замалим (32%) і тим менша відносна кількість тих, хто схильний трактувати його як надлишковий (14%, (додаток В,

рис. В.18). Легко помітити, що ситуація протилежна в категорії осіб з низьким рівнем релігійності: тут 32% розцінюють вплив як надмірний і лише 10% бажають його збільшення.

Критичнішими виявили себе віруючі православного сповідання - серед них майже кожен четвертий (24%) відчуває надмірність релігійного впливу, тоді як серед греко- католиків таких 12%. І навпаки, якщо серед греко-католиків 39% зазначили недостатність такого впливу, то серед православних таких лише 14% (додаток В, рис. В.19).

До п’ятої групи, на наш погляд, можна віднести вищі навчальні заклади, науково-дослідні інститути, громадські організації, які безпосередньо не займаються протидією злочинності на релігійному ґрунті, але діяльність яких носить науково-інформаційний та консультативно-дорадчий характер і результати діяльності яких можуть бути і повинні застосовуватись правоохоронними органами та органами державної влади і управління України в розробці дієвих програм запобігання злочинності на релігійному ґрунті:

Інститут релігійної свободи. Інститут релігійної свободи (ІРС) - правозахисна громадська організація, основна мета якої є сприяння реалізації права на свободу совісті, віросповідання, переконань та інших суміжних прав людини, сприяння захисту моральності у суспільстві, а також збір, аналіз та поширення інформації про стан законодавства та релігійного життя в Україні й у зарубіжних країнах. ІРС був заснований у 2001 р. у м. Києві.

ІРС сприяє в діяльності та співпрацює з такими міжконфесійними інституціями: Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій; Нарада представників християнських Церков України; Рада Євангельських

Протестантських Церков України. ІРС бере участь у роботі консультативно- дорадчих рад при органах державної влади України.

Основними напрямами діяльності Інституту є: підготовка та організація в Україні зустрічей на міжконфесійному рівні з метою розвитку міжконфесійного діалогу, толерантного ставлення і взаєморозуміння між представниками різних релігійних груп. Надання постійної консультативної та організаційної допомоги у діяльності низки міжконфесійних інституцій; підготовка та поширення інформаційних та аналітичних матеріалів про стан релігійного життя в Україні, законодавчі ініціативи у сфері свободи совісті та діяльності релігійних організацій, стан та перспективи розвитку державно-конфесійних відносин; надання консультативної та аналітичної інформації органам державної влади у сфері державно-конфесійних відносин та забезпечення права на свободу совісті та релігії, а також безпосередня участь у роботі різних міжвідомчих комісій, робочих груп, громадських колегій, експертних рад при законодавчих і виконавчих органах державної влади; участь у розробці, опрацюванні та обговоренні проектів законодавчих та підзаконних актів у сфері забезпечення свободи совісті, віросповідання та створення умов для суспільно-важливої діяльності церков і релігійних організацій; співучасть в організації міжнародних та всеукраїнських науково-практичних конференцій, круглих столів, семінарів тощо на теми стану і розвитку релігійної свободи в Україні, державно-конфесійних і міжконфесійних відносин і законодавчого забезпечення соціально-корисної діяльності релігійних організацій, а також виступи експертів ІРС з доповідями на зазначених заходах [371].

Інститут релігійних наук св. Фоми Аквінського у Києві - це римо- католицький вищий богословський навчальний заклад, заснований Орденом Домініканців у 1992 р. Інститут сприяє глибшому порозумінню між представниками різних християнських конфесій, підтримує діалог між вірою і розумом, між Церквою і сучасним світом.

Інститут релігії та суспільства Українського Католицького університету. Український Католицький Університет в Україні заснований 28 червня 2002 р. Об’єктом досліджень Інституту релігії та суспільства є комплекс духовних явищ сучасного українського суспільства. Предметом досліджень Інституту є опрацювання адекватних моделей співіснування секулярного суспільства та християнської релігії. Згідно з цим досліджуються такі теми: релігійна свобода і права людини: богословські, правові, екуменічні (або державно-церковні) аспекти; соціальна доктрина Церкви: досвід західних та східних Церков; релігія на зламі тисячоліть: проблема нового образу релігії у постсекулярному світі.

Інститут філософії імені Григорія Сковороди. У структурі Інституту працюють два відділи: філософії релігії та історії релігії та практичного релігієзнавства.

Основними напрямами роботи Інституту є наукова розробка фундаментальних і прикладних проблем релігієзнавства; вивчення релігійних процесів в Україні і підготовка на основі цих досліджень наукових праць, а також відповідних науково-аналітичних та експертних документів; підготовка нових наукових, науково-популярних, довідникових видань та підручників, наукове редагування і видання творів видатних релігієзнавців та богословів тощо [372].

До шостої групи суб’єктів протидії злочинності на релігійному ґрунті відносяться громадяни України, іноземні особи та особи без громадянства, які постійно проживають або тимчасово перебувають на території України і які при певних обставинах можуть запобігти вчиненню злочину, припинити його або повідомити компетентним органам про злочин, що готується або про осіб, що переховуються від кримінальної відповідальності та покарання.

Як показує кримінологічна теорія та прогресивна світова практика протидії злочинності, у наборі засобів цієї діяльності не останнє місце посідає саме громадськість як суб’єкт запобігання злочинності, що відіграє дуже важливу роль у справі обмеження злочинності, зменшення її “ціни” та рівня криміногенного потенціалу суспільства. Це питання особливо гостро стоїть для сучасної України, коли, за великим рахунком, окрім існування декларативного Закону України “Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону” від 2000 р. здобутки громадськості у справі протидії злочинності та правопорушенням є незначними [230].

Оптимізувати й удосконалити вітчизняну практику участі населення у справі протидії злочинності можна за допомогою вивчення найкращого та найпрогресивнішого досвіду інших країн світу. Допомогти в цьому може вивчення та узагальнення міжнародно-правових документів, присвячених цій проблематиці. Одними із таких є конгреси ООН із запобігання злочинності і кримінального правосуддя, що відбуваються кожні п’ять років у різних країнах світу, починаючи з 1955 р. Конгреси становлять універсальні форуми, на яких не тільки підсумовують співробітництво держав світу у сфері запобігання злочинності, а й пропонують нові стратегії запобігання різним її проявам, у тому числі шляхом участі громадськості [110].

Громадськість має потужний антикриміногенний потенціал, використання якого є вкрай актуальним для сучасної України. За умов мудрої державної політики, поступових і виважених кроків із боку органів кримінальної юстиції цілком можливо змінити акценти у бік значущості профілактичної діяльності різних суб’єктів запобігання злочинності. Головною метою такого процесу (через що свого часу пройшли провідні країни світу) має бути суттєве зниження рівня злочинності в Україні шляхом запобігання злочинності громадськістю як основним суб’єктом такої діяльності. При цьому скоротяться бюджетні витрати на утримання судових і правоохоронних органів та відповідно зросте участь та особиста відповідальність кожного громадянина у загальній справі протидії злочинності [229].

Підводячи підсумок, треба відмітити, що у навчальній літературі виділяють два основних напрями правового регулювання профілактики злочинності. Перший напрям має “матеріальний” характер і полягає у впливі за допомогою права на криміногенні фактори зовнішнього середовища, які прямо або опосередковано детермінують злочинну поведінку, з метою їх усунення. Другий напрям має “процесуальний” характер і полягає в юридичному закріпленні прав і обов’язків органів, уповноважених осіб і громадян - суб’єктів попередження (запобігання) злочинів у встановленні змісту і порядку здійснення запобіжних заходів.

Таким чином, для цілеспрямованої спеціалізації працівників держорганів і ефективної протидії злочинності у релігійному середовищі доцільно: у системі органів державної влади і управління сформувати єдиний центр, що займається питаннями теорії, практики й методики забезпечення релігійної безпеки; проводити кримінологічну експертизу проектів нормативних актів, що мають відношення до регламентації діяльності релігійних організацій, на предмет виявлення неврегульованих суспільних відносин у релігійному середовищі, які можуть бути використані в кримінальних цілях; у правоохоронних органах сформувати невеликі групи фахівців-кримінологів, що спеціалізуються на питаннях забезпечення релігійної безпеки та протидії релігійної злочинності (стосовно сфері діяльності своєї структури); тримати в системі правоохоронних структур посадових осіб, відповідальних за збір, узагальнення та аналіз інформації про злочинну, протиправну й “технологічну” діяльність релігійних організацій; у системі органів державної влади й на регіональному рівнях координувати інформаційну роботу серед населення, доводити до засобів масової інформації факти про злочини в релігійному середовищі та про особливості цих злочинів; у системі державних органів, що контролюють діяльність громадських і релігійних об’єднань, тримати осіб, що спеціалізуються на відносинах з релігійними об’єднаннями; у системі юридичних вузів і вузів, що мають кафедри релігієзнавства, досліджувати проблематику релігійного і протиправного; сформувати систему обміну науковою інформацією про результати досліджень між вузами та державними структурами, що у вирішенні питань забезпечення релігійної безпеки.

6.3.